Менталітет народів Запорізького Приазов’я: досвід екс- плікації

Природа етнічного менталітету.

Територія кожного народу має свої природні особливості і повною мірою впливає на формування ментальності. Тому в нашому дослідженні географічний простір розглядається не лише як особливість рельєфу, клімату, рослинного та тваринного світу, а й специфічний культурний простір – адже географічно визначена територія народу розташована не у вакуумі, а в оточенні інших етносів, в оточенні інокультур. Важливість географічного простору нації у вузькому сенсі полягає в тому, що саме він найбільше (серед зовнішніх чинників) впливає на внутрішню диференціацію культури, її ціннісні орієнтири тощо. Ретельно вивчивши роль геокультурного простору у формуванні етнокультурного ландшафту, ми зможемо зрозуміти закономірності того чи іншого типу поведінки народу, його характер. Тому для осмислення внутрішніх причин, способів поведінки існування людських спільнот в поліетнічному середовищі ми спробуємо дослідити особливості етнічного менталітету. Менталітет народу – складова національної культури. Його вивчення важливе, на нашу думку, для розуміння взаємозв’язку природи, історії, культури та соціуму на визначеній території, в даному випадку це – Запорізьке Приазов’я.

Менталітет – це образ світу, закладений культурою у свідомість людей того чи іншого суспільства, це спрямованість, наявність певних думок та ціннісних орієнтацій, автоматизм та навички свідомості. Менталітет – соціопсихологічний феномен, котрий характеризує етнічні спільноти і окремих представників етносу і який визначає способи сприйняття та інтерпретації певною етнічною групою довкілля, а також способи і форми теоретичного і практичного відношення до природного і соціального середовища. Етнічний менталітет – категорія, що віддзеркалює внутрішню організацію і диференціацію ментальності, особливості розуму, душі, мислення; інваріант культури або групи культур, котрий, як правило, не усвідомлюється в межах цієї культури. Етнічний менталітет визначає пропорцію між емоційним і раціональним рівнями свідомості, критерії опозитивності «ми» – «вони», «свої» – «чужі» тощо [3]. І тут йдеться про світовідчуття як особистості так і спільнот, їхніх життєвих цінностей, певних опорних принципах буття. Тим більше, потрібно зважати на те, що людська природа як складний біосоціальний організм ще багато в чому залишається таємничою та недостатньо дослідженою. Вивчаючи ментальність особистості та суспільства, ми маємо на увазі системи, пов’язані з індивідуальною та колективною свідомістю, що поєднують в собі логічне з інтуїтивним, раціональне з ірраціональним, а подекуди навіть містичним, і, разом з тим, звернення уваги до менталітету вельми продуктивне в пізнавальному аспекті. Це дає можливість відчути духовні компоненти нашого буття більш предметно, глибше зрозуміти характер, рольові функції та механізми людського існування і взаємодії.

Формування менталітету певного етносу проходить на основі єдності території, економічного життя. Але в процесі подальшого розвитку деякі етноси втрачали спільність території. Зазначимо, що етнос володіє певними рисами, які виражають системні властивості існуючого етносу і відділяють його від іншого етносу – це мова, народне мистецтво, традиції, обряди, норми поведінки тощо, тобто компонентами культури, які передаються з покоління в покоління й утворюють етнічну культуру із своїм специфічним стилем. Відмінності менталітету різних народів виявляються в тому, наскільки вони сприймають та усвідомлюють такі явища, як образ соціального цілого та оцінка соціальної структури; уявлення про право та звичаї; ставлення до праці, власності, багатства, бідності; розуміння місця людини в структурі світобудови; трактування простору та часу; образ природи та засоби впливу на неї; уявлення про світ земний та трансцендентний, їхній зв’язок. Тоді як духовний світ – це своєрідний висновок, результат духовної діяльності людини, менталітет, існуючи як стійка основа існування людини, виступає активним чинником людської життєдіяльності. По-перше, він сприяє ініціюванню певних дій, а отже, і певним цінностям, перевазі певної культури, напрямкам думок та почуттів. По-друге, відіграє роль бар’єру, який відштовхує все те, що людині є чужим (стандарти, поведінка, ідеї), що викликає її неприйняття. Тобто, менталітет виступає вектором життєвої поведінки людини. Очевидно, для того, щоб зрозуміти життя, поведінку, тип мислення та культуру цих людей –представників різних етнічних спільнот, важливо спробувати дослідити притаманні їм уявлення та цінності. Слід виявити «звички свідомості» цих людей, спосіб оцінки ними дійсності, особливості бачення ними світу, тобто все те, що становить поняття «менталітет» [2, с. 18].

Зазначимо, що онтологія суспільства як складної гетерогенної системи має включати вивчення відчуженості взаємин між людьми, представлених як соціальними інститутами, так і відносинами, заснованими на особистому досвіді, інтегрованості в механізми традиції, оцінювання за принципом «свій – чужий». На ступінь культурно-психологічної дистанції впливають такі чинники, як наявність чи відсутність конфліктів, війн, геноциду та історія взаємин між двома народами; ступінь знайомства з особливостями культури країни, перебування та компетентності в чужій мові; рівність чи нерівність статусів та наявність чи відсутність загальних цілей при міжкультурних контактах; особливості різної культури. Тому головною визначальною
рисою етнічної меншини є насамперед прагнення до збереження і розвитку етнокультурної ідентичності, що необов’язково ставиться у залежність від адміністративно-територіальної цілісності.

Великого значення в цьому випадку набуває міжкультурна адаптація, що є складним процесом, завдяки якому людина досягає сумісності з новим культурним середовищем. Внутрішній бік адаптації виявляється у відчутті задоволення та повноти життя, зовнішній – в участі людини в соціальному та культурному житті нової групи. Міжкультурна адаптація – це процес входження до нової культури, поступове засвоєння її норм, цінностей, зразків поведінки, досягнення соціального та емоційного пристосування до нового середовища, досягнення соціальної та психологічної інтеграції з новою культурою без втрати надбань власної. Під впливом життєвих умов момент усвідомлення необхідності зміни етнічної ідентичності може статись тоді, коли етнос частково, на підсвідомому рівні, вже опанував багато навичок поведінки, практично інтегрувався уклад його життя, частково оволодів мовою, засвоїв та вивчив елементарну професійну культуру іншого. Для зміни етнічної ідентичності потрібно лише усвідомити свою нову позицію в системі етнічних відносин, нову точку бачення та сприйняття, пережити психічну переорієнтацію та засвоїти нову систему цінностей, критеріїв, суджень, виходячи з цієї ієрархії цінностей. За такою схемою відбувається розвиток процесу зміни етнічної ідентичності спільноти, яка мігрувала в інше етнічне середовище і прожила там досить тривалий час. Під впливом повсякденної практики вона мимоволі засвоює багато елементів традиційної етнічної поведінки того народу, в середовищі якого опинилась. Етнічну ж ідентичність вона зберігає, спираючись на свої соціально-психологічні орієнтири, на власний етнос, оберігаючи настановлення на те старе «ми», в якому та чи інша спільнота зросла і виховувалася. І важливу роль тут відіграє міжетнічне спілкування. Воно ґрунтується на глибокій діалектиці розрізнення партнерів та їх прагненні до єдності,
яке, однак, повинне вести не до зникнення цих відмінностей, а до «єдності різноманіття». Спілкування двох людей, як слушно зауважив М. Дюфрен, – «це відносини двох монад, що замкнені в собі, між якими існує певна, наперед встановлена гармонія; більше всього – це два перехресні погляди, дві протилежні свободи, два партнери, що ведуть діалог» [18, с. 91].

Оскільки мета спілкування – наближення суб’єкта один до одного, організація їхніх спільних дій чи набуття ними духовної єдності, коли кожен партнер повинен відкритися іншому у своїй справжній природі, намірах, можливостях, меті, прагненнях, ідеалах, щоб інший, знаючи це все, зміг узгодити свої дії з діями партнера. В яких би формах спілкування не відбувалося, його мета – досягнення погодженості діючих суб’єктів завдяки вільним спільним зусиллям при збереженні неповторної індивідуальності кожного. Адже потік культури розгалуджується на струмки етнокультур, що зливаються і розходяться, невпинно взаємодіючи один з одним, але не втрачаючи своєї індивідуальності, цілісності, творять єдиний, але не однорідний культурний простір. Ось чому вищою формою спілкування є дружба, бо спілкування має передумовою відвертість одного перед іншим, як другом, адже якщо ввести в оману чи хоча б просто наглухо закритися від своїх партнерів, вони не знайдуть між собою «спільної мови» та їхні спільні дії виявляться невдалими.

У спілкуванні етносів відбувається зустріч двох сповідей, яка породжує новий, котрий до цього часу не існував, ступінь спільності партнерів. Це стосується, звичайного, духовного спілкування, яке відбувається чи в дружньому «з’ясуванні відносин», у внутрішньому діалозі іпостасей особистісного «Я», чи в діалогічному контакті культур. І якщо менталітет етносу є роз’єднуючим фактором, відображаючи внутрішній, самобутній світ, то менталітет нації є чинником об’єднавчим, таким, що дає можливість відчути свою причетність до тієї чи іншої спільності людей, певної нації. Тому, щоб зрозуміти менталітет того чи іншого народу, важливо, перш за все, знати його історію, суспільний устрій, традиції, культуру. Унікальними є не сукупність рис, а структура, специфіка їхнього прояву.

Етнокультурне розмаїття менталітету народів Запорізького Приазов’я.

Унікальність Запорізького Приазов’я характеризується відсутністю корінних мешканців, бо населення складалося з самого початку з переселенців. Тому, саме відсутність корінного населення позбавляла певного стрижня, чи можна сказати «характеру» місцевого мешканця. Ще однією специфічною рисою регіону є те, що представники етнічних спільнот регіону майже одночасно втягувалися в різні міжетнічні контакти, що зумовило активну взаємодію їхніх культурних традицій. Ці чинники мали подвійний вплив на формування особливостей менталітету етносів, а згодом і націй: прямий (безпосередній) і опосередкований. По-перше, вони самі детермінували появу тих чи інших ментальних рис певної спільності, по-друге, саме ці чинники визначили тип господарської діяльності, соціальної структури, політичного устрою, які, в свою чергу, також мали значний вплив на формування і функціонування менталітету етносів.

В антроподемотичному плані буттєві реалії субстантивуються в досвіді людської життєдіяльності, який поєднує в собі як природно-територіальні, так і соціокультурні чинники. Життєвий досвід народу – це закріплені в свідомості, традиціях, звичаях, стереотипах поведінки та діяльності, нормах моралі, настановах, віруваннях, архетипах засоби вирішення проблем людського буття, які за допомогою навіювання, наслідування та носіїв діахронної інформації передаються з покоління в покоління в межах культурного ареалу того чи іншого етносу [12, с. 89-94].

З цього погляду етнічну культуру можна визначити як специфічну парадигму життєтворення, яка, акумулюючи в матеріальних та духовних цінностях, знакових системах певні знання, значення, творчі здібності та уміння народу, виступає особливим щодо інших способом буття певного етносу. В методологічному плані це означає визнання способу буття народу, субстанціональною реальністю відносно характеристик соціуму. Тому культура як спосіб етнічного буття має подієвий, фактологічний зміст і його внутрішню форму – життєвий досвід народу, який може для наступності поколінь і окремої людини набувати рис як об’єктивної реальності – звичаї, обряди, стереотипи тощо, так і суб’єктивної – певного ставлення до них з боку членів даної спільноти. Причому саме останнє більше значить для етнічної ідентифікації, ніж стабільне і незалежне існування будь-яких інших етнічних критеріїв.

Риси ментальності кожного народу унікальні, неповторні, водночас вони неодмінно втілюють у собі загальнолюдські норми і принципи, загальнолюдські ціннісні настанови. У зв’язку з особливостями історичного, економічного, політичного розвитку, релігійним, культурним, мовним, міграційним впливам багатьох націй й народностей етнічні й етнографічні групи мають значні спільні культурні, національно-психологічні риси. Вивчаючи окремі унікальні риси характеру, варто звернути увагу на специфіку їхнього вияву в різних етнічних спільнотах Запорізького Приазов’я. А для того, щоб зрозуміти життя, поведінку, тип мислення та культуру людей – представників різних етнічних меншин, на наш погляд, важливо спробувати відновити властиві їм уявлення та цінності, виявити «звички свідомості» цих людей, спосіб оцінки ними дійсності, особливості бачення ними світу.

У цьому контексті слід відзначити, що на нинішній день ознаки етнічного менталітету частіше просто постулюються, вважаються очевидними, а не виводяться з емпіричного матеріалу. На наш погляд, при дослідженні індикаторів етнічного менталітету слід використати емпіричний матеріал, за допомогою якого можна визначити та узагальнити досліджувані явища, процеси, факти через пряму чи опосередковану їх реєстрацію, з використанням спеціальних методів дослідження. В нашому випадку ми застосовували глибинне інтерв’ю, яке дозволило більш повно розкрити особливості етноменталітету спільнот Запорізького Приазов’я. Використання ж в дослідженні прислів’їв та приказок, які є узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи дає змогу сформулювати погляди того чи іншого етносу на цінності, етику, мораль, спосіб судження, дух і характер, вдачу та звичаї, вірування та забобони народу, тим самим висловлюючи його світогляд і менталітет.

За ініціативи Центру розвитку «Демократія через культуру» з 2008 року місто Мелітополь було включено до пілотажного проекту Ради Європи під назвою «Інтеркультурні міста» [29, с. 81], оскільки в історії цього міста не було жодного суттєвого конфлікту на міжетнічному та міжконфесійному рівнях. Підтвердженням цього є й думки представників етнічних спільнот. Так, Людмила Григорівна Герасун, (представниця єврейського етносу) стверджує, що «… у нас відносини були та залишаються з усіма рівні. Не можу сказати, що нас десь у чомусь ущемляли. Живемо ми разом з українцями, росіянами, болгарами, татарами. Якогось специфічного ставлення до себе зі сторони представників інших націй я не відчувала. … у ставленні до себе я такого не пам’ятаю. Я одружилася, та сім’я була єврейська багатодітна. Жили ми в оточенні руських, болгар та з ними спілкувалися».

Іван Миколайович Захарі (грек за етнічним походженням) згадує: «У моєму класі я був один грек, зі мною навчалася німкеня Лідія Вольдемуд та чешка на прізвище Вуд. Дискримінації не було».

Ні для кого не є таємницею те, що міжетнічні стосунки переважно визначаються повсякденною свідомістю людей, суспільною атмосферою та настроями. Від початку заселення Запорізького Приазов’я до наших днів між представниками різних народів відбувалося встановлення контактів: переселенці, мігранти зустрічаються з новою культурою, з труднощами міжнаціонального спілкування та взаємодії, ставленням до сусідів, сприйняттям чи неприйняттям іншого етносу.

Спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію. Відомо, що народи з давніх часів спілкувалися між собою, намагалися зрозуміти один одного, помічали якісь характерні риси своїх сусідів, давали їм певну характеристику. Так і кожен народ здавна вирізняв себе поміж інших. Хибною є думка, що історію народу вважають простим продовженням історії тих етносів і культур, які живуть на певній території, оскільки не лише в дрібницях, але й в глибинних світоглядних структурах, що визначають напрямки етноантропологічного й етнокультурного розвою, ми сьогодні знаходимо сліди найбільш архаїчних уявлень. Саме тому необхідна реконструкція глибинної давнини, прагнення відшукати втрачених фізичних пращурів. Перш за все зазначимо, що характер етносу – це не сума характерів окремих представників, а фіксація типових рис, що по-різному виражені й пов’язані в значній кількості індивідів; тому неприпустимо приписувати будь-які риси тільки окремим етнічним спільнотам; риси характеру можна з’ясувати лише у співвідношенні з загальною системою цінностей, яка залежить від соціально-економічних і географічних умов та способу життя народу.

Так, в ході дослідження було встановлено, що в національному характері українців виявляються такі риси, як чуттєвість, емоційність, любов до дітей, швидке інтуїтивне сприйняття сутності складних природних та соціальних явищ, мрійливість, допитливість. Також яскраво простежується одна з основних характеристик національного ментального типу – це його емоційно-чуттєвий характер. Такі особливості знаходять свій вияв у притаманному українцям естетизмі традиційної обрядності, м’якому гуморі і пісенності, які яскраво відображаються у прислів’ях та приказках. До названого додамо також покірність долі і всьому неминучому. В основі народного морально-етичного ідеалу українців лежить людська доброта, якій протиставляється зло і черствість («добром миру не зробиш»), а також чесність, моральна чистота («краще чесно вмерти, як нечесно жити»). Несумісні з моральними принципами народу такі риси людського характеру, як скупість, жадібність («в скупого посеред зими льоду не випросиш», «заздрий від чужого щастя сохне»), хитрощі («лукавий в очі світить, а поза очі душу тягне», «хитрого чоловіка як потайного собаки стережися»), впертість («горбатого могила виправить, а впертого дубина», «наскочила коса на камінь»), лінощі («під лежачий камінь вода не тече», «з лежі не буде одежі, а зі спання не купиш коня») [37, с. 45].

«Світло» для української ментальності – найвища характеристика. Водночас для російської ментальності найвищою є «сила», «величина», «велич». Багато в чому специфічні (і часто суперечливі) риси російської ментальності визначаються широтою просторів російської землі. Обачність, спостережливість, вдумливість, зосередженість і споглядальність – це ті якості, які були виховані в російській душі російськими ландшафтами. Із чеснот росіян Запорізького Приазов’я слід вказати на такі риси, як відкритість, гостинність, на яку вплинули суворі російські зими, терплячість, миролюбство, надійність, бажання допомогти. Іншими словами, в структурі цієї етнічної культури можна постійно виділяти опозиційні пари протилежностей. Влада широчини над російською душею породжує і цілу низку російських негативних рис характеру. З цим пов’язані: російські лінощі, безпечність, недостатність ініціативи, слабо розвинене почуття відповідальності. «Широчінь російської землі і широчінь російської душі давили російську енергію, відкриваючи можливість руху у бік екстенсивності», – відмічав М.А. Бердяєв. Лінощі (обломовщина) поширені серед більшості росіян, частково виражена в неточності, запізненні. Подібна стабільність протиріч, що породжує, з одного боку, підвищений динамізм її саморозвитку, а з іншого – конфліктність, яка періодично загострюється, внутрішньо властива самій культурі, складає її органічну своєрідність.

Білорусів Приазов’я від інших народів слов’янської групи відрізняє природна скромність, вірність, братерство. Вони охайні, поважають порядок у домі – для них важливіша внутрішня атмосфера, ніж зовнішній вигляд. Цінують вони й правдивість, дружбу. Однією з найбільш характерних негативних рис цього етносу є впертість. Водночас білоруси намагаються уникати конфліктів, а тому небагатослівні, емоційно врівноважені, дуже забобонні, навіть більше, ніж українці та росіяни.

Увага до оздоблення будинку та господарства, охайність залишаються характерною рисою болгар. Зберігається й традиційна гостинність. Як відмічають багато іноземців, у болгар низька самооцінка, хоча вони і люблять говорити про всесвітньо відомих болгар. Вони часто засуджують уряд, місцеве або державне управління, усіх, з ким з тієї або іншої причини звела їх доля. З іншого боку зазвичай нічого не роблять самі для поліпшення свого життя, як особистого, так і громадського. В усій болгарській «народній творчості» відображені «національні риси», якими в інших країнах не гордилися б: заздрість, постійне звинувачення іншої людини, завжди винен не болгарин, а хтось інший, підозрілість до ближнього, простота. Російське прислів’я «Простота – хуже воровства», практично не зрозуміле для болгар. Вони вважають, що бути простим велика гідність! Болгари багато звертають уваги на думку сусідів, знайомих. Багато представників цього етносу поступають за принципом: «Краще мені буде погано, та зате сусідові буде ще гірше!» З негативного боку яскравими рисами характеру болгар виступають хитрощі, жадібність, підозрілість, недовіра і заздрість до сусіда, приятеля, знайомого, а також дуже складно повністю сподіватися на болгар, що вони виконають свої обов’язки за договором, виконають те, що обіцяли.

Увага до оздоблення будинку залишається також характерною рисою і циган. Більшість сучасних циган ведуть осілий спосіб життя, їхні оселі відрізняються просторістю і добротністю. Внутрішнє оздоблення вирізняється великою кількістю килимів, меблів, посуду, коштовностей. Цінністю для них є незалежність та свобода від будь-якої державної влади.

Своєрідністю циганського менталітету є поєднання духовних цінностей та любові до багатства. Навіть існує прислів’я «Багатство – прах, а розум – це вічно» [1, с. 63]. До того ж, цигани досить прагматичні. Вони поєднують життєву кмітливість, вміння швидко пристосовувалися до нововведень з легковажністю стосовно власного майбутнього. Цигани живуть лише сьогоденням і єдине, з чим вони асоціюють власне майбутнє – це їхні сім’ї: вони ретельно продумують шлюби дітей, збирають на них гроші.

Чехам Приазов’я притаманне терпіння, покірність у житті («zmýlena neplati» – одна помилка не вважається помилкою); («trpelivost ruze prinasi» – терпіння троянди приносить). Вони дуже практичні, педантичні, ощадливі, чітко розмежовують принципи дружби та обов’язку. Чехи поважають скромність людини та її порядність («pýcha předcházi pad» – гординя передує падінню). Негативно сприймають й схильність до пліток, а цю ваду приписують насамперед жінкам («kde zeny, tam klebety» – де жінки, там чутки). Однією з негативних рис вважають заздрість («sousedova krava lepsi mleko dava» – у сусідів корова молоко краще дає) [23, с. 84].

Найбільш притаманною рисою німців є індивідуалізм, що знаходить прояв у всіх сферах життя. Німці – надзвичайно прямі люди. Вони поважають інших за ретельне ставлення до роботи. Крім того, вони не люблять зайвих балачок і емоцій. Здебільшого вони скромні, ділові, розважливі, трохи «повільні», приймають рішення не похапцем, перш за все чітко продумують та аналізують. Представникам слов’янських народів притаманна думка, що німці скупі. Однак, цьому заперечує голова Мелітопольського товариства за німецьку самобутність «Відергебурт» Людмила Тисен, яка вважає, що вони заощадливі, не люблять марнотратства: «…німці, домовиті, дуже хороші хазяї, в усіх був достаток». Більшість з них активно підтримують різні благодійні акції, однак у них дійсно відсутнє слов’янське поняття «на широку ногу».

Греки від природи наділені кмітливістю, хитрістю та проникливістю. Більша частина з них вирізняється працьовитістю, ощадливістю, гордощами. Без ентузіазму сприймають всілякі нововведення, недопитливі. Проте вони надто емоційні, для них характерна чітко виражена балакучість («Μεγάλα λόγια, μικρά πράγματα» – багато слів, а діла мало), але це все у близькому колі людей, у незнайомому ж оточенні вони виявляють скромність та мовчазність, яким можна позаздрити [7, с. 36]. Як і більшість вихідців з півдня, греки Приазов’я дуже гостинні («Για τον καλο φιλο και το φαι και το κρασι» – напій, нагодуй, а після про новини питай).

Караїми також поважають всі народи, намагаються дружити зі всіма. Тому їм притаманна чесність, вірність слову, висока моральність, уміння триматися з гідністю. Здебільшого вони скромні, без ентузіазму сприймають нововведення, «тяжкі на підйом», тому їх вважають достатньо консервативним етносом. Основними рисами караїмів є висота моральних поглядів, визнання людського достоїнства і високого людського призначення, глибина і щирість релігійного почуття і релігійного знання. Все життя і виховання караїмів будувалося на Божественних заповідях [24, с. 161]. Звідси у караїмів, як і у євреїв, татар було заборонено займати місце, яке звичайно належало батькові або матері як вдома, так і в будь-якому іншому місці (храмі, гостях, закладі). Караїмським дітям, як і дітям кримських татар, було заборонено давати оцінку словам батьків, будити батьків без будь-якої причини; коли хтось з батьків зробив щось погане або неправильно, син повинен взяти провину на себе; заборонено батьків називати на ім’я навіть після їх смерті; коли батьки злодії, синові заборонено кривдити їх [33, с. 351].

Улюблений вираз караїмів і їхнє філософське ставлення до життя визначалось приказкою «Кисмет Болса» – «Якщо долі буде завгодно» [31, с. 55-59]. В ході глибинного інтерв’ю з представницею караїмського етносу Софією Ялпачек було встановлено, що караїмам не властива, як деяким південним та східним народам, метушливість та експансивність. Вони тримаються з повагою, ні перед ким не «заграють». Караїмський етнос, як і єврейський, характеризується замкнутістю. Існує навіть прислів’я «караїмом можна тільки народитися». На їх думку, в переконаннях, домашньому побуті, творчості багато спільного у них з татарами [18, с. 66-79].

Азербайджанців, представники переважної більшості етнічних груп, вважають мудрими, розсудливими та заповзятими. Цінним, на їх думку, є такі моральні якості, як чесність, порядність, справедливість, доброта, сила, уміння постояти за свою честь і честь близьких людей, твердість характеру, шанування старших, наслідування народних традицій, звичаїв, законів; для жінки – покірність чоловікові, любов і відданість, практичність, «чіпкий» розум, знання і навички у вихованні дітей – про це ми дізнались в інтерв’ю з Салімовою Еджанною.

Характерними рисами корейського менталітету є стриманість, традиційність, прагнення до прогресу та безконфліктності, гармонії. При тому, що суперництво і зіткнення різноманітних думок пронизують усе корейське суспільство, усередині його, так сказати, «базового елемента» – родини – відкритого конфлікту прагнуть уникати всіма силами. У більшості випадків, наприклад, ворожість, що існує між двома людьми, не знайде виходу у відкритій сварці, а буде ховатися і придушуватися. Разом с тим, якщо розбіжності призводять таки до відкритого конфлікту, оточення схиляється вважати винним не стільки того, хто винний по суті справи, скільки того, хто надав конфліктові відкриту форму, виніс, як то кажуть, «сміття з хати». З цієї ж причини в службових і сімейних відносинах корейців прямі «з’ясування відносин» зустрічаються вкрай рідко. Поважне ставлення до влади, законослухняність залишаються і понині помітними рисами корейського національного характеру. Прийнято вважати, що визначальну роль у формуванні світогляду й особливостей національного менталітету корейців грає конфуціанство [8, с. 101].

Одним із головних принципів, що визначає стосунки між людьми, є дружба. Світосприйняттю даних етносів притаманна важливість правдивих та щирих товариських стосунків. Так, на думку татар, справжня дружба краще доброти, вважаючи першу глибшою («гунде гузеллих – достлукъ эр вакъыт» – доброта на день, дружба – назавжди) [25, с. 113]. Вони ніколи не вступають в полеміку й суперечки, не зважають на те, до якого етносу відноситься їх товариш. Ескандер Ідрісов зазначив в інтерв’ю «… Зверніть увагу, я один татарин серед усього будинку і з такою повагою до мене ставляться. А тому що від мене нічого поганого не бачили, не чули і не почують, доки живу. І ось у мене друзі і чеченці, і вірмени, і грузини. Євреї до нас часто дзвонять, я дуже їм вдячний. Як бачите, люди можуть жити краще у світі і ставитися з повагою і до традицій, до всього. А насправді світ прекрасний і люди усі дуже хороші».

Не терплять підлості у відносинах між людьми і чехи («kdo jiněmu jámu kopá, sam do ni spadne» – хто іншому яму риє, сам же в неї попаде). Перед тим, як людину назвати своїм другом, чехи, так само, як і українці, довго вичікують («never tomu, s kym jsi dobrou becku soli nevylizal» – не вір тому, із ким пуд солі не з’їв). Водночас зазначимо, що чехи та німці чітко розподіляють принципи дружби та ділових відносин – («chces-li ztratit pritele, pujc mu penize» – якщо хочеш втратити друга, позич йому грошей). А от інколи перепоною для підтримки щирих та дружніх стосунків дуже часто стають плітки. Чеський етнос зазначає: «baby se schazi, drby rozchazi» – жінки сходяться – плітки розходяться, «kde husy tam stebety, kde zeny, tam klebety» – де гуси – там зерно, де жінки – там плітки, вважаючи, що плітки породжують заздрість, неправдивість, вони тільки шкодять – «kdyz se dva hadaji, treti se raduje» – де двоє сперечаються, там третій радіє [23, с. 71-96].

Так само негативно сприймають плітки та балаканину і євреї («життя і смерть залежать від язика», «всякий, хто пліткар, лишається своєї долі в світі Господнім», «трьох вбиває злий язик: того хто говорить, того, хто слухає і не заперечує, і того, про кого говорять») [1, с. 28]. А от, білоруси і українці, навпаки, наділені такою рисою, як схильність розпускати чутки.

Дуже цінять дружні відносини й цигани, вважаючи, що вірний друг краще рідні, бо завжди допоможе в біді.

Великого значення надають дружбі греки, вважаючи останню основою успіху. Їм, як і росіянам, притаманна перебільшена чуйність, вони вважають, що справжні відносини можливо визначити тільки тоді, коли побачиш людину у різних проблемних ситуаціях («друг познается в беде» – друг пізнається в біді) [13, с. 384].

Болгари більше цінують сімейну дружбу, віддаючи перевагу сімейним зв’язкам. Чіткі межі у дружніх відносинах проводять і білоруси, вони, як і українці, не терплять фальшивості. Відносно замкнуті, вони виявляють стриманість у знайомствах. Зазвичай білоруси живуть мирно, однак, коли виникають сварки, вони можуть засипати прокляттями. Навіть зараз серед старих людей можна почути: «Забери тебе Перун».

Українці вважають, що люди завжди можуть знайти спільну мову, якщо докладуть зусиль («гора з горою не зійдуться, а людина людину знайде»). Одвічна суперечка українців між «раціо» і «емоціо» виявляється у виборі друга, вона схиляється то на користь розуму («дай серцю волю заведе в неволю»), то на користь почуттів («серце ні на що не зважає, свою волю має») [37, с. 243].

Як бачимо, дружба, як основа толерантних взаємин, притаманна всім етносам без винятку, їй надається провідна роль в системі міжособистісних відносин.

Кожна етнічна спільнота формує своє розуміння і того, якими повинні бути родинні стосунки, намагається підтримувати їх в національній свідомості, виражати в традиціях, вчинках та взаєминах цих народів. Характер особистих взаємостосунків в родинах у представників різних етнічних спільнот також має свою специфіку. Моральне здоров’я кожної людини, кожної сім’ї аналізується, коментується певними традиціями, зокрема підкреслюється взаємний зв’язок та значущість чоловіка і жінки, даються оцінювальні характеристики їх відносин, простежуються основні педагогічні настанови у вихованні дітей, підкреслюється важливість виявлення поваги до старших членів сім’ї та родини взагалі.

Тема взаємин дорослих і дітей є провідною при розгляді міжособистісних відносин в сім’ї. Німці вихованням дітей займаються постійно, привчаючи їх з дитинства до важкої праці. Чехи дуже багато часу приділяють вихованню дітей, дотримуючись принципу – що виховаєш з дитинства, потім не виправиш («ohybej stromek dokud je mlady» – рівняй дерево, доки молоде) [23, с. 39]. Наприклад, діти в греків зазвичай дуже цінують батьківське виховання, віддаючи їм належне. Вони слухняні, люблячі, поважають старших («Αν τους γονείς σου δεν τιμάς, ποιος θα τιμήσει εσένα» – шануй батьків своїх і тобі буде щастя), з якою б дитиною в сім’ї не трапилось горе, матері все одно боляче («η γάτα τα γατάκια της κι η μάνα τα παιδάκια της» – кішка кошенят, а мати дітей своїх любить) [1, с. 72]. Вони займаються вихованням дітей з раннього віку, при цьому в цей же період також налаштовують їх – боротися за життя.

Незважаючи на національну приналежність, усі етноси підтримують ідею толерантного й поважного ставлення до родинних зв’язків, збереження сімейної ієрархії.

Німці надзвичайно сімейні люди, можливо тому у них дуже вузьке коло друзів. І якщо дружина і діти – святе, натомість часто не складаються відносини із батьками. Тому лише незначна частина з них живе поблизу із старшим поколінням.

Євреям також притаманне поважливе ставлення до старших («поважай батька свого і матір свою, щоби продовжились дні твої на землі, які Господь Бог дасть тобі») [1, с. 54]. Навіть якщо шлюб міжетнічний, родинні відносини складаються здебільшого доброзичливі. Так, Людмила Герасун зазначає: «Моя рідна сім’я та сім’я, до якої я увійшла, як невістка, були інтернаціональними. У мене мама росіянка, а батько єврей. Чоловік є главою сім’ї. І його слово було незапе-
речним.»

Правила етикету як татарського, так і караїмського народів, і тепер містять у собі такі обов’язкові для виконання норми, як право старших говорити першими, у розмови літніх людей не втручаються, під час розмови старших проявляють скромність. Як гріх, ними розцінюється неповага до батьків [7, с. 45]. У караїмів чітко сформульовані вказівки відносно сім’ї: чоловік займає позицію голови, який виконує будь-яку роботу й займається будь-якою діяльністю вдома та поза домом, з метою забезпечення сім’ї; жінка звільняється від праці поза домом; заборонено одружуватись з родичами, перевага надається одруженню між сім’ями, які зберегли мову, традиції, звичаї народу; увійшовши до новонародженої дитини, батько повинен дивитись на неї з радістю і любов’ю, будь то хлопчик чи дівчинка, тому що і та і інша дитина – щастя для сім’ї. Софія Геліївна Ялпачек, наприклад, так говорить про статус караїмської жінки та чоловіка: «Так спосіб життя жінки караїмів був усамітненим. Наречена не з’являлася перед своїм нареченим аж до самого весілля. Та все ж в порівнянні з мусульманами, караїмки користувалися великою свободою і мали право слова на раді. До їх голосу прислухалися... Ще батько мав великий авторитет в сім’ї. і вважався главою сім’ї. Він брав активну участь у вихованні дітей. Мати називала його на Ви і говорила «Ви, батько дітей моїх». Ось так тільки зверталася до нього». Наш респондент також декілька слів сказала про відносини братів: «Між собою навіть так, якщо один брат жив заможніше, ніж інший, брали дітей виховувати, давали їм освіту».

Для азербайджанців, (що притаманне більшості мусульман), теж характерним є культ шанування батьків і старших. До речі, нареченого для своєї доньки підбирає сам батько, виходячи з матеріального статусу потенційного чоловіка. Якщо ж майбутній чоловік немає необхідних засобів, то весілля відкладається. Парубок також може вкрасти свою наречену. У сім’ї право вирішального голосу зберігається за чоловіком. Далі в ієрархії стоять брати. До слів свого сина прислухається навіть мати. Але, проте, жінка Сходу знає собі ціну і тонко, ненав’язливо управляє своїм чоловіком для досягнення необхідної мети. Такі порядки встановлені у правовірних, в ортодоксальних сім’ях.

Особливою рисою греків є те, що деякі шлюбні зв’язки у них буду