РЕФЕРАТ. 1. Виникнення стародавніх держав на території Північного Причорномор’я

 

Розгорнуті питання:

1. Виникнення стародавніх держав на території Північного Причорномор’я.

2. Держава і право античних міст-держав.

3. Держава і право Боспорського царства.

4. Держава і право скіфсько-сарматського об’єднання.

5. Держава і право стародавніх східних слов`ян.

6. Державний лад Київської Русі.

7. Суспільний лад Київської Русі.

8. Джерела права Київської Русі.

9. «Руська правда» - основна пам’ятка давньоруського права.

10. Характеристика кримінального права Київської Русі.

11. Характеристика цивільного права Київської Русі.

12. Характеристика судочинства Київської Русі.

13. Причини розпаду Київської Русі та його наслідки.

14. Суспільний лад Галицько-Волинського князівства.

15. Державний лад Галицько-Волинського князівства.

16. Характеристика права Галицько-Волинського князівства.

17. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського і Польського королівства. Кревська унія 1385 р., Віленська угода 1401 р., Люблінська унія 1569 р. та виникнення Речі Посполитої.

18. Державний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

19. Суспільний лад українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої.

20. Джерела права Великого князівства Литовського. Джерела і структура «Литовських Статутів».

 

 

Короткі запитання:

1. Форма правління держав Північного Причорномор`я?

2. Форма правління Боспорського царства?

3. Форма правління Скіфської держави?

4. Коли виникла перша Скіфська держава і хто її створив?

5. Назвіть ознаки державності політичного союзу антів.

6. Коли і внаслідок чого розпався політичний союз антів?

7. Перечисліть найбільш характерні ознаки держави, які були притаманні Київській Русі?

8. Розкрийте правове значення Віче у Київській Русі?

9. Розкрийте правове значення Ради бояр Київській Русі.

10. Розкрийте правове значення міжкнязівських з’їздів (снемів).

11. Хто належав до білого духовенства?

12. Хто належав до чорного духовенства?

13. Перечисліть основні джерела права Київської Русі.

14. Види зобов`язань із заподіяння шкоди.

15. Умови укладення шлюбу і шлюбний вік у Київській Русі.

16. Правове становище жінки у шлюбі.

17. Які судові органи існували в Київській Русі.

18. Який характер мав судовий процес у Київській Русі і його зміст.

19. Які церковні статути діяли у Київській Русі та їх зміст.

20. Компетенція церковного суду Київської Русі?

21. Які церковні покарання діяли у Київській Русі.

22. Мета і види покарань.

23. Яке найтяжче покарання у Київській Русі.

24. Види свідків у Київській Русі.

25. Види грошових штрафів у Київській Русі.

26. Порядок спадкування за законом у Київській Русі.

27. Спадкування за заповітом у Київській Русі.

28. Форми земельної власності у Київській Русі.

29. Редакції Руської Правди.

30. Зміст Скороченої Руської Правди.

31. Зміст Розширеної Руської Правди.

32. Зміст Короткої Руської Правди.

33. В якому році був укладений перший договір Київської Русі та Візантії?

34. Хто і коли запровадив у Київській Русі християнство?

35. Який трактат уклав Володимир Мономах і його зміст.

36. У чому полягала судова реформа Володимира Святославовича?

37. У чому полягала перша релігійна реформа Володимира Святославовича? У чому полягала друга релігійна реформа Володимира Святославовича?

38. У чому полягала військова реформа Володимира Святославовича?

39. У чому полягала адміністративна реформа Володимира Святославовича?

40. Хто такі закупи?

41. Хто такі ізгої?

42. Хто такі смерди?

43. Хто такі холопи?

44. Коли і внаслідок чого відбувся остаточний розпад Київської Русі?

45. Які основні відмінності суспільного ладу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства?

46. У чому полягала васальна залежність Данила від хана Золотої Орди?

47. Повноваження Великого вального сейму.

48. Повноваження Повітових сеймів.

49. Перерахуйте Центральні судові інституції Великого князівства Литовського.

50. Повноваження суду пани-ради.

51. Що таке Магдебурзьке право?

 

РЕФЕРАТ

на тему:

“Мова і суспільство”

Більшість учених інтерпретують мову як явище соціаль­не. Таке трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Ж.-Ж. Руссо (1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842— 1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875— 1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Ш. Баллі (1865—1947), яких вважають осно­воположниками соціологічного напряму в мовознавстві.

Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона ма­ла біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися по­за суспільством, стають безмовними. Науці відомо чима­ло випадків, коли діти виростали серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більше того, повернувшись у люд­ський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сензитивний період (вік від 2 до 5 років) — період найактивні­шого опанування мови. Так, наприклад, у 1963 р. в жур­налі "Наука и жизнь" (№ 1) було опубліковано замітку "Син вовчиці", де йшлося про знайденого в Індії голого хлопчи­ка, що, очевидно, відстав від вовчої зграї. Йому було при­близно вісім років. У лікарні, куди його помістили, він ла­зив, їв тільки сире м'ясо, воду хлебтав по-вовчому, гарчав на тих, хто наближався до нього, і кусав тих, хто пробував до нього доторкнутися. Через три місяці хлопчик звик до медичного персоналу і їжі, яку вживали люди, але протя­гом наступних дев'яти років так і не зміг навчитися гово­рити. Коли його одного разу привели в зоопарк, він заці­кавився вовками і навіть захотів залишитися з ними в кліт­ці. Як бачимо, мова не успадковується, як колір волосся чи форма обличчя.

Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Так, скажімо, пред­ставники чорної (негроїдної) раси, негри США, розмовляють англійською мовою. Представники жовтої (китайці, японці, корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина роз­мовляє мовою людей, серед яких живе й виховується.

Дехто як аргумент на користь біологічної природи мо­ви наводить феномен "єдиної дитячої мови": першими "сло­вами" всіх дітей незалежно від їх етнічної належності є звукові комплекси типу па-па, ба-ба, ма-ма. Однак це не осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимов­ляють першими саме ці звукові комплекси, бо губні при­голосні в поєднанні з голосним [а] є найлегшими для від­творення (вимова губних вимагає значно менше зусиль, ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише від­крити рот і творити звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в українській мові має зна­чення "мати", а в грузинській — "батько"; папа в російсь­кій мові означає "батько", а в українській — "хліб"; баба в українській мові означає "бабуся", а в турецькій — "бать­ко". Отже, єдиної дитячої мови нема.

Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскіль­ки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умо­ви психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей.

Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.

Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов'язує її з біологічними і пси­хічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших при­матів тільки людина має мовний ген, тобто природну схиль­ність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнона­ціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.

Оскільки мова е суспільним явищем, то вона перебу­ває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є обо­пільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяль­ності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує пев­ні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організ­му. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зу­мовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відобра­жається соціальна диференціація суспільства (класова, про­фесійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення дер­жавності тощо. Суспільство також може свідомо вплива­ти на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною полі­тикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в бага­томовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функ-

ціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій поло­вині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Та­ка сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб. Внаслідок зросійщення за ро­ки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області. Іжорською мовою фін­ської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого по­коління (Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленін­градської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють З тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має, функції її обмежені побутовим спілку­ванням, а отже, і перспективи її неоптимістичні. У США зникло чимало індіанських мов.

Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих те­риторіях великих імперій, насильницьким виселенням ко­рінних жителів із їхньої предковічної території та ін.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері сло­вовживання), усталення термінології тощо.

Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоп­лює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (інди­від); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивни­ми законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є осново­положником сучасної української літературної мови. Од­нак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкопо­лий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніаль­на особистість не здатна змінити мову, а може лише вияви-

ти приховані потенції мови, показати, як ефективно мож­на використати те, що в мові існує.

Оскільки мова е загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про класовість мови говорив акаде­мік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у суспільстві корис­тувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б іс­нувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому сус­пільстві засобом спілкування між різними класами є єди­на загальнонародна мова. Заперечуючи класовий харак­тер мови, не можна заперечувати класовий підхід до ви­користання мови. Він виявляється, по-перше, у використан­ні чужої ("престижної") мови в повсякденному житті ви­щих класів. Так, скажімо, російська буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше сказати "смесью французского с нижегородским", як до­тепно зауважив Грибоедов); українська партійна номенк­латура радянського періоду переходила на "панську" ро­сійську мову, таким чином дистанціюючись від "колхозно­го языка", як і частина сполонізованої верхівки в роки поль­ського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську мову, знехтувавши "хлопською мовою".

По-друге, класовий підхід до використання мови по­лягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з "Мертвих душ" М. Гоголя і Проні Прокопівни із "За двома зайцями" М. Старицького), тобто у виробленні соціального діалекту.

По-третє, класовий підхід до використання мови по­лягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.

Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів то­що. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з ме­тою "зашифрування" від посторонніх передаваного пові­домлення.

Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна ди­ференціація мови. Існують різні професійні субмови (під­мови), які, як правило, відрізняються від загальнонарод­ної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів уживаються такі слова, як пук "середня випукла частина виробу", криси "верхні краї виробу", у мові друкарів — кегль, капітель, курсив, петит (назви видів шрифту), у мо-

ві ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо). Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бу­блик "рульове колесо автомашини", двірники "рухома стрілка для механічного очищення вітрового скла").

Суспільний характер має й територіальна диференціа­ція мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у гра­матичних формах і синтаксичних конструкціях. Так, ска­жімо, в західних областях України вживають такі специ­фічні слова, як стрий "дядько по батькові", вуйна "тітка по матері", файний "добрий", "гарний", граматичні кон­струкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо. Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим суспільство слабше економічно й політичне, тим у ньому більше місцевих говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200 діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює взаєморо­зуміння між членами одномовного суспільства. Наприк­лад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімець­ким. Між діалектами китайської мови різниця більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові — говірки — вивчає лінгвістична нау­ка діалектологія.

Діалекти протиставляються літературній мові. Літе­ратурна мова — це мова, оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, гра­матичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мо­вою.

Літературна мова виступає в усній та писемній фор­мах і характеризується стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розгля­дають ще мову художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів. Кожен стиль має лексич­ні та граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою

ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офі­ційного — мовні штампи, газетно-публіцистичного — пу­бліцистичні слова та вирази. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспіль­ства.

Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соці­альними поняттями, як базис (сукупність виробничих від­носин, що становлять економічну структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних, релігій­них, філософських та інших поглядів, що характеризу­ють певний базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ. Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища (ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один пев­ний базис. Тому неправильним було поширене в маркси­стській філософії положення про те, що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (прав­да і тут є винятки: високохудожні твори мистецтва та літе­ратури, створені ще в рабовласницькому суспільстві, і ни­ні є дійовим засобом виховання високих моральних і ду­ховних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки іс­нує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і зміст. Мають форму та зміст і культура, і мо­ва. Формою вияву культури є живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а змістом — семантика її одиниць,

Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взає­мозв'язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не про­никала мова. Вплив суспільства на мову і мови на сус­пільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — со­ціолінгвістика.