Етнокультурні процеси в трансформаційних умовах суспільстваПотреба розглянути соціокультурне середовище як простір продукування етнокультурних ідентичностей та ідентифікацій викликана сьогодні необхідністю мати якомога повніше уявлення щодо процесів, які відбуваються у всіх сферах суспільного життя. Вияви цих процесів у сучасному світі багатоманітні: міжцивілізаційні й міжкультурні конфлікти; ефекти новітніх медійних мобілізацій етнокультурних спільнот, що долають державні кордони; загрози тероризму, які часто набувають віктимізованих або «виключених» ідентичностей, актуалізація транснаціональних ідентичностей. Ці вияви впливають на формування культурного простору будь-якого поліетнічного, а особливо українського соціуму. Історична еволюція досліджень етнічних процесів на різних її рівнях та багатьох аспектах простежується в роботах як класиків соціології, так і в роботах сучасних авторів: М. Гровіц, Е. Сміт, Дж. Беррі, В. Кимлічка, К. Дойч, Г. Тард, П. Сорокіна, В. Пилипенко та ін. Процеси зміни етнічних спільнот у ході їхнього розвитку розглядаються як етнокультурні та етносоціальні. Термін «етнічні процеси» вперше був використаний у 1920 р. М. Марром, але витоки утворення цього терміна можна знайти в російській етнографії ще у XIX столітті [7, с. 24]. Розроблення типології етнічних процесів започатковано у працях Ю. Бромлея та В. Козлова [1, с. 15]. Етнічні процеси, як слушно зауважує В. Козлов, це суттєві зміни у ході історичного процесу окремих етнічних елементів, частин етносів у цілому, а також виникнення нових етнічних спільнот [5, с. 53]. Контакт різних етнокультурних груп відбувається за двома напрямками: з одного боку, відбуваються процеси роз’єднання (дезінтеграції), а з іншого – об’єднання (інтеграції). Поряд із двома зазначеними процесами відбуваються процеси етнічного розмежування (етнічної диференціації) та етнічного згуртування (етнічної солідаризації). Усі ці процеси засвідчені історичними документами. Погоджуємося з думкою Е. Сміта, що етнос формується через об’єднання окремих індивідів, це об’єднання може, у свою чергу, відбуватися як злиття окремих елементів, приміром, міст-держав, і як поглинання одних іншими, як-от: асиміляція регіонів та племен, але етноси можуть виникати і внаслідок поділу, наприклад, сектантського розколу, або процесу, що Горовіц називає «розмноженням»: частина етнічної спільноти полишає її, формуючи нову групу, як у випадку Бангладеш [9, с. 33-34]. Зазвичай, процеси етнічного розмежування та згуртування розпочинаються з етнічної ідентифікації, тобто встановлення свого етнічного походження, що неодмінно веде до пошуків свого етнічного коріння. Це сприяє накопиченню етнічного знання, зокрема про відомості та історичну долю свого етносу, його видатних героїв, реальні й міфічні події в його житті тощо. Часто західні вчені називають цей процес «рухом повернення до етнічної історії» [14, с. 29-30]. Слід зазначити, що процеси етнороз’єднання та етнооб’єднання завжди відігравали і нині відіграють надзвичайно важливу роль у долі окремих етносів і людства в цілому. Етнічне роз’єднання або етнічний розподіл (етнічна дезінтеграція) – це процес, під час якого від попередньої етнічної спільноти відокремлюється інша спільнота, або коли перша поділяється на дві й більше частини, кожна з яких стає окремою самостійною етнічною спільнотою. Прикладом є староруський етнос та виділення з нього українців, росіян і білорусів [7, с. 27]. Етнологи й етносоціологи здебільшого, виокремлюють три типи етнороз’єднувальних процесів: 1) етнічна парціація; 2) етнічна сепарація; 3) етнічна дисперсизація [10, с. 16]. Не вдаючись до аналізу цих досить складних явищ, зазначимо, що під етнічною парціацією (від англ. рartition – розчленування) розуміють розподіл раніше єдиного етносу на кілька нових більш-менш рівних частин, жодна з яких не ототожнює себе зі старим етносом. У західній і вітчизняній етнополітології під етнічною сепарацією (від лат, separatio – розподіл) розуміють процес відокремлення від якогось етносу його певної частини, яка з часом перетворюється на новий самостійний етнос. Подібний процес відбувається внаслідок: а) переселення частини етносу за кордон; б) її політико-державного; в) релігійного відокремлення від основного масиву етносу. Якщо при етнічній парціації вихідний етнос фактично припиняє своє існування, то при етнічній сепарації він зберігається. Під етнічною дисперсизацією (від лат. dispersion – розсіювання) мають на увазі відокремлення від первинного етносу окремих відносно невеликих груп. Подібний процес відбувається шляхом міграцій, які мали місце за всіх часів і в усіх народів. У сучасному світі актуальними є сепаратистські процеси, оскільки за каталізатор повстання в більшості випадків правлять економічні нарікання, бо нова держава неспроможна виконати свої обіцянки щодо цього або надає привілеї певним етнічним спільнотам коштом інших. Сама природа постколоніальної держави створює передумови, які можуть спонукати до відокремлення. У своїх працях Горовіц надає перевагу деяким особливостям, а саме: економічному й культурному розвитку різних етнічних спільнот, а також і регіонів, у яких вони розташовані. Рухи етнічного сепаратизму, доводить він, найшвидше і найчастіше виникають серед відсталих етнічних груп у відсталих регіонах, як-от у Південному Судані, Курдистані, в каренів і народності шан у Бірмі, в бенгальців у Пакистані [9, с. 142]. Але події в Балтійських країнах ставлять під сумнів думку, нібито «розвинені» групи в «розвинених» регіонах не прагнуть відокремлюватися. У етнології та етносоціології етнічні об’єднавчі процеси поділяються на три типи: етнічна консолідація, етнічна асиміляція, інтеграція, кожен з яких має кілька підтипів. Етнічна консолідація (лат. consolidation – об’єднання, згуртування, зміщення) спрямована на внутрішньоетнічну і міжетнічну консолідацію. Найдавнішим процесом етнооб’єднавчого характеру є етнічна асиміляція (від лат. аssimilation – уподібнення). Це процес розчинення самостійного етносу, його частин чи окремих представників усередині іншого, зазвичай, більшого етносу або етнонації. У праці відомого американського дослідника Мілтона Гордона було вдало розподілено етнічну асиміляцію на культурну, або акультурацію та структурну асиміляцію [13]. Першу, тобто акультурацію, Гордон визначив як процес змін в етнокультурних цінностях, звичаях і традиціях етнічних спільнот. Другу, тобто структурну асиміляцію – як процес змін у взаєминах членів етнічної меншини з навколишнім світом, зокрема послаблення спілкування із членами своєї групи і посилення – із членами інших етнічних груп [9, с. 167]. Також своє тлумачення теорії акультурації подав Дж Беррі [11, с. 211-217]. Згідно з ним, акультурацію зумовлюють два одномірних діючих факти, котрі впливають на вибір чотирьох основних стратегій. Цими фактами є збереження культури (визначається необхідність підтримки культурної ідентичності) та участь у контактах (меншини включаються в іншонаціональну культуру чи залишаються серед «своїх»). Залежно від варіантів відповідей на ці два основні питання, Дж. Беррі визначив чотири стратегії акультурації: асиміляція, сегрегація, маргіналізація та інтеграція. Асиміляція розуміється як відмова від збереження своєї культурної ідентичності та самобутності у процесі контактів з домінантною культурою. Якщо етнічна самобутність зберігається, але при цьому не спостерігаються (або майже не спостерігаються) жодні контакти з домінантною культурою, то така етнічна спільнота віддає перевагу стратегії сегрегації. Яскравим прикладом міжетнічних взаємин слугує праця канадського вченого Вілла Кимлічка «Лібералізм і права меншин». За часів рабства негрів не вважали громадянами, навіть коли було скасовано рабство, до шістдесятих років минулого століття вони діяли відповідно до закону про сегрегацію: відвідували окремі школи, служили в окремих підрозділах в армії, їздили в окремих вагонах у потягах тощо [2, с. 46]. Але не тільки сегрегація стає рідкісним результатом вибору, ще більшою мірою таке застереження стосується маргіналізації та асиміляції. Важливим етапом чи навіть окремим типом етнічної асиміляції є мовна асиміляція, під якою розуміють процес втрати рідної мови і перехід на мову іншої етнічної групи. Політики мають враховувати одну надзвичайно важливу обставину – цей процес відбувається дуже повільними темпами. За твердженням К. Дойча, впродовж року може асимілюватися в середньому близько 0,1% етнічної спільноти. Навіть в умовах прискореної модернізації цей процес може охопити не більш 0,5% членів етнічної групи [12, с. 283]. Західні автори цілком слушно поділяють асиміляцію на дві форми: природну та насильницьку. Природна асиміляція відбувається за тривалого безпосереднього (побутового, виробничого тощо) спілкування різних етнонаціональних спільнот. Вона зумовлена всією ходою їхнього соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, поширенням міжетнічних шлюбів. Головними критеріями добровільності асиміляції, на нашу думку, є взаємне бажання, готовність і здатність до неї всіх учасників цього процесу – одних – етнічних меншин – відмовитися від своїх власних етнічних властивостей і набути чужих, а інших – домінувальної етнонаціональної спільноти – прийняти і «розчинити» в собі інші етнічні спільноти. Під насильницькою асиміляцією розуміють такий процес, який відбувається внаслідок політики центральних та місцевих органів влади, спрямованої на обмеження сфери використання або й взагалі викорінення мови, культури, традицій, способу життя та інших духовних цінностей етнічних меншин, позбавлення їхньої етнічної пам’яті, послаблення етнічної свідомості і, зрештою, її знищення. Історія довела, що вакуум, який утворюється внаслідок цього, неодмінно заповнюється новою свідомістю. Це може бути усвідомлення належності як до іншої етнонаціональної, так і до нової «інтернаціональної» спільноти людей типу «радянського народу», а можливо, й до обох одночасно. Окрім зазначених вище двох форм асиміляції, на наш погляд, варто говорити і про третю, яку можна назвати примусово-добровільною. Така форма асиміляції має місце там, де немає офіційних законів, що забороняють чи дискримінують якусь етнічну мову та культуру, але представники етнічної меншини поставлені в такі умови (брак дошкільних виховних установ і навчальних закладів, засобів масової інформації рідною мовою) [4, с. 25], що людині не залишається нічого іншого, крім поступової асиміляції. До шістдесятих років три основні країни (Сполучені Штати, Канада та Австралія) приймали емігрантів та очікували від них асиміляції з існуючим укладом життя і через певний час тотожності з місцевим населенням у питаннях мови, одягу, відпочинку, харчування, розмірів сім’ї, ідентичності. Таку політику примусової асиміляції розглядали як необхідну умову того, щоб емігранти стали лояльними та продуктивними членами суспільства. Ще одним процесом об’єднавчого характеру є міжетнічна інтеграція (від лат. integratio – зближення, об’єднання), під якою розуміють такий процес взаємовідносин і взаємодій між різними етнонаціональними спільнотами багатонаціональної чи поліетнічної держави, внаслідок чого ці спільноти зближуються й об’єднуються, формуючи політичну націю, розвиваючи почуття спільного громадянства і державного патріотизму, але не втрачаючи при цьому своїх етнічних властивостей і своєї етнічної свідомості. Стратегія інтеграції вимагає від груп етнічних спільнот поступової адаптації до основних цінностей домінантного суспільства, а більшість має адаптувати соціальні інститути (освіту, культуру, управління, судову справу тощо) для кращої відповідності потребам багатонаціонального суспільства. Ця інтеграційна стратегія найбільш придатна для реалізації тільки в такому суспільстві, в якому рівень упереджень є відносно низьким (тобто мінімально поширена символічна дискримінація або расизм, етноцентризм), існують позитивні взаємовідносини між різними культурними групами, досить широким є діапазон культурних цінностей суспільства. У даному процесі провідна роль належить культурі у найширшому розумінні цього слова. Культурну інтеграцію слід розглядати з трьох позицій: як процес практичної й інформаційної взаємодії між закладами культури, культурологічними центрами, творчими людьми й споживачами культури, якими є більшість із нас; як процес досягнення більшої узгодженості між різноманітними культурними традиціями, включно із національними, між культурною спадщиною суспільства і новими досягненнями культури; як процес утвердження єдиної системи цінностей із життєздатним, дружнім обміном культурними, релігійними традиціями на внутрішньо- та міждержавному рівнях. У роботі «Нетрадиційні» емігранти у Києві» є цікава думка про те, що культурна інтеграція характеризується тенденцією збереження власної культурної приналежності поряд із тенденцією оволодіння культурою титульного етносу і по суті є полікультірністю [6, с. 264]. Цими аспектами культурна інтеграція відрізняється від інтеграції соціальної – «вирівнювання» норм і цінностей культури, досягнення їхньої одноманітності. Культурна інтеграція спрямована на максимально вільний розвиток кожної культури у взаємодії з іншими. При взаємодії різних культур існує ще один процес – культурна дифузія – процес (і водночас результат цього процесу) розповсюдження (взаємного проникнення) явищ культури. Джерелом первинної концептуалізації культурної дифузії для сучасних досліджень є класичні теорії дифузіонізму, що з’являються у 80-х роках ХІХ століття. У соціології ідеї дифузії висловлювали такі видатні вчені, як Г. Тард та П. Сорокін. Мультидисциплінарні праці Г. Тарда та П. Сорокіна забезпечують нам корисні еталони для будь-яких подальших спроб теоретизації дифузії. В теоретизуванні сумісності, в дослідженнях загальних паттернів дифузії, в теоретизуванні активної демократії як практичного застосування процесу дифузії у взаємодії громадської думки та медіа, ці вчені створили базові схеми, що є релевантними й сьогодні. Вони започаткували соціологічну концептуалізацію динамічного процесу, маючи на увазі не лише культурні зміни, а й щоденне функціонування соціальних систем. Існує типологія культурної дифузії. Перший смисловий поділ – на переміщувану дифузію (relocational diffusion) та дифузію розповсюджувану (expansion diffusion). Перша пов’язана з переміщенням змісту інновації з центру її виникнення в інше місце. Основний механізм такої дифузії – міграція. Другий вид дифузії передбачає поширення змісту інновації, при якому вона залишається також і в місці виникнення. Ця дифузія буває трьох видів – контагіозна, тобто заразна (contagious diffusion), ієрархічна (hierarchical diffusion) та дифузія стимулу (stimulus diffusion). Контагіозна дифузія – це така форма її поширення, коли під її вплив потрапляють всі сусідні об’єкти – індивіди чи суспільства. Прикладом слугує поширення ісламу. Ієрархічна дифузія – передається завдяки тим, хто вже уподібнився іншим подібним групам. Дифузія стимулу – тільки невелика частка населення може сприйняти цю ідею чи інновацію чи то через брак ресурсів чи через брак розуміння нового. Ще одна, більш традиційна, типологія культурної дифузії – горизонтальна та вертикальна. Горизонтальна дифузія – дифузія між етносами, однорідними за статусом групами чи індивідами. Таку дифузію інколи називають міжгруповою або просторовою. Протилежною їй є вертикальна дифузія – між групами з нерівним статусом. Тому її інколи називають стратифікаційною. Розуміючи всю умовність такого поділу в сучасному світі, ми вважаємо його доцільним для теоретичної прозорості. Ще один чисто теоретичний поділ – дифузія між суспільствами та дифузія між групами усередині суспільства. Можливо, це не принциповий поділ, але варто просто пам’ятати, що, використовуючи термін «культурна дифузія», ми маємо на увазі не тільки дифузію між країнами, але й між групами. Крім того, що ми згадали практично всі етнічні процеси, хотілося б ще наголосити на тому, що етнічні процеси ведуть до певних змін «обличчя» спільноти на основі особливостей власне етнічної еволюції. Українські вчені В. Горовий та В. Пилипенко поділяють етнічні процеси на етноеволюційні (зміни етносів, за яких вони зберігаються як такі) та етнотрансформаційні (ті, що супроводжуються зміною етнічної належності людей) [3, с. 19-20]. До етноеволюційних процесів належать зміни кожного з основних елементів етносу, насамперед мови й культури. До етномовних процесів належать зміни, що відбуваються у сфері мови, наприклад, зміни її словникового складу, соціальних функцій, виникнення явища білінгвізму (двомовності) – це те, що відбувається в нашому регіоні – Запорізькому Приазов’ї, а також повний перехід до іншої мови (явище мовної асиміляції). Етнокультурні процеси можна поділити на внутрішні, міжетнічні та надетічні. Внутрішньоетнічні процеси – це процеси ослаблення чи посилення культурно-побутової однорідності етносу (наприклад, у ході його територіального розпорошення або, навпаки, консолідації, про ще вже йшлося вище). До міжетнічних етнокультурних процесів належать зміни етносу, пов’язані із запозиченням тих чи інших елементів матеріальної й духовної культури контактних з ним етносів. До надетнічних (інтернаціональних) процесів належать культурно-побутові зміни, обумовлені витісненням традиційних елементів матеріальної культури уніфікованими промисловими виробами, До другого виду етнічних процесів – етнотрансформаціний – належать такі зміни етнічних елементів, котрі ведуть до зміни етнічної належності. Їхнім завершальним етапом є зміна етнічної ідентичності й назви, тобто тих головних ознак, що відображають реально існуючі зв’язки між членами етносу. На нашу думку, можна зробити такий висновок, що всі етнічні процеси рідко відбуваються в чистому вигляді; тісно пов’язані між собою; зазнають впливів, а також впливають на всі соціальні процеси, зокрема глобалізації та модернізації; передують, супроводжують чи йдуть слідом за процесами етнічного ренесансу та політизації етнічностей; діють впродовж усієї історії взаємозумовлені і взаємозалежні тенденції (етнічного розмежування й згуртування та етнічного роз’єднання й об’єднання). На сьогодні етнонаціональні процеси заявили про себе в регіональній, етнічній та мовнолінгвістичній свідомості, як стверджує український вчений Слющинський Б.В. [8, с. 107] в соціально-політичних рухах у всьому світі, включаючи і Україну, а отже, Приазов’я, де етнокультурний склад населення створює певні проблеми у відносинах між собою, а звідси виникає специфіка Приазов’я. Знання сутності й характеру етнічних процесів, причин і наслідків їхнього посилення й послаблення може допомогти у розв’язанні проблем продукування (формування, збереження та відтворення) ідентичностей етнокультурних спільнот, спрямованих на досягнення етнополітичної стабільності як в Запорізькому Приазов’ї, так і в Україні, а також і в глобальному світі в цілому.
Список використаних літературних джерел:
1. Бромлей Ю.В. Очерки теории етноса / Бромлей Ю.В. – [2-е узд.]. – М.: ЛКИ, 2008. – 440 с. 2. Вілл Кимлічка. Лібералізм і права меншин / Вілл Кимлічка.; пер. з англ Р. Ткачук. – Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. – 176 с. 3. Горовий В.В. Етнічні спільноти столиці у дзеркалі соціології / Горовий В.В., Пилипенко В.Є. – К.: Фоліант, 2007. – 200 с. 4. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду / [Ю.І. Римаренко, М.М. Вівчарик, О.В. Картунов та ін.]; за загал. ред. Ю.І. Римаренка. – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2000. – 516 с. 5. Козлов В.И. Этнические процессы / Козлов В.И. // Этнография и смежные дисциплины. Этнографические субдисцип- 6. «Нетрадиційні» іммігранти у Києві / [О. Брайчевська, Г. Волосюк, О. Малиновська та ін.]; Блер Рубл, Олена Малиновська (керівники проекту). – К.: Стилос, 2003. – 448 с. 7. Рудницька Т.М. Етнічні спільноти України: тенденції соціальних змін / Рудницькі Т.М. – [2-ге вид.]. – К.: Інститут соціології НАН України, 1998. – 176 с. 8. Слющинський Б.В. Міжкультурна комунікація в українському Приазов’ї / Слющинський Б.В. – К.: Аквілон-Плюс, 2008. – 340 с. 9. Сміт Е. Національна ідентичність / Сміт Е.; [перкл. с англ.]. – К., Основи. – 1994. – 224 с. 10. Этнические процессы в современном мире. – М., 1978. 11. Berry J.W. Acculturative Stress // Psychology and Culture (ed. by W.J. Lonner & R.S. Malpass). – Allyn & Bacon., 1994. 12. Deutch K. Tides Among Nations. – N.Y.; L., 1979, 342 р. 13. Gordon M. Assimilation in American Life. – N.Y., 1964, 276 р. 14. Williams C. National Separatism. – Cardiff, 1982.
|
