Общие сведенья о геодезии

При роботі із зор трубою спостерігач сполучає перехрестя сітки ниток зі спостережуваним предметом. Лінія, що з'єднує опт центр об'єктива й перехрестя сітки ниток, назив візирної віссю труби. Процес наведення зортруби на точку спостереження наз візуванням. У момент сполучення перехрестя сітки ниток з якою-небудь точкою візирна вісь труби проходить через цю точку. Обертанням фокусуючого кільця, або кремальєри, переміщають фокусуючу лінзу домагаючись чіткого зобрпредм спостереження.

 

76.Вим кут спос прийомів за допом теод

Виміряти КЛ та КП

 

79.Обч дир. кут ІІІ чверть. Α=180˚+r /// 60˚18’ α=180˚+60˚18’=240˚18’

 

80. визн геогр. коорд кутів рамок трапеції масштабу 1:50000 за номен М-36-144-А

№зони=36-30=6

М=13. Для 1:1000000

φПн.=№букви*4=13*4=52˚00˚; φпд.=52-4=48˚00

λсх=№зони*6=36˚00; зх.=36-6=30˚00

для 1:100000

φпн.=48˚20; φпд=48˚00

λсх=36˚00; λзх=35˚30

для 1:50000

φпн.=48˚20; φпд=48˚10

λсх=35˚45; λзх=35˚30

 

82.обч прирости координат х та у, якщо дано α=182˚10’, d=210,50м

Х=dcosα, y=dsinα.

 

84.Визн місце нуля теод Т30

Встановлюють вісь циліндричного рівня парал 2 підйомним гвинтам, одночасним обертанням в протилежні боки, приводять бульбашку до 0пункту. Бульбашка не повинна відх більш ніж на 0,5 поділки. МО- це відлік, при якому бульбашка рівня знах в 0пункті. МО близький до нуля, 1,5’ макс похибка.спост точку при КЛ та КП і беруть відліки по вертик.кругу. КЛ+КП/2

 

85.Вим гор кутів спос прийомів

1.Перед вимірюванням кутів слід вик центрування теод над вершиною кута за допомогою виска. Точність центрування не гірше 3мм.

2. за допомогою 3 підйомних гвинтів та рівня алідади при горизон. крузі приводять головну вісь оберт. теод в прямовисте положення.Теодоліт встановлено над верш. кута в точці 2, при крузі в ліво(КЛ)спрямовують зорову трубу на точк В. за допомогою навідних гвинтів алідади горизон круга та навідною зор труби вводять зобр в т. Б чітко в бісектрисі. Беруть відлік по горизон кругу і записують до журналу. Відкріплюють алідаду горизонт круга та зор трубу і спостерігають в т. С

Процедура наведення:

Навівши перехрестя сітки ниток на т. С беруть відлік по гориз. круга і записують до журналу. Вимірювання кутів вик. За допомогою 2 людей. Обчгориз кут β. Вказані вище дії називаються одним напівпройом спосіб прийома скл з двох напіприйомів в перше – вимірю в крузі вліво (КЛ), а друге при крузі вправо(КП) Переходять до другого напівприйома.

Перед вимірюван в положені КП виконують збивання лімба горизонтального круга на декілька градусів 1-2.Закріпл алідаду горизонтального круга і відкріплюють лімб. Повертають алідаду частину разом із трубою на необхідн кут вліво або в право і закріпити лімб. Переходя до другого підприйома.Наводять зор трубу в т. В при крузі вправо і беруть відліки по горизонт кругу і записують до журналу.Закінчують спост на вівшись на т. С відлік також записують до журналу так само обчисл. значення горизонт кута. Якщо значення кутів, обчислених при крузі вліво та КП відрізн між собою не більше ніж на 1,5 обч середнє значення кутаЗабороняється категорична виправлення в журн відліки, якщо в процесі роботи допущена помилка вик повторні вимірювання, а старі значення перекреслюють по діагоналі. помилка у відліках не допустима.

87. сутність геом нівелювання

Нівелювання – це сукупність вимірювань, які викдля визн висот точок зем пове. Під час нівелювання спочатку виз перевищення точок, а потім знаходять висоти над прийнятою, початковою, рівневою поверх,висота якої відома.

Нівелювання буває1.Геометричне

2.Тригонометричне3.Фізичне

Геоме – основане на визначені перевищ задопомогою горизонт променів візування.Викор нівеліри та рейки з поділками.Якщо перевищення h визн у напрямку АВ, то точку А наз задньою, а В передньою. Розрізняють методи геоме нівелювання із середини і прямо. Метод нівелювання із середини: встановлють рейки на башмаках або кілочках у двох точках, а нівелір - на штативі між ними. Відстані від нівеліра до рейок залежать від необхідної точності нівелювання і умов місц, але повинні бути приблизно рівні і не більше 100-150 м. Перевищення h однієї точки над іншою визн різницею відліків а і b по рейках, так що h = a - b. Також потрібно дотримуватися 2голв умови:

першу головну умову: вісь рівня й візирна вісь повинні бути між собою паралельні. 2 головна умова: при фокусуванні труби візирна вісь повинна зберігати незмінне положення. Крім того, для зручності роботи з нівеліром необхідно, щоб вісь рівня була перпен до вертик осі обертання алідадной частини.

90.Класифікація умовних знаків топо карт. Умовні знаки (позначення) - графічні символи, за доп яких на картах показують (позначають) види об'єктів, їх місцеположення, форми, розміри, якісні і кількісні характ. Умовні знаки, які викор для зобр географічних об'єктів на плані місцевості, можна розділити на 3 окремі групи: позамасштабні (або точкові), лінійні і площадкові (або контурні) знаки, вони можуть бути статичними або динамічними. Таблиця умовних знаків, що викор на карті, разом з текстовими поясненнями до них називається легендою карти. Умовні знаки топографічних карт стандартні для кожного масш і обов'язкові до вживання. Контурні умовні знаки передають дійсну форму та розміри об'єкта в масш плану, вони скл з контура, виконаного кольором, або штриховкою (ліс, сад, город, болото, піски, озеро, широка річка, водосховище тощо) Лінійні умовні знаки на плані викор для зобр лінійних об'єктів (дороги, стежки, струмки, лінії електропередачі та зв'язку тощо). Довжину таких об'єктів та їх розміщення показано в масш, а ширина – як правило, є дещо збільшеною.Значкові умовні знаки іноді ще називають позамасш, через те що вони застос тоді, коли форма об'єкта, через свій малий розмір, не може бути відображена в масштабі. У таких випадках викор значки, що мають нагадувати реальні об'єкти (вітряк, водяний млин, джерело, поодинокі хвойне та листяне дерево, силосна башта тощо).Також відрізняють і пояснювальні умовні знаки засто для передачі важливої додаткової інфор ї про об'єкти місцевості. Перш за все це назви населених пунктів, річок, озер, струмків, островів. Зустрічаються на планах і скорочені назви об'єктів (шк. – школа, ст. – станція, лісн. – будинок лісника та ін.), або просто заголовні літери (П. – піщане дно, Д. – дерев'яний міст, К. – криниця). До пояснювальних знаків також відносяться цифри, які характ різні об'єкти місцевості (висоту пагорбів, ширину та глибину річок, швидкість їх течії, характеристики мостів, висоту та товщину дерев у лісі тощо).Крім місцевих предметів на картинах і топографічних картах показано нерівності пов, які називаються рельєфом. У топографічних картах рельєф зображується горизонталями. Відносна висота показує наскільки одна точка землі поверхні вища за іншу.Умовні знаки, це азбука карт, як доповнення для характоб’єктів застос буквено-цифрове позн.

11. Зображення рельєфу на топографічних картах і планах

Рельєф – сукупність просторових форм (нерівностей) земної поверхні. Він є одним із головних елементів географічного середовища. Характер рельєфу враховується при освоєнні та заселенні території, розвитку транспорту, промисловості, сільського господарства і будівництва, виборі місця для населених пунктів, бойових дій тощо. Рельєф впливає на розподіл тепла й вологи, міграцію хімічних елементів, формування поверхневого та підземного стоку, річкової мережі, рослинного покриву, ґрунтів, ландшафтів загалом. Задача відображення рельєфу на сучасних картах загалом зводиться до двох моментів: 1) рельєф на картах повинен бути пластичним, об’ємним, наочним; 2) рельєф повинен бути вимірним; за картами важливо визначати абсолютні та відносні висоти, крутизну, довжину та експозицію схилів тощо. Основним способом зображення трьохмірного рельєфу на топокарті (площині) є спосіб ізоліній, які називають ізогіпсами чи горизонталями, доповнюють способом відміток висот та умовними позамасштабними знаками окремих елементів та форм рельєфу. Горизонталь – уявна лінія на фізичній поверхні Землі, всі точки якої мають однакову абсолютну висоту, тобто абсолютна висота вздовж кожної горизонталі постійна. Задана відстань між сусідніми січними площинами h називається висотою перерізу рельєфу. Щоб передати закономірності рельєфу, значення h встановлюється постійним для карт одного масштабу і типу рельєфу. Відстань на карті між сусідніми горизонталями за заданим напрямом називається закладиною d. Закладина d завжди менша, ніж похила відтань відстань S між двома точками рельєфу. Крутизна схилу (в шкільній програмі – крутість схилу) виражається через кут нахилу n. Закладина d і кут нахилу n пов’язані між собою: чим більша закладина, тим пологіший схил, чим менша закладина, тим схил крутіший. Зв’язок між елементами схилу можна зобразити так:d=Scosn; h=Ssinn; h=dtgn; d=hctgn. Для зображення деяких форм рельєфу – ярів і ритвин, курганів і ям та обривів, окремо розташованого каміння, груп каміння, зсувів, осипищ із піску, каміння й щебеню, карстових воронок, ритвин, промоїн, крутосхилів, задернованих ділянок застосовується спеціальні умовні позначення. Деякі із цих знаків супроводжуються кількісними показниками, наприклад, висота обривів, ширина та глибина ярів. Льодовикові форми (льодовики, фірнові поля, льодоспади, льодові карнизи і обриви) рельєфу передаються відтінками зелено-синього та блакитного кольору. При зустрічі двох схилів виникають лінії рельєфу:

а) вододільна – на опуклій (додатній) формі рельєфу від підйому до спуску;

б) водозбірна (тальвег) – на ввігнутій (від’ємній) формі від спуску до підйому;

в) брівка – лінія стикання горизонтальної площини чи пологого схилу із крутішим схилом;

г) підошва – лінія переходу від крутішого схилу до пологого чи горизонтальної площини. Лінії згинів рельєфу в природі часто бувають зігнуті та похилі.

 

Гора – куполовидне підняття із більш-менш крутими схилами. в нижній частині обрамлена підошвою – лінією переходу схилу гори до навколишньої місцевості. Гора та горб зображаються замкнутими горизонталями із бергштрихами, спрямованими назовні від них. Западина, як і гора, зображається на карті замкнутими горизонталями, але бергштрихи від горизонталей спрямовані всередину западини. Зображення рельєфу горизонталями дає можливість розпізнати за картою форми та елементи рельєфу, а потім отримати цілий ряд його кількісних характеристик. Зображення рельєфу горизонталями дає широкі можливості для усестороннього вивчення рельєфу, особливостей його морфологічної структури, кількісних характеристик, умов господарського використання території.

16. Орієнтування карт на місцевості

Найбільш надійним є орієнтування за допомогою топографічної карти. при цьому спочатку орієнтують саму карту, потім звіряють карту із місцевістю, знаходять точку свого стояння, а якщо необхідно, наносять необхідні орієнтири і визначають напрям свого шляху. Орієнтувати карту – це значить розташувати її так, щоб напрям бічних рамок аркуша співпадав із напрямом географічного меридіана, а різні лінії картографічного зображення – річки, дороги, ЛЕП, межі – були паралельні відповідним лініям на місцевості. Орієнтування карти на місцевості із достатньою кількістю орієнтирів та при добрій видимості проводиться за лінями місцевості та візування на орієнтир. а також за допомогою компаса.

Положення точки стояння визначають шляхом співставлення карти із місцевістю, окомірно зв навколишніми предметами, а також на основі вимірювання відстаней та засічками. Точка стояння легко визначається, якщо спостерігач знаходиться поруч із точковим орієнтиром (геодезичний знак, окремо стояче дерево, джерело тощо), зображення якого є на карті. Положення точки стояння на відкритій місцевості визначається окомірно чи шляхом вимірювань відносно знайдених на карті найближчих помітних предметів місцевості. Вимірюють за компасом азимути на орієнтири і відстані до них, а потім за картою за оберненими азимутами проводять від умовних знаків орієнтирів прямі “на себе” на яких і відкладають в масштабі виміряні відстані. Графічною засічкою отримують на карті положення точки стояння, розташованої на лінійному контурі (дорога, ЛЕП, лінія зв’язку тощо), якщо з цієї точки видно хоча б один орієнтир. Спочатку карту орієнтують за компасом чи лініях місцевості, потім, приклавши лінійку до знака орієнтира на карті, направляють ребра лінійки на видимий предмет місцевості і прокреслюють пряму, в точці перетину якої зі знаком дороги (чи ЛЕП, лінії зв’язку) буде визначено положення точки стояння. Рух за азимутом – це рух наміченим маршрутом від одного пункту (орієнтиру) до іншого за заданим раніше азимутом та відстанями. Цей спосіб орієнтування застосовується на закритій місцевості, на території без орієнтирів, вночі. в умовах поганої видимості чи її відсутності, там, де орієнтуватися важко або ж неможливо. Попередньо на карті намічають і вивчають лінію маршруту, вибирають орієнтири в точках повороту, вимірюють відстані та кути напрямів прямолінійних відрізків ходу. Повороти намічають поблизу об’єктів біля лінійних орієнтирів, перпендикулярних до лінії маршруту (перетин доріг, ЛЕП, лінії зв’язку, будівлі та інші споруди поблизу берегів річок чи водойм). Це спрощує точний вихід до точок повороту при поганій видимості. Відстані, зміряні на карті, переводять у число пар кроків тієї людини, якій належить йти азимутом. Підготовлені дані оформляють у вигляді схеми, яку отримують шляхом копіювання ходової лінії та бічних орієнтирів з карти на прозорий папір (кальку). На схемі показують напрям магнітного меридіана, а біля поворотних точок – дані для руху. На початку руху у вихідній точці маршруту беруть за компасом напрям на перший контрольний орієнтир (на першу поворотну точку ходу). Якщо його не видно, то використовують проміжні орієнтири – ближчі предмети, розташовані в необхідному напрямі. Йдучи маршрутом, неперервно підраховують кроки (пари кроків). Якщо погана видимість, рухаються тільки за компасом, що потребує великої уваги і напруги сил. Рекомендується слідкувати за напрямом і підраховувати відстані. Це бажано робити одночасно декільком учасникам походу.

 

17.Поняття про Державну геодезичну мережу (ДГМ). Методи побудови планових та висотних мереж

Для визначення планового положення точок в системі прямокутних чи географічних координат використовують методи тріангуляції, полігонометрії та трилатерації. Залежно від черговості побудови, точності вимірів кутів та відстаней, довжин вимірюваних ліній планова державна геодезична мережа поділяється на чотири класи.

Тріангуляція. На території країни прокладаються ряди суміжних трикутників, вершини яких, закріплені на місцевості, служать точками геодезичної мережі (вершини трикутників є пунктами тріангуляції). Ряди тріангуляції прокладаються вздовж меридіанів та паралелей. Визначають довжину однієї із сторін трикутника – базис чи вихідну сторону та всі кути першого трикутника, а за теоремою синусів визначають довжини всіх сторін. Знаючи координати вихідної точки в трикутнику та напрям вихідної сторони, визначають координати інших вершин цього трикутника. Відома сторона цього трикутника стає базисом наступного трикутника і т.д. Щоб визначити за відомими формулами довжину базисної сторони, будують базисну сітку (чотирикутник). в якому вимірюють базис і всі кути при вершинах побудови. На кінцях базисних сторін розташовують так звані пункти Лапласа, в яких за астрономічними спостереженнями отримують широту й довготу пункту та азимут орієнтованого напряму (базисної сторони).

В тріангуляції I-го класу для вихідних пунктів визначають широту й довготу першої точки найточнішим – астрономічним – способом. Метод запропонований нідерландським вченим Снелліусом в 1614-17 рр. Мережу тріангуляції I-го класу згущують мережею II-го класу, всередині неї прокладають мережі III-го і IV-го класів, від точок яких проводять безпосереднє знімання на місцевості.

Тріангуляційна сітка I-го класу має вигляд системи полігонів периметром 800-1 000 км. Полігони складаються із ланок-ланцюгів трикутників довжиною до 200 км уздовж меридіанів та паралелей. Форма трикутників повинна бути близькою до рівносторонньої з довжиною сторін не менше 20 км. Трикутники II-го класу заповнюють суцільною сіткою полігони I-го класу. Довжини сторін трикутників II-го класу 7-20 км. Державні геодезичні мережі III-го та IV-го класу розташовують усередині трикутників II-го класу.

Полігонометрія. На місцевості будують ламані ходи, у яких вимірюють всі кути та сторони. Як правило, полігонометричні ходи будують на закритій місцевості – у містах, інших населених пунктах, на залісеній місцевості, вздовж доріг, долинами річок. Полігонометричні ходи роблять замкнутими, утворюючи багатокутники (полігони). За основу беруть початкову точку ходу, визначають точно її координати, а за дирекційним кутом першої лінії та її довжиною визначають координати другої точки і т.д. Вершини полігонометричних ходів мають назву пунктів полігонометрії.

Трилатерація. Її схема подібна до схеми тріангуляції, однак, на відміну від тріангуляції, тут радіодалекомірами із високою точністю (1:400 000) вимірюють всі три сторони в побудованих трикутниках, кути отримують із обчислень, а потім обраховують координати вершин трикутників.

Вибір методу побудови сітки визначають за економічною та технічною доцільністю.

Державну геодезичну мережу першого та другого класів створюють методами тріангуляції та полігонометрії й використовують у наукових дослідженнях, пов’язаних з визначенням форми (фігури) та розмірів Землі як планети, для поширення єдиної системи координат на всю території країни. Вона є основою для розвитку мереж наступних класів.

Складовими частинами ДГМ є планова і висотна геодезичні мережі, пункти яких повинні бути суміщені або мати між собою надійний геодезичний зв'язок.

Планова геодезична мережа складається з:

- астрономо-геодезичної мережі 1 класу;

- геодезичної мережі 2 класу;

- геодезичної мережі згущення 3 класу.

Висотна геодезична мережа складається з:

- нівелірної мережі I та II класів;

- нівелірної мережі III та IV класів.

1 Астрономо-геодезична мережа 1 класу (АГМ-1) будується у вигляді однорідної за точністю просторової геодезичної мережі, яка складається з системи рівномірно розміщених геодезичних пунктів, віддалених один від одного на 50-150 кілометрів.

2 Геодезична мережа 2 класу будується у вигляді однорідної за точністю просторової геодезичної мережі, яка складається з рівномірно розміщених геодезичних пунктів існуючої геодезичної мережі 1 та 2 класів. Нормальні висоти марок верхніх центрів пунктів геодезичної мережі 2 класу повинні визначатись геометричним нівелюванням, яке забезпечує точність взаємного положення пунктів за висотою з середньоквадратичною помилкою не більше 0.05 метра.

На всіх нових пунктах геодезичної мережі 2 класу встановлюються по два орієнтирні пункти (ОРП) з підземними центрами на відстані від 500 до 1000 м (на забудованій та закритій місцевості не менше 250 м) обов'язково із забезпеченням видимості (земля - земля) між пунктом мережі і орієнтирним пунктом. Середньоквадратична помилка визначення відстані між орієнтирним пунктом і пунктом мережі не повинна перевищувати 0,05 метра. Середньоквадратичні помилки визначення дирекційних напрямків на орієнтирні пункти не повинні перевищувати 5".

Геодезична мережа згущення 3 класу будується з метою збільшення кількості пунктів до щільності, яка забезпечує створення знімальної основи великомасштабних топографічних та кадастрових зйомок Нормальні висоти марок верхніх центрів пунктів геодезичної мережі згущення 3 класу повинні визначатись геометричним нівелюванням, яке забезпечує точність взаємного положення пунктів за висотою з середньоквадратичною помилкою не більше 0,05 метра

Висотна геодезична мережа створюється нівелювання за допомогою високоточних нівелірів і за точністю теж поділяється на чотири класи. Нівелювання першого, найвищого, класу проводиться трасами, які, як правило, з’єднують моря (Балтійське і Чорне вздовж 30° сх.д.). В результаті нівелювання I-го класу визначається різниця висот рівнів води в морях, повільні тектонічні підняття чи опускання. Ходи нівелювання II-го класу прокладаються вздовж основних автодоріг і залізниць, великих річок. Поміж лініями II класу прокладаються лінії III-го класу і згущуються лініями IV-го класу для безпосереднього висотного знімання (нівелювання) місцевості.

18. Принцип роботи навігаційної системи GPS та ГЛОНАСС

У жовтні 1982 року на орбіту було виведено навігаційний супутник Космос-1413 нової радянської навігаційної системи ГЛОНАСС. Пізніше орбітальне угруповання ГЛОНАСС було доведено до штатного складу - 24 супутника. З часом внаслідок занепаду космічної отраслі в Росії частина супутників системи вийшла з ладу. Але в останні роки приймаються активні зусилля з доведення угруповання супутників ГЛОНАСС до штатного стану та розвитку сегменту користувачів.

GPS та ГЛОНАСС - це системи другого покоління. Визначення положення приймача в них можна розглядати як вирішення просторової лінійної засічки: визначення відстаней від пункту (приймача) з невідомими координатами до кількох об'єктів (супутників) з відомими координатами. Поточні коорднати супутників розраховуються по відомим параметрам руху. Визначення відстаней від приймача до супутників виконується шляхом спостереження кодових сигналів, а у спеціальних високоточних приймачах також і за рахунок спостереження фази несучої сигналу. Висока швидкість руху супутників дозволяє за короткий інтервал спостережень отримати великий обсяг вимірювань відстаней для різних положень кожного супутника і застосувати методи статистичної обробки для отримання максимально точного результату.

GPS складається з трьох сегментів: управління, космічного та сегменту користувачів. Сегмент управління вбирає в себе з головну станцію контролю та управління, групу контрольних станцій та станцій зв'язк

Космічний сегмент GPS складається з 28 супутників (рис. 2), розташованих в шести площинах, розвернутих через 60˚ по довготі верхобіжного кута. Ексцентриситет орбіт становить від 0,02 до 0,001 - орбіти близькі до кругових. Приблизна висота обертання супутників H = 20150 км, період обертання T дорівнює близько 11 годин 58 хвилин. Нахил орбіти i = 55˚. Кожні 30 секунд супутник передає навігаційні повідомлення, в яких містяться дані про положення супутника на певний час, дані про якість сигналу, похибку супутникового годинника та коефіцієнти моделі іоносфери.

Сегмент користувачів складається з GPS- приймачів різних типів. Для високоточних вимірювань в геодезії та геодинаміці використовуються спеціалізовані двохчастотні багатоканальні приймачі, здатні здійснювати як кодові, так і фазові вимірювання в усіх можливих режимах. Для навігації, моніторингу транспортних засобів та широкого кола інших подібних задач застосовуються значно простіші та дешевші приймачі, здатні виконувати вимірювання тільки спостереженням за кодом сигналів.

Для визначення координат GPS-приймачі здійснюють кодові чи кодово-фазові вимірювання. Під час кодових вимірювань аналізується зміст повідомлень супутників та вимірюється запізнення сигналу по спеціальних далекомірних кодах. Аналіз цих даних дозволяє визначити відстані до супутників. На основі визначених відстаней та даних про положення щонайменше чотирьох супутників, використовуючи просторову лінійну засічку, GPS-приймачі визначають своє положення в просторі та часі.

При кодово-фазових вимірюваннях на основі кодових даних визначається положення супутників, а визначення відстані до супутника спирається на спостереження фази несучої. Такі вимірювання є похідними від вимірювань різності між опорним сигналом, сформованим внутрішнім генератором приймача, та сигналом, отриманим з супутника. Спостереження фази несучої є результатом цього процесу визначення різності.

Розрізняють кілька способів визначення положення: абсолютні та відносні. При абсолютних визначеннях координати визначаються лінійною засічкою по кодовим вимірюванням псевдовідстаней. Цей спосіб використовується в першу чергу в навігації. Абсолютні визначення в свою чергу поділяють на автономні та диференційні. Автономні визначення здійснюються одним приймачем і чутливі до будь-яких викажень. При диференційних визначеннях використовуються щонайменше два приймача. Один, так звана базова(опорна) станція, працює на точці з відомими координатами і формує поправки на основі різниці між визначеними по супутникам та наперед відомими координатами. Інший приймач безпосередньо здійснює позиціювання, використовуючи поправки створені базовою станцією.

Обладнання сегменту GPS-користувачів

1) геодезичні приймачі; 2) морські навігаційні приймачі; 3) автомобільні GPS-навігатори;4) картографічні GPS-приймачі; 5) засоби персональної навігації; 6) прилади моніторингу

В відносних способах координати визначаються спільною обробкою даних отриманих кількома приймачами, серед яких щонайменше один розташовано на точці з відомими координатами. При цьому здебільшого використовується кодово-фазовий тип визначення відстаней. Спосіб дає високоточні результати і широко використовується при геодезичних визначеннях. Між тим такі вимірювання вимагають значного ускладнення обладнання приймачів, програмного забезпечення для обробки даних спостережень.

47.Нівелір з компенсатором

Нівел.з компенсат і лімбом має опт сист, яка після поперед приведення осі обертання нівеліра у верт положення за допомог круглого рівня автомат встановлює зорову вісь труби в гориз положення.Лімб призначений для вимір горизонт кутіві напрямів.

 

61. Що назив. основою лінійного(поперечного) масштабу? У лінійному(поперечному) масштабі лінію(у лінійному – подвійну), яку розбивають на поділки а=2 см, назив. основою масштабу.

 

62. Класифікація і призначення топографічних карт.

Топографічна карта – це зменшене узагальнене відображення земної поверхі, побудоване за обумовленими математичними закономірностями. топографічні карти складають в рівнокутній поперечно-циліндричній проекції Гаусса. Ділянки місцевості на карті відображають в зменшеному вигляді. На топографічних картах відображається територія земної поверхні, яка обмежена на заході і сході меридіанами, на півночі і півні – паралелями з відомими довготою і широтою.

Великомасштабні топографічні карт и (1:1000…1:50000) використовують для детального вивчення місцевості, орієнтування на ній, а також для різних за призначенням точних вимірювань та розрахунків.

Середньомасштабні топографічні карти (1:100000…1:200000) є підґрунтям для вибору трас доріг, проведення геологічних вишукувань, для попередніх розрахунків при проектуванні відповідальних споруд.

Дрібномасштабні топографічні карти (1:50000…1:1000000) використовуються для вирішення задач науково-дослідного й прикладного характеру з використання ресурсів й економічного освоєння територій. Всі топографічні карти є основою для створення різних тематичних карт.

 

 

Общие сведенья о геодезии.

Геодезия – наука об измерениях на земной поверхности, проводимых для определения формы и размеров Земли, изображения земной поверхности в виде планов, карт и профилей, создания инженерных сооружений.

Геодезия возникла в глубокой древности, когда появилась необходимость земле измерения и составления планов и карт для хозяйственных целей.

Разделы:

· Высшая геодезия – изучает вид и размеры Земли, а также методы определения геодезических координат отдельных точек земной поверхности.

· Космическая геодезия – изучает геометрическое соотношение между точками земной поверхности с помощью искусственных спутников Земли.

· Топография – рассматривает способы изучения земной поверхности для изображения участков ее поверхности на планах и картах.

· Инженерная геодезия – решает геодезические задачи, связанные с построением опорной геодезической основы для проведения съемочных и разбивочных работ, составлением крупномасштабных планов

Измерения: горизонтальные и вертикальные углы, расстояния и превышения

Приборы:

· Теодолит – для измерения углов

· Нивелир – высоты и превышения

· Светодальномер – расстояния

· Электронный тахеометр – совмещает в себе выше перечисленные приборы и компьютер