Елементи юридичного складу для первісного набуття права власності

За загальним правилом, окремо як підстави, так і способи не можуть призвести до набуття права власності. Повинна мати місце сукупність останніх, що проявляється в їхній певній взаємодії.

Л. Еннекцерус вказував, що фактичний склад, з яким правопорядок пов’язує набуття прав, може бути дією особи «(юридической сделкой) или внешним фактом»[187]. Д. І. Мейєр відмічав необгрунтованість розглядання договору як способу набуття майна, адже «законное основание передачи устанавливает лишь право на передачу, а передача уже составляет способ приобретения самого права собственности»[188]. Г. Ф. Шершеневич так само вважав, що «договору, по существу его, чуждо установление вещной связи – он создает лишь право требования и таким путем подготовляет вещное право. Необходим еще один акт»[189]. Підстави набуття права власності самі по собі ще не переносять право власності. Це право до визначеного моменту залишається у відчужувача майна. Тому, крім підстави, необхідне здійснення певних фактичних дій, з якими закон пов'язує настання наслідків[190]. Тобто, слід говорити про юридичні склади, до яких входять підстави та способи правонабуття. Також важливе значення мають умови правонабуття, встановлені як законом, так і в договірному порядку, при настанні/виконанні яких набувається право власності.

Ними є група обставин, що не входять до юридичного факту або фактичного складу, наявність яких, проте, є обов'язковою для настання правових наслідків у вигляді набуття права власності. У літературі такі обставини називають юридичними умовами, або зовнішніми умовами (зовнішніми стосовно юридичного факту чи фактичного складу – підстави набуття права власності). «Эти факты... не входят в конкретные составы, но, можно сказать, “примыкают” к ним, поскольку они юридически необходимы для появления каждого конкретного состава и наступления правовых последствий», – зазначає В. Б. Ісаков[191]. Умови становлять передумови для реалізації того або іншого правонабуття. В разі їх відсутності реалізація підстав та способів неможлива, що тягне за собою неможливість набуття права власності. Так, особа не набуде права власності на зброю, якщо в неї немає спеціального дозволу. Останній хоч і не входить до складу правонабуття, бо зброя придбається за договором, однак у відсутність дозволу підстава набуття права власності не може реалізуватися.

І, безумовно, правонабуття неможливе без об’єкта, який набувається у власність, та суб’єкта, який стає власником, а часто і того, хто мав право власності, і у кого воно припиняється з відповідним набуттям цього права іншою особою.

Підставами та способами набуття права власності можуть бути дії, події (наприклад, народження), а також строки (як сплив часу). Такими діями є:

1) договори;

2) односторонні правочини, а саме: успадкування, сплата збитків із заподіяння шкоди у майновому вимірі, сплата обіцяної винагороди, перемога у конкурсі з настанням відповідних наслідків щодо набуття прав на певне майно, виграш і под.;

3) створення нової речі;

4) перероблення (specificatio);

5) прирощення (accesio), inaedificatio (будівля на чужій землі як спосіб accesio), змішування та зсиплення (confusio та commixtio), з’єднання;

6) виявлення безхазяйної речі, рухомої речі, від якої власник відмовився, знахідки, скарбу, бездоглядної домашньої тварини, факту привласнення загальнодоступних дарів природи.

Окремо слід зупинитися на строках, з якими також може пов’язуватися виникнення права власності, але при цьому спірним є їх бачення як підстав правонабуття – юридичних фактів. Річ у тім, що інколи дослідники відносять їх і до подій, пояснення чого пов’язується з тим, що строки (як плив часу) є категорією, яка не залежить від волі людини[192]. З точки зору часу біологічного це вірно, однак, як видається, таке розуміння строків є не досить повним. Якщо розглядати час як правову категорію, стає абсолютно очевидним податливий та еластичний характер останнього, який може зупинятися та відновлюватися. Так, сторони в договорі можуть застережити зупинення (відкладення) моменту виникнення права власності чи виконання зобов’язання за будь-яких причин. При цьому строк (виконання зобов’язання та ін.) може бути перенесений на будь-яку дату, може бути пов’язаний з настанням відповідного часу, дати чи відповідних подій. Зупинення ж біологічного часу в загальноприйнятому розумінні неможливе.

Це послугувало підставою вказівки на вольове походження строків, які, однак, підпорядковуються об’єктивному закону перебігу часу, тобто відзначають подвійну сутність строків у праві: будучи вольовими за правовою природою, вони несуть на собі тягар об’єктивного перебігу часу[193].

Нарешті, вказують на методологічні вади бачення строків як юридичних фактів, оскільки поняття «строк» і «юридичний факт» знаходяться у різній площині. Строк і термін є часовим «тлом» існування юридичних фактів, але аж ніяк не ними самими[194]. Юридичний факт є самодостатньою правовою категорією, в якій не може втілюватися юридичний час – юридичне відображення часового буття певних дій або подій[195]. Отже, строки не повинні включатися до системи юридичних фактів, оскільки вони являють собою розташування у часі (тривалість) юридичних фактів щодо один одного[196].

На нашу думку, остання позиція є найбільш виваженою і такою, що заслуговує на підтримку.

Строки відіграють істотну роль при набутті права власності, зокрема, їх сплив є найважливішим і для набуття права власності на безхазяйне майно, і для набуття права власності за набувальною давністю, і на знахідку, і на бездоглядну домашню тварину.

Для набуття права комунальної власності на безхазяйне нерухоме майно строк становить один рік (ст. 335 ЦК). Для набуття ж права приватної власності на нерухоме майно за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) вимагається сплив 10 років, а якщо претендент на це право набув володіння нерухомим майном за договором, – 15 років. На знахідку та на бездоглядну домашню тварину право власності набувається зі спливом шести місяців (статті 338, 340 ЦК), а на рухоме майно за набувальною давністю – п’яти років (ст. 344 ЦК).

Існують й інші розбіжності в зазначених випадках правонабуття щодо:

- початку перебігу цих строків. Так, один рік рахується з моменту постановки нерухомих речей на облік в БТІ, а 10 років – з моменту добросовісного заволодіння ним;

- особи, яка претендує набути у власність ці res nullius. Безхазяйні (нерухомі) речі відповідно до ст. 335 ЦК переходять до комунальної власності, а за набувальною давністю право власності виникає у добросовісного володільця. Право на знахідку та бездоглядну домашню тварину може набути як добросовісний володілець, так і територіальна громада, якщо володілець не висловить бажання стати власником.

Слід вказати ще й на необхідність відрізняти юридичні факти, що входять до юридичного складу правонабуття.

1. Пов’язані з переданням майна (договори) та такі, що не супроводжуються традицією (річ є, а передання немає), прикладом яких може бути знахідка та ін.

2. Що вимагають юридичного оформлення:

а) передання речі (що відбивається в акті приймання-передання, акті замовлення і т. д.);

б) переходу прав (при реєстрації іменних акцій, реєстрації прав на нерухоме майно, реєстрації юридичних осіб при реорганізації та ін.).

3. Що не вимагають юридичного оформлення.

Отже, до набуття права власності як юридичного результату приводить, за правило, сукупність дій. Це можна продемонструвати на таких прикладах.

По-перше, особі-потенційному правонабувачеві закон часто приписує здійснення певних юридичних формальностей (обов’язків). Наприклад, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила (ч. 1 ст. 337 ЦК); заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування (ч.2 ст. 337 ЦК); підтримувати річ в нормальному стані, що означає як обов’язок стримуватися від неправомірних дій стосовно об’єкта виявлення – умисно пошкоджувати, зіпсовувати річ, так і здійснювати дії, необхідні для нормального функціонування речі (при виявленні бездоглядної домашньої тварини – доїти корову та ін.).

По-друге, для правонабуття необхідні наявність та спрямованість волі особи, яка знайшла річ (суб’єктивний чинник). Тобто, право власності на об’єкт (знахідку та ін.) набувається лише за умови бажання цього з боку потенційного набувача. Наявність та спрямованість волі також можуть проявлятися у ставленні особи до речі як до своєї власної (наприклад, при набутті права власності за набувальною давністю) та ін.

По-третє, у деяких випадках необхідно додержуватися певних юридичних механізмів, а саме: звернутися до суду (при правонабутті за набувальною давністю на нерухоме майно, на майно при виникненні спору щодо об’єкта привласнення); у спадкових правовідносинах – звернутися до нотаріуса про прийняття спадщини.

Усі ці дії входять до юридичного складу правонабуття, який може бути визначений як в нормативно-правових актах, так і в правочинах. Цими діями є не тільки правочини самі по собі, а й ті інші юридичні факти, завдяки яким дії стають правочинами, тобто набувають форми, що вимагається законом, зокрема, нотаріальне посвідчення, а також державна реєстрація, винесення судом рішення. Докладний аналіз цих юридичних складів надаватиметься при характеристиці набуття права власності на різні види об’єктів.

Тепер детальніше зупинимося на об’єкті правонабуття, фізичне (матеріальне) існування якого є необхідною передумовою набуття права власності на нього. Як слушно зазначав К.П. Побєдоносцев, «что приобретается, то должно быть, существовать в действительности. Иначе приобретение вещного права немыслимо»[197].

Якщо об’єкт не має свого певного прояву, не виражений в певній формі, набуття права власності на нього стає неможливим, оскільки він не оброблений людською свідомістю, не засвоєний нею, хоча і реально існує. Об’єкт, будучи чиїмсь або через належність комусь виводить нас безпосередньо і на суб’єктів, які мають відповідні права на ці об’єкти. Тому при аналізі об’єктів не будемо штучно виокремлювати їх від суб’єктів, а завдяки гармонійному поєднанню цих елементів одержимо повну картину правонабуття.

З юридичної точки зору речі можуть існувати природно та юридично, що у своїй сукупності призводить до утворення об’єкта правонабуття. Отже, для набуття права власності на річ недостатньо ії існування як такої в просторі та часі. Необхідно забезпечити її юридичне існування, що досягається завдяки: (а) наявності певних загальновизнаних та прийнятних правил привласнення, що містяться у законодавстві, відповідно до яких має відбуватися правонабуття; (б) їх додержанню, тобто виконанню всієї необхідної правової процедури.

Природне існування як передумова юридичних механізмів набуття права власності має значення в таких випадках.

1. Річ (об’єкт) існує природно до первісного набуття права власності на неї особою. Підставою правонабуття такої речі буде її виявлення, а способом набуття права власності на неї – заволодіння, поєднане з рішенням залишити заполучене в себе. Прикладами можуть бути збирання (в законі – привласнення) загальнодоступних дарів природи, полювання, рибна ловля та ін. Тут термін (статус) «природно» розуміється буквально: речі, що стали об’єктами привласнення, створені природою та являють собою своєрідний «продукт»: ягоди, коріння, гриби та мох, риба, дикий звір та птиця.

2. Дещо інакше розуміється природне існування речі до моменту її легалізації, коли йдеться про самочинне та незавершене будівництво, а також про речі з так званим статусом «res nullius». Наприклад, відповідно до законодавчо визначеного статусу зазначених речей їх існування не пов’язане з правом власності на них як на об’єкти. Право нібито не помічає (не регулює) їх, пускаючи їх існування в певному розумінні на самоплив. Це пов’язано з тим, що природний стан даних речей не тягне за собою юридичного статусу об’єкта. Ніхто не заперечує того, що будинок існує у природі, але оскільки його було побудовано самочинно, він самим фактом свого існування не стає об’єктом права. Адже право виникає лише за наявності певних умов, яких не було додержано. Отже, в таких випадках є річ, але немає права на неї. Разом із тим право не байдуже до цих об’єктів. Так, згідно з положеннями ст. 376 ЦК самочинно збудована нерухомість може бути знесена за рішенням суду, а може бути порушено й процес набуття права власності на неї.

Що стосується незавершеного будівництва, то ситуація інша. Стаття 331 ЦК виходить із того, що будівництво здійснюється відповідно до встановлених вимог закону. Об’єкт права виникає після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію, або в певних випадках - за рішенням суду). Натомість може статися, що будівництво з тих чи інших причин зупинено (законсервовано), і особа, яка прагнула стати власником будинку або споруди, хоче передати майно, будівництво якого ще не завершено. В цьому разі так само, як і при самочинному будівництві, природне існування такого майна є беззаперечним. Його можна побачити і торкнутися. Однак для того, аби укласти договір відчуження, цього недостатньо. Право на таке майно не реагує.

Між тим як самочинним, так і незавершеним будівництвом хтось опікується – підтримує його у належному стані, здійснює заходи щодо охорони та зберігання тощо. Однак ці дії знаходяться поза межами права власності. Якщо це самочинне будівництво, то в законодавстві взагалі відсутні вимоги стосовно нього, а якщо це незавершене будівництво, то скоріше за все питання збереження цього майна має врегульовуватися в договорі підряду.

3. Наступним прикладом природного існування майна (до його виявлення, легалізації) є res nullius, права на які, можливо й існує у певної особи, але у зв’язку з тим, що ця особа невідома, дане право перебуває у «суперечному стані». З одного боку, право власності на речі загублені, сховані та з часом забуті, право на бездоглядну домашню тварину, кинуте або залишене на певний час майно зберігається за його власником. З другого ж боку, в ЦК встановлено умови, за яких інша особа може набути це майно у власність.

Доля res nullius гірша за перші два види природно існуючих речей – дарів природи і об’єктів самочинного та незавершеного будівництва через відсутність або невідомість власника. Такі речі позбавлені будь-якої турботи, їх існування може бути байдужим для всіх, оскільки турбота нікому не ставиться в обов’язок. Власність зобов’язує, але власника немає або він невідомий. Так, ст. 340 ЦК вимагає від особи, яка затримала бездоглядну домашню тварину, повідомити про це власника чи заявити про це міліції або органові місцевого врядування, але про обов’язок затримати бездоглядну домашню тварину в разі її виявлення закон не згадує. Це саме стосується і знахідки: відповідно до положень статей 337, 338 ЦК в особи відсутній обов’язок заволодіти загубленою річчю з наміром подальшого передання її власникові чи залишення собі.

Водночас домашня тварина вимагає належного догляду, без якого її існування навряд чи можливе. Про це саме пише видатний вчений-етнограф Л. Гумільов, застосовуючи щодо них поряд з культурними рослинами термін «доместікат»[198].

Так само і загублена річ, статус якої говорить сам за себе. Така річ унаслідок особистих властивостей, обставин та дії часу може зіпсуватися, позбавитися своїх властивостей чи навіть знищитися.

І хоча право прямо не зобов’язує нікого здійснювати певні дії щодо збереження та утримання цих речей, але на такі дії вказується в іншому контексті. Так, особа, яка затримала бездоглядну домашню тварину, вільна в обранні варіанту – або залишити її собі і надати відповідний догляд, або передати органові місцевого самоврядування чи міліції. І тоді останні мають забезпечити догляд худоби. Аналогічна ситуація при знахідці.

Отже, нікому не ставиться в обов’язок не тільки утримувати безхазяйні речі, а й виявляти останні, хоча, здавалося б, це відповідає інтересам територіальних громад, які вважаються їх потенційними власниками. Утім, коли нерухому безхазяйну річ виявлено і поставлено на облік в БТІ згідно зі ст. 335 ЦК, їх утримання і охорона мають забезпечуватися органами місцевого самоврядування, що передбачено, зокрема, у п. 2 ст. 7 Наказу Державної податкової адміністрації України «Про затвердження методичних рекомендацій щодо взаємодії між підрозділами органів державної податкової служби України під час роботи з безхазяйними речами та майном, що переходять у власність держави від 19.01.2007 № 18. Виявлене майно, яке має ознаки безхазяйного, передається на відповідальне зберігання певному суб’єкту. Передання проводиться за актом опису та попередньої оцінки майна із зазначенням назви, адреси цієї організації, прізвища, імені та по батькові службової особи, що приймає майно, з обов’язковим підписом цієї особи саме за прийняття майна та наданням довіреності, а також відмітки про те, що особу, яка прийняла майно на зберігання, попереджено про відповідальність за нестачу, заміну або псування цього майна.

З організацією, яка прийняла майно на відповідальне зберігання, укладається відповідна угода. Взяте на облік майно відображається на позабалансовому рахунку «Активи на відповідальному зберіганні» цієї організації.

У разі, коли виявлене майно, яке має ознаки безхазяйного, залишається на відповідальному зберіганні в органах державної податкової служби, воно обліковується на позабалансовому рахунку «Активи на відповідальному зберіганні» відповідного податкового органу. При цьому визначається посадова особа, яка несе матеріальну відповідальність за збереження цього майна.

Між тим обов’язок стосовно безхазяйного майна корінеться в площині публічного права та обумовлений компетенцією відповідних органів. Звичайно, що ці органи дізнаються про безхазяйну нерухомість швидко. Якщо це кімната в комунальній квартирі або квартира, то відомості про відсутність хазяїна надходять від сусідів, міліції, житлово-есплуатаційних органів.

Продовжуючи роздуми про об’єкти правонабуття, вкажемо й на такий аспект, як його оформлення. Юридичне існування об’єкта є результатом оформлення, причому одночасно як самого об’єкта, так і суб’єктивного (речового) права на нього. Це є другою логічно послідовною стадією на шляху до набуття права власності: спочатку об’єкт існує природно, сам по собі та невизначено з точки зору (норм об’єктивного) права, що є первісно необхідною передумовою для подальшого розвитку процесу правонабуття. Після належного узаконення він починає існувати у соціально-правовому полі, легально, юридично. Оформлення права на майно приводить до появи об’єкта права. Воно також є наслідком додержання вимог закону.

Так, для юридичного існування об’єкта внаслідок його будівництва необхідна наявність: 1) відведеної для цієї мети земельної ділянки; 2) затвердженої проектно-кошторисної документації; 3) дозволу відповідного органу на будівництво; 4) додержання з боку забудовника будівельних норм і правил та ін.

В противному разі, тобто при порушенні вимог закону, майно, можливо, хоча й існуватиме фізично, але юридичне оформлення прав на нього як на об’єкт буде неможливим.

Розглянемо докладніше проблемні аспекти набуття права власності на побудовані об’єкти, в тому числі з порушеннями зазначених умов (самочинне будівництво), а також на незавершене будівництво, безхазяйні речі.

Набуття права власності на об’єкти при їх побудові. Це питання регулюється в ст.876 ЦК, де встановлено, що власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачене договором. Унаслідок цього виходить, що з початкової стадії і до її завершення має місце презумпція права власності на те майно, яке буде створено. Це відповідає Правовому посібнику ЮНІСТРАЛ стосовно складання міжнародних контрактів на будівництво промислових об’єктів, що були підготовлені робочою групою Комісії ООН з права міжнародної торгівлі, в яких виділено правові системи, де мають місце імперативні норми про суб’єктів права власності на об’єкт у процесі будівництва та після його завершення, і ті, в яких норми, що регулюють ці відносини, є диспозитивними. Згідно з імперативними нормами об’єкт є власністю володільця земельної ділянки, яка слугує будівельним майданчиком[199]. Відповідно диспозитивний підхід припускає визначення іншого.

В Україні регулювання цього питання не прив’язано до земельного регулювання, адже інакше повинно бути те, що право власності на будівлю мав би власник земельної ділянки у будь-якому разі. Саме так має регулюватися право на нерухомість з огляду на принцип, що вона є належністю тієї землі, на якій її зведено, і тому право на неї належить власникові земельної ділянки[200].

Якщо б в Україні запроваджувався такий принцип, то широкого поширення набув би суперфіцій, але дійсність доводить, що це далеко не так, бо право на будівлю може мати одна особа, а на земельну ділянку – інша. В той же час не зовсім однозначно вирішується й питання про те, що слідує за чим – право на земельну ділянку за правом на будівлю або навпаки[201].

Крім того, такий підхід породжує й питання про передання побудованого майна (будівлі, споруди, будинку) підрядником замовнику і його правове значення, про що йтиметься далі.

На жаль, при будівництві забудовник або підрядник часто не тільки не додержуються вимоги про будівництво на відведеній для цього і такій, що належить на відповідному праві, земельній ділянці, а й порушують норми та правила будівництва. Тоді маємо самочинне будівництво.

Самочинне будівництво. Цікавим уявляється поняття самочинного будівництва як процесу та як певного його результату – об’єкта. Відповідно перше являє собою динаміку правопорушення, а друге – результат (правопорушення). Здавалось б зрозумілим, що все те, що виникло внаслідок порушення закону та суб’єктивних прав, не може визнаватися правом. Водночас ЦК надає можливість для «реанімації» або «легалізації» прав на самочинне будівництво як майно: за рішенням суду відповідно до ст. 376 ЦК на самочинно збудоване майно може визнаватися право власності, якщо це не порушує прав інших осіб. Таким чином, у даному випадку рішення суду про визнання права власності на самочинне будівництво є підставою юридичного виникнення цього об’єкта. Можна сказати й так: юридичне існування об’єкта є результатом рішення суду.

Одночасно вирішується й питання суб’єкта права власності, на яке претендуватиме насамперед особа, яка здійснила самочинне будівництво. Стаття 376 ЦК при цьому ставить передумовою набуття права власності в таких випадках вирішення питання прав на земельну ділянку, на якій здійснено побудову. Якщо особа, яка здійснила самочинне будівництво, є власником земельної ділянки або її орендарем, питання набуття права власності вирішується на її користь (за наявності інших умов, передбачених в ст.376 ЦК). Але може статися й інакше. У відсутність позитивного рішення суду про визнання права власності за забудовником і задоволенні вимог власника земельної ділянки про визнання за ним права власності суб’єктом цього права буде вже інша особа.

Тобто, особами, які можуть набути право власності на самочинно побудоване майно, можуть бути власник земельної ділянки або користувач. Тому право власності може визнаватися як за власником земельної ділянки, який не здійснював будівництво (наприклад, за тещею, в той час, коли будував зять), так і за особою, яка здійснила будівництво, у разі, якщо вона влаштує з власником земельної ділянки свої права на цю ділянку. Це так, оскільки самочинне будівництво породжує окремий об’єкт, хоча і тісно пов’язаний з землею. Тому визначальним має бути право на земельну ділянку, яким обумовлюється виникнення права на самочинно побудоване майно чи ні, а не навпаки – визнання права на самочинне будівництво не може впливати на право на земельну ділянку.

Якщо об’єкт побудовано на землі державної та комунальної власності, то насамперед вирішується питання про оренду земельної ділянки або придбанню її у власність. У цьому разі ми торкаємося вже трьох аспектів правонабуття – об’єкта, суб’єкта та підстав. Ураховуючи наведене, важливо зазначити, що до рішення суду особа, яка самочинно збудувала об’єкт, відповідно до загальних положень набуття права власності є лише власником матеріалів. Саме це лежить в основі законодавчого положення про те, що при винесенні судом рішення про знесення самочинно побудованої нерухомості або про визнання права на неї за власником земельної ділянки (ч.ч. 4, 6 ст.376 ЦК) особі, яка її побудувала, відшкодовується вартість матеріалів.

Таким чином, для виникнення права власності на самочинно побудовану нерухомість необхідно рішення суду. Стосовно нього є потреба в аналізі бачень його ставлення до набуття права власності. З одного боку, якщо саме з рішенням суду пов’язується набуття права власності на самочинне будівництво, то напрошується висновок про те, що це рішення й є підставою правонабуття. Саме так висловлювався Б.Б.Черепахін: «основанием (юридическим фактом) перехода» права собственности «может быть... юрисдикционный акт (судебное или арбитражное решение)»[202].

Навпаки, Д. М. Генкін заперечував це: «Решение суда... нельзя считать основанием для возникновения права собственности. Оно направлено лишь на конкретизацию объектов уже имеющегося права собственности»[203].

З останньою позицією важко погодитися. По-перше, тому, що в ч.5 ст. 11 ЦК судове рішення назване як підстава виникнення цивільних прав. По-друге, воно фігурує й в гл. 24 ЦК серед підстав набуття права власності. Утім, звичайно, що воно фігурує не само по собі, а контексті різних юридичних дій, тобто юридичного складу. Але хіба решта підстав, позначених в цій главі, не входять до юридичного складу? Авжеж! І це не дає сумніву стверджувати про них як про самостійні підстави. Що стосується рішення суду, то воно самостійною підставою набуття права власності не виступає і виступати не може, адже для цього необхідна підстава, яка спонукає зацікавлену в набутті права власності особу звернутися до суду і одержати рішення.

Звертає на себе увагу й різне місце судового рішення у механізмі набуття права власності. Воно може бути як частиною нормального шляху реалізації волі набувача, звичайним елементом юридичного складу інших юридичних фактів, так і не входити до послідовності дій, що об'єктивують спрямовану на придбання права власності волю. Скоріше, воно слугує «аварійним» засобом впливу суспільної волі на непередбачені «затори», що виникли на схваленому суспільною волею шляху реалізації волі набувача, засобом усунення перешкод і перепон[204]. Прикладом першого є набуття права власності за набувальною давністю або на безхазяйне майно; прикладом другого – визнання права власності на самочинно побудоване майно і майно, право на яке оспорюється або не визнається (ст. 15 ЦК).

Слід зауважити, що судове рішення про визнання права власності за певною особою, виступаючи складовою правонабуття, не повинне виноситися, якщо немає всіх інших юридичних фактів – елементів відповідної підстави набуття права власності.

Особливо проблемним є визнання права власності на самочинно побудоване майно, регулювання чого викликає обґрунтовані дорікання. На вдосконалення механізму регулювання відповідного правонабуття 28 вересня 2005 р. Харківська міська рада прийняла рішення № 188/05, котрим передбачалася низка дій, додержання яких необхідне для винесення судом рішення про задоволення позовної вимоги про визнання права власності. Серед них – висновок судово-будівельної експертизи.

Ще одне, що заслуговує на увагу, – це те, як співвідноситься судове рішення з державною реєстрацією права (власності). Досить самого судового рішення чи для набуття особою права власності має здійснюватися ще й державна реєстрація права або правочину? Це питання досліджуватиметься далі. Тут ми лише зазначимо, що так само, як факт державної реєстрації, судове рішення саме по собі – не приводить до набуття права власності, а є одним з його елементів.

Важливим є й те, який позов представляється особою, котра намагається скористатися ст.376 ЦК і набути право власності на самочинно збудоване майно. Це питання є надто складним, щоб всебічно аналізувати у рамках цієї роботи, тим більше, що воно межує з процесуальними аспектами захисту. Втім, укажемо на існуючі позиції.

Слід з’ясувати й те, яку кваліфікацію надати позову, що пред’являється за статтями 335, 344 та 376 ЦК. На практиці пред’являють позови про визнання права власності, але згідно з ст. 392 ЦК такий позов пред’являється у разі заперечення або невизнання права власності особи іншими особами, а також у разі втрати власником документа, який засвідчує його право власності. І. О. Дзера відзначає, що в позові про визнання права власності може бути відсутній спір, а отже, і відповідач[205]. З цим не можна однозначно погодитися, оскільки інше виходить з тлумачення ст. 392 ЦК, яка припускає тільки спірність прав на майно, з чим і пов’язано заперечення або невизнання права. Сенс відповідної позовної вимоги зводиться до необхідності підтвердження власником свого права, що дасть йому змогу визначити юридичну долю свого майна і стає неможливим без рішення суду.

Таким чином, зазначені позови про визнання права власності на безхазяйне майно, недобудоване майно та самочинне будівництво, безперечно, являють собою окрему підгрупу позовів серед інших позовів про визнання права власності. Ці позови часто не припускають і наявність відповідача. Так, невже такий існує, якщо йдеться про набуття права власності на безхазяйне майно? Так само, якщо самочинно побудовано майно на земельній ділянці, що належить особі, яка побудувала його, на праві власності. І аналогічно, якщо йдеться про набуття права власності за набувальною давністю. Тут немає спору.

Звідси ще один проблемний аспект: в якому провадженні розглядатимуться ці вимоги особи – позовному чи окремому? Якщо спору немає, то немає і відповідача, а тому це не має бути позовним провадженням. Однак за ЦПК вимоги про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно та в інших зазначених випадках мають розглядатися у позовному провадженні, адже інші не містять в собі подібні вимоги.

Щодо об’єктів незавершеного будівництва. За загальним правилом, відповідно до п. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Отже, до завершення будівництва майно існує лише фізично і об’єктом права не є.

У цій статті ЦК містяться й інші моменти виникнення права власності: з прийняття майна до експлуатації, якщо договором або законом це передбачено, або з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації. Частина 3 згаданої статті не відносить майно, будівництво якого не завершене, до об’єкта правонабуття. Тим самим нібито не помічається цілісність останнього недобудованого майна, що низводить його до матеріалів та обладнання, які були використані в процесі цього будівництва, хоча, безумовно, не можна не переконатися в різниці між цими матеріалами – використаними при будівництві та ще не використаними і такими, що знаходяться на будівельному майданчику. Перші вже не існують фізично як будматеріали, другі ж – навпаки: їх можна перемістити, відчужити, тощо.

Тим не менш у разі необхідності законодавець передбачає можливість набуття недобудованим майном (тобто матеріалами, використаними в будівництві) статусу об’єкта права. Для цього необхідно додержання процедури державної реєстрації права власності на нього за умови наявності відповідної документації: документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна; проектно-кошторисної документації.

Отже, статус незавершеного будівництва є неоднозначним. У процесі будівництва воно не є нерухомим майном і до завершення будівництва особа вважається власником сукупності матеріалів та обладнання, які не породжують нового об’єкта. Після ж державної реєстрації права власності на незавершене будівництво воно вже визначається як об’єкт права – нерухомість.

При цьому помітна розбіжність між природним станом майна та його юридичним становищем. У дійсності ми спостерігаємо нерухому річ, яка фактично за всіма параметрами відповідає ознакам, закріпленим у ст. 181 ЦК, оскільки являє собою об’єкт, розташований на земельній ділянці, переміщення якого є неможливим без знецінення та зміни його призначення. Матеріали (пісок, каміння чи цегла, цемент, дерево, скло, метал та ін.) вже не становлять щось окреме та рухоме, не є вони навіть сукупністю речей, оскільки були використані в процесі будівництва: на фундаменті зведено стіни із цегли чи іншого матеріалу, який у свою чергу з’єднаний цементним розчином, та ін., що в результаті виступає такою будівельною конструкцією, яка являє собою вищий ступінь нерозривної сукупності речей. Причому ці речі нерозривні як між собою, так і відносно земельної ділянки, на якій розташована будівельна конструкція. Навряд чи можна уявити можливість її роз’єднання (а тим більше переміщення!) на окремі будівельні матеріали без їх пошкодження та знецінення. Більше того, з провадженням останнім часом технологій монолітного будівництва таке роз’єднання взагалі є неможливим.

Це свідчить про те, що незавершене будівництво за своїми природними ознаками є нерухомим майном і до моменту можливої реєстрації права власності на нього. Разом із тим законодавець пов’язує саме з останньою появу незавершеного будівництва як нерухомості, а отже, як об’єкта.

Це свідчить про те, що в законодавстві закріплено визначення нерухомості з огляду на її фізичні властивості як майна, тісно пов’язаного з землею і тому нездатного до пересування. Водночас законодавець вводить і додаткові вимоги до появи нерухомості як об’єкта права – державну реєстрацію права власності на нього. Цим до фізичних властивостей майна як нерухомого додається юридична властивість – бути об’єктом права. Обидві ці можливості необхідні та достатні для твердження про те, що виникає новий об’єкт права, з приводу якого можна вступати до правовідносин.

На наш погляд, такий підхід є вірним, адже до завершення будівництва немає сенсу в появі такого об’єкта права, як недобудоване майно. Останнє може фігурувати в цивільному обороті лише як виняток, оскільки будівцтво є способом виникнення нової речі, а в процесі її створення немає сенсу передбачати її як окремий об’єкт права. Якщо ж виникає ситуація, коли процес будівництва стає перерваним або зупиненим і немає можливостей його закінчити з досягненням мети – створення нового об’єкта, тоді право приходить на допомогу і встановлює механізм, завдяки якому і в недобудованому стані це майно стає власністю і тому потрапляє в цивільний оборот. Звичайно, що і в цьому разі такий крок є лише вимушеною необхідністю, адже головне, що ставиться за мету, – це добудувати і створити новий об'єкт права.

Таким чином, незавершене будівництво як нерухомий об’єкт являє собою серединну (а отже, незавершену) стадію процесу будівництва: необхідною передумовою першої стадії будівництва є наявність права на земельну ділянку та будівельного матеріалу, тобто певної рухомості, яка в процесі будівництва покликана (має) стати майном нерухомим. Останньою ж стадією процесу будівництва є його завершення як процесу, в результаті якого має створитися певний завершений (тобто остаточно збудований) нерухомий об’єкт – жилий будинок або ін.

Інша річ – узгодження законодавства з цього приводу. Якщо ЦК встановлює вимогу державної реєстрації права на недобудовану нерухомість, то відповідно Закон України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень»[206] має забезпечити механізми такої реєстрації. Тому не можна погодитися з С. О. Сліпч