Формування соціальних норм у дітей та молоді з інвалідністю як профілактика їх стигматизації в умовах освітньо-реабілітаційного простору

Сучасні пріоритети вітчизняної освітньої політики визначають першочергову важливість розбудови ефективної загальнодержавної системи інклюзивного навчання, яке дозволяє всім дітям, незалежно від особливостей психофізичного розвитку, задовольнити свої освітні права. Реалізація цього завдання можлива за умови підвищеної уваги суспільства до потенційних ризиків спільного навчання дітей та молоді з інвалідністю разом зі здоровими однолітками, зокрема, до розповсюдженого явища стигматизації, яка руйнує основоположні принципи інклюзивної освіти – гуманність, доброзичливість і паритетність. У зв’язку з цим спеціального дослідження потребує проблема профілактики стигматизації дітей та молоді з інвалідністю в умовах освітньо-реабілітаційного простору.

В цілому стигматизація загрожує людям з певними фізичними, психічними та соціальними особливостями, які відрізняють їх від більшості інших членів суспільства. Через виділення «інших» на основі характерних ознак і відмінностей і відчуження від них «нормальні» підтримують свою соціальну ідентичність. У будь-який історичний період люди намагалися відповідати параметрам більшості, щоб не стати об’єктом насмішок або навіть аутсайдерами своєї групи.

Відомий американський соціолог і соціальний психолог Ервін Гоффман виділив три типи стигми:

1) фізичні і психічні недоліки (інваліди, розумово відсталі, психічно хворі, люди з надлишковою вагою тощо);

2) індивідуальні недоліки характеру, що сприймаються як слабкість волі (злочинці, наркомани, алкоголіки, люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, безробітні тощо);

3) родові стигми раси, національності та релігії, які передаються від одного покоління до іншого і розповсюджуються на всіх членів родини (расові стереотипи, упередження проти етнічних меншин, членів певних релігійних громад тощо).

Т. Ліпай зазначає, що суть соціальної стигматизації проявляється в реакції на будь-які відхилення від норм конкретного суспільства та закріпленні цих відхилень за допомогою різних символічних форм – стигм (ярликів). Стигматизовані стани (нав’язана соціальна якість чи ознака) приймаються людиною, стають її невід’ємною характеристикою, визначають її місце і роль у даній громаді. Соціальна стигматизація як явище виникає в процесі взаємодії людей всередині соціальних спільнот і виявляється в результаті розв’язання протиріччя між ціннісно-нормативними стереотипами громади і ціннісно-норма-
тивними настановами людини. При цьому вона, як правило, виникає по ініціативі домінуючих членів спільноти і виступає в якості символічної форми визначення соціального статусу людини (на основі тих чи інших її відхилень від прийнятих в даній спільноті норм) [4].

Результатом стигматизації звичайно стає повне або часткове відторгнення індивіда від соціальної групи чи навіть від усього суспільства. У випадку, коли накладена стигма приймається самим індивідом, вона може стати фактором самоздійснюваного пророцтва. Джерелом стигматизації стають різноманітні страхи. Стигматизація дуже небезпечна як для окремих людей (оскільки негативно впливає на їх соціальну ідентичність і здатна викликати девіантність), так і для суспільства, оскільки стигматизація певних груп не тільки наносить удар по суспільній моралі і гуманним соціальним настановам, але й призводить до конфліктів всередині суспільства) [3].

Суттєві негативні наслідки стигматизації зумовлюють спрямування уваги науковців на її мінімізацію та профілактику. Проведені Т. Ліпай дослідження дозволили встановити, що основною рисою сучасних стратегій попередження стигматизації, дискримінації і насилля є комплексний підхід, що зумовлено комплексністю самої проблеми, адже існує велика кількість причин стигматизації. Якщо «стигматизовані» не отримують необхідної психолого-педагогічної чи соціально-психологічної підтримки, вони часто самі стають агресивними по
відношенню до інших і, врешті, вступають у конфлікт із законом. У багатьох розвивається депресія, думки про самогубство, які в ряді випадків реалізуються, що підтверджує статистика самогубств серед дітей і підлітків [3].

На нашу думку, профілактика стигматизації дітей та молоді з інвалідністю в умовах освітньо-реабілітаційного простору буде ефективною лише у разі своєчасного формування в них соціальних норм. Поняття «соціальна норма» у словнику-довіднику з соціальної роботи [7, с. 152-153] трактується як засоби соціального регулювання поведінки індивіда і груп, сукупність фіксованих у вербальній, знаковій або символічній формі очікувань і вимог соціальної спільноти (групи, організації, класу, нації, суспільства в цілому) до своїх членів відносно головної спрямованості їх діяльності (поведінки) як представників даної спільності.

Соціальна норма, як елемент суспільної свідомості, – це завжди правило, вимога суспільства до особистості, в якій означені об’єм, характер і межі можливого і допустимого у її поведінці. Тому соціальні норми виступають як регулятори не будь-якої діяльності людини, а тільки її суспільної діяльності. У зв’язку з цим особистість під впливом різних факторів, як об’єктивних, так і суб’єктивних, відпрацьовує для себе індивідуальні правила життя, які можуть або збігатися з існуючими у суспільстві нормами, на що націлюють освітні заклади, або вступати з ними в протиріччя, тоді розвивається соціальна девіація, тобто відхилення від визнаних у суспільстві соціальних норм [1, с. 217], яку змушені долати як школа, так і інші соціальні інститути.

Відомо, що на процес формування соціальних норм основний вплив здійснює соціальне середовище, сім’я, освітні заклади, особливо соціальні стосунки як одна з найважливіших соціальних систем, що відображає діалектичні взаємозв’язки індивідів і їх спільнот у всіх сферах життєдіяльності. М. Лукашевич і В. Солодков [5, с. 50-51] доводять, що соціальні стосунки виникають у зв’язку з реалізацією потреб та інтересів, досягненням певних життєво важливих цілей окремими людьми або групами людей. Усвідомлені людські потреби називаються соціальними потребами та інтересами. Слід зазначити, що методи і форми задоволення потреб та інтересів не повинні суперечити соціальним нормам, яких дотримуються інші члени даного суспільства чи окремої групи людей. Усвідомлення цих норм і процес набуття досвіду діяти у відповідності з соціальними нормами, визнаними у суспільстві, найефективніше протікає у період дошкільного, шкільного та вузівського навчання і виховання. Дошкільні, шкільні та інші освітні установи і соціальні структури виступають носіями знань про соціальні норми, а також практичною базою, де відпрацьовується досвід користування цими знаннями, формується здатність жити за нормами, визнаними даним суспільством. Ця здатність забезпечує соціальну орієнтацію особистості і впливає на формування позитивних соціальних стосунків.

М. Лукашевич і В. Солодков [5, с. 56-57] виділяють деякі особливості соціальних стосунків в освітніх закладах. По-перше, соціальний інститут освіти інтегрує своєрідність стосунків всіх соціальних структур суспільства (класової, демографічної, етнічної, територіальної, професійної та ін.); соціальні стосунки будуються в єдності поточних і перспективних інтересів його суб’єктів і суспільства в цілому. По-друге, соціальні стосунки мають особистісно-груповий характер: вчитель у процесі заняття вибирає такі способи взаємодії, щоб одночасно вступати в діловий контакт з цією групою учнів, а сукупність різних учнівських індивідуальностей ініціюють творчий потенціал і підтримують професійне натхнення вчителя, забезпечуючи соціальний розвиток кожного із них. По-третє, соціальні стосунки можуть бути проблематичними, тому що у цьому процесі беруть участь люди з якісно різним рівнем свідомості, знань, життєвим досвідом. По-четверте, учасники соціальних стосунків виходять із необхідності взаємодії як в інтересах освіти і виховання, так і в особистих інтересах. Процес навчання і виховання сприяє оволодінню вихованцями соціальними нормами і цінностями. Тут одночасно використовуються різні методи впливу і різнорівневе спілкування (суб’єкт-суб’єктне, суб’єкт-об’єктне). По-п’яте, найважливішою домінантою соціальних стосунків виступає соціальна (навчальна або виховна) група як первинна структура соціальної організації освіти.

При цьому, звичайно, стосовно дітей з інвалідністю, слід враховувати індивідуальні освітні потреби, на важливості яких наголошує А. Шевцов [9, с. 33-36], і проблеми, пов’язані із засвоєнням соціальних норм. Вони полягають у тому, щоб:

1) якомога раніше виявити порушення і рівень їх складності;

2) спеціалізоване навчання і реабілітаційні процедури повинні починатися зразу ж після діагностування, незалежно від віку дитини;

3) вчасно були визначені всі напрямки розвитку «соціального вивиху», їх ролі у соціальному розвитку дитини, характер і зміст спеціального навчання, спрямованого на усунення вже виниклих і попередження нових соціальних вивихів;

4) у зміст навчання були введені спеціальні завдання, спрямовані на розв’язання проблем у розвитку дитини, які відсутні у змісті освіти однолітка, що не має вад;

5) у навчальний процес були включені необхідні «обхідні шляхи» навчання, використані специфічні засоби, що не застосовуються у освіті здорових дітей;

6) здійснювався систематичний контроль за відповідністю обраної програми, педагогічного інструментарію та технології навчання реальному розвитку дитини;

7) була забезпечена особлива просторова і часова організація освітнього середовища;

8) усі близькі і дорослі, що оточують дитину, брали максимально можливу участь у розв’язанні освітніх завдань дитини за межами освітньої установи і їх зусилля були скоординованими;

9) напрацьовані соціальні норми засобами освіти не закінчувались шкільним періодом, а робота була організована так, щоб дитина була здатна продовжувати удосконалюватися протягом життя;

10) процес засвоєння соціальних норм дитини здійснювався кваліфікованими фахівцями різного профілю, компетентними у вирішенні завдань соціалізації дитини в ході навчання.

Задоволення вищеозначених потреб у дітей з інвалідністю, буде сприяти забезпеченню соціальної адаптації та інтеграції дитини з інвалідністю у суспільство. В цьому вбачається сутність соціалізації, що і визначатиме рівень засвоєння особою з інвалідністю соціальних норм, визнаних у суспільстві, як соціально значущі.

Таким чином, освітнє середовище виступає як найважливіша складова загального соціального середовища для осіб шкільного віку і тих, хто навчається далі, де під соціальним середовищем у соціології розуміють економічні, політичні, соціальні та духовні умови, територіальні та інші спільноти тією мірою, якою вони впливають на свідомість та поведінку людини [6, с. 62]. Воно охоплює людину з моменту її народження і з тієї пори безперервно впливає на неї, не випускаючи ні на хвилину з-під цього впливу, тому жодний уникнути останнього не може, як не може не дихати тим повітрям, що його оточує.

Паралельно з освітнім середовищем важливу роль в процесі засвоєння соціальних норм особою з інвалідністю відіграє сім’я, її соціальна культура, характер ставлення до дитини, соціально-реабілітацій-
на активність у медичній допомозі, активність у психологічній та
інтелектуальній допомозі, характер спілкування і стосунків. Особливістю сімейного середовища, де проживають особи з інвалідністю є
те, що більшість батьків, за результатами досліджень, наприклад А.І. Капської, О.Г. Карпенко, І.М. Пінчука [8, с. 54], або виконують усі життєві завдання і вирішують проблеми замість своїх дітей, або нав’язують дії і ретельно їх контролюють; батьки ж звичайних дітей в основному розподіляють життєві завдання і функції між ними і дітьми в загальній соціальний групі. Батьки, котрі мають двох і більше дітей, один із яких є інвалідом, дають останньому більше волі і можливості на відміну від дітей з інвалідністю, які в сім’ї не мають сестер і братів. Це можна пояснити не лише наявністю досвіду виховання, але і більш широкими соціальними контактами. Одинокі матері, які мають одну дитину з інвалідністю, схильні використовувати гіперпротекцію, потворювання і не надають дитині соціальної волі. Вони всі життєві обов’язки виконують за дитину і відмовляються від участі своїх дітей у групових діях. Особливості їхньої поведінки можна пояснити відсутністю досвіду сімейних взаємодій і поза сімейних соціальних контактів. Відмову від соціальних взаємодій можна оцінити як страх за неуспіх дитини. Особливості поведінки родин із дітьми-інвалідами також полягають і у тому, що потреби, які вони декларують, різко відрізняються від реальних.

Надзвичайно важливою складовою освітнього середовища в засвоєнні соціальних норм є профорієнтаційне та профільне навчання, які забезпечуються умовами шкільної і професійної освіти. Особливостями і шкільної і професійної освіти у дітей і молоді з інвалідністю є:

1) доведення до їх свідомості необхідності і здатності до виробничої діяльності;

2) виявлення і розвиток їх індивідуальних здібностей і можливостей для розвитку цієї здатності;

3) напрацювання з ними шляхів самореалізації у певній виробничій діяльності з урахуванням своїх індивідуальних особливостей і потенційних можливостей;

4) формування установки і впевненості у змозі долати життєві труднощі, перешкоди, пов’язані з інвалідністю, на що, зокрема, вказують В.В. Засенко і А.А. Колупаєва [2, с. 45], вважаючи головною метою навчання і виховання формування у дітей і підлітків з інвалідністю спроможності нарівні із здоровими однолітками нести соціальні навантаження, сприймати інтелектуально-естетичні цінності суспільства, опановувати морально-етичні норми людських взаємин

Якщо ці особливості дітей з інвалідністю будуть враховані у навчально-виховному процесі, то сама система роботи в освітніх закладах буде сприяти засвоєнню визнаних у суспільстві соціальних норм, ці діти і молодь будуть жити повноцінним активним життям на рівні із своїми здоровими ровесниками.

Однією з перешкод до засвоєння визначних у суспільстві соціальних норм і формування у особистості з інвалідністю позитивного ставлення до людей і суспільства в цілому є стан її здоров’я. Якщо він незадовільний, то дуже важко такій категорії людей вибирати моделі поведінки, адекватні конкретній ситуації, особливо в таких випадках, коли вона реально відчуває себе безпомічною через свою інвалідність. В зв’язку з цим, одним із шляхів залучення дітей і молоді з інвалідністю до активної соціальної і професійної діяльності є створення сприятливих умов для їхньої фізичної активності, для занять фізкультурно-оздоровчою і спортивною діяльністю. Вона може бути організована як в межах освітнього закладу, так і поза його межами.

Соціальна значущість фізкультури і спорту для особи з інвалідністю полягає ще і в тому, що вона систематично, виконуючи фізичні вправи, здатна коректувати і компенсувати свої вади. Водночас формуються у особи з інвалідністю певні характерологічні риси: воля, наполегливість, організованість, активність, сміливість та ін.

Вищеозначене дозволяє зробити висновок про те, що фізкультурно-оздоровча робота – суттєвий компонент в структурі системи засвоєння особою з інвалідністю соціальних норм, завдяки розширеним можливостям у спілкуванні, духу змагання, досвіду подолання перешкод і досягнення певних успіхів, позитивним емоціям – все це розширює в цілому соціальний досвід, а саме оздоровче середовище стає і соціальним середовищем, що активізує усі реабілітаційні процеси, тому його можна вважати реабілітаційним середовищем. Для формування соціальних норм необхідним є створення сприятливих умов в першу чергу у таких соціальних середовищах, як: освітнє, сімейне, виробниче, оздоровче, при допомозі державних та недержавних структур, об’єднань.

В результаті аналізу проблеми формування соціальних норм у дітей та молоді з інвалідністю як профілактики їх стигматизації в умовах освітньо-реабілітаційного простору можна зробити висновок, що набуття стигми є реальною загрозою для вихованців зазначеної категорії, адже фізичні недоліки людини можуть актуалізувати у певній частині суспільства деструктивні стереотипи. Результатом стигматизації звичайно стає повне або часткове відторгнення індивіда від соціальної групи чи навіть від усього суспільства. У випадку, коли накладена стигма приймається самим індивідом, вона може стати фактором самоздійснюваного пророцтва. Для профілактики цього негативного явища фахівцям доцільно приділяти особливу увагу процесу формування у дітей та молоді з інвалідністю соціальних норм, які виступають засобами соціального регулювання поведінки індивіда і груп, фіксованими у вербальній, знаковій або символічній формі очікуваннями і вимогами соціальної спільноти (групи, організації, класу, нації, суспільства в цілому) до своїх членів відносно головної спрямованості їх діяльності (поведінки) як представників даної спільності. На процес формування соціальних норм основний вплив здійснює соціальне середовище, сім’я, освітні заклади, особливо соціальні стосунки як одна з найважливіших соціальних систем, що відображає діалектичні взаємозв’язки індивідів і їх спільнот у всіх сферах життєдіяльності. Дошкільні, шкільні та інші освітні установи і соціальні структури виступають носіями знань про соціальні норми, а також практичною базою, де відпрацьовується досвід користування цими знаннями, формується здатність жити за нормами, визнаними даним суспільством. Ця здатність забезпечує соціальну орієнтацію особистості і впливає на формування позитивних соціальних стосунків. Надзвичайно важливою складовою освітнього середовища в засвоєнні соціальних норм є профорієнтаційне та профільне навчання, які забезпечуються умовами шкільної і професійної освіти. Якщо особливості дітей з інвалідністю будуть враховані у навчально-виховному процесі, то сама система
роботи в освітніх закладах буде сприяти засвоєнню визнаних у суспільстві соціальних норм, ці діти і молодь будуть жити повноцінним активним життям на рівні із своїми здоровими ровесниками.

 

Список використаних літературних джерел:

 

1. Большой толковый психологический словарь. Т.1. (А-О); Пер. с англ. / Ребер Артур. – ООО «Издательство «АСТ»; «Издательство «Вече», 2003. – 592 с.

2. Засенко В.В., Колупаєва А.А. Громадянська освіта та соціалізація дітей з вадами слуху. Збірник наук.-метод. матеріалів.: К.,
2002. – 85 с.

3. Липай Т.П. Социальная стигматизация как объект управления в образовательном пространстве: автореф. кан. социол. Наук: спец.22.00.08 «Социология управления» / Т.П. Липай. – Москва,
2008. – 11 с.

4. Липай Т.П. Социальная стигматизация как предпосылка социальной маргинализации молодежи. // www.actualresearch.ru/nn/
2011_1/Article/.../lipai.htm

5. Лукашевич Н.П., Солодков В.П. Социология образования: Конспект лекцій / Под ред. Н.П. Лукашевича. – К.: МАУП, 1997. – 224 с.

6. Лукашевич М.П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навчально-метод. посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 112 с.

7. Социальная работа: Словарь-справочник/ Под ред. В.И. Фи-
лоненко. Сост.: Е.П. Агапов, В.И. Акопов, В.Д. Филоненко, А.О. Буха-
новский и др. – М.: «Контур», 1998. – 480 с.

8. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями. Навчально-методичний посібник для соціальних працівників і соціальних педагогів / За ред. проф. А.Й. Капсь-
кої. – К.: ДЦССМ, 2003. – 168 с.

9. Шевцов А.Г. Методичні основи соціальної реабілітації дітей з вадами здоров’я: Монографія. – К.:НТІ «Інститут соціальної політики», 2004. – 240 с.