Детермінанти електоральної поведінки населення Запорізького Приазов’я

Галузеві соціології вивчають як форми вияву, так і механізми дії соціальних суб’єктів та встановлення відповідних закономірностей в різноманітних галузях суспільного життя, саме аналіз детермінант електоральної поведінки на операціональному рівні стає актуальною і, головне, затребуваною як у науковому, так і у практичному плані проблемою з числа проблем, які розглядає електоральна соціологія.

Ми дійшли висновку, що електоральна поведінка – це, по-перше, найбільш масова форма політичної поведінки, а електоральна участь – така сама форма участі політичної.

По-друге, електоральна поведінка становлення доволі складний соціальний феномен, який не має до сьогодні загальноприйнятого тлумачення, оскільки сам термін «поведінка» трактується або як здатність живих організмів реагувати на діяльність внутрішніх та зовнішніх чинників [1], то як будь-яка наша діяльність, від брутальної моторики – до мислення [2], або як повторювана в часі діяльність індивіда, яка залежить від характеру його взаємовідносин із групами, до яких він належить, групових норм, ціннісних орієнтацій, рольових приписів тощо [3].

По-третє, на думку С. Головіна до фактів поведінки належать:

1) всі зовнішні прояви фізіологічних процесів, пов’язаних із станом, діяльністю і спілкуванням людей – поза, міміка, інтонації і т. і.;

2) окремі рухи і жести;

3) дії як вагомі акти поведінки, що мають певний сенс;

4) вчинки – ще вагоміші акти, що, як правило, мають суспільне, соціальне значення і пов’язані з нормами поведінки, стосунками, самооцінкою тощо.

Як стверджує автор, чим вище піднімається суб’єкт поведінки по еволюційних сходах, тим більше стереотипна поведінка заміщається набутою. Згідно з С. Рубінштейном, поведінка – це особлива форма діяльності: вона стає саме поведінкою тоді, коли мотивація дій з наочного плану переходить в план особоистісно-суспільних стосунків (обидва ці плани нерозривні: особистісно-суспільні стосунки реалізуються за посередництва наочних). Поведінка людини має природні передумови, але в основі її лежить соціально обумовлена, опосередкована мовою і іншими знаково-смисловими системами діяльність,
типова форма якої – праця, а атрибут – спілкування. Головне в поведінці – ставлення до моральних норм, а одиницею аналізу поведінки автор вважає вчинок.

Власне, у сучасному суспільстві типовою формою електоральної поведінки можна вважати участь у виборах, або відмову від такої участі, головною одиницею аналізу – електоральний вибір, тобто акт голосування за певну політичну силу, або певного політичного актора.

Екстраполюючи названі внутрішні й зовнішні детермінанти формування поведінки взагалі на поведінку електоральну, ми розуміємо, що чільні місця серед них посідають саме зовнішні, тобто соціально (зрозуміло, й політично) обумовлені чинники, вплив яких на окрему людину, точніше, на окремого виборця та їх поєднані спільною мотивацією групи, робить їх такими, що визначають поведінку виборців.

Нагадаємо, що поняття детермінант або детермінанта є похідним від грецького «determіnans -ntis – такий, що визначає» і, згідно з усіма основними філософськими термінологіями видань, означає фактор або елемент, що обумовлює (визначає) те або інше явище чи процес [4].

Взагалі, говорячи про детермінанти поведінки, автори, які опрацьовували це поняття, посилаються на теорію навчання Е.Ч. Толмена, згідно з якою детермінантою поведінки є будь-яка змінна, яка знаходиться в причинно-наслідкових стосунках з поведінкою, тобто визначає поведінку [5].

Отже, електоральна поведінка – це відносно сталий комплекс дій та вчинків виборця до початку виборчої кампанії, в її активний період, включаючи акт голосування, а також у поствиборний період. Електоральна поведінка визначається складною структурою детермінант внутрішнього (об’єктивні: стать, вік, освіта, соціально-профе-
сійна, соціально-поселенська та регіональна приналежність; суб’єк-
тивні: потреби, мотиви, диспозиції, очікування) та зовнішнього
(соціально-економічні, соціально-політичні та соціально-культурні чинники) характеру.

Електоральна поведінка, як правило, аналізується за допомогою соціологічних індикаторів, на які звернули увагу американські дослідники, роботи яких ми аналізували вище – П. Лазарсфельд, А. Кемп-
белл, Г. Турін, В. Міллер, С. Ліпсет та ін.

Вони наводили багато прикладів таких індикаторів [6]. Так, в якості соціальних детермінант електоральної поведінки автори виділяли: класову лояльність, класову ідентифікацію, приналежність до політичного покоління, релігійний і етнічний статуси. Разом з об’єктивними детермінантами електоральної поведінки були виділені і суб’єктивні – соціальне сприйняття, ідентифікація тощо.

Разом з соціальними детермінантами голосування були виділені політичні змінні, що впливають на виборчий процес. До них були віднесені: участь в партійному житті, діяльність партій по мобілізації виборців, контакти з громадянами, політична свідомість, політичне сприйняття.

Було також встановлено, що поведінка виборців залежить не стільки від політичної свідомості, скільки від соціальної, етнічної або релігійної приналежності. Таким чином, ті або інші групи складали електоральну базу певної партії, а сам процес голосування виявлявся проявом лояльності індивіда до групи, з якою він себе ідентифікував.

Фактори, що детермінують електоральну поведінку, проаналізовані також низкою російських соціологів, зокрема, В. Івановим, Г. Се-
мигіним, на думку яких, до цих факторів, насамперед, належать:

- вік і стать виборців, освіта батьків, вплив традицій родини;

- електоральні переваги батьків у юнацький період життя
виборця;

- рівень освіти, тип зайнятості, соціальний статус виборця;

- поточні соціальні зміни, події в політичній і економічній сфері, роль використовуваних інформаційних джерел;

- вплив чоловіка, друзів, членство в різних громадських організаціях;

- минулий досвід голосування;

- ціннісні орієнтації, місце політики в системі інтересів особистості;

- бачення виборцем минулого і майбутнього;

- партійна ідентифікація, оцінки партій і лідерів, думки з конкретних питань політики.

Поважаючи позицію авторів, слід зауважити, що запропонований ними список не може вважатися, по-перше, повним, по-друге, науково обґрунтованим, а, по-третє, таким, що у повній мірі враховує реалії перехідного суспільства.

Так, по-перше, з цього списку дивним чином зникли етнонаціональні, регіональні та релігійно-конфесійні фактори детермінації електоральної поведінки. Натомість, стежачи за перебігом виборів у різних країнах – від США та Ближнього Сходу – до України ми все частіше стикаємося з дією цих факторів. Причому, у низці випадків ця дія набуває вирішального значення.

По-друге, до списку включені як об’єктивні, так і суб’єктивні, як загальні та часткові, так й індивідуальні фактори детермінації електоральної поведінки, що утруднює можливості їх системного аналізу.

Нарешті, по-третє, до цього списку увійшли фактори, які не діють в умовах перехідного суспільства.

Натомість, слід зауважити, що окрему увагу зарубіжні та вітчизняні дослідники присвятили дослідженню мотивації поведінки виборця. Тим самим був зроблений акцент на соціально-психологічні детермінанти електоральної поведінки. У перелік змінних, що її обумовлюють, були включені партійна ідентифікація, орієнтації виборців і орієнтації кандидатів. У результаті досліджень С. Ліпсета було виявлено, що на переваги виборців впливають багато чинників: стать, вік, конфесійна приналежність, особливості первинної соціалізації. Так, встановлено, що чоловіки в цілому набагато активніше за жінок
беруть участь у виборах. На активність впливає освіта: освічені
громадяни демонструють високу міру політичної участі у вибірному процесі.

Особи від 35 до 55 років активніші, ніж молодь або особи літнього віку. Впливають на активність також сімейний стан і членство в яких-небудь організаціях. Погляди і переваги жінок консервативніші, ніж у чоловіків. Заміжні непрацюючі жінки часто дотримуються політичних установок своїх мужів. Молодь певною мірою тяжіє до радикалізму і охоче віддає свої голоси тим, хто обіцяє швидкі зміни.

У класичній роботі А. Кемпбелла та ін., присвяченій поведінці американського виборця, була зроблена спроба пов’язати електоральний вибір як з соціально-економічним контекстом, так і з політичними перевагами і партійною ідентичністю.

Словом, ми бачимо, що зазначені вище детермінанти електоральної поведінки, незважаючи на свою безумовну цінність для дослідників, все ж не вичерпують переліку необхідного для прогнозування поведінки виборців.

Крім того, слід однозначно стверджувати, що перехідний стан українського суспільства, як, між іншим, і суспільства сусідньої Російської федерації, обумовлює, по-перше, існування деяких специфічних детермінант електоральної поведінки, а, по-друге, дещо змінює зміст, конфігурацію й характер класичних її детермінант.

На думку дисертанта, ситуація в електоральному просторі перехідного суспільства спонукає дослідників звернутися до характеристики таких детермінант, використовуючи матеріали соціологічних досліджень.

Перша група таких детермінант, на нашу думку, – це чинники, які характеризують стан соціального самопочуття потенційного електорату.

Слід визнати, що саме у перехідному, неструктурованому суспільстві на ставлення до політики і політиків, а, отже, і до виборів все більше впливає рівень соціального самопочуття громадян, який належить до перемінних, які характеризують електоральні дії, електоральну діяльність, електоральну поведінку.

 

Схема, яка відтворює зв’язок між цими перемінними:

Мотивованість	Наявність установок	Усталеність
↕	↕	↕
Соціально-психологічний тонус	Самооцінка матеріального стану	Партійно-політична ангажованість	Ставлення до змін, реформ	Громадянська позиція
↕	↕	↕
Електоральні дії →	Електоральна діяльність →	Електоральна поведінка

 

Рис. Схема взаємозв’язку перемінних в електоральному процесі

 

Поняття перемінної рівня соціального самопочуття включає до себе, насамперед соціально-психологічний тонус електорату, який, у свою чергу, залежить, насамперед, від двох складових – загальної соціально-економічної ситуації в країні, а також від стану вирішення нагальних проблем певної території.

Характеризуючи беззаперечну важливість врахування соціально-психологічного тонусу при соціологічному вимірюванні покажчиків електоральної поведінки, нагадаємо слова з інтерв’ю відомого російського соціолога Бориса Грушина, який дотепно зауважував, що на якості опитувань громадської думки, безумовно, позначаються такі чинники, що не беруться в розрахунок, як тонус людини, його настрій на момент опитування. Це, на наше переконання, повною мірою можна віднести й до участі у виборах. Озлобленість породжує протестність, невіра – пасивність і нестійкість електоральних уподобань.

Деякі російські і українські його колеги, у низці досліджень намагалися використовувати цей чинник, аби спробувати визначити його дієвість по відношенню до активності, визначеності електоральних преференцій і усталеності поведінки електорату. Мова, зокрема, йде про дослідження таких центрів, як «СОЦІОПОЛІС», «Софія», ЮСС, КМІС та інших науково-прикладних центрів, дані яких можуть, без сумніву, вважатися репрезентативними й валідними, оскільки висновки та прогнози, зроблені цими структурами, як правило, підтверджувалися результатами тих чи інших виборів.

Подібні методики використовували й спеціалісти центру «Соціо», намагаючись виміряти цей чинник й визначати міру його впливу на електоральний вибір населення.

Нагадаємо, що, за визначенням Є. Головахи і Н. Паніної, під соціальним самопочуттям, поняття якого ідентично поняттю «Соціально-психологічний тонус», розуміється емоційно-оцінне відношення людей до системи соціальних взаємозв’язків і до свого місця в цій системі [7].

Як приклад, наведемо усереднені дані наших досліджень, проведених в рамках програм робіт центру «Соціо» «Характеристика електорального поля Запорізької (N=3000) областей» [8]. Для операціоналізації поняття соціально-психологічного тонусу було використане запитання: «Який з наведених висловів сповна відповідає ситуації?»

 

Таблиця 1

Загальна характеристика соціально-психологічного тонусу дорослого
населення областей Південно-східного регіону України (N = 6600, %)

Судження респондентів дослідження	% відповідей
Все не так погано: можна жити	8,1
Жити важко, але терпіти можна	36,3
Терпіти наш тяжкий стан вже неможливо	45,5
Важко відповісти	10,1

Між станом соціально-психологічного тонусу людей і їх електоральною активністю нами виявлена залежність, відповідно до якої чим вище рівень соціально-психологічного тонусу, тим нижче електоральна активність.

От як відповідали на питання: «Чи брали Ви участь у виборах 2002 року?» люди, що по-різному оцінюють ситуацію в країні:

 

Таблиця 2

Залежність електоральної активності від стану
соціально-психологічного тонусу респондентів (%)

	Так, брав	Не пам’ятаю	Не голосував взагалі
Все не так погано, і можна жити	69,2	6,2	24,6
Жити важко, але можна терпіти	79,7	5,5	14,8
Терпіти наш тяжкий стан вже неможливо	81,3	4,1	14,6
Важко відповісти	74,1	4,9	21,0

 

Як видно з таблиці, найбільш ретроактивними в електоральному процесі є ті групи електорату, які оцінюють свій соціально-психо-
логічний тонус як незадовільний. Зрозуміло, що реальні показники такої активності можуть не зовсім збігатися з наведеними вище (на такі розходження вказує й О. Вишняк, який аналізує соціологічні методи розрахунків активності електорату), але слід визнати, що вони відтворюють риси визначеної самими респондентами електоральної поведінки.

Досить близько до представлених вище залежностей стоїть і позиція проективного голосування електорату. Це підтверджують матеріали цього ж дослідження.

Щоправда, розриви між проективною активністю різних за соціально-психологічним станом респондентів у цьому випадку виглядають менш помітними, але на початку активної фази виборчої кампанії, як правило, самооцінка своєї майбутньої активності є заниженою й зростає, по мірі наближення виборів, на 10-12 відсотків за рахунок переходу від категорій «важко сказати» та «швидше за все, голосуватиму» до категорії «обов’язково голосуватиму».

Таблиця 3

Залежність проективної електоральної активності від стану
соціально-психологічного тонусу респондентів (%)

	Обов’яз-ково голосува-тиму	Швидше за все, голосува-тиму	Важко сказати, буду чи ні	Швидше за все, не голосува-тиму	Точно не голосуватиму
Все не так погано і можна жити	44,6	29,2	18,5	3,1	4,6
Жити важко, але можна терпіти	44,5	34,5	14,8	4,1	2,1
Терпіти наше становище вже неможливо	48,9	22,8	19,2	4,9	4,1
Важко відповісти	32,1	29,6	25,9	9,9	2,5

 

Друга група детермінант, яка досить тісно корелює з оцінкою свого соціального самопочуття, – це самооцінка свого статусу та матеріального стану. Операціоналізацію цього поняття досить вдало здійснила російська дослідниця Л. Бєляєва [9].

Діагностувати ці зміни, на її думку, яка видається досить слушною, можна з використанням об’єктивних даних: рівня доходів, числа приватних підприємств, зайнятих в них працівників і так далі. Але можна й на основі самооцінки респондентами деяких соціальних характеристик свого життя. Причому показники цього типу частенько адекватніше відображають реальну диференціацію в суспільстві і дійсні тенденції розвитку. Найбільшу евристичну цінність подібні оцінки набувають, коли вдається збудувати динамічний ряд даних за чималий проміжок часу. Для оцінки рівня поточного матеріального стану й, відповідно, свого статусу респондентам була запропонована якісна шкала з шести рівнів (таблиця 4).

Таблиця 4

Розподіл відповідей респондентів на запитання: «Який з наведених висловів краще підходить для характеристики Вашого матеріального стану?» (у % від загального числа опитаних у кожному році)

Варіант відповіді				Соціальний шар
Грошей до зарплати не вистачає, доводиться позичати	6,9	24,2	15,2	«Жебраки»
На повсякденні витрати йде вся зарплата	31,0	29,0	24,3	«Бідні»
На повсякденні потреби вистачає, але купівля одягу проблематична	28,9	20,5	27,2	«Незабезпечені»
В основному вистачає, але для покупки дорогих предметів потрібно брати у борг	22,4	14,4	22,0	«Забезпечені»
Майже на все вистачає, але недоступне придбання квартири, дачного будинку	6,7	9,5	10,5	«Заможні»
Практично ні в чому собі не відмовляємо	1,1	1,4	0,8	«Багаті»
Не знаю, відмова від відповіді	3,0	1,0	–

 

Представлена в таблиці диференціація населення – це узагальнена авторкою характеристика суспільства, в якому близько дві третини населення можуть бути віднесені до «жебраків», «бідних» і «незабезпечених». Але в різні періоди чисельність тих або інших груп коливалася вельми істотно.

Такі ж коливання фіксували й ми. До того ж, провівши перевірку, тобто поставивши два питання – перше стосується самооцінки матеріального стану, а друге – самооцінки матеріального статусу, ми дійшли висновку, що частина респондентів не хоче визнавати себе «жебраками», або «бідними», незважаючи на вкрай жорстку самооцінку свого матеріального становища.

Отже, операціоналізація поняття «соціальне самопочуття» дозволяє стверджувати, що ці дві детермінанти електоральної поведінки включають до себе поняття «соціально-психологічний тонус», яке корелює з поняттям «самооцінка матеріального становища». Сумарно ці індикатори можуть визначати певні електоральні дії, домінуючою у яких є електоральна активність.

Самооцінка статусу, перш за все матеріального, не може повною мірою віддзеркалювати конкретні дії виборців, оскільки часто є завищеною.

Як видно з наших досліджень, за станом соціального самопочуття виборців можна розбити на чотири групи.

Перша група, як правило, задоволена або в цілому задоволена станом соціально-економічної ситуації в суспільстві, мірою стабільності системи соціальних взаємозв’язків і своїм статусом в цій системі. Умовно назвемо цю групу «оптимісти». Відсоток «оптимістів» в нашому суспільстві зазвичай невеликий і не перевищує 8-10% дорослого населення.

Приймаючи за основу запропоновану Н. Рімашевською градацію структури сучасного українського суспільства, ми можемо віднести до «оптимістів» групи населення, що характеризуються наступними ознаками:

Український «верхній середній клас», який володіє власністю і статками, що забезпечують західні стандарти вжитку, домаганнями на підвищення свого соціального статусу і орієнтується на практику, що склалася, і етичні норми господарських взаємин.

Український «динамічний середній клас», володіє статками, що забезпечують задоволення середньоукраїнських і вищих стандартів споживання, відносно високою потенційною адаптованістю, значними соціальними домаганнями і мотиваціями, соціальною активністю і орієнтацією на легальні способи її прояву.

Не вдаватимемося до полеміки щодо справедливості твердження, відповідно до якого саме «середній клас» у нашому суспільстві реально претендує на більшість, як це стверджували лідери партії «Віче», явно несвоєчасно. Швидше за все, можна класифікувати цю частину населення, як «середні шари». Зрозуміло, що сьогодні обидва цих шари сукупно не перевищують десятій частині населення країни.

Повертаючись до матеріалів нашого дослідження, наступну групу населення за станом соціально-психологічного тонусу можна умовно назвати «фаталісти». Останні складають приблизно третину населення. Соціально-психологічний тонус цієї групи українського суспільства, за тією ж класифікацією Н. Рімашевської, званою «аутсайдери», які характеризуються низькою адаптацією і соціальною активністю, невисокими доходами і орієнтацією на легальні способи їх здобуття, визначається формулою «жити важко, але можна терпіти».

«Маргінали», що характеризуються низькою адаптацією до соціально-економічних стосунків, що склалися, нестійкою позицією в системі соціальних взаємозв’язків і асоціальними установками в своїй діяльності, в аспекті стану соціально-психологічного тонусу характеризуються нами як «протестники», оскільки ідентифікують себе з позицією «терпіти наше становище неможливо». Дослідження, що проводяться такими центрами, як «Соціополіс», «Соціо», «Солвінг» (ЗНУ, м. Запоріжжя) вже з 1998 року, показують, що таких «протестників» в регіоні налічується зазвичай близько половини.

І, нарешті, наші дослідження показують наявність частини респондентів, які не можуть або не хочуть характеризувати свій соціально-психологічний стан. Умовно назвемо цю частину виборців «болото», яке складає приблизно десяту частину всього електорату.

Щоправда, моніторинг Інституту соціології НАН України дає дещо інші дані (див.: таблицю 5), але слід завважити, що електоральні дослідження, включаючи сезонні дослідження стану соціальної напруженості, й омнібуси, у формі яких здійснюється цей моніторинг, не збігаються у часовому вимірі, а також у діапазоні відповідей. То ж, не будемо абсолютизувати цифрове наповнення таблиці, що наводиться нижче:

Таблиця 5

Розподіл відповідей на запитання «Які почуття, на Вашу думку,
за останній рік посилилися у Вас особисто?» (N=1800, %)

Судження респондентів	% відповідей	Ранг відповіді
Оптимізм	19,2
Розчарування	52,6
Радість	6,8
Заздрість	1,8
Почуття перспективи	13,5
Розгубленість	26,4
Задоволення	4,3
Песимізм	11,4
Невдоволеність	37,3

Продовження таблиці 5

Доброзичливість	13,6
Меншовартість	9,7
Гідність	9,4
Страх	18,9
Гордість за свій народ і країну	6,9
Інше	0,9
Важко відповісти	4,6

 

Якщо ранжирувати відповіді, загальна сума яких значно перевищує 100%, ми побачимо, що першу трійку складають почуття розчарування, невдоволеності та розгубленості, а почуття оптимізму урівноважує протилежне почуття страху. То ж, як випливає з численних досліджень, виборці з високим рівнем психологічного тонусу, тобто задоволені життям «оптимісти», активно підтримують політичні сили та політиків, які представляють владу. Голоси «фаталістів» також здатні схилялися на її користь, оскільки ця категорія виборців (нагадаємо, що вона складає хіба не третину електорату) часто голосує за збереження «статус-кво», боячись, аби не було гірше.

«Болото» проголосує за принципом «як Бог на душу покладе», що повторюється від виборів до виборів. Практика свідчить, що прогнозувати електоральну поведінку і, тим більше, її пік – електоральний вибір цієї групи виборців найскладніше.

Нарешті, «протестники», як правило, розподіляють свої голоси між політичними силами, які перебувають в опозиції. Сьогодні
неструктуровані протестники, як правило, не можуть визначити єдиного кандидата (детальніше про це написано в книзі «Політичний
маркетинг та електоральні технології». – Запоріжжя: Гарт, 2003. – С. 225-235).

Отже, вихідними детермінантами, які за нашою гіпотезою визначають певні сегменти електоральної поведінки, є, по-перше, стан соціального самопочуття (соціально-психологічний тонус), а по-друге, самооцінка матеріального становища й свого статусу, перш за все – матеріального.

Ці детермінанти впливають на безпосередні електоральні дії виборців, у той час, як на формування установок (диспозицій) виборців впливає інша група детермінант, відкривають яку політичні орієнтації і партійна ангажованість населення.

Оскільки ми частково вже розглядали це питання, обмежимось тим, що нагадаємо, що за показниками політизованості електорат ділиться на політизований, частка якого за різними джерелами фіксується в межах 5 – 12 відсотків [10], частково політизований та деполітизований.

За даними центру «Соціо» 1999-2010 рр., однозначно політизований електорат України, складає всього 4-6 відсотків, реально будучи оптимальною моделлю політичної участі населення. Проте, як показує кореляційний аналіз, це, в основному, активісти комуністів і соціалістів. При чому останні – це значною частиною електорат, який раніше підтримував Н. Вітренко та її партію.

Близько половини населення – електорат, частково політизований, який цікавиться політикою через інформаційні канали, не беручи безпосередньої участі в діяльності місцевих партійних організацій. Проте інтерес цей має послідовний і стабільний характер, хоч найчастіше обмежується не уважним знайомством з програмами політичних сил та кандидатів, а з «коміксовими» їх варіантами.

Друга половина виборців, яка ділиться практично на дві рівні частини, по суті справи деполітизована, а їх участь у виборах продиктована, швидше, звичкою, прагненням не відстати від інших і тому подібне.

Для побудови математичної моделі детермінант електоральної поведінки населення дуже важливо, як, залежно від міри політизованості, поводяться люди на виборах. Почнемо з оцінки їх електоральної активності:

Таблиця 6

Самооцінка участі у виборах 2006 року залежно від
рівня політизованості електорату

	Так, голосував	Не пам’ятаю	Не голосував взагалі
Цікавлюся, беру участь в діяльності місцевої партійної організації	100,0	0,0	0,0
Цікавлюся, постійно читаю газети, дивлюся новини по ТБ, але в партіях участі не беру	86,8	2,3	10,9
Цікавлюся, час від часу, наприклад, коли йде виборна кампанія	82,9	4,1	13,0
Політика мене абсолютно не цікавить	59,6	10,6	29,8

З таблиці двовимірних розподілів ми бачимо однозначну залежність рівня партійно-політичної участі і електоральної активності населення. Проте, вимога чистоти експерименту заслуговує нас перевірити – чи не відрізняється характер цієї залежності на виборах різного рівня, наприклад, президентських. Звернімося з цією метою до матеріалів того ж дослідження, представленого у наступній таблиці:

Таблиця 7

Проективна участь у виборах 2010 року залежно
від рівня політизованості електорату

	Обов’язко-во голосу-ватиму	Швидше за все, голосу-ватиму	Важко сказати, буду чи ні	Швидше за все, не голосу-ватиму	Точно не голосуватиму
Цікавлюся, беру участь в діяльності місцевої партійної організації	88,9	0,0	11,1	0,0	0,0
Цікавлюся, постійно читаю газети, дивлюся новини по ТБ, але в партіях участі не беру	57,4	27,4	10,9	2,6	1,8
Цікавлюся, час від часу, наприклад, коли йде виборна кампанія	39,9	32,6	22,3	3,6	1,6
Політика мене абсолютно не цікавить	25,0	27,4	28,8	11,1	7,7

Отже, матеріали обох таблиць, які характеризують самооцінку респондентами ретроучасті у виборах, а також їх проективну участь у виборах наступних, свідчать, що чим вище рівень політизованості населення, тим активніше воно йтиме на виборчі ділянки. Виходячи з того, що друга, доволі чисельна, група виборців активно споживає інформацію з друкарських і електронних ЗМІ, то, мабуть, заздалегідь спланована інформаційна експансія може стати дієвим важелем тиску на цю частину електорату.

Деполітизований електорат, який бере участь у виборах, швидше за все, стає об’єктом різного роду зомбуючих технологій, а також технологій адміністративного ресурсу і підкупу, оскільки наведені дані говорять про його індиферентність до партій і кандидатів. Ще ймовірніше ці технології сприйматимуться тією чвертю населення, яка політикою не цікавиться взагалі.

Проте реалізація в чистому вигляді моделі партійно-ідеологічної ідентифікації в стратегії виборів, особливо, президентських, не є
перспективною. У цьому плані можливо солідаризуватися з Л. Сер-
гєєвою, яка, спираючись на положення книги О. Кудінова и Г. Шипі-
лова [11], таким чином характеризує українських ідеологізованих
виборців:

«Наступна група – ідеологізовані виборці. Їх стан … прихильність до тієї або іншої ідеологічної доктрини. Будь-якого кандидата, будь-який політичний блок ці люди сприймають, перш за все, з позиції «наш – не наш». В цілому голосування за ідеологічними міркуваннями в Україні пов’язано із станом агресивності, неприйняттям інших точок зору, окрім своєї, «спробою через голосування виразити ставлення до несправедливостей життя». Саме такий електоральний ресурс належить КПУ і частково СПУ» [12].

По суті, подібна модель електоральної поведінки населення має бути основною, переважаючою в демократичному суспільстві з розвиненою багатопартійною системою. Але вибори 2002 року показали, що за підтримки соціал-демократичної ідеології близько 20% населення України (про це свідчать результати наших досліджень) за СДПУ(о), що представляла на партійному «рівні» відповідну ідеологію, голосував набагато менший відсоток виборців (про результати іншої соціал-демократичної партії не варто і говорити). Анонсуючи свої «екологічні» погляди за Партію зелених голосував лише кожний сьомий, хто визначав свої погляди таким чином.

Вочевидь, що в умовах суспільства, що трансформується, і дана модель електоральної поведінки населення «спрацьовує» лише частково. Чому ж це відбувається? Існують, принаймні, три основні пояснення.

Перше полягає в тому, що відповідно до соціально-психологіч-
ної теорії електоральної поведінки прихильність виборців до певного типу ідеології, нарешті, безпосередньо до певної партії складається в процесі ранньої соціалізації індивіда в сім’ї, найближчому оточенні і тому подібне. Оскільки для людини дуже важливо, що так голосував його дід, батько і ін.

Подібний тип поведінки не лише не спостерігається, але навряд чи може бути поширеним в країнах, де відбувається лише становлення демократії, де сьогоднішні виборці в принципі не могли себе ідеологічно ідентифікувати, наприклад, з ліберальною ідеологією (коли вони були дітьми, жодної ідеології, окрім комуністичної в її радянському варіанті, населення не знало).

Тому сьогодні поодинокі випадки, коли люди не лише ідеологічно «не усвідомлюють» прихильності до якої-небудь політичної сили, але й можуть голосувати на подальших виборах за абсолютно іншу партію, а часом і за партію, що представляє іншу ідеологію.

Другий чинник, що впливає на те, що модель партійно-ідеологічної ідентифікації слабо працює в умовах українського суспільства, що трансформується, це, безумовно, величезне число політичних партій, з більшою або меншою активністю тих, які функціонують на українській політичній арені. Та обставина, що багато з цих партій, скажімо так, недостатньо повноцінні, не заспокоює. Парламентські вибори 1998 – 2006-2007 років свідчать про те, що виборцеві доводилося вибирати між приблизно тридцятьма партіями. Тому для більшості населення вибори за партійними списками ставали актом «ворожіння на кавовій гущі». До речі кажучи, саме тому надії деяких українських політиків на швидку політичну структуризацію суспільства при введенні пропорційної системи виборів не справдилися.

Нарешті, третій чинник, який, стримує активний вплив ідеології на специфіку голосування, це вже згадана слабка політична структуризація українського електорату. Врешті-решт, прихильність до певної партії може визначатися не лише ідеологічними мотивами, але і, наприклад, активною роботою місцевих організацій партії, ефективною пропагандою і піаром тощо. Проте, подібного в нашому суспільстві доки не спостерігається. Соціологічні дослідження, що проводяться в період між виборами, свідчать про те, що лише Компартія має більш менш сталий електорат.

Але при всьому цьому доцільно зауважити, що на парламентських виборах, які звузять кількість партій, які візьмуть в них участь у багатомандатному окрузі, цей чинник-таки спрацює, доповнивши інші детермінанти електоральної поведінки населення, зокрема, детермінанту ставлення електорату до влади і реформ, що нею проводяться.

Таблиця 8

Розподіл відповідей населення областей Південно-Східного
регіону України на запитання: «Чи підтримуєте Ви політику, що проводиться нинішньою владою?» (N1 = 2000, N2= 2000, %)

Судження респондентів дослідження	% відповідей
Підтримую беззастережно	1,0
Підтримую, але з умовою подальшої демократизації	10,8
Підтримую за умов наведення ладу й дисципліни	40,7
Не підтримую, але альтернативи їй поки що не бачу	10,0
Не підтримую, оскільки вона не виконує своїх обіцянок	12,5
Я принциповий противник політики нинішньої влади	25,0

Як видно з наведених цифр, співвідношення прибічників і противників нинішньої влади, з урахуванням статистичної похибки, приблизно рівне. Проте, в рядах прибічників влади і політики, що проводиться нею, спостерігаються істотні розбіжності, які ставлять під питання дієвість тези про однозначну полярність дії цієї детермінанти. Приблизно такою ж є ситуація стосовно антагоністів влади. Серед них також є принципові противники, але є й такі, які не сприймають влади та її політики, але за певних умов, могли б змінити свої позиції.

У цій ситуації перевірка дієвості детермінанти ставлення до влади за допомогою математичних методів є не тільки доцільною, але й актуальною, як з наукової точки зору, так і з точки зору соціальної практики.

Звернімося до проблеми реформ і змін. Деякі російські й українські колеги, що спеціалізуються в електоральних технологіях і, особливо, в електоральній соціології, перебільшують значення цього чинника у формуванні стратегії політичних сил і окремих кандидатів [13]. Дійсно, критична оцінка нинішнього стану реформ і пропозиція альтернативи виглядає принадно, але наші дослідження показали два дуже важливих моменти, які не враховуються колегами:

Ставлення до реформ з боку різних груп електорату вельми суперечливе.

Семантично «реформи» і «зміни» на різних рівнях (раціональному і емоційному) й у різному сенсі трактуються більшістю активного електорату, внаслідок чого ярлик «реформатор» набуває зневажливого