Студопедия — Формування соціокультурного простору Запорізького краю
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Формування соціокультурного простору Запорізького краю






Запорізький край (така назва регіону існує в історичній та географічній літературі і його територія розглядається нами в межах сучасної Запорізької області) є невід’ємною частиною України і в той же час має свій неповторний етнічний колір та самобутні історико-культурні традиції.

На своєрідність культури сформованого тут населення істотно впливали природні умови регіону. Насамперед, це такі його компоненти, як рельєф, клімат, поверхневі та підземні води, ґрунти, рослинність, тваринний світ тощо. Територіальні особливості взаємодії цих компонентів утворюють складну систему ландшафтів, що у вигляді мозаїки покривають поверхню Землі.

Ландшафтне розмаїття Запорізького краю історично склалося на основі домінуючих степових природних комплексів або в щільному сполученні з ними. Досліджуваний регіон разом з південною Херсонщиною та північним Кримом є найбільш посушливою територією України. Ця обставина визначила не тільки особливості місцевого клімату, але й характер водойм, ґрунтів, рослинності, тваринного світу, а в кінцевому рахунку зумовила особливості господарської діяльності та культури місцевого населення.

Формування етнічного складу Запорізького краю, розвиток місцевих особливостей природокористування населення та виникнення нових надбань до традиційних культур різних народів відбувалося в умовах єдиного, переважно степового ландшафту. Степовий ландшафт з давніх часів був «транспортним коридором» Євразії, яким у західно-східному напрямку та зворотно рухалися потужні людські потоки: найдавніші індоіранські народи, сармати, скіфи, половці, печеніги, хазари, гуни, татари, слов’яни. Усі ці народи залишили свої «відмітини» на степовому ландшафті Запорізького краю: кам’яні баби, кургани, географічні назви і т.п. І саме серед цього ландшафтного оточення та під його безпосереднім впливом формувалася поліетнічна культура регіону.

Сприятливе географічне положення, починаючи з прадавніх часів, також визначило полікультурний характер розвитку Запорізького краю. Розташовуючись між двома великими водоймами Дніпром та Азовським морем, та на перетині кількох головних торгівельних шляхів, зокрема шляху «з варягів у греки», «чумацького шляху», запорізькі землі ніколи не пустували. Прийшлі кочові племена, деякі з них були дуже войовничими, підкорювали місцеві осілі слов’янські та інші племена, насаджували й власну хоча й досить примітивну духовну культуру, іноді запозичували окремі риси культури та вірувань підкорених народів. У першій половині ХІІІ ст. досліджувана територія потрапила під монголо-татарське панування, а після розпаду Золотої орди стає залежною від Кримського ханства. З кінця ХV ст. до середини ХІХ ст. приазовські степи населяли кочові та напівосілі племена ногайців.

Упродовж писемної історії по-різному називали місцевість між Дніпровськими порогами й узбережжям Азовського моря, між долиною Нижнього Дніпра та Донецьким кряжем: «Гіперборея», «Кіммерія», «Геррос», «Гілея», «Царська Скіфія», «Сарматія» тощо. Козаки охрестили заплавну частину Дніпра «Великим Лугом», а територію своїх вольностей назвали «Запорожжям». Останнє ім’я дотепер збереглося у назві міста й області.

Природно-географічні та історичні умови у XV-XVI ст. склалися так, що південні степи стали одним з центрів формування запорізького козацтва, яке стало основним фактором українського заселення краю. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими нападами козаки ставали опорою й організаційно-самоврядним базисом для численних утікачів від феодального гніту й сезонних заготівельників, які шукали волі й кращої долі на пониззі Дніпра. Перебування козаків за дніпровськими порогами сприяло заселенню земель та пожвавленню господарчої діяльності. Козаки розорювали «пустопорожні» землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом тощо.

Запорізька Січ стала першим на території України політичним формуванням з усіма ознаками республіки. Вона була оплотом у боротьбі українського козацтва з мусульманською й католицькою експансією. Козаки не знали панщини, кріпацтва, були вільними людьми, важливим обов’язком яких вважався захист південних кордонів. У козаків була власна філософія свободи і незалежності, любові до рідної землі, волі людини як головного дару життя, її природного права. Козацький світогляд ґрунтувався на таких фундаментальних поняттях, як Бог, Україна, природа, людина, народ, воля. Існував кодекс лицарської честі: любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, готовність захищати слабших, турбуватися про молодших; турбота про розвиток національних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі; прагнення робити пожертвування на будівництво храмів.

Треба зазначити, що на сьогодні на Запоріжжі проживають нащадки запорізьких козаків та їх громадська діяльність спрямована на збереження традицій, звичаїв, відродження культури козацтва, як самобутньої етнічної групи всередині українського етносу.

Наприкінці XVIІІ ст. Туреччина програла війну і Кримське ханство з ногайцями Приазов’я увійшло до складу Росії. В 1775 р. Запорізьку Січ було зруйновано. Перед царським урядом постало завдання якнайшвидшого освоєння цього вигідного як із стратегічної, так і економічної точки зору регіону. Колонізація краю відбувалася як представниками народів Російської імперії (українців, росіян, євреїв), так і інших держав (німців, болгар, чехів тощо). Разом із представниками певних етносів сюди переселялися і прихильники окремих конфесій. Серед них слід відзначити менонітів (основу яких складали німці й голландці) та духоборів (росіяни й українці).

Процес нового заселення та освоєння земель Запорізького краю був складним і своєрідним. Як зазначено вище, у ньому взяли участь представники багатьох етносів та конфесій, що забезпечило запозичення господарських навичок, окремих особливостей життя і побуту одним народом у іншого, викликало своєрідне злиття культурних та господарчих традицій. Це спричинило розвитку краю як поліетнічного зі складною історією етнокультурного розвитку.

Основний потік переселенців йшов із внутрішніх губерній Російської імперії, більшість із них становили українці і росіяни (відповідно 64 % та 8%); переважаючими соціальними верствами були селяни, вільні й кріпаки, рекрути, священнослужителі. Землі Запоріжжя стали рідними для вихідців з Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської губерній. Вони селилися або окремими слободами, або у змішаних селищах вихідців з різних губерній України. Переселенці зберігали українські народні промисли, народні звичаї, обряди, прислів’я, пісні й танці. Молодь проводила своє дозвілля влітку на вуличних вечорницях, а взимку – на «досвітках». Треба зазначити, що у селах з компактним проживанням нащадків переселенців-українців і на сьогодні можна відчути неповторний національний колорит, традиційно виконуються сімейні обряди (хрещення, весілля, похорон), відзначаються релігійні і календарні свята з урахуванням досвіду попередніх поколінь.

Дещо менше були представлені на територіях краю переселенці росіяни із Орловської, Курської, Воронезької, Тамбовської губерній та переселенці-білоруси із Смоленської губернії, яких мешканці сусідніх сіл називали «бульбашами». Цікаво, що переселенці росіяни і білоруси відносилися до категорії «іноземних колоністів». Російські та білоруські села виникали поряд з українськими або були змішаними, що специфічно відбивалося на збереженні власних етнокультурних традицій. Потужним об’єднуючим фактором для слов’янських етносів була релігія. Мережа християнських православних храмів в регіоні була розвиненою територіально і охоплювала більшість українського, російського та білоруського населення.

Представники сект «духовного християнства» – духобори були примусово переселені на початку ХVIII ст. з Катеринославської і Слобідсько-Української, а пізніше – з Тамбовської губерній. Оселившись в степу, духобори заснували селища Терпіння (назва підкреслює терплячу покору насильству), Новоспаське, Астраханку та Нововасилівку, побудували тут дерев’яні рубані хати, створили ремесла. В поселеннях сектантів функціонувала їх церква з встановленим характером культу, визначалися релігійні та народні свята. Рівень освіченості сектантів перевищував решту українського і російського населення. З розширенням колонізації краю зростала можливість впливу духоборів на православних переселенців сусідніх сіл, що викликало протест православного духівництва. Тому за рішенням царського уряду в 1841-1843 рр. на Закавказзя було вислано близько 2500 духоборів, які не зреклися своєї віри.

Першими організованими іноземними переселенцями до Запорізького краю були релігійні емігранти з західної Європи – меноніти з Німеччини, Бельгії та Нідерландів. Меноніти вільно прибували по 200 сімей на рік та заснували 21 поселення на території краю. Переселені іновірці отримали від уряду у якості заохочення пільги: 65 десятин землі на кожну родину, були звільнені від податків та військової служби на десятки років. Натомість меноніти мали здійснювати господарче освоєння наданих їм земель. Та для цих глибоко переконаних у власних ідеях людей провідною метою було отримання свободи віросповідання, якої вони були позбавлені і на батьківщині, і у нетерпимих до іновірців російських губерніях. Загалом замкнені у своїй релігійній громаді, меноніти все ж привнесли риси свого світогляду та традиції до місцевої культури, зокрема господарчої, побутової, та, деякою мірою, духовної. Дивлячись на досить скромне та обмежене у всьому життя менонітів, їх порядність, толерантність, вихованість, згуртованість, місцеве населення намагалося наслідувати їх у господарстві, побуті, а згодом і у культурі.

Переселення німців, за своїм віросповіданням католиків й лютеран, відбувалося з Вюртенберга, Бадена, Баварії й інших прирейнських держав. Першим осередком німецького поселення був Пришибський (Молочанський) німецький округ, який складався з 15 колоній. За офіційною статистикою розрізнялися меноніти і вихідці з німецьких земель, проте оточуюче населення усі ці групи, а також переселенців з Польщі, Чехії і німецькомовних швейцарців називало однаково – «німцями». Така етнічна узагальненість стосувалася, переважно німців і менонітів з огляду на німецьку мову, а також певні подібності життя колоній у нових умовах. Так само, як і у менонітів, культура російських німців коригувалася і розпочиналася з церковного життя.

Колоністи характеризувалися пунктуальністю, працьовитістю. Вони принесли передові методи і засоби господарювання: користувалися молотарками, віялками, двигунами, сівалками тощо. Кожна садиба мала великий фруктовий сад, розкішний квітник. Стежки обов’язково посипалися жовтим піском або червоною цеглою. У кожному поселенні була початкова школа, яка утримувалася за кошти поселенців, викладання велося переважно рідною мовою. Німецькі колоністи перетворили південні степи на родючі поля, на прибуткові виноградники і сприяли поширенню культури господарювання.

Повертаючись до питання переселення різних етнічних груп та народів на запорізькі терени, слід зазначити, що цей процес не припинявся протягом майже двох століть і став важливим чинником у формуванні етнічної спільноти як на той час, так і у майбутньому. Так, на початку ХIХ ст. греки-переселенці з Маріупольського округу заснували поселення Новий Керменчик (нині Новомлинівка) – єдине сучасне грецьке село у Запорізькому регіоні, корінні жителі якого греки-уруми й дотепер становлять більшу частину населення. У 70-х роках Х1Х ст. на території краю з’явилася чеська колонія Чехоград (нині Новгородківка), заснована богемськими переселенцями. Тут була споруджена школа, де дітей навчали чеській та російській мовам, математиці та Закону Божому. Існувала також бібліотека, в костелі звучав орган. До сьогодення чеська громада селища зберегла майже незмінними власні традиції, звичаї та обрядовість. Деякі порівняння останнього часу, що виникають в міжкультурних контактах з Чехією, свідчать, що українські чехи законсервували старовинні пісні та обряди, які вже не виконуються в Чехії.

У середині ХIХ ст. із білоруських і українських губерній «для насаджування торгівлі й ремесла» було переселено 285 єврейських родин, що заснували 17 колоній, наприклад, Межиріч на сучасному Гуляйпіллі. Вони прибули на правах іноземних колоністів, отримавши усі пільги і переваги, що таким надавалися, у тому числі і звільнення від військової служби та робіт. Євреї одразу ж розпочали активно розповсюджувати своє віровчення, і, на відміну від менонітів чи духоборів, були повністю відкриті для взаємодії з місцевим населенням на будь-якому рівні. Вони охоче передавали свій досвід у веденні господарства та побуту, поступово залучаючи місцевих не лише до матеріальної, а вже і до духовної своєї культури. Освічені євреї допомагали простим селянам навчатися письму, читанню. Єврейські діти не ходили до церковнопарафіяльних шкіл, тому їх батьки за власний рахунок створювали власні початкові навчальні заклади-хедери. Перша така школа була відкрита в м. Оріхові. На кінець ХІХ ст. чверть мешканців Мелітополя Бердянська та Великого Токмака сповідували іудаїзм.

Окремою ланкою в процесі формування етнічної спільноти виступають караїми, які масово переселялися з Криму до Приазов’я під час і після Кримської війни 1853-1856 рр. Культура та традиції караїмів, які відрізнялися яскравістю та самобутністю, не могли не привабити місцеве населення, та набагато більше було запозичене самими караїмами, які мали пристосовуватися не лише до нових природних умов, але і поступово вчитися існувати в нових суспільних і культурних обставинах. Караїми вчили дітей жити в злагоді зі своїми сусідами – «Близький сусід кращий далекого брата». У той же час караїмська громада характеризувалася певною замкнутістю. Так, караїми відмовлялися приймати у своє оточення прозелітів, караїмська релігія визнавала шлюби лише між караїмом і караїмкою.

Слід відзначити, що поряд з переселенням на запорізькі землі мав місце і зворотній процес. Так, з 70-х років ХІХ ст. через введення військової повинності та чутки про русифікацію почали переселятися до США та Канади меноніти, але цей процес частково зупинив закон, який закріплював традиційний устрій колоній. У 1860 р. до Туреччини емігрувало біля шістдесяти тисяч колишніх кочівників-ногайців, які були одним із найдавніших мешканців регіону і першим етносом, що мав офіційний урядовий дозвіл на заселення територій сучасної Запорізької області. У першій половині ХІХ ст. ногайці були найчисленнішим населенням Мелітопольського повіту. Вони скотарювали по приазовських степах, займалися частково землеробством. У 1821 р. для ногайців навіть було збудовано місто Ногайськ (тепер Приморськ), але спроби оселити їх були невдалими.

На залишених землях розселялися представники болгарського етносу із південної Бессарабії та північно-західної Болгарії. Переселенцями було засновано 42 колонії у Бердянському повіті та 5 – у Мелітопольському. У посушливому степу укорінилися знамениті болгарські традиції садівництва й городництва. Заможні працьовиті болгари принесли не тільки високий рівень землеробської культури, тваринництва, народні промисли (ковальство, столярство, ткацтво), а і свою національну православну школу, яка мала давні традиції і сприяла збереженню болгарської мови і культури. Для освіти дітей болгари не шкодували коштів і пристойно утримували навчальні заклади у своїх колоніях. Перші поселення болгар в Приазов’ї збереглися дотепер, тут переважають сім’ї зі спільним родинним коренем. У болгарських селищах зберігалась і традиційна повага до старших, міцні родинні стосунки, старовинна термінологія родинності, яка охоплює велике коло родичів.

До аулів, що полишили ногайці, направляли також переселенців з Польщі, Сербії, Чорногорії, Греції, Албанії. На час скасування кріпацтва в межах теперішньої Запорізької області вже нараховувалося біля 400 тисяч полікультурного населення, яке за даними Всеросійського перепису населення 1897 р. на підставі рідної мови представляло 30 національностей та народностей. Переважну більшість (близько 70%) становили «малороси», тобто українці – нащадки козаків та переселенців з Наддніпрянщини. Слід зазначити, що українці, німці, болгари і білоруси мешкали здебільшого по селах, в той час як росіяни та євреї розміщувалися у міських поселеннях.

Отже, характерною рисою процесу формування етнічного складу Запорізького краю у ХVIII-ХІХ ст. було його постійне ускладнення, яке зумовлювалося переселенням представників різних етнічних та етноконфесійних груп, які разом з українцями та росіянами залишили великий пласт матеріальної та духовної культури. Результатом такого переселення стала певна строкатість національного складу населення регіону та формування компактних районів розселення переселенців.

У 20-х рр. ХХ ст. етнічна структура населення Запорізького краю, яка спостерігалась наприкінці ХІХ ст., майже збереглась. Так, згідно з Переписом населення 1926 р., найчисельнішою етнічною групою регіону були українці (52,7%), наступне місце посідали росіяни (23,6%), потім болгари (10,3%), німці – (8,5%,), євреї (2,8%) та ін. Разом з тим, історичні особливості заселення регіону обумовили підвищену частку деяких етнічних груп у населенні певних районів.

Треба зазначити, що в цей час радянська влада проводила політику так званої коренізації етносів, а саме – створення національної освітньої та культурної мережі, видання газет, книжок тощо. Для ефективного вирішення багатьох проблем були утворені національні адміністративно-територіальні одиниці, що територіально визначали зони розповсюдження і збереження національних культур. У досліджуваному регіоні у місцях компактного проживання національних меншин були створені: російський (Терпіннівський), німецькі (Молочанський і Пришибський), болгарські (Коларівський і Цереводарівський) райони. В Терпіннівському росіяни складали 60,7% всього населення району; Молочанському та Пришибському німці – відповідно 62,1% та 77,4%; Коларівському та Цереводарівському болгари – відповідно 74,3% та 74,2% [АФ.5, с. 263].

Залишаючи осторонь досить суперечливі і дискусійні мотиви прийняття політики коренізації, необхідно відзначити, що серед першочергових заходів цієї політики передбачалися питання, пов’язані з розвитком мережі національних шкіл з обов’язковим викладанням рідною мовою. Згідно з матеріалами Всесоюзного шкільного перепису 1927 року в Мелітопольському окрузі серед шкіл І ступеня за кількістю переважали школи з українською мовою викладання – 406, але поряд з цим налічувалося 156 шкіл російською мовою викладання, 100 – німецькою, 29 – болгарською, 4 – польською, 1 – ідіш. Саме позитивні результати в сфері національної освіти серед національних меншин України, причому за дуже короткий період, дозволили загальмувати процеси асиміляції, і зберегти велику частину компонентів національної свідомості, що дало змогу абсолютній більшості етнічних груп інтегруватися в українське суспільство без звичної втрати своєї етнічної ідентичності.

Але у 30-і роки минулого сторіччя національна політика радянської влади змінилась на гірше: у контексті командно-адміністратив-
ної системи проводилася реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць; етнічні та релігійні устої руйнувалися радянськими нововведеннями; закривалися церкви і храми, знищувались прихильники будь-якого віросповідання, традиційні релігійні та календарні свята замінялися новими радянськими.

Дуже негативний вплив на етнічний склад населення Запорізької області вчинили голодомори 1921, 1932-1933, 1946-1947 рр., які призвели до загибелі десятків тисяч українських селян. Під час Другої світової війни у 1941 р. було депортовано більше шістдесяти тисяч німців, до яких зараховано і менонітів, внаслідок чого в регіоні повністю зникло німецьке населення. Великих утрат зазнали євреї. Фашистськими окупантами тільки в місті Запоріжжі було страчено 43 тисяч осіб єврейської національності. Тяжким ударом по генофонду української нації було примусове вивезення молоді на роботу у Німеччину, кількість вивезених юнаків і дівчат становила близько 175 тис. осіб.

Післявоєнні переписи населення за період 1959-1989 рр. свідчать, що українці були найчисельнішою етнічною групою населення у Запорізькій області. Так, за Переписом населення 1959 р., українці переважали в населенні усіх адміністративно-територіальних одиниць, за винятком м. Бердянськ, де найчисельнішими були росіяни, а українці займали другу сходинку. Росіяни, як друга за чисельністю етнічна група, в інших містах і районах займали друге місце. Виняток складали два райони (Андріївський та Приморський), де росіяни поступалися за чисельністю як українцям, так і болгарам.

У той же час за період 1959-1989 рр. відбулося зменшення українців у загальній кількості населення (з 59,6% до 54,9%.) Серед причин, які зумовили таку тенденцію, основною слід вважати національну політику Радянського Союзу, що керувалася пріоритетом державної загальнонаціональної єдності всього народу над цінністю етнічної нації. Певною мірою зменшення українців у Запорізькому регіоні пояснюється й міграціями, що адміністративно стимулювалися вербуваннями української молоді на освоєння цілинних земель, будівництво БАМу, господарське відродження російського Нечорнозем’я тощо.

Друге місце в етнічній структурі населення Запорізького краю традиційно займали росіяни. Саме вони у 1959-1989 рр. мали найбільший приріст у загальній кількості населення (з 30,5% до 37,2%.). Третя за чисельністю етнічна група – болгари, значно поступалась українцям і росіянам [Ар.6]. Треба відзначити появу в етнічній структурі населення регіону кримських татар, яким було заборонено після депортації з Криму повертатися на історичну батьківщину, але які мали змогу оселитись на теренах Приазов’я.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., на території Запорізької області проживали представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважну більшість складали українці, чисельність яких становила 1364,1 тис. осіб, або 70,8% загальної кількості населення області (в цілому по Україні – 77,8%). Найбільш компактно українці мешкали в центрі та на північному сході регіону, а найменш – у східній частині та у Приазов’ї. Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Серед окремих етнічних груп, що проживали на території регіону, найбільш численними залишались болгари (1,4% загальної кількості населення області). Слід зазначити, що у містах більше мешкає українців і росіян, а у сільській місцевості з етнічних груп переважають болгари, татари, чехи.

За останні десятиріччя значно скоротилася кількість болгар – на 20%, білорусів – на 30%; кримських татар – в 2,5 разів, євреїв – в 3 рази. Це значною мірою пояснюється як старінням етнічного населення та його асиміляцією (білоруси, болгари), так і міграційними процесами (євреї – до Ізраїлю та кримські татари – до Криму). Майже повністю асимільовані молдовани, албанці, поляки. В той же час спостерігається тенденція суттєвого росту нових етнічних груп: азербайджанців – в 2 рази, вірмен – в 2,6 рази, корейців – 3,1 разів, грузин – у 4 рази тощо. Окрім зазначених етносів до Запорізького краю переїхали також чеченці. Це пов’язано з міграцією, яка стала наслідком нестабільної економічної ситуації та етнонаціональних конфліктів у країнах-республіках колишнього СРСР (Грузія, Азербайджан, Вірменія). Незважаючи на малочисельність цих діаспор в цілому, вони стають помітним етнічним елементом, насамперед, серед міського населення.

Отже, викладені вище матеріали й конкретні факти свідчать, що протягом ХХ ст. – на початку ХХІ ст. – формуванню етнічної структури населення Запорізької області притаманні такі тенденції:

- українці серед національних та етнічних груп складають
абсолютну більшість та відносно рівномірно розселені по території регіону;

- росіяни за чисельністю посідають друге місце і їх відсоток серед міського населення вище, ніж серед сільського;

- регіон залишається відносно поліетнічним, з історично сформованими місцями компактного проживання етнічних меншин (болгар, чехів, караїмів тощо).

Сучасна етнічна структура Запорізької області представляє собою складну, розгалужену площину суспільного життя, яка в свою чергу відбивається на всіх його сферах та формує світогляд та світосприйняття багатьох членів цього суспільства. Протягом усієї історії, будь-який народ, що потрапляв на запорізькі терени, намагався зберегти свою культуру, віру, цінності і традиції, щоб передати наступним поколінням все те, що давало йому право називатися окремим етносом, народом. Синтезуючи, вбираючи, запозичуючи та адаптуючи риси та особливості різних етносів, народи, що нині населяють Запорізький край, створили власну, неповторну, самобутню та самодостатню духовну культуру, яка склала багату культурно-історичну та духовну спадщину майбутнім поколінням.

Треба зазначити, що в останні роки тут відбувається свого роду «етнонаціональний ренесанс». Так, створена Запорізька обласна асоціація національно-культурних товариств, до складу якої увійшли 25 національно-культурних громадських товариств. Основними принципами діяльності асоціації є взаємопідтримка, постійний конструктивний діалог, зміцнення міжнаціональної злагоди, відродження та розвиток національних культур. Спілкою ведеться робота по здійсненню заходів, спрямованих на забезпечення реалізації державної етнонаціональної політики, захисту прав національних меншин, створенню умов для вільного розвитку етнічної, культурної та мовної самобутності представників різних національностей. У Запоріжжі діє Центр національних культур та суспільної моралі «Ми – українські».

Створено умови для вивчення мов національних меншин. Так, мовою національних меншин, що вивчається як предмет, навчаються 510 російських шкіл, 5 – болгарських, 1 – чеська; факультативно вивчають болгарську мову – 240 учнів, чеську – 140 учнів, кримськотатарську –145 учнів, польську – 35 учнів, ідиш, іврит – 612 учнів. Працюють вчителі-мовники з Болгарії та Чехії, видано підручник «21 урок караїмської мови» та посібник ассірійської мови. Місто Бердянськ стало ініціатором проведення шкільного обласного фестивалю «Планета мов».

У місті Приморську існує Українсько-болгарський багатопрофільний ліцей. Між Міністерством освіти Республіки Болгарія та ліцеєм підписаний договір, згідно з яким болгарська сторона зобов’язується надавати навчальні посібники з болгарської мови та літератури, історії, музики, а також організовує курси для викладачів болгарської мови, сприяє вступу випускників ліцею в болгарські вищі навчальні заклади. При ліцеї створена болгарська недільна школа «Джон Атанасов», яка виграла грант за програмою «Рідна мова і культура за кордоном» Міністерства освіти Болгарії та отримала фінансову підтримку болгарського уряду для розвитку мови і культури серед болгарських меншин за кордоном.

У рамках освітнього проекту «Вчись навчаючи» в молодіжному центрі німецької культури «Заммельзуріум» м. Запоріжжя працює школа вихідного дня. Концепт даної школи дещо схожий на недільну школу. Викладачами є молоді фахівці-германісти або студенти німецького відділення Запорізького національного університету, учнями – діти членів німецької спільноти віком від 3 до 24 років. Заняття відбуваються у диференційованих за віком та рівнем володіння мовою
групах та побудовані на комунікативних методиках, максимально наближених до умов реального спілкування. Взагалі при національно-культурних товариствах регіону працюють 17 недільних шкіл: литовська, польська, єврейська, татарська, грецька, німецька, болгарська, караїмська тощо.

У ряді вищих навчальних закладів області відкрились групи або відділення з підготовки фахівців для шкіл з мовами національних меншин. Так, Запорізький державний національний університет готує вчителів з польської, російської, словенської мов; Бердянський державний педагогічний університет – з болгарської, російської. Не тільки для поляків за національністю чи українців польського походження, але й для всіх бажаючих різних вікових категорій, у приміщенні Запорізького національного університету організовуються безкоштовні заняття з польської мови. Заняття відбуваються у спеціалізованій аудиторії, яка укомплектована сучасною навчально-методичною і наочною літературою (у тому числі такими найновішими підручниками польської мови, виданими у Польщі, як «Сzesc, jak sie masz?», «Нuга ро роlsku», «Z роlskim па tу» і інші) та необхідними технічними засобами, що сприяє ефективному засвоєнню слухачами польської мови. Ця університетська спеціалізована аудиторія стала одним з основних Центрів полоністики у м. Запоріжжі, де не тільки навчаються польської мови, а й збираються для перегляду польських фільмів, проведення святкових заходів.

На території Запорізького Приазов’я регулярно проводяться етнофестивалі («Приазовський Інтер-Фольк», «Покрова на Хортиці», «У колі друзів», татарське народне свято «Сабантуй»), тижні національних культур, свята, які знайомлять жителів з народним мистецтвом, ремеслами, культурою, мовами, національними кухнями, духовним багатством усіх етнічних груп населення. В області започатковано Всеукраїнський фестиваль національних культур «Ми – українські», який набув статусу міжнародного. Постійними учасниками всіх культурно-мистецьких заходів є кримськотатарський ансамбль пісні і танцю «Гузель-Кирим», народний ансамбль чеської пісні «Богемія», караїмський фольклорний ансамбль «Джамаат», народний болгарський фольклорний ансамбль «Балкани», єврейські колективи «Шалом» та «Мааян», німецький вокальний фольклорний ансамбль «Розеншток», народний ансамбль німецької пісні «Едельвейс», грецький вокальний ансамбль «Золота амфора», корейський театр танцю «Арабеск», вірменський ансамбль «Урарту», білоруський колектив «Полісся».

Стало традицією проведення фестивалів творчості дітей різних національностей. У Мелітополі проводиться дитячий фестиваль «В колі друзів», у Пологах у рамках огляду художньої творчості учнів і вихованців дитячих садків «Таланти твої, Україно» організовуються виступи представників національних меншин. На базі дитячих садків працюють літературні вітальні, діти знайомляться з літературними творами письменників різних національностей, організована робота національних гуртків, де дітей знайомлять з материнською піснею, танцями рідного народу, національним одягом і кухнею. Створений на базі дитячого садка №47 міні-музей національностей є гордістю Мелітополя. За допомогою батьків, представників національних товариств, співробітники дитячого садка створили базу для ознайомлення дітей і учнів початкових класів з історичним минулим, переселенням народів, культурою, побутом багатьох етносів Запорізького краю.

Тема життєдіяльності національних меншин цікавить членів етнографічної секції Малої академії наук, знаходить висвітлення в науково-дослідних роботах учнів гімназій і шкіл. Така наукова діяльність стимулює формування національної свідомості і самосвідомості учнів, сприяє міжнаціональної злагоді в учнівському колективі. На каналах обласного і регіонального телебачення впроваджено випуск спеціальних національних програм, безкоштовно надається ефірний час представникам національно-культурних товариств, створено цикл етнокультурних та етноосвітніх телепередач. Починаючи з 2009 року, м. Мелітополь гідно представляє Україну у пілотному проекті Ради Європи «Інтеркультурні міста», який об’єднує 21 місто з усієї Європи. Даний проект має на меті налагодження та підтримання діалогів між національними меншинами і владою, встановлення доброзичливих відносин між самими етносами.

Аналізуючи питання сучасного розвитку етнокультурного освітнього простору Запорізького краю треба відзначити важливість відродження козацьких традицій. Вважаємо, що в Україні немає більш важливого чинника, який би був і центром, і перехрестям, і змістом переважної більшості соціальних процесів, та більш важливого компонента національної й територіальної консолідації, ніж козацтво. Саме цей феномен сприяв виробленню такого способу життя українського етносу, який допоміг йому вижити в умовах не тільки відсутності власної держави, але й за часів тотального знищення всього національного, самобутнього. Відродження козацтва почалося наприкінці
90-х років ХХ століття: у Запоріжжі майже одночасно виникли такі організації, як «Козацьке братство», «Козацька вольниця», «Козацький кіш». У грудні 1991 року на Першій об’єднаній Раді було прийнято ухвалу про утворення товариства «Запорозька Січ», основними напрямками роботи якого стали духовне відродження, пропаганда козацької ідеї, козацьких традицій.

За цей час створена і дійсно працює програма «Національно-патріотичного виховання на основі культури, звичаїв та духовності запорізького козацтва». Традиційними стають посвяти учнів та студентів у козачата, фестивалі козацької пісні і танцю, змагання з козацьких видів спорту, ігри і забави. У навчально-виховний процес школи і родини впроваджуються ідеї і засоби козацької педагогіки, оформлюються кабінети народної педагогіки, викладаються інтегровані курси «Запорізьке козацтво», оформляються музеї козацької слави, організовується робота «кобзарських шкіл», фольклорних ансамблів, музеїв і кімнат народознавства. На порядку денному стоїть потреба створення обласного науково-методичного центру, який би розробляв навчальні плани, програми, методичні рекомендації проблем реалізації козацької педагогіки на уроках і в позаурочний час. Єднаючи навколо себе різні організації, різних людей, не байдужих до становлення України, як сильної держави, в Запоріжжі 14 жовтня щорічно відзначається День Українського козацтва та проводиться фестиваль «Покрова на Хортиці». В рамках фестивалю організовуються молебень з нагоди свята Покрови Пресвятої Богородиці, козацький вишкіл, всеукраїнські змагання «Лава на лаву» на кубок «Хортиці», театралізоване видовище «Всі ми, браття, козацького роду», майстер-класи з традиційних видів народної творчості; працює містечко майстрів народного мистецтва «Запорізькі обереги», «Козацька торгова слобода» та «Національне подвір’я».

Консолідації українського населення краю сприяє діяльність товариства «Просвіта». Діяльність товариства спрямована на відродження в регіоні української мови і культури.

 

 







Дата добавления: 2015-06-15; просмотров: 1563. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Кардиналистский и ординалистский подходы Кардиналистский (количественный подход) к анализу полезности основан на представлении о возможности измерения различных благ в условных единицах полезности...

Что такое пропорции? Это соотношение частей целого между собой. Что может являться частями в образе или в луке...

Растягивание костей и хрящей. Данные способы применимы в случае закрытых зон роста. Врачи-хирурги выяснили...

ФАКТОРЫ, ВЛИЯЮЩИЕ НА ИЗНОС ДЕТАЛЕЙ, И МЕТОДЫ СНИЖЕНИИ СКОРОСТИ ИЗНАШИВАНИЯ Кроме названных причин разрушений и износов, знание которых можно использовать в системе технического обслуживания и ремонта машин для повышения их долговечности, немаловажное значение имеют знания о причинах разрушения деталей в результате старения...

Понятие массовых мероприятий, их виды Под массовыми мероприятиями следует понимать совокупность действий или явлений социальной жизни с участием большого количества граждан...

Тактика действий нарядов полиции по предупреждению и пресечению правонарушений при проведении массовых мероприятий К особенностям проведения массовых мероприятий и факторам, влияющим на охрану общественного порядка и обеспечение общественной безопасности, можно отнести значительное количество субъектов, принимающих участие в их подготовке и проведении...

Тактические действия нарядов полиции по предупреждению и пресечению групповых нарушений общественного порядка и массовых беспорядков В целях предупреждения разрастания групповых нарушений общественного порядка (далееГНОП) в массовые беспорядки подразделения (наряды) полиции осуществляют следующие мероприятия...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия