Повсякденність як основа соціального діалогу в поліетнічному суспільстві

Закономірністю сучасного етапу розвитку суспільства є поглиблення диференціації між різними соціальними групами, що в свою чергу обумовлює конфліктогенність їх існування. Для вирішення соціальних протиріч і зменшення рівня напруженості суспільства необхідні відповідні механізми, які є адекватними рівню розвитку останнього. Тому звернення до поняття соціального діалогу пов’язане з використанням його в якості механізму соціального спілкування між етнічними групами, заснованого на принципах довір’я, рівноправ’я, відповідальності одного до другого, вирішенню соціальних протиріч цивілізаційним шляхом.

Вирішальним моментом для цього є переорієнтація філософської свідомості з попереднього виду досвіду, на ґрунті якого зростало класичне розуміння культури, на інший – який дає змогу помислити людське буття як феномен нетотожного реальності культури в її класичному розумінні.

Універсальний світогляд завжди абстрагується від конкретності людського існування. Натомість, настанова повсякденності вводить до філософії «звичайну людину» і «прості людські справи». Повсякденність вміщує в собі подвійний сенс. По-перше, вона є певною подією, яка вже відбулась, і навіть безліч разів. Але по-друге, вона є подією, яка відбувається зараз зі мною. І скільки б до того вона не відбувалася, вона здійснюється як жива, унікальна подія. Тому повсякденність виявляється реальністю, яка поєднує всезагальне і унікальне, універсальний та екзистенційний вимір буття. Легітимності набуває мислення, яке висуває різні філософські версії людського розуміння і буття, що відштовхуються якраз від реалій життєвого світу «цієї ось» людини, набуваючи впливу лише через їх прийнятність іншими. Філософія століттями віддавала перевагу пошуку істини, аналізу субстанціональних меж буття, ігноруючи повсякденне життя людини.

Але ж людям завжди притаманний потяг до стереотипів як до чогось звичного, усталеного, постійного. Уявлення людей про приватне життя, про виховання дітей, про працю і дозвілля, які склалися під впливом певних соціальних факторів – все це важливі орієнтири для пізнання психології народів, їх життєдіяльності і способу життя.

Тому повсякденний людський досвід характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу і виникає на основі трудової діяльності. Для нього характерний напружено-бадьорий стан
свідомості, цілісності особистої участі в світі і сукупність самоочевидних, таких, які не викликають сумніву в об’єктивності свого існування форм простору, часу і соціальних взаємодій [1, с. 123-128].

Повсякденність містить у собі деяку кількість інваріантів, які визначають актуальність ставлення більшості членів суспільства до праці, сім’ї, завдань і можливостей їх власного життя, до природи, потойбічного, справедливості тощо. Ці варіанти мають розпорядчий
характер і характер парадигми, який формує у людей загальний світогляд і схожу картину довкілля. Повсякденність формується за принципом «все, що навколо людини». Це глибинний шар нетематизованого знання, яке актуалізується імпліцитно і дорефлексивно, має модус безпосередньої достовірності інтуїтивного знання, що бере початок у чуттєвому пізнанні, центром якого постає людське тіло [3, с. 41].

Поняття «життєвий світ» (Е. Гуссерль), «повсякденний світ» (А. Шюц) дозволяє використати пізнавальний інструментарій для проникнення в буденність: світ предметів і процесів побуту, чуттєвих відчуттів і міжособистісних відносин, світ соціокультурної комунікації і здорового глузду. Повсякденність сплетена із значень, які людина передає предметам і стосункам. «Життєвий світ повсякденності» становить частину досвіду повсякденної практики, яка більш-менш «дана нам наочно, оскільки ми занурені у її сферу» (Шюц) [2, с. 129].

В етичному сенсі життєвий світ – це такий вимір етносу, котрий дається людині безпосередньо і позначається на традиціях, звичаях. Життєвий світ є «матеріальним апріорі» (М. Шелер), яке становить підвалину ціннісних уподобань та їх ієрархію, що задається людині особливим видом досвіду – в безпосередньому відчутті, тобто дорефлексивно [4, с. 259-337].

До будь-якої моралі в її формальному вигляді він задає горизонт належностей щодо того, що пристойно, а що ні, що говорити, а від чого утриматися, що виставляти, а що приховувати.

За думкою таких дослідників як І. Бойченко, І. Надольний, В. Розумний, на основі повсякденного досвіду людини і суспільства в цілому розвивається буденна свідомість, яка охоплює об’єкт пізнання у «відкритій» формі, що і обумовлює його суперечливість; включає в себе емпіричне знання про об`єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю і інші особистісні якості свідомості. Теоретична ж свідомість, яка виходить за межі емпіричних умов буття і виступає як певна система поглядів, розкриває закономірності явищ, які пізнаються. Однак буденну свідомість не можна розглядати як неповноцінну, поверхову, обмежену, вона становить складне утворення, яке знаходиться у постійній динаміці і піддається впливу буттєвих умов існування, які в свою чергу, постійно змінюються [5, с. 218-219].

Буденна, «життейська» свідомість включає в свою структуру ті елементи, які детерміновані конкретним буттям, сукупністю об`єк-
тивних умов матеріального, духовного, соціального і природного
середовища.

Складові буденної свідомості – це набір різноманітних життєвих установок, які засвоюються в процесі соціалізації з раннього дитинства. Це – звичаї, традиції, норми, ціннісні установки, соціальний досвід, колективні уявлення про світ, устої здорового глузду, стереотипи та інше. Слід відмітити, що буттєвий рівень зберігає емоційну пам’ять природного світу, що чуттєво переживається ще з тих часів, коли людина повністю залежала від природи. Людство виробило ефективні передачу цієї пам’яті. Вона відбивається в обрядах, звичаях, традиціях і у творчості.

У філософській літературі чітко простежується думка про те, що буденна свідомість базується на життєвому досвіді індивіда, соціальної групи, всієї етнічної і національної спільноти. Досвід людства
формується як результат практичного ставлення до навколишньої дійсності і консолідується як певне знання про неї, вміння використовувати ці знання для задоволення потреб. Логічна структура життєвого досвіду, як функціональна буденна свідомість, вбирає в себе перш за все ті рівні людського буття, на яких здійснюється смислове оцінювання існування. Такий досвід досягається шляхом концентрації уваги індивіда (спільноти) на особливостях об’єктів навколишнього світу, на соціальних явищах, їх змінах та ін. Тому життєвий світ – це усвідомлення природних і соціальних умов, способів відтворення суспільного буття людей, який постає реальним процесом їх життя [6, с. 161].

Життєвий досвід відіграє консолідуючу роль у взаємозв’язку і взаємообумовленості буденної і теоретичної свідомості, теорії та практики взагалі.

Приймаючи до уваги, що життєвий досвід включає в себе елемент оцінювання індивідом навколишнього реального світу, його визначають ще й як аксіологічну рефлексію всіх форм життєвиявлення людини в умовах природного і соціального середовища на рівні буденної свідомості [7, с. 53]. Тому на перше місце слід відносити життєвий сенс всього предметного світу і способи його перетворення на буденному рівні; тоді явища, речі, події виступають для індивіда (спільноти) не як абстракті предмети суспільства, а як найбільш значущий фактор їх існування і розвитку [6, с. 163]. У кожного народу свій життєвий досвід, в якому зберігаються і концентруються критерії моральних норм, взаємовідносини з іншими націями. Життєвий досвід впливає на формування світогляду індивіда і спільноти, що відбивається на рівні буденної свідомості, сприяє самовираженню особистості, пробудженню самосвідомості та приналежності до певної людської спільноти, а також виявленню національних особливостей та поглядів на сенс людського буття.

В. Старосольський – відомий український вчений кінця ХІХ – п. ХХ ст., який розробив теорію нації, стверджував, що його концепція процесу становлення і утвердження нації як окремої спільноти людей, яка досягла вищого рівня в соціальних і політичних відношеннях є не теоретичним дослідженням і розміркуванням, а простим безпосереднім виявленням власних почуттів і настроїв, що знаходяться на буденному рівні свідомості. На його думку це підтверджує їх істинність і не допускає помилок [8, с. 64]. Підтвердженням цьому є використання сучасними дослідниками при вивченні національної самосвідомості поняття «народний світогляд» [6, с. 4], що також указує на тісний взаємозв’язок формування і функціонування національного світогляду на буденному рівні свідомості.

За думкою А. Кавалерова, побут, побутова життєдіяльність і, безумовно, буденна свідомість, як складовий елемент структури суспільної свідомості є тією сферою, де активніше за все проявляються особливості національних відносин. Розуміючи під побутом «ту частину повсякденної життєдіяльності, яка характеризується засобами, умовами, способами і формами задоволення історично певних матеріальних і духовних потреб, які сприяють розвитку фізичних і духовних сил людини, їх відновленню» [9, с. 4], він стверджує, що матеріальна і духовна сфери побуту обов’язково відображаються в суспільної свідомості і, головним чином, на буденному її рівні. Однак, якщо «...матеріальний побут є основою для рівня суспільної свідомості, то духовний не ще й середовищем, де відбувається духовний розвиток і саморозвиток особистості» [9, с. 4].

Народні звичаї, обряди, традиції впливають на формування структури суспільної свідомості та на особистісні ціннісні орієнтації, адже звичаї, традиції та обряди виступають одним із гуманістичних засобів виховання особистості. Звичаї, традиції та обряди проходять стрижнем через все духовне життя суспільства і особистості, будучи своєрідною «віссю» духовного виробництва, суспільної свідомості, духовної культури, – як головних складових багатогранного духовного життя суспільства [10, с. 78]. Суспільна свідомість є надзвичайно складним явищем, що має динамічну структуру, яка обумовлена суспільним буттям. І оскільки звичаї, традиції та обряди (а насамперед їх ідеологічний компонент) входять в суспільну свідомість, то вони мають місце і на двох її рівнях – буденному та теоретичному, однак співвідносяться неоднаково. Буденна та теоретична свідомість становлять якісно різні рівні суспільної свідомості, які є мірою відображення глибини пізнання особистістю об’єктивної дійсності та суспільного життя. Буденна свідомість як сукупність умов конкретної життєдіяльності людей, розвивається на основі їх повсякденного досвіду, що акумулюється в сфері соціально-побутового та в системі соціально-побутових відносин, однак перебуває в діалектичній єдності та взаємозалежності з теоретичним рівнем, адже наповнення повсякденної свідомості теоретичним досвідом не означає, що їй не властиві ніякі теоретичні побудови, тому елементи звичаїв, традицій та обрядів переплітаються в цих двох рівнях, взаємопроникають, містять постійні внутрішні суперечності, через вирішення яких і розвиваються. Теж можна сказати і щодо місця звичаїв, традицій, обрядів в суспільній психологій та ідеології, – як елементів суспільної свідомості. Якщо суспільна психологія постає як чуттєва сторона духовних цінностей людини (компонентами яких є елементи звичаїв, традицій та обрядів), суспільної свідомості, відображаючи буття людей в несистематизованій формі, то ідеологія є більш логічною, систематизованою формою відображення умов життя людей, виступає вищим рівнем духовних цінностей. Діалектика розвитку суспільної свідомості полягає в суперечливому переході суспільної психології в ідеологію, спонукаючи тим самим і переходи елементів звичаїв, традицій та обрядів. Таким чином, компоненти звичаїв, традицій та обрядів пронизують все духовне життя особистості, торкаючись ієрархії цінностей та системи ціннісних орієнтацій [10].

Завдяки усвідомленню відмінностей у побутовій сфері відбувається процес міжособистісної інтеграції та суспільної кооперації, тому проблема своєрідного психологічного споріднення між народами
становить важливу практичну цінність. Нас, перш за все, зацікавили психологічні настанови мешканців Запорізької Таврії різних національностей відносно наявності спільних рис в характерах українців та представників інших національностей, із якими пов’язує їх спільна історія. Відмежувавшись за тих чи інших обставин від основного етнічного масиву, досліджувані групи опинились в іноетнічному середовищі. Це створило можливість формування в них спільних з основним етносом традицій у нових обставинах. Етнічний менталітет таких груп має начебто дуалістичний характер. Вочевидь, для того, щоб зрозуміти життя, поведінку, тип мислення та культуру представників різних етнічних спільнот, важливо дослідити притаманні їм уявлення та цінності і виявити «звички свідомості» цих людей, спосіб оцінки ними дійсності, особливості бачення ними світу, побачити діалектику міжетнічного спілкування у розрізненні партнерів та їх прагненні до єдності, яке, однак, повинне вести не до зникнення відмінностей, а до «єдності різноманіття».

Найпоширенішими елементами самоідентифікації майже кожного етносу Запорізької Таврії виступають передусім мова і народні звичаї, обряди. Проте в одних (українців, росіян) переважає самоідентифікація на мовному ґрунті, а в інших (білорусів, поляків, болгар, греків, караїмів, корейців) – на духовних елементах традиційно-побутової культури. Певний виняток тут становлять євреї: їхня самоідентифікація концентрується, передусім, навколо історії власного народу і професійної культури. Взагалі ж визначальною рисою сучасної етносвідомості в Україні є відчутна актуалізація історичної пам’яті. Безпосередньо вона виявляється в масовій поширеності уявлень, відповідно до яких представники етносів вважають історію свого народу одним із найсуттєвіших елементів етносамоідентифікаії. Серед ряду етносів (караїмів, болгар, греків, вірмен, татар) спостерігається різкий сплеск розповсюдженості даного стереотипу.

Зокрема, серед українців та інших етнічних спільнот з’ясувалися поширеність та ієрархія в їхній буденній свідомості поняття про етноконсолідуючу роль мови, літератури і мистецтва, народних звичаїв, обрядів і пісень, національного одягу, їжі і житла, рис характеру, віросповідання, антропологічних рис, спільності території, історії та державності народу, національної символіки тощо.

Завдяки усвідомленню відмінностей у побутовій сфері відбувається процес міжособистісної інтеграції та суспільної кооперації. В процесі цього діалогу можливі зміни парадигм, формування нового типу мислення. На цьому рівні відбувається діалог культур, який передбачає таку форму і спосіб комунікації двох чи більше етносів, коли кожна сторона визнає іншу як рівноправну, проявляє до неї інтерес, поважає її унікальність, відмінність і одночасно (шляхом пізнання іншої культури) поглиблює власну само ідентичність.

Так, незважаючи на національну приналежність, усі етноси підтримують ідею толерантного й поважного ставлення до родинних зв’язків, збереження сімейної ієрархії. Наприклад, у болгар до сьогодення збереглася старовинна термінологія родинності, яка охоплює велике коло родичів. Дуже чітко виявлена повага до старших у євреїв. Правила етикету татарського і караїмського народів і тепер містять у собі обов’язкові для виконання норми, такі, як право старших говорити першими, у розмови літніх людей не можна втручатися молодим, неповага до батьків розцінюється ними, як гріх.

Важливу роль у збереженні міжнаціональної злагоди відводиться звичаю гостинності як одного з найважливіших людських чеснот, що допомагає встановленню контактів та взаєморозумінню між народами. Така риса національного характеру, як гостинність, притаманна усім, без винятків, етносам. Гість для них – носій чогось святого і світлого, радісного і нового. Особливе ставлення до гостя виявляють татари, схожі у цьому з ними греки, українці, чехи.

Наведені деякі дані життєвого досвіду етносів характеризують соціально-психологічні настанови повсякденної свідомості людей, що дає можливість виявити рівень симпатій та психологічне тло суспільних настроїв, які впливають на міжнаціональні стосунки. Треба зазначити, що різні типи ментальності, які протягом тривалого історичного часу проживають на спільній території, не відокремлюються один від одного «стіною», а перебувають в системі взаємовідносин та взаємовпливів через культурні, історичні, родинні та географічні чинники. Зміна культурно-історичних ситуацій, яка відбувається в просторово-часових межах, досить часто призводить до зміни рис національного характеру. Наслідком цього є те, що локальне за відповідних умов перейшло в загальнолюдське і навпаки: загальне набуло локального характеру. Це знайшло відображення, з одного боку, у збереженні до нашого часу приналежності нащадків до своєї етнічної групи, а з іншого – в тенденції до розширення та збагачення традицій, характерних для інших етносів, що виявляються в загальнолюдських цін-
ностях.

 

Список використаних літературних джерел:

 

1. Григорьев Л.Г. Социология повседневного мышления // Социологические исследования.– 1988. – №3. – С. 121-125

2. Щюц А. Структура повседневного мышления // Социологические исследования.– 1988. – №2. – С. 127-129

3. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – 234 с.

4. Шелер М. Формализм в этике и материальная этика ценностей //Шелер М. Изб.произ-я. – М.,1994. – 342 с.

5. Філософія: Навчальний посібник / [І.Ф. Надольний, В.П. Ан-
друщенко, І.В. Бойченко та ін.], – К.: «Вікар», 1997. – 242 с.

6. Степико М.Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи (філософсько-методологічний аналіз) / М.Т. Степико. – К.: Товариство «Знання», КОО, 1998. – 364 с.

7. Имамвердиев Н.А. Обыденное сознание и феномен национального в нем / Н.А. Имамвердиев // Наукове пізнання. – №2(3). – 2001. – С. 52-55.

8. Старосольський В. Теорія нації / В. Старосольський. – Ньо-Йорк: Київ: Наук. т-во ім. Т. Шевченка: Вища школа, 1998. – 284 с.

9. Кавалеров А.И. Обыденное сознание в национальных отношениях / А.И. Кавалеров // Перспективы. – №1. – 2001. – С. 3-7-

10. Петінова О.Б. Гуманістичні звичаї, традиції та обряди як соціально-побутове явище / О.Б. Петінова //Наукове пізнання. – №2(8). – 2001. – С. 77-79