Польовий Р. Вказана праця. – С. 55

31. Іванис В. Вказана праця. – Новий Ульм, 1962. – Книга 4. – С. 295.

32. Чорноморець П. Вказана праця. – С. 61.

33. Іванис В. Вказана праця. – Новий Ульм, 1959. – Книга 5. – С. 135 – 136.

 

 

Яків Кухаренко: український поет, російський генерал

 

Історія українська неоднозначна, як неоднозначні й українські історичні діячі, принаймні, значна їх частина. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Сірко, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Нестор Махно... Одні називають їх національними героями, інші – зрадниками українського народу.

Чи не всі українські велети були діячами неоднозначними, суперечливими. Їхні портрети не вийде – як би не хотілося – писати однією фарбою.

Такою неоднозначною постаттю є, на мій погляд, і наказний отаман Азовського, а пізніше Чорноморського козацького війська Яків Герасимович Кухаренко. З одного боку, український письменник, етнограф, історик, друг-товариш Тараса Шевченка, з іншого боку, – генерал-майор царської армії, організатор і учасник походів проти гірських народів Кавказу...

Народився він 1799 року в станиці Медведівській ¹ (згідно з іншими даними – в м. Єйськ) у родині чорноморського старшини Герасима Кухаренка, учасника штурму Очакова, Кілії, Ізмаїла, Аккермана, Бендер, учасника розгрому турецької армії за Дунаєм, під містечком Мачин ². У 1803 р. Герасим Кухаренко брав участь у боях проти шапсугів неподалік Катеринодара. Через чотири роки бився на Закубанні з черкесами та абазинами, був тяжко поранений шаблею в обличчя, внаслідок чого втратив праве око.

Поки батько воював, матір виховувала малого Якова, співала йому українські пісні, розповідала казки і перекази про запорожців, козаків-характерників. Бували у їхньому домі і бандуристи, які збуджували дитячу уяву поетичними розповідями про Запорозьку Січ, набіги татар, турецьку неволю, морські походи запорожців...

Коли Якову йшов 12-й рік, він став учнем Катеринодарського училища, директором якого був видатний педагог і просвітник Чорноморії Кирило Росинський, уродженець Новомиргорода (нині Кіровоградська область).

Закінчивши училище, п’ятнадцятилітній юнак був прийнятий сотенним осавулом до четвертої кінно-артилерійської роти. Та до війська не поїхав: йому дозволено було продовжити навчання. До своєї роти, розташованої на кордоні, прибув лише 12 червня 1822 року. Невдовзі Яків Кухаренко, як колись його батько, взяв участь у двох воєнних експедиціях проти горців під командуванням генерала Максима Власова. Під час цих походів чорноморці палили залишені адигами аули, палили навіть хліб та сіно – щоб приректи горців та їхню худобу на голодну смерть ³. Як видно, Яків Кухаренко відзначився у цих каральних експедиціях, бо невдовзі його підвищили до хорунжого. Від 1822-го до жовтня 1839 р. чорноморський козак Яків Кухаренко взяв участь у сорока чотирьох битвах проти горців та турків, зокрема, був учасником облоги і здобуття турецької фортеці Анапи ⁴.

Першим юнацьким літературним твором Якова Кухаренка була поема “Харко – запорозький кошовий”, написана під впливом “Енеїди” Івана Котляревського. А перший історичний твір Кухаренка – “Огляд історичних фактів про Військо Чорноморське” – з’явився 1836 року. Тоді ж була написана драма “Чорноморський побит на Кубані”. Пізніше Яків напише низку етнографічних нарисів: “Козак Мамай”, “Вороний кінь”, “Сирота-мова”, “Вівці і чабани в Чорноморії”, “Пластуни” та інші.

Кухаренко з любов’ю збирав українську старовину, тужив, роздумуючи над тяжкою долею козацтва, міг і сльозу пустити, слухаючи думу про поневіряння запорожців у турецькій неволі. Із трепетом ставився він до кобзарів, калік-пластунів, які завжди знаходили притулок у домі його батьків. І твори свої літературні писав українською мовою. За свідченням Миколи Костомарова, Яків Кухаренко прагнув, щоб серед молоді поширювалася українська мова, любов до рідної України. Мандруючи Чорноморією, Костомаров не один раз чув від козаків, що важко знайти іншу людину, яка б так любила український народ, як отаман Кухаренко ⁵.

Та все ж патріотизм Якова Кухаренка був не політичним, лише етнографічним ⁵. Хоч і плекав отаман мрії про панування українського козацтва.

Та мрії мріями, а реальність реальністю – у воєнну історію Яків Кухаренко увійшов як учасник і організатор походів російських військ проти гірських народів Кавказу. Дослідник Кубані Лука Мельников стверджував навіть, що Яків Кухаренко “нівелював всі народності під одну мірку задля так званої державної єдності” ⁷.

Та сталася в житті Кухаренка велика подія – знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком, знайомство, яке переросло у двадцятилітню дружбу. Хоч, може, і не відчув спочатку підполковник Чорноморського війська, з ким подарувала йому доля дружбу. Бо був на 15 років старше від тоді ще юного поета.

Яків Кухаренко, на мій погляд, зумів увійти до української літератури насамперед завдяки дружбі з Тарасом Шевченком, хоча б тому, що Великий Кобзар писав йому листи. Мені здається, що саме це листування і викликало зацікавлення літературознавців творчістю Кухаренка.

Та “Енциклопедичний словник з історії Кубані”, виданий 1997 року в Краснодарі, робить інший наголос, стверджуючи, що саме Кухаренко мав вплив на історію української літератури, зосібна на Великого Кобзаря, зокрема на його твори “Кавказ” і “Назар Стодоля” ⁸.

Спочатку я взяв цю тезу на віру. Тим більше, що у листах Великого Кобзаря є підтвердження про вплив Якова Кухаренка на написання іншого твору – “Москалевої криниці”. “Десять літ неволі, друже мій єдиний, – писав Тарас Шевченко 22 квітня 1857 р., – знівечили, убили мою і віру, і надію... Я ще не дуже зостарівся, та знівечився... О віршах уже нічого й думать” ⁹.

А вже 5 червня в листі до Якова Кобзар зазначає: “Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами... Думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі, аж бачу – ні. Нікому тілько було вогню положить під моє горем не добите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого вогню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не більше, та дочитався до того, що в мене не тілько очі – серце заплакало, мов та голодна дитина... Вставши раненько, помолився Богу, закачав рукава та заходився коло оції “Москалевої криниці”. Бог поміг, то сяк, то так закінчив. Мені і полегшало трохи” ¹⁰.

Отож, маючи конкретне підтвердження про вплив чорноморського отамана на написання Тарасом Шевченком “Москалевої криниці”, я і не піддавав спочатку сумніву згадане вище твердження “Енциклопедичного словника з історії Кубані”. Більше того, загорівся, бо побачив життєву драматургію, яка завжди запалювала мою кров: офіцер імперської армії Яків Кухаренко, учасник каральних експедицій проти кавказьких народів прямо чи опосередковано причетний до написання поеми “Кавказ”, в якій оспівується боротьба цих народів за свою свободу.

Та все ж, врешті, дійшов висновку, що це звичайний імперський стереотип російської літературографії, коли кожний український письменник чи поет мусив відчути на собі “блаґотворноє вліяніє русской культури”, зокрема різноманітних російських діячів. І твердження, що російський військовий, а отже, російський державний діяч Яків Кухаренко “оказал вліяніє на развітіє украінской літератури”, в тому числі і на творчість “великого малоросского поета” ¹¹, зокрема і написання ним поеми “Кавказ”, напевно, є черговою імперською пропагандистською булькою.

До речі, деякі радянські пропагандисти добалакалися до того, що “настоящими учителями Я. Кухаренка и Т. Шевченка были представители русской литературы... Тяга к ней была одним из толчков к их сближению” ¹².

Отакої! Виявляється, що й в основі людської дружби двох українців була “тяга” до російської культури! Коментарі тут зайві.

Істиною ж є те, що поема “Кавказ” виникла як розпачливий відгук на смерть свого товариша, художника Якова де Бельмена, офіцера російських військ, який 1845 року загинув на Кавказі під час походу проти черкесів.

Тарас Шевченко писав слізьми, згадуючи “щирого свого” Якова де Бельмена:

 

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

 

У своїй поемі Тарас Шевченко називав Кавказ горами, “засіяними горем, кровію политими” ¹³.

Хто ж засіяв їх горем? Чиєю кров’ю политі ці гори?

На Кавказі, пише Тарас Шевченко,

 

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх гарячих сліз!

А батькових, старих, кровавих

Не ріки – море розлилось...

 

Горців, які намагалися оборонити свою “сердешну” волю – “ненагодовану і голу” ¹⁴, – Тарас Шевченко назвав “лицарями великими” ¹⁵. Звертаючись до них, Кобзар прорік на віки:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая.

 

Звичайно, Яків Кухаренко, на той час уже полковник Чорноморського козацького війська, читав цю поему. І, прочитавши, знову відправлявся на військову службу. Навіть коли його друг Тарас Шевченко за вільнолюбство був запроторений до Середньої Азії, Яків Кухаренко продовжував захищати тюрму народів і поетів: у 1852 – 1854 рр. він взяв участь у Кримській війні.

Тут варто згадати, що чорноморцям, які захищали Росію, протистояли два легіони, сформовані з нащадків запорожців, що після знищення Задунайської Січі осіли в Добруджі. Цікава деталь: турки віддали українським козакам прапор гетьмана Петра Дорошенка, що зберігався у Стамбулі. Під тим прапором новітні запорожці відважно билися проти російського війська і здобули кілька значних перемог (зокрема, під Сілістрією) ¹⁶. Отак, як і завжди, українці у складі різних армій хоробро билися за інтереси інших, державних, націй.

40 років, до самої смерті, Яків Кухаренко вірою і правдою служив імперії. Остання його посада – начальник Нижньокубанської кордонної лінії. 19 вересня 1862 р. він потрапив у засідку абадзехів і був узятий у полон.

Кубанський бандурист Дмитренко-Бут склав про це пісню:

 

У п’ятницю на базарі

Всі заголосили,

Що черкеси Кухаренка

Взяли-полонили.

 

26 вересня Яків Кухаренко, перебуваючи в неволі, помер від отриманих у бою ран. Сталося це у гірському аулі неподалік Майкопа.

Невдовзі старший його син Степан за 20 тисяч рублів викупив у горців тіло і поховав у Катеринодарі ¹⁷.

Завдяки заходам Степана Яковича 1880 року у Києві був виданий “Збірник творів Я. Кухаренка”, а 1887 року вийшла книга “Исторические записки о Войске Черноморском”. І хоч автором її був названий Олександр Туренко, та відомо, що він був лише співробітником Якова Кухаренка, під безпосереднім керівництвом і за участю якого ця книга творилася.

Архів наказного отамана Чорноморського козацького війська Якова Кухаренка і, зокрема, його листування з Тарасом Шевченком вивіз за кордон і довший час зберігав на еміграції кубанський прем’єр (у 1919 р.) Павло Курганський, який помер у Белграді, 1957 року 18...

Який же висновок можна зробити, аналізуючи долю чорноморського отамана Якова Кухаренка?

З листів та щоденника Великого Кобзаря перед нами постає образ Кухаренка – благородної і самобутньої людини ¹⁹. Та свій талант і хоробре серце Яків Кухаренко поклав на олтар імперії. Імперії, яка поневолила і його Батьківщину. В цьому трагедія багатьох поколінь українців, які, не маючи своєї держави, мусили служити іншим державам.

Так що слова Тараса Шевченка, виплакані ним на смерть “щирого свого” товариша Якова де Бельмена, цілком можна адресувати і Якову Кухаренку, який також був другом Великого Кобзаря. Нагадаємо ці слова:

 

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну...

 

А скільки таких яковів полягло “Не за Україну, А за її ката” у ХХ столітті?! Одні – за “за царя, за отєчєство”, інші – “за родіну, за Сталіна”. А скільки українських кісток засіяли гори Афганістану та Чечні наприкінці ХХ століття?!

Невже українська доля полягає в тому, щоб простилати дорогу імперіям?

Може, тому така зворушлива любов до нас, українців, із боку великодержавників, які в усі віки, віки, наповнені загарбницькими війнами, палко любили українців, бо ж кращого гарматного м’яса не було.

 

 

Джерела

1. Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, 1968. – Т. II. – С. 119.

2. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 241.

3. Щербина Ф. Исторія Кубанскаго казазьяго войска. – Екатеринодар, 1913 (репринтное издание 1992 г.) – Т. II. – С. 241.

4. Орел В. Атаман Кухаренко и его друзья. – Краснодар, 1994. – С. 39.

5. Орел В. Вказана праця. – С. 29.

6. Орел В. Вказана праця. – С. 75.

7. Орел В. Вказана праця. – С. 28.

8. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997. – С. 242.

9. Шевченко Тарас. До Я. Г. Кухаренка. Твори в трьох томах. – Київ, 1961. – Т. 3. – С. 389.

10. Шевченко Тарас. Вказана праця. – Т. 3. – С. 397 – 398.

11. Орел В. Вказана праця. – С. 16.

12. Орел В. Вказана праця. – С. 76.

13. Шевченко Тарас. Кавказ. – Твори в трьох томах. – Київ, 1961. – Т. 1. – С. 303.

14. Шевченко Тарас. Вказана праця. – С. 304.

15. Шевченко Тарас. Вказана праця. – С. 305.

16. Кедровський В. В боротьбі за державність. – За державність. – Торонто, 1964. – Збірник 10. – С. 9.

17. Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, 1968. – Т. II. – С. 119 – 120.