Зародження політичного шістдесятництва.

Дисидентами були люди, які заявляли про свою незгоду з радянською системою і рішучо боролися з нею легальними методами. Система, у свою чергу, використовувала всі засоби боротьби з ними, аж до ув'язнення, але обмежувала себе в одному: не добивалася їх знищення. Тому дисидентський рух народився тільки після XX з'їзду КПРС. Раніше він не мав жодних шансів на існування.

Принциповий поворот у розвиткові українського руху опору намітився на зламі 50-60-х рр. Першим на шлях легальної боротьби з політичним режимом став Левко Лук'яненко, котрий зробив спробу створити Українську робітничо-селянську спілку. Розробляючи програму УРСС, підкреслив в ній, що боротьба за самостійність України має проводитися не тільки легальними, агітаційно-пропагандистськими методами, а й суто законним, конституційним шляхом. УРСС фактично не розгорнула будь-якої конкретної діяльності. У листопаді 1960 р. відбулася тільки нарада, на якій обговорювалася програма, складена, до речі, на цілком марксистській платформі. На цій нараді у львівській квартирі І.Кандиби були присутні І.Кандиба, Л Лук'яненко, С.Вірун, ВЛуцьків і слухач обласної партшколи М.Ващук, котрий, як виявилося згодом, був провокатором. У січні 1961 р. на підставі доносу Ващука відбувся закритий процес у "справі юристів". За звинуваченнями у зраді Батьківщини ЛЛук'яненка приговорили до розстрілу, І.Кандибу - до 15 років позбавлення волі, С.Віруна - до 11 років. Пізніше смертну кару Лук'яненку замінили 15-ма роками ув'язнення.

У 1964 р. в західних областях виникла ще одна підпільна організація - Український національний фронт (УНФ). Члени її добре законспірувалися і довго уникали стеження з боку чекістів. В організації налічувалося понад 150 осіб. Протягом кількох років видавався теоретичний журнал "Воля і Батьківщина" (вийшло 16 чисел). УНФ робив наголос на легальні методи боротьби за вихід України зі складу СРСР. У керівному ядрі організації були І.Губка, М.Дяк, Д.Квецко, З.Красівський, М.Мелень.

У середині 60-х pp. в Одеській області було викрито підпільну організацію - "Демократичний союз соціалістів". У справі цього союзу були засуджені директор школи робітничої молоді М.Драгош (до 7 років позбавлення волі), учитель цієї школи М.Тарнавський (7 років), І.Чердинцев (до 6 років), а також кілька студентів.

Наприкінці серпня - на початку вересня 1965 р. були заарештовані десятки представників творчої інтелігенції: літературний критик І.Світличний, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, художник П.Заливаха, літературознавець М.Косів, історик В.Мороз та ін.

4 вересня 1965 р. під час прем'єрного показу фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" молодий літературний критик Іван Дзюба заявив, що в Україні відбуваються таємні арешти серед інтелігенції і почав називати прізвища. В залі запанувала розгубленість, хтось спробував увімкнути пожежну сирену. Піднявся В.Чорновіл і вигукнув: "Хто проти тиранії - встаньте!" Частина присутніх у залі встала. Це була перша в Радянському Союзі за післявоєнний період акція громадського протесту, влаштована інтелігенцією. Влада опинилася перед необхідністю кваліфікувати її і відповідно поставитися до організаторів. Було обрано найбільш толерантний варіант - "провокація", "антигромадський вчинок". І.Дзюбу звільнили з роботи у видавництві "Молодь", але не заарештували. В.Чорноволу записали сувору догану по комсомольській лінії і запропонували подати заяву про звільнення з газети "Молода гвардія". В.Стуса відрахували з аспірантури в Інституті літератури АН УРСР. Співробітників цього ж інституту М.Коцюбинську і Ю.Бадзьо виключили з партії.

У листопаді 1965 р. до ЦК Компартії України і ЦК КПРС надійшов колективний лист з протестом проти таємних арештів. Його підписали кінорежисер С.Параджанов, композитори В. Кирейко і П.Майборода, авіаконструктор О.Антонов, літератори І.Драч, Л.Костенко, Л.Серпілін. Це була перша колективна заява, яка вимагала відкритого публічного розгляду справи заарештованих. Підписали її не тільки шістдесятники, але й відомі своєю лояльністю до режиму представники інтелігенції. Із запитами про долю заарештованих до ЦК Компартії України зверталися депутат Верховної Ради СРСР М.Стельмах, депутати Верховної Ради УРСР А.Малишко і Г.Майборода.

Після нетривалого слідства відбулися судові процеси. Заарештованим інкримінувалася стаття "антирадянська агітація і пропаганда". Вироки були порівняно м'якими: В. Мороз дістав п'ять років позбавлення волі, П.Заливаха - п'ять років, Б.Горинь - чотири роки, М.Горинь - шість років. За браком доказів було звільнено І.Світличного, М.Косіва та ін.

У грудні 1965 р. І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК Компартії України П.Шелеста і голови Ради міністрів УРСР В.Щербицького. До листа був прикладений рукопис під назвою "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Без перебільшення можна твердити, що ця праця стала головним документом в українському національно-визвольному русі від XX з'їзду КПРС. Офіційній владі Дзюба хотів довести, що вона відступила від принципів національної політики, проголошених у 20-х pp. Тому рукопис був насичений посиланнями на праці В.Леніна і партійні документи того часу. Російській і зросійщенні інтелігенції в Україні Дзюба доводив на неспростовних фактах, що в Україні здійснюється негласна русифікація всього життя, і обов'язок її - підняти голос проти такого курсу, щоб не стати співучасниками у неправедній справі. Рукопис І.Дзюби можна назвати маніфестом шістдесятників. Це була програма розв'язання національного питання саме в рамках радянської системи.

Ініційована Л.Берією, Г.Маленковим і М.Хрущовим "відлига" досягла своєї кульмінації у жовтні 1961 р., на XXII з'їзді КПРС. Проте відразу після з'їзду керівники державної партії почали згортати кампанію. В їхніх виступах недвозначно підкреслювалося: реабілітацію людей не можна підміняти реабілітацією ідей. З кінця 1962 р. в Радянському Союзі розпочався масований тиск на інтелігенцію, яка дозволяла собі "вільнодумство". Ще у серпні 1962 р. на пленумі ЦК Компартії України, присвяченому питанням ідеологічної роботи, були атаковані молоді українські письменники - І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко та ін. їх критикували за новаторські пошуки, звинувачували у формалізмі, картали за відхід від класової лінії. В їхніх творах не знаходили обов'язкового для кожного радянського письменника соціального оптимізму. Проте широкий наступ на шістдесятників розгорнувся у зв'язку з влаштованою 1962 р. в московському Манежі виставкою молодих художників-модерністів, які належали до студії Е.Белютіна.

Виставка в Манежі стала сигналом для втручання компартійного апарату в літературно-творчий процес у найбільш різноманітних формах. У червні 1963 р. на пленумі ЦК КПРС, що розглянув чергові завдання партії в галузі ідеології, секретар ЦК Л.Ільїчов різко критикував редколегії журналів "Нева", "Юность" і "Новый мир" за публікацію "ідейно незрілих" творів. Партійний ідеолог не задумався над тим, що якраз завдяки публікації позбавлених трафарету художніх творів ці журнали здобули загальносоюзну популярність. Секретар ЦК Компартії України А.Скаба на цьому пленумі ЦК напустився на І.Драча, Ліну Костенко, М.Вінграновського і на російського письменника, ветерана війни В.Некрасова, який жив і працював у Києві. М.Хрущов піддав розгромній критиці творчість І.Еренбурга, Є.Євтушенка, А.Вознесенського, К.Паустовського і того ж таки В.Некрасова. Молоді митці звинувачувалися у формалізмі і аполітичності.

За зразком зустрічі в Кремлі ЦК Компартії України влаштував у квітні 1963 р. республіканську нараду активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників компартійно-радянського апарату. З доповіддю на ній виступив А.Скаба. Позитивно оцінюючи творчість однієї частини молодих письменників (Д.Павличка, В.Коротича, В.Симоненка), він піддав нищівній критиці творчість інших (І.Драча, М.Вінграновського, Л.Костенко). Секретар ЦК не церемонився в оцінках, копіюючи вислови свого патрона М.Хрущова. Після зустрічі у відповідності з практикою, яку завів ще Жданов, до критичної кампанії підключили робітничий клас. Почалося переслідування керівників газет та журналів, які друкували твори письменників-ізгоїв. У результаті Л.Костенко, І.Калинець, Г.Кириченко, В.Голобородько та ін. були позбавлені можливості друкуватися.

В Україні заборонні заходи влади викликали появу самвидаву. За короткий час самвидав став цілим явищем в суспільно-політичному житті. У ньому друкувалися не тільки твори шістдесятників, але й інша заборонена література: наукові праці вчених української діаспори, твори нереабілітованих письменників 20-х рр., публіцистика українських націоналістів.

Лібералізація суспільно-політичного життя після смерті Сталіна торкнулася й Церкви. Проте керівники державної партії розглядали Церкву і релігію як свого ідеологічного супротивника. Новий наступ на Церкву розпочався після XX з'їзду КПРС. Безпосередня атака розпочалася прийняттям секретної постанови ЦК КПРС від 4 жовтня 1958 р. про недоліки атеїстичної пропаганди. Цією постановою всі компартійні і громадські організації зобов'язувалися розгорнути наступ на "релігійні пережитки" радянських людей. 16 жовтня за безпосередньою вказівкою Хрущова Рада міністрів СРСР прийняла перші антицерковні постанови, які мали своєю метою підірвати економічну базу РПЦ. Зокрема, знову запроваджувалися скасовані у 1945 р. податок з будівель і земельна рента, монастирям заборонялося користуватися найманою працею. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР затвердила план закриття у 1959-1960 рр. майже половини монастирів.

Керівники ЦК Компартії України, які завжди займали радикальну позицію у церковних питаннях, скористалися сприятливою ситуацією. М.Підгорний звернувся до ЦК КПРС з фактичною скаргою на Раду у справах РПЦ, яка довго не розв'язувала позитивно порушеного у Києві питання про обмеження діяльності монастиря Києво-Печерської лаври. У записці повідомлялося, що найближчим часом в УРСР буде закрито 5 монастирів і 8 скитів. Всього у цей час в Україні налічувалося 40 монастирів (з 57 наявних у всьому СРСР).

Рада у справах РПЦ у червні 1959 р. надіслала в усі союзні республіки інструктивний лист, в якому ставилися такі завдання: добитися, щоб клопотання про відкриття церков зменшилися, а згодом і цілком припинилися; під добре продуманими приводами не допускати в парафії, які занепадали, постійних і тимчасових священиків, після чого знімати з обліку церковні общини; припинити надання церквою допомоги віруючим грошима чи в якийсь інший спосіб. Ці інструкції в УРСР виконувалися в найбільш агресивний спосіб, з грубим нехтуванням законодавства про культи, силовими методами. У храмах і на квартирах парафіян проводилися обшуки, священикам відмовляли у прописці за місцем проживання, віруючі звільнялися з роботи через релігійні переконання. Кількість закритих храмів і молитовних будинків в Україні почала стрімко зростати: у 1959 р. - 260, у 1960 р. - 747, у 1961 р. - 997, у 1962 р. - 1144.

Тероризуючи РПЦ, компартійно-радянський апарат не оминав увагою й інші конфесії. На початку 60-х рр. активізувалося переслідування євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, представників інших сект. Особливо люто держава розправлялася з забороненими сектами єговістів та п'ятидесятників. Віруючі притягалися до карної відповідальності за вигаданими звинуваченнями у "тунеядстві", під які підпадали і

пенсіонери, і особи, які сумлінно працювали на підприємствах чи в колгоспах.

Активізація наступу на Церкву пов'язувалася, перш за все, з прийняттям нової програми КПРС. Вважалося, що перемога комунізму неможлива без перемоги над релігією. У своїй антирелігійній роботі компартійно-радянський апарат постійно спирався на КДБ. У вузах було запроваджено курс "Основи наукового атеїзму". В Академії суспільних наук при ЦК КПРС з'явився Інститут наукового атеїзму. Письменників зобов'язували створювати літературно-художні твори атеїстичного спрямування.

Після усунення М.Хрущова антирелігійна кампанія поступово зійшла нанівець. Голова Ради у справах релігійних культів О.Пузін у листі до ЦК КПРС поставив питання про звільнення сотень засуджених під час антирелігійної кампанії віруючих, публікацію офіційних роз'яснень статей Карного кодексу щодо релігійних культів, негайну реєстрацію діючих релігійних товариств і груп. ЦК КПРС прислухався до цих рекомендацій. Головам Верховних судів союзних республік було доручено вивчити всі карні справи по віруючих за 1962-1964 pp. У січні 1965 р. президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову "Про деякі факти порушення соціалістичної законності щодо віруючих". Засуджені віруючі і священики були звільнені і реабілітовані.