Е. Леруа: на шляху синтезу філософії, палеонтології та теології

Концептуально й термінологічно ноосферну проблематику одним з перших осягнув Едуард Леруа (Le Roy, Edouard, 1870-1954 рр.) – французький філософ, дійсний член Французької Академії з 1945 року. Він був оригінальним представником католицького модернізму. Леруа в 1892 році вступив до Ecole Normale на відділення природничих наук, а вже в 1898 році захистив докторську дисертацію. Потім він викладав математику в паризьких вищих навчальних закладах. Досягнувши значних наукових і педагогічних результатів, в 1921 році Леруа змінив Бергсона та став завідувачем кафеди філософії в Коллеж де Франс, і залишався на цій посаді аж до 1941 року.

Особливе значення в теорії ноосфери Леруа належить появі людини розумної, що істотно змінює характер революції в цілому. Саме людина, завдяки наявності розвиненої психіки, а отже, свідомості й самосвідомості, виявляється необхідною умовою та засобом самої еволюції, а ширше – розгортання природних, космічних процесів. Поняття «ноосфера» Леруа вперше використав у своїх роботах кінця 1920-х років. Оригінальну теорію він створював та обговорював у тісній співпраці з Тейяром де Шарденом. Новаторські розробки ноосферного вчення опубліковані ним у низці монографій: «Потреба в ідеалізмі та факт еволюції» (L'exigence idealiste et le fait de l'evolution, 1927) і «Походження людини й еволюція інтелекту» (Les origines humaines et l'evolution de l'intelligence, 1931). Проте, через сміливі спроби синтезувати природничонаукові, філософські й релігійні ідеї у дусі католицького модернізму, публікації Леруа не один раз були внесені католицькою церквою до «Індексу заборонених книг».

 

 

П. Тейяр де Шарден: у пошуках «феномена людини»

У межах класичного ноосферного дискурсу найбільш, мабуть, популярним був П'єр Тейяр де Шарден (Teilhard de Chardin, Pierre, 1881–1955 рр.) – французький палеонтолог і філософ. У низці своїх робіт він створив оригінальну інтегральну теоретичну систему, в основі якої знаходилися природничонаукові знання, філософські погляди та модернізована католицька теологія.

Після закінчення ієзуїтського коледжу Тейяр де Шарден вступив до ордену єзуїтів. Це відбулося в 1899 році. Спочатку він фундаментальним чином вивчав філософію (з 1901 по 1905 рр.). Потім він переїхав до Каїру, протягом 1905–1908 років викладав фізику й хімію. І лише згодом став виявляти серйозну дослідницьку зацікавленість до палеонтології, особливу пильну увагу приділяв історії походження ссавців. У 1908 році Тейяр де Шарден потрапляє до Великобританії, де в Гастінгсі вивчає курс теології, а вже в 1911 році приймає сан священика. Незабаром він переїздить до Франції та проходить наукове стажування у видатного французького палеонтолога М. Буля, займаючись дослідницькою роботою в Паризькому музеї.

З того часу палеонтологія стає справою його життя, і вже в 1922 році захищає в Сорбонні докторську дисертацію з палеонтології. Тейяр де Шарден уже давно відомий однаковою мірою і як філософ, і як палеонтолог. Протягом 1922–1926 років він викладав курс геології в паризькому Католицькому інституті, а після цього виїхав до Китаю для проведення польових досліджень.

Знайдення та вивчення останків так званого «синантропа» привело Шардена до відкриття виду homo erectus, після чого вчений набув усесвітньої популярності. Це антропологічне відкриття, здійснене в 1925 році в ході розкопок у Чжоукоудяне поблизу Пекіна, стало науковою сенсацією. Знахідка та її компетентна інтерпретація здійснили величезний внесок у розуміння процесу еволюції людини. Дещо пізніше Брейлем і Тейяром де Шарденом було доведено, що людина виду homo erectus вже використовувала прості знаряддя праці, могла успішно здобувати та постійно підтримувати вогонь.

Не зважаючи на значний науковий міжнародний авторитет, спроби працювати у Франції закінчилися для видатного вченого невдало. Через його «модерністські» погляди, що не збігаються з офіційною католицькою доктриною, він був фактично висланий з Франції до кінця життя, знаходячись спочатку в Китаї, а потім у Сполучених Штатах, де, починаючи з 1952 року, почав працювати в «Фонді антропологічних досліджень Уеннера – Грена» в Нью-Йорку.

Найбільш відомі фундаментальні роботи вченого: «Феномен людини» (Le Phenomene humain, 1955) і «Божественне середовище» (Le Milieu divin, 1957). Уточнюють розуміння основної концепції збірки статей і конспекти лекцій: «Виникнення людини» (L'Avenir de l'homme, 1956), «Погляд у минуле» (La Vision du passe, 1957), «Наука і Христос» (Science et Christ, 1965). Вони мають різноманітний і різнорідний характер, насичені міждисциплінарними зв'язками основоположника вчення про ноосферу та відмічені широкою ерудицією.

У своїх численних дослідженнях французький мислитель спробував здійснити всеосяжний синтез космології, палеонтології, антропології, філософських і релігійних ідей. В осередку його пошуків перебувала людина мисляча. Сміливі гіпотези, оригінальні теоретичні побудови спочатку викликали широку дискусію та були неоднозначно прийняті науковим співтовариством.

Тейяр де Шарден спробував довести, що еволюція становить собою безперервний, тотальний, космічний і, зрештою, телеологічний процес. Постійно зростає складність її компонентів. У результаті численних змін неорганічна речовина трансформується в органічну, а потім уже з'являється людина розумна. Літосфера еволюціонує у бік біосфери, а потім і ноосфери. Філософською основою для теоретичних побудов Тейяра де Шардена слугували модернізовані положення філософії неоплатонізму й елементи вчення Бергсона про творчу еволюцію.

В.І. Вернадський: від «біосфери» до «ноосфери»

Видатний геолог, мінералог, кристалограф, геохімік, історик та організатор науки, філософ В.І. Вернадський (1863–1945 рр.) здійснив найбільш важливий внесок до формування вчення про ноосферу як сучасну синтетичну наукову теорію. Володимир Іванович Вернадський народився в Петербурзі 28 лютого (12 березня) 1863 року. Дитинство пройшло на Україні, навчання почалося в Харківській гімназії, потім з 1876 року він був учнем Петербурзької гімназії. Далі – навчання на фізико-математичному відділенні Петербурзького університету, де В.І. Вернадський захистив дисертацію в 1885 році. Потім протягом декількох років В.І. Вернадський проходив стажування в Мюнхені й у Парижі (у Паризькій гірській школі й у Коллеж де Франс). Перебуваючи у Франції, молодий учений посилено займався вивченням античної філософії. Захистивши магістерську дисертацію в 1891 році, у 1892 році він опублікував «Курс кристалографії». Докторську дисертацію з кристалографії захистив в 1897 році та був обраний професором Московського університету. У 1905 році обраний помічником ректора Московського університету. З 1906 року обіймав посаду завідувача Мінералогічного музею. Потім у 1908 році він став екстраординарним академіком, а вже в 1912 році обраний ординарним академіком Петербурзької академії наук. У 1914 році В.І. Вернадський став директором Геологічного та Мінералогічного музею академії наук в Петербурзі.

Не зважаючи на триваючу громадянську війну, коли в 1918 році він опинився в Україні, учений самовідданозайнявся в Києві організацією Академії наук України й заслужено був обраний її першим президентом. Після приходу більшовиків у 1919 році виїхав з Києва до Ростова, потім у грудні переїхав до Криму в Сімферополь. Перебував на посаді професора мінералогії Таврійського університету, а у вересні 1920 року став ректором університету. Всупереч війні та розрусі організовував мінералогічні й геохімічні дослідження. Після приходу до Криму більшовиків у січні 1921 року В.І. Вернадський був з університету звільнений.

Опинившись у липні 1921 року в Петрограді, він був заарештований НК, але потім звільнений. У 1922 році вчений прочитав низку лекцій з геохімії, а в Будинку літераторів зробив доповідь, де висловив думку про нескінченність космосу й життя у Всесвіті. Літом 1922 року він виїхав до Парижа. У 1922 – 1924 рр. читав лекції в Сорбонні та випустив французькою мовою роботу «Геохімія» (у 1927 році російською мовою – «Нариси геохімії»). Від фонду Розенталя отримав грант, підготував науковий аналітичний звіт «Жива речовина в біосфері» й опублікував статтю «Автотрофність людства», де доводив, що людство здатне й повинне оволодіти синтезом харчових речовин з мінеральних джерел, не використовуючи рослини. Уже в 1926 році опублікована «Біосфера» (у 1927 році книга вийшла у Франції). У тому ж 1926 року В.І. Вернадський прибув до Ленінграда, де організував «Відділ живої речовини», а пізніше й Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ, 1928 рік). Приїхавши до Франції в 1928 році він зустрічався в Парижі з Едуардом Леруа і Тейяром де Шарденом.

Починаючи з 1936 року В.І. Вернадський використовує поняття «ноосфера», введене дещо раніше Леруа. Остання важлива концептуальна публікація вченого – «Декілька слів про ноосферу» була видана в 1944 році. Принципова теоретична робота вченого-енциклопедиста «Наукова думка як планетне явище» була вперше опублікована тільки в 1977 році.