Динаміка свят в контексті української культури

Сучасна соціально-культурна практика в Україні характеризується трансформаційними процесами, орієнтованими на відродження, збереження і розвиток національної культури. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у культурній практиці сьогодення.

У справі подолання нігілістичного ставлення до культурної спадщини, пошуку шляхів задоволення соціально-культурних запитів українців важливого значення набувають знання, які перебувають у сфері уваги філософії, культурології, народознавства, педагогіки, історії, психології – наук, об’єктом дослідження яких є народи, їхні культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії.

Серед наукових завдань, які виділяються українськими вченими-культурологами як пріоритетні, поряд з дослідженням сучасних трансформаційних процесів у сфері культури, вивченням історії українського народу, визначаються такі, як реконструкція традиційних форм суспільного життя та культури українців, дослідження змін у ході історичного, аналіз сучасного стану культурно-побутових традицій народу, оцінка їх ролі у житті людей, тощо.

Cучасні дослідження національної культури зосереджені переважно на традиційно-побутовій сфері – звичаї, обряди, народне мистецтво, фольклор тощо. Це звичайно ж виправдано, адже пам’ятки культури створюються віками, хоча, на жаль, не на віки. Простежуючи еволюцію звичаїв, традицій, ми помічаємо, як зникають ті чи інші елементи, а то й цілі комплекси традиційної культури та побуту. Але духовність народу – явище не минуще: традиційне органічно входить у сьогодення. Вивчення звичаїв, традицій має надзвичайно важливе значення для вирішення проблем співіснування, взаємодії сучасної культури з давньою, ролі традицій у сферах моральній, духовній, побутовій та художній.

У науковій літературі зазначена проблема розглядається в різних аспектах. Так, А. Арнольдов, К. Давлетшин, О. Колесник та інші досліджують особливості національної культури як соціокультурного феномена, Ю. Аратюнян, В. Мухіна, М. Шульга аналізують її роль у сучасному поліетнічному суспільному житті тощо.

Проблема національно-культурного відродження привертає увагу багатьох сучасних дослідників і науковців, діячів культури і освіти, зокрема, С. Килимника, О. Курочкіна, І. Суханова та ін.

При всебічному дослідженні народних традицій та звичаїв ряд учених важливого значення надають з’ясування таких феноменів, як «національна свідомість» (М. Боришевський, П. Ігнатенко), «менталітет» (Л. Гумільов, Н. Моісєєва), «національний характер» (С. Безклу-
бенко, І. Кон).

Відомо, що культура того чи іншого народу (нації) розглядається як специфічна «атмосфера», яка оточує людину постійно. Вона сприяє збереженню соціальних цінностей, набутих нацією, невід’ємно пов’язуючи людські почуття, волю й інтелект з навколишнім природним і соціальним середовищем. Це конкретно історична форма загальнолюдської культури, яка завжди притаманна певній нації; а кожна національна культура «володіє власними цінностями, власним способом бачення світу» [4, с. 63]. Вона характеризує переломні моменти національного життя, які забезпечують подальший процес національно-культурного розвитку як суспільства в цілому, так і кожної окремої особистості.

В умовах пошуку джерел духовного відродження України важливо підтримати власну культуру, невід’ємним елементом якої є свята. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію.

Недаремно в історії людства феномену свята відводиться особлива роль. Це пов’язано з його сутністю, адже свято є «уособленням способу і форми публічного задоволення матеріальних та духовних потреб людини» [1, с. 4]. Саме через свято у будь-якому суспільстві виражається устрій повсякденного життя, побутові традиції, рівень розвитку суспільства, світогляд людей, їх моральні риси, естетичні смаки, рівень вихованості.

Свято охоплює широкий діапазон культурних явищ від архаїчного міфу до постмодерну. Це не лише час відпочинку і веселощів, воно передусім є важливим і невід’ємним компонентом соціального життя людини. Будь-яке свято – це своєрідне вираження колективного почуття радості, щастя. Для багатьох талановитих особистостей – шанс творчої самореалізації, самовираження, вони дозволяють людині відчути своє значення, заслужити схвалення і визнання оточуючих. Завдяки емоційно-психологічному впливу на людину, воно виконує не тільки функцію «розважального дійства», а й формує її духовний та моральний склад, впливає на її здоров’я та працездатність, регулює правові, моральні, естетичні взаємовідносини між людьми. Воно перетворює вільний час у цінності культури, що робить його справжнім надбанням у системі цінностей людського існування. Російський історик В.О. Ключевський писав: «Якщо відняти у сучасної людини цей нажиток і скарб, що дістався їй у спадок, – тоді вона усе забуде, усьому розучиться, і повинна буде все починати спочатку».

Свято є віддзеркаленням певної епохи. Воно надзвичайно чутливе до соціально-економічних та політичних трансформацій у суспільстві, які призводять до змін у системі загальних людських цінностей. Історія вивчення свят доводить, що вони завжди були пов’язані з умовами життя людей, зі способом добування основних засобів їх існування, з формуванням і розвитком світосприйняття та вірувань. Кожен новий клас, виходячи на історичну арену, значну увагу приділяв святковому самоствердженню.

Свої витоки українські традиційні свята беруть з давніх часів, з архаїчних аграрно-магічних уявлень і язичницьких культів. Православна церква намагалась підкорити своєму впливу народне мистецтво і народні уявлення. Вона наповнювала слов’янські свята на честь сонячних божеств християнськими ідеями. Але їй не вдалось повністю викорінити простонародні обряди та ритуали. Багато з них збереглись до нашого часу. Одні церква вміло пристосувала до своїх свят, а окремі стали їх частиною або продовженням.

Упродовж кількох десятиліть існування Радянського Союзу цілеспрямовано, на ідеологічному рівні, впроваджувався процес нівелювання культурних цінностей. Вивчення етнографічної спадщини українців було спрямоване на розмивання національної свідомості, нехтування національною гідністю, поєднанням народів у єдину спільність – радянський народ. І зовсім не приділялось уваги розкриттю неповторної сутності українського народу, особливостям психології, самобутності традицій та культури. Та не зважаючи на це, він безупинно творив своє, тільки йому властиве, духовне середовище, наповнюючи його своєрідними ритуалами та обрядами.

Українські народні свята й обряди – одна з найбільш яскравих і самобутніх складових національної культури. Це не просто «матеріалізовані символи», що відображають життєдіяльність людей певної епохи, а результат його багатовікових виховних зусиль. Через них наш народ з покоління в покоління відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію. Це своєрідний канал, по якому старше покоління передає молодшому досвід поведінки, морально-політичні переконання, способи суспільної діяльності.

Свято завжди відігравало важливу роль у житті народу. Воно активізує й інтенсифікує культурне буття. Саме в цей вільний від буденних обов’язків час виявляються, активізуються й стверджуються цінності, які наповнюють змістом людське життя на певному етапі розвитку його культури. Свято через оновлення цінностей, нагадування важливих подій, пов’язаних з ним, виконує роль могутнього механізму передачі культурних традицій з покоління в покоління, дозволяє людям здійснювати свою культурну самоідентифікацію[2, с. 153].Адже у структурі й функціях свят, у їхній історичній еволюції відбиті особливості економічних і політичних протиріч, спосіб життя, духовний образ і творчі можливості різних етнічних груп.

Можемо говорити, що свято є носієм народних традицій та звичаїв, які упродовж віків укорінялись і розвивались в українського народу, а тому адекватно відображають сутність, зміст і характер подій та явищ у природі, житті, зокрема у трудовій діяльності, побуті і дозвіллі людей [3, с. 20]. Свято – це енциклопедія знань про життя людей, їх побут, спосіб життя, виховну мудрість, природні явища.

Свята та обряди багатогранні і складні, наповнені великим ідейно-моральним, емоційно-естетичним змістом. Вони відображають етнічне, суспільно-політичне, культурно-історичне життя народу на різних ступенях розвитку, його багатогранну духовність, якості, які формувалися протягом віків (національний характер, психологію, світогляд тощо) [1, с. 39].

Традиції та звичаї упродовж віків зберегли нашу національну ментальність. Їх пізнавально-виховний потенціал допоміг вижити нашій нації, зберегтись у віках і нині розвиватись в колі народів світової співдружності.

В основі національної святкової обрядовості лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, естетичні та ін. Вони об’єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні віковічні духовні устрої розвитку народу, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Прилучаючись до них, кожен громадянин вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід’ємною частиною рідного народу, нації.

Як неможливо повернути назад час, так само неможливо відродити до життя природні форми святково-обрядової культури. Тому що «… будь-які спроби відродження народної культури, народних традицій без відновлення історичного середовища їх проживання приречені на провал. Поза даним середовищем будь-яка традиція буде існувати у вигляді екзотики, яку можна подивитись, послухати, але не сприймати як власність національного самовідчуття» [5, с. 67]. Однак, це частина нашої історії, нашої культури, нашого побуту – усього, без чого ми не повні, не цільні. Змінюється форма свята, але функції його залишаються, хоча й переосмислюються на новий лад, відповідно до вимог часу.

Глибоке знання і практичне продовження святкових обрядів створює той національний колорит, ту цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, яка є могутнім стимулятором творчості народу, невичерпним джерелом його мистецької, культурної діяльності; оригінальним внеском народу в світову історію, у взаємозбагачення культур, духовності народів світу.

Відновлюючи у святах та обрядах свій багатовіковий творчий потенціал, наш народ продовжує творити свій шлях в історії. Його творче світобачення, оригінальний спосіб мислення, самобутні культурні здобутки трансформуються в організації дозвілля. Таким чином, повсюдне впровадження ідей і засобів народної святкової обрядовості сприяє вихованню творчої особистості – творчого громадянина своєї держави.

Отже, без знання і розуміння національної культури неможливе самоусвідомлення приналежності до свого народу – того визначального і неодмінно притаманного людині, що називається національною свідомістю. Українському народу, аби остаточно не втратити своє обличчя і залишки духовності, варто повернутись до свого духовного коріння.Такою основою може бути свято як носій традицій українців. У них зосереджені всі визначальні аспекти природного світорозуміння і життя народу, передбачені шляхи вирішення ним головних життєвих питань.

 

Список використаних літературних джерел:

 

1. Белоусов Я.П. Праздники старые и новые. – Алма-Ата: Издательство «Казахстан», 1974. – 200 с.

2. Євшан М. Національне виховання // Україна. – 1991. – №9. – С. 9-12.

3. Жигульский К. Праздник и культура. Праздники старые и новые: Размышления социолога / Пер. с польского и вступ. ст. А.И. Арнольдова. – М.: Прогресс, 1985. – 336 с.

4. Кузь В.Г., Руденко Ю.Д., Сергійчик З.О. Основи національного виховання. – Умань, 1993. – С. 5-26.

5. Феномен української культури: методологічні засоби осмислення / За ред. В. Шинкарук, Є. Бистрицький. – К.: Фенікс, 1996. – 477 с.