Білет 4

1. Міфологія давніх слов’ян; культи, обряди, свята.Поняття про бога-громовержця зливалось у слов'ян із поняттям неба взагалі, уподібнення якого припускається зі Сварогом. Інші ж вищі боги вважалися синами Сварога — сварожичами — символами сонця й вогню. Сонце обожнювалося в уособленні Дажбога, а також Хорса. Охоронець отар Велес (Волос) спершу також був сонячним богом. Усі ці слов'янські боги походять із давніх міфічних переказів, легенд, зазнаючи нерідко місцевих трансформацій у своєму зовнішньому вигляді та іменах. Так, у балтійських слов'ян вищим богом вважався Святовит, до нього уподібнювався Триглав — ідол, якому поклонялися в Щеціні, а також на Волині. Міфологізм поєднується з фольклорно-пісенним поясненням темних і світлих сил природи, інших протистоянь — "життя зі смертю, Білого з Чорнобогом"2.Візантійський письменник IV століття Прокопій у своїй праці про війну з готами звертається й до слов'янської міфології, вказуючи, що для неї властивою була "віра в одного Бога — творця блискавок, який панує над усіма і якому приносять V. жертву биків та виконують інші священні обряди". З цього приводу сучасний дослідник М. Симчишин зауважує: "І хоч, за Прокопієм, анти практикували монотеїзм, та все ж таки основою дохристиянської релігії слов'янських племен був поганський політеїзм, тобтоМали місце й прояви системності та впорядкованості пантеону слов'янських богів. За княжої дохристиянської доби в Київській Русі перше місце посідав Перун — бог грому й блискавок. В договорі з греками Русь завіряла (клялася) на Перуна і ще Велеса (Волоса) — бога скотарства, багатства, добра, торгівлі, а також бога музики й співу (на зразок Аполлона з грецької міфології).

2. «Розстріляне Відродження»: провідні діячі та їхній внесок в культурне життя України 20-х – початку 30-х рр. 20 ст.

Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, уживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921-1931 рр.) українська культура спромог­лася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть перева­жити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письмен­ників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважа­ється травень 1933 р., коли 12-13 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало З листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за виро­ком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козо- ріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації. Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.