Житлова проблема. На початковому етапі НЕПу задоволення житлових потреб населення було величезною проблемою

На початковому етапі НЕПу задоволення житлових потреб населення було величезною проблемою. Вербальне наділення пролетаріату класовими перевагами виглядало непереконливо, враховуючи, що представники робітничої верстви не відчули кардинального поліпшення свого становища. Більше того, промисловий Донбас займав останнє місце за показниками забезпеченості мешканців житлом. Документ інспекції НКВС у справах комунального господарства від 5 травня 1925 р. під назвою „Доповідь про стан житлового питання в Україні”[1] містить цікаві пояснення, які ґрунтувалися на вивченні динаміки населення та масштабів руйнації приміщень в різних регіонах республіки. Комбінація цих факторів призводила до трьох можливих ситуацій. Перша була притаманною Одесі, Херсону, провінційним містам Подільської та Волинської губерній, де скорочення чисельності населення виявилося вагомішим, ніж руйнування осель. Друга характеризувала Харків, в якому збережений в цілісності житловий фонд не відповідав інтенсивному збільшенню кількості мешканців. Третя ситуація була найгіршою, оскільки обидва чинники діяли в одному напрямку: одночасно зростала чисельність населення та відбувалась втрата придатних до використання помешкань. Уособленням такого варіанту був Донбас, у якому житлова проблема трансформувалася в житлову кризу. У 1923 р. середній показник житлової забезпеченості одного городянина по Україні становив 11,6 кв. арш. (при гігієнічній нормі в 18 кв. арш.); в Артемівську він дорівнював 9,8, в Сталіно – 9,6, а в селищах міського типу Донецької губернії – 9,4 кв. арш. [2].

Державні та партійні органи побоювалися прогнозованих негативних наслідків житлової скрути: зниження продуктивності праці, плинності робочої сили, посилення захворюваності, поширення епідемій. До переліку можна додати приховані чинники – обман очікувань, розчарування та пошук винних. Щоб не гіперболізувати психологічну залежність пересічного громадянина 1920-х років від перспективи ніколи не подолати свою житлову скруту, зауважимо, що на той час люди ще не були призвичаєні до обов’язкового державного забезпечення оселею. Але не можна заперечувати, що абсолютна відсутність житла чи брак особистого простору при вимушеному колективному способі побутування викликали озлобленість та спотворення відносин між людьми. Так, у Кадієвському районі Луганської округи станом на лютий 1925 р. більшість робітників мешкала в темних маленьких кімнатах в умовах страшенної скупченості, через що часто траплялися інциденти: суперечки, а подекуди й бійки. Нерідко бажаючим поліпшити своє становище доводилося поселятися в сараях, обмазавши їх глиною та влаштувавши печі [3].

У той же час, для працівників Горлівського рудоуправління Артемівської округи погані житлові умови були приводом для невдоволення та агресивного ставлення до адміністрації. Міра роздратованості відбивалася в репліках робітників: „Коли ще раз відбудеться революція, ми розрахуємося з новою буржуазією, яка позаймала не свої місця” [4].

Самостійне вирішення проблеми для тих, хто не мав даху над головою, полягало у будівництві з підручних матеріалів землянок та інших мало придатних для життя видів помешкань, або оренді кімнати в найближчих селах. Обидва варіанти супроводжувалися певними проблемами і незручностями. Так, з тексту інформаційного звіту Артемівського окружного комітету КП(б)У за липень-вересень 1925 р. дізнаємося, що значна частина робітників Костянтинівського району мешкала на горищах, але погані житлові умови підштовхували їх до постійних міграцій з одного підприємства на інше в пошуках кращих „житлових” гарантій. Водночас, працівники Лиману були змушені щодня витрачати до шести годин на подолання відстані від орендованого в селі житла до місця роботи [5]. З інших документів відомо, що дистанції нерідко сягали трьох-п’яти верст [6], до того ж, орендна плата влітку 1925 р. доходила до 10-15 крб. за місяць [7]. Вказані фактори впливали як на настрої робітників, так і на продуктивність праці.

Більш детально вивчити проблему щільності заселення існуючого житлового фонду представниками різних соціальних груп у першій половині 1920-х рр. можливо завдяки матеріалам суцільного подвірного перепису Донецької губернії, який було проведено з 27 грудня 1922 р. по 15 лютого 1923 р.

Скупченість проживання можна вирахувати за допомогою відповіді на питання: який обсяг повітря в помешканні приходився на одного мешканця? У 1923 р. задовільна норма повітря на одну особу дорівнювала 3 куб. саж., а гранична норма становила 1,5 куб. саж. Перша цифра була більш логічною через зайнятість певного простору з цього об’єму піччю, меблями і т.ін. Застосування такої норми до середньої квартири з чотирма мешканцями вимагала наявності простору в 12 куб. саж. Проте родин, що дійсно займали помешкання об’ємом 10 і більше куб. саж., було надто мало в Донбасі – 16463 з 158482 сімей губернії (лише 10%)[8].

Якщо розглянути це питання, спираючись на розмір мінімальної норми у 1,5 куб. саж. на особу, яку лише умовно можна вважати достатньою, отримаємо результати, наведені в діаграмі [9]:

Діаграма 3.1

Тобто, потреби жодної з соціальних груп, позначених цифрами (1 – родини робітників, 2 – родини, що включали службовців та робітників, 3 – решта населення), не були навіть наполовину задоволені. Але найгірші показники все ж таки мала перша група (74,1% робітничих родин мешкали в оселях, які не відповідали найнижчим нормам). Більше того, 43% загальної чисельності даної соціальної верстви Донецької губернії проживали у коморах об’ємом від 1 до 4 куб. саж. [10].

Нагадаємо, що мова йшла про граничну норму, нижча за яку визнавалася шкідливою для здоров’я. Тобто, другий ряд даних у наведеній діаграмі демонструє вельми скрутне становище у справі забезпеченості достатньою кількістю повітря 66,5% міських родин регіону. Розробники матеріалів перепису коментували цю ситуацію таким чином: „У масі випадків на душу припадає можна сказати „домовинна” норма, така кількість кубатури, що насилу можна при її наявності дихати.” [11].

У 1923р. в Донбасі 9 862 особи мешкали в казармах та гуртожитках, де середній показник кубатури осель дорівнював 1,19 куб. саж. Мінімальна цифра для цього типу помешкань була зафіксована в місті Шахти – 0,65 куб саж., та селищі Гришино – 0,7 куб. саж; максимальна – на рудниках та шахтах Бахмутської округи (2,37 куб. саж), та у місті Старобельськ (1,71 куб. саж)[12]. Подібна щільність проживання загрожувала як поступовою деформацією традиційних родинних взаємовідносин, так і швидким поширенням різноманітних захворювань (від так званих „соціальних хвороб” до епідемій).

Вражає відвертість висновків, які були зроблені у 1923 р., про неспроможність на даному етапі забезпечити гідні умови міському населенню. Автор розробки матеріалів перепису, професор С.Жилкін зазначав: „Вивчення Донбасу демонструє певне загальне погіршення житлових умов, більшу, ніж до війни, ущільненість населення. Водночас усі дані, а особливо відомості про кубатуру повітря на особу групи робітників, категорично ведуть до думки про вкрай кепські житлові умови робітничого населення навіть тепер, за робітниче-селянської влади. Досі робітники мешкають часто в підвалах, в коморах-квартирах, не маючи не тільки гігієнічної норми на душу – 3 куб. саж., але й граничної норми в 1,5 куб. саж.” [13].

Відповідно до проголошених класових пріоритетів влада мала опікуватися поліпшенням матеріального стану пролетаріату, в тому числі першочерговим вирішенням житлових проблем цієї верстви. Однак, брак вільної житлової площі та коштів для створення нової унеможливлював швидке розв’язання цього питання, змушував шукати складніші варіанти. Наприклад, вдаватися до штучного зменшення кількості осіб, які претендували на отримання кімнат від підприємств, шляхом звільнення під час скорочень сімейних робітників та відмови від прийому на роботу одружених. Зазначені випадки мали місце в Артемівській окрузі влітку 1924 р. [14]. Зрозуміло, що таким чином адміністрація „заощаджувала” житловий фонд на дружинах та дітях представників пролетаріату, крім того, неодружених працівників легше було розмістити в казармах та гуртожитках. Але подібні кроки були вкрай непопулярними.

Використовувався ще один метод, який отримав більшу підтримку і був ідеологічно обґрунтованим, - перерозподіл наявного житла. У нашому регіоні він дещо відрізнявся від подібних процесів у великих містах, що являли собою старі культурно-адміністративні центри. У Донецькій губернії зміст реформи полягав не стільки в кардинальній зміні якості робітничих осель завдяки переселенню з „халабуд” до „панських” апартаментів, скільки у збільшенні придатних для проживання помешкань (визначальним критерієм була не комфортабельність, а наближеність до копалень чи заводів).

Підтвердженням тому була постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів від 22.10.1924 р. „Про адміністративне виселення нетрудового елементу з будинків, розташованих у районах копалень, фабрик і заводів Донецького Басейну” [15], яка надавала право Донецькому Губернському Виконавчому Комітету адміністративним шляхом виселяти з територій рудничних та фабрично-заводських поселень нетрудове населення, яке не було пов’язано з виробничою діяльністю підприємств. До цієї категорії належали особи, позбавлені виборчих прав і ті, хто перебував на їхньому утриманні. Цікавою деталлю постанови була невизначеність можливості отримання натомість будь-якого житла тими, кого виселяли. „Надати нетрудовому населенню, в міру змоги, помешкання в інших, найближчих до їхніх колишніх квартир, районах Донецького Басейну, й, в першу чергу, в оселях, що були звільнені робітниками у зв’язку з переселенням до більш зручних квартир”[16]. Таке формулювання залишало остаточний вибір за місцевими органами влади, які були вільні вирішувати в залежності від обставин та власного бажання. Проведення всієї процедури виселення доручали комісії під керівництвом члена президії Донецького губернського виконкому.

Про особливості реалізації постанови відомо завдяки архівному документу під назвою „Доповідь про виселення нетрудового елементу та не пов’язаних із виробництвом осіб з територій рудничних та фабрично-заводських поселень”[17]. Механізм виселення складався з кількох етапів. Спочатку керівництво заводу чи рудоуправління мало звернутися до районного або окружного виконкомів, які через свої комісії у двотижневий термін проводили квартирні обстеження й складали перелік осіб, що підлягали виселенню. Потім ці реєстри із висновками окрвиконкомів розглядалися губернською комісією, яка виносила остаточне рішення. Ця ж комісія приймала скарги громадян на помилкове включення їх до переліку.

Що стосується результатів акції, в документі наявна цікава таблиця, представлена у «Додатку Ю». Ймовірно, її можна датувати кінцем 1924 р. Наведені в таблиці дані свідчать, що за цей час з усіх рудничних та фабрично-заводських селищ Донбасу адміністративним шляхом було виселено 308 родин непролетарського походження, ущільнено 7, переселено також 7 родин. Найбільш завзято таким чином намагалися забезпечити кімнатами робітників Костянтинівки (виселено 90 „нетрудових” родин), Горлівки (виселено 42 родини) та Попасної (виселено 41 родина). Але, враховуючи гострий дефіцит житла, який відчувався протягом 20-х рр. ХХ ст. у Донбасі, подібні кроки не приносили помітного поліпшення житлових умов робітників та службовців.

Ще одне незвичайне рішення містилося в обов’язковій постанові № 69 Сталінського окрвиконкому від 17.09.1927 р. під назвою „Про заходи боротьби з житловою кризою і спекуляцією житловими приміщеннями” [18]. Поряд з іншими пунктами городянам міст Сталіно та Дмітрієвськ пропонувалося «виявляти» квартири та кімнати, що залишалися вільними впродовж п’яти діб, і заявляти про це. Так особливо пильні громадяни отримували пріоритетне право на вселення до знайденого ними приміщення, якщо обстеження підтверджувало їхню житлову скруту.

Поряд із різноманітними маневрами, потрібні були більш логічні та традиційні методи боротьби з обмеженістю житлового фонду - будівництво.

Перше місце серед забудовників у Донецькому регіоні безперечно належало державним органам, які протягом 1923-1926 рр. створили 61,5% від загального обсягу нововведеної житлової площі. Житлове будівництво Донбасу здійснювалося, в першу чергу, транспортними та промисловими трестами («Південсталь», Південний машинобудівний трест, «Донвугілля» і т. ін.), які намагалися вирішити квартирне питання своїх робітників та службовців. Налагодити роботу вони змогли після закінчення громадянської війни та голоду. Так, «Донвугілля» розпочало будівельний сезон навесні 1923 р. після семи років повного застою[19], але відразу задекларувало серйозність намірів. Будівництвом нових осель та ремонтом старих було охоплено 24 рудники; всього за 1923 р. трестом було зведено 150 чотириквартирних будинків, 9 гуртожитків і 4 казарми.

Лейтмотивом статей місцевої преси з цієї теми були співзвучні гасла: «Буде житло – буде вугілля!» і «Кожен новий будинок збільшує видобуток вугілля!» [20]. Втілювати гасла в життя було доволі складно. Навесні 1925 р. у колоніях підприємств «Донвугілля» щільність заселення була дуже високою: у Горлівці з усіма службами на одну особу припадало 0,90 кв. саж., у Кадієвці – 0,65 кв. саж. У подібному становищі були робітники «Південсталі»: на Сталінському комбінаті цей показник дорівнював 1,16 кв. саж., а в приміщеннях казарменого типу знижувався до 0,53 кв. саж [21].

Що стосується характерних рис відомчого будівництва, про них можемо судити за прикладами діяльності «Донвугілля» в цій сфері. З метою здешевлення робіт та прискореного розширення житлового фонду трест свідомо вдавався до двох хитрощів. По-перше, «Донвугілля» наполегливо будувало будиночки легкого типу (дерев’яні), які серед новобудов 1925/1926 р. складали 70%. Це давало можливість розмістити на 4000 осіб більше, ніж було передбачено первісним кошторисом. Але такий підхід загрожував необхідністю подальших капіталовкладень в утеплення та ремонт житла. Зрештою, перспектива експлуатації дерев’яних конструкцій була набагато коротшою, ніж кам’яних.

Другим варіантом виправлення статистики була першість гуртожитків в інфраструктурних проектах. Протягом 1925/1926 р. «Донвугіллям» було збудовано 427 гуртожитків з 12488 місцями для холостяків, а до нових сімейних будинків могло вселитися лише 7512 робітників. Профспілки вказували, що з 1000 робітників Донбасу 779 були одруженими, а 221 – одинаками [22]. Ось чому в 1927 р. гуртожитки регіону в значній мірі являли собою пересильні пункти для сімейних працівників або залишалися напівпорожніми. Отже, промисловість отримувала від диспропорції у житловому будівництві не стільки економію, скільки додаткові проблеми у вигляді плинності робочої сили (у Сорокинському рудоуправлінні протягом року змінилося близько 20000 робітників при 3000 робочих місць).

Для адміністрації підприємств активна участь у розширенні житлового фонду регіону була елементом кадрової політики. З метою затримання професійно досвідченої робочої сили новобудови надавалися переважно кваліфікованим старим робітникам.

Друге місце займало індивідуальне житлове будівництво (37,9% житлової площі, зведеної протягом 1923-1926 рр.). Воно мало велике значення впродовж всього періоду НЕПу. На початку 1920-х самостійна забудова не мала альтернатив, оскільки інших видів ще не було. Але й наприкінці 1920-х від цієї форми будівництва не могли відмовитися, хоча вона характеризувалася найнижчими стандартами якості.

Як правило, результатом власних зусиль людини ставав невеликий будинок з 1–3 маленькими кімнатами без зручностей, побудований найпростішим способом з найдешевших матеріалів, переважно без дотримання технічних та санітарних вимог. По суті, більшість з них були сільськими хатами. У цій категорії зустрічалися найгірші наслідки практики дешевого та швидкого будівництва. При обстеженні побутових умов шахтарів Чистяківського району в квітні 1928 р. біля шахти № 9 (Кошелівки) було оглянуто 8 сімейних будинків. Два з них виявилися землянками, які не були зареєстровані в конторських книгах, решта – літними кухнями без фундаменту, підлоги та стелі, утеплені ззовні землею та гноєм, а зсередини обмазані глиною. У такій оселі з однієї кімнати розміщувалося від 6 до 11 осіб, тобто 2-3 родини з маленькими дітьми [23].

Не слід забувати, що до категорії індивідуального належало сільське житлове будівництво. Воно не було забезпечено кредитами чи пільгами держави, велося стихійно, без дотримання технічних норм та планування. Зрозуміло, що про влаштування зручностей всередині хати не йшлося. Про проблеми селян-забудовників відомо небагато: в селах Макіївського району маломіцні селяни не в змозі були замовляти віконні рами потрібних розмірів через їх високу вартість, тому або випадково купували будь-які на базарі, або використовували рами зі старих будинків. У результаті виходили маленькі віконця без кватирок і напівтемні хати. З боку санітарного лікаря в 1925 р. лунали заклики допомагати селянам-забудовникам хоча б постачанням готових віконних рам нормальних розмірів з кватирками [24]. Зважаючи на невирішеність житлової кризи в містах та селищах Донбасу, навряд чи подібні заходи мали місце протягом НЕПу.

Окрему нішу в справі збереження, відбудови та створення нового житлового фонду займала житлово-орендна та житлово-будівельна кооперація. У декреті від 19 серпня 1924 р. „Про житлову кооперацію” офіційно було закріплено три можливі види об’єднань у цій сфері:

а) житлово-орендні кооперативні товариства (ЖОКТи), що створювалися з метою експлуатації муніципалізованих домоволодінь;

б) робітничі житлово-будівельні кооперативні товариства (РЖБКТ), які займалися спорудженням нових та відбудовою зруйнованих осель;

в) загальногромадянські житлово-будівельні кооперативні товариства (ЖБКТ), до яких входили групи кустарів, ремісників і дрібної буржуазії, особи вільних професій, кваліфіковані службовці [25]. Остання форма товариств не отримала поширення в Донбасі.

Найменших організаційних зусиль вимагала перша названа форма. Діяльність ЖОКТів була спрямована на використання наявних помешкань, їх ремонт та підтримку належного стану. За даними дослідниці О.Мовчан кооперативи в денаціоналізованих будинках почали засновуватися з 1922 р. у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Кременчуці, Зінов`євську [26]. Що стосується Донбасу, то в Маріуполі житлово-орендні кооперативи почали створюватися з серпня 1924 р., а на початку 1925 р. вже об’єдналися в спілку [27]. Вірогідно, хронологія цього процесу в Сталінській, Артемівській та Луганській округах більш-менш збігалася. Досить швидко товариства перейняли на себе турботу про націоналізований житловий фонд. У Маріуполі та Бердянську станом на лютий 1928 р. 85-90% націоналізованого жилого фонду було передано ЖОКТам [28].

Уявлення про кількість та структуру житлово-орендних кооперативів у містах Донбасу станом на 1925 р. допоможе скласти наступна таблиця [29].

 

Таблиця 3.1

Житлово-орендна кооперація міст Донбасу в 1925 р.

Назва міста	Кількість жилкоопів	Кількість пайовиків	Кількість домоволодінь	Житл. площа в кв. саж.	Населення в жилкоопах
Артемівськ
Луганськ
Маріуполь
Слов’янськ
Сталіно

 

Важливою характеристикою об’єднань того часу був соціальний склад. У липні 1926 р. ЖОКТи Артемівської округи налічували 39% робітників, 56% службовців, 5% інших категорій населення [30]. Головним обов’язком учасників товариств було відновлення житлового фонду за рахунок власних матеріальних внесків (окрім квартплати член кооперації сплачував обов’язкову доплату). Зношеність та зруйнованість домоволодінь, які були віддані в оренду кооперативам Донбасу, вимагали значних витрат на ремонтні роботи. Так, в Сталінській окрузі у 1925 р. товариствами було зроблено ремонт на суму 4000 крб., а в 1926 р. – 70000 крб.[31]. У Маріупольській окрузі подібні витрати в 1927 р. сягнули 122854 крб., причому на приведення до ладу одного кв. саж. житлової площі знадобилося 10 крб.84 коп. [32].

Інша форма житлової кооперації – РЖБКТ –формувалася в Донбасі з 1925р., коли в чотирьох округах (Артемівській, Луганській, Маріупольській та Сталінській) налічувалося 14 будівельних товариств [33], а в жовтні наступного року – вже 47[34]. Більшість товариств виникала при великих підприємствах і об’єднувала робітників та службовців конкретної галузі виробництва. Соціальний склад будівельних кооперативів, на відміну від орендних, вирізнявся перевагою пролетарського елементу (64-77%).

Кількісний склад змінювався. На стадії організації до руху долучилося багато робітників з низьким рівнем заробітку. Коли постало питання про необхідність не тільки вступного внеску, але й накопичення 10% вартості будівництва, ці пайовики змушені були піти. Так, в РЖБКТ «Донсодовець» після перереєстрації із 737 пайовиків залишилося 147, бо решта заробляла до 40 крб. в місяць[35]. Всього в Артемівській окрузі за час переходу на новий устав у 1926 р. кількість пайовиків зменшилася майже вдвічі [36].

Умови надання позики в 1926 р. Центральним Комунальним Банком (кредит під 3% на строк від 20 до 45 років при вартості квартири 3000 крб.) невільно впроваджували певну економічну дискримінацію. Аналіз розрахунків приводив до висновку про закритість РЖБКТ для робітника із середнім заробітком (30-60 крб.)[37]. Єдиною надією цієї категорії працівників могло були здешевлення вартості будівництва та пом’якшення кредитного тиску.

Щоб зрозуміти структуру надходження коштів на реалізацію будівельних проектів кооперації доречно розглянути дані стосовно джерел фінансування на прикладі Сталінської округи у 1928 р., розміщені в «Додатку Я». Перше місце за обсягом кредитування займали господарчі органи (42,4%), друге – виконкоми (28,9%), третє – Цекомбанк (13,8%), четверте місце посідали власне кооперативи, пайовики яких накопичили 10% вартості будівництва, і п’яте – місцеві кошти (4,9%) [38]. Домінування довгострокових кредитів з боку господарчих органів було характерним для Донбасу починаючи з 1927 р. У попередній період головним позичальником коштів виступав Центральний Комунальний Банк.

Товариствами велася напружена робота з перетягування симпатій населення від державного будівництва. Індивідуальні забудовники серйозними конкурентами не вважалися, бо нерідко більш низька вартість продукту досягалася за рахунок абсолютної примітивності споруд [39], хоча залучення потенційних «приватників» до лав кооперації було важливим напрямком діяльності. Щодо величезних обсягів житлового будівництва промисловими трестами, з ними змагалися шляхом здешевлення результатів робіт за наявності тотожних показників якості. У „Додатку АА” представлена вартість кам’яного будівництва цих двох категорій забудовників у Донбасі в 1927 р. Серед них найбільш показове порівняння можна робити по м. Луганську завдяки ідентичності технічних параметрів будівель. Отже, вартість 1м³ будинку кооперативу «Іскра» складала 11 крб., в той час, коли 1м³ відповідногог будинку, зведеного П.М.Т., коштувала 20 крб. [40].

Запорукою конкурентоспроможності кооперативних товариств було максимальне здешевлення робіт. Для цього широко застосовували місцеві будівельні матеріали: в Лимані – пісок, в Сталіно – камінь. Для фундаменту будинків робітничого селища в Сартані використали заводський шлак, який було дозволено безкоштовно взяти зі звалища[41]. У Сталіно привізний пісок частково замінювався місцевим «коксиком», що безоплатно відпускався Комбінатом «Південсталь», його вартість дорівнювала ціні доставки (1 крб. 53 коп. за 1м³ замість 6 крб. 70 коп. вартості піску) [42]. Крім того, більшість товариств Донбасу отримувала певний прибуток від підсобних підприємств, профілем яких був видобуток та виготовлення будівельних матеріалів (кам’яні та піщані кар’єри, цегляні заводи, виробництво черепиці і т.ін.). Експлуатація таких об’єктів дозволяла не тільки здешевлювати вартість матеріалів, але й продавати надлишки продукції.

Що стосується власне роботи РЖБКТів Донбасу, найчастіше вони будували одноповерхові двоквартирні дома в селищах і триповерхові багатоквартирні дома в містах. Повний житловий «комплект» складався з квартири, дерев’яного сараю і кам’яного льоху, який було розташовано або під будинком, або на дворі. Рідше додавалася літня кухня – легка дерев’яна конструкція [43]. Багато суперечок викликало проектування об’єктів. Кожен кооператив намагався продемонструвати своє бачення архітектурної краси. Водночас мав дотримуватись принцип жорсткої економії, тому у кінцевому результаті засуджувалося все, що відтягувало на себе кошти: влаштування високих парканів, просторих коридорів і т. ін. У документі під назвою «Обстеження житлового будівництва в м.Сталіно в 1928 р.» зазначалося: «Найбільша помилка полягає у принципі селищного індивідуалізованого будівництва в цілому. Побудова… двоквартирних будиночків з великою кількістю зовнішніх стін на відстані 25 м. один від одного значно збільшує вартість проведення води, освітлення, шляхів сполучення. Набагато вигідніше було б будувати двоповерхові комбінати, хоча б на вісім квартир у кожному…» [44].

Важливим елементом діяльності РЖБКТів був розподіл житла. У 8 з 12 обстежених у 1926 р. кооперативів Донбасу квартири надавалися в першу чергу тим членам, які перебували у найбільшій скруті, а зовсім не тим, хто зробив найбільш вагомі пайові внески [45]. Такий порядок виключав особисту зацікавленість у накопиченні. Наступного року деякі товариства встановили право отримання квартири тільки після внесення 10% її вартості, але це відштовхнуло малозабезпечених категорій пайовиків. Зрештою, вдалося винайти більш прийнятну формулу: між членами кооперативів встановлювалися змагання з накопичення в межах більш-менш однорідних за заробітком груп.

Отже, діяльність робітничих житлово-будівельних кооперативів в Донбасі була спрямована на подолання гострої житлової кризи в регіоні. В масштабах державної політики ця модель мала змістовні переваги: фінансова участь населення у витратах на будівництво дозволяла певною мірою заощадити кошти промислових підприємств та держави; дбайливе піклування квартирантів про стан оселі після входин було запорукою збереження якості житлового фонду. Але питома вага цієї форми будівництва була дуже скромною. У загальному обсязі житлового будівництва в Донбасі, яке здійснювалося протягом 1923-1926 рр., кооперативній формі належало 2909 м² житлової площі або 0,6% [46]. В подальший період результати діяльності товариств були суттєвішими: якщо за 1923-1926 рр. в Сталінській окрузі кооперативами було зведено 1447 м² житлової площі, то в 1927 р. – 8438 м², а в 1928 р. - 13399 м² [47]. Значно збільшувалася і питома вага кооперативного будівництва Сталінської округи в загальній сумі витрат на новобудови, яка в 1927 р. становила 7,9%, а в 1928 р. - вже 19,15% [48]. У Луганській окрузі кооперативне будівництво в 1926/1927 р. за кількістю жилплощі займало 10,6%, а за витратами на роботу – 12,7% [49]. Продемонстрована тенденція зростання активності будівельних товариств наприкінці 1920-х рр. була характерною для інших округ Донбасу.

На жаль, все різноманіття методів та зусиль з боку центральної та місцевої влади, товариств кооперації, промислових трестів і населення, спрямованих на подолання житлової кризи, не змогли компенсувати швидких темпів та значних розмірів урбанізаційних процесів у Донбасі. Яскравою ілюстрацією служить збільшення за 1923-26 рр. житлового фонду в містах та селищах міського типу Артемівської, Луганської та Сталінської округ на 14,1% при зростанні чисельності міського населення на 62,4%[50]. Ця диспропорція була найбільшою в Україні і з кожним роком лише поглиблювалася.

 

Можна стверджувати, що:

1. протягом НЕПу житлова скрута в Донбасі залишалася непобореною;

2. соціальні очікування нового побуту, запорукою якого могло стати гідне помешкання, надії, поява яких провокувалися обіцянками та пропагандою центральних та місцевих органів влади, не вдалося втілити в життя навіть за допомогою класових принципів житлової політики.