Білет 19
Іван Вишенський — письменник-полеміст. (Вершиною української полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII ст. була творчість Івана Вишенського. Він викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й "вдасть мирскую", польсько-шляхетських і українських гнобителів. До наших днів дійшло мало біографічних відомостей про відомого українського письменника-полеміста. Народився у середині XVI ст. у Судовій Вишні. Багато мандрував світом, відвідував святі місця. Проживав на Волині, на Львівщині, на Афоні у Греції, де й помер десь у 20-х роках XVII ст. Певний час він посідав якесь становище при дворі князя Костянтина Острозького.)
ІІ. Творча спадщина Івана Вишенського. (Свою літературну діяльність Іван Вишенський почав на Афоні — найбільшому тоді на Сході центрі православного чернецтва. Початок його творчості збігся з першим поколінням українських полемістів — І. Смотрицьким, С. Куколем та ін. Твори Вишенського за його життя майже не друкувалися, а довгий час поширювалися в рукописах.)
1. Відкриті листи-послання Вишенського. (На зламі XVI і XVII ст. Вишенський частину своїх творів переписав у спеціальну "Книжку", яку готував до друку в Острозькій друкарні. "Книжка" складалася з передмов і 10 послань. Сюди ввійшли 10 розділів, що є власне окремими творами. Серед них — "Обличение диявола-миродержця", "Писание до князя Василия", "Порада", "Писание до всех обше, в Лядской земли живущих", "Писание утеклим от православной верм" тощо. Назви говорять про теми відкритих послань. "Книжка" за життя автора так і не була надрукована.)
2. З позицій первісно-християнського гуманізму і демократії. (Творчість письменника-полеміста Вишенського має релігійне забарвлення. Це було історично закономірним за умов, коли церква виконувала функцію головної ідеологічної підпори феодального устрою. В центрі уваги письменника — викриття мирського життя феодально-церковної верхівки, критика панів і владик. Одночасно з цим Вишенський розгорнув полеміку з писаннями уніатів та католиків. Значне місце на сторінках послань українського полеміста посідають публіцистичні роздуми над проблемами культури, освіти і молодого покоління.)
3. Один із програмних творів Вишенського. ("Обличение диявола-миродержця" написано у формі діалогу між дияволом і убогим ченцем — "голяком-странником". Диявол — володар усього сущого на землі пропонує "голяку" найспокусливіші земні блага за умови, що голий і бездомний сіромаха-чернець продасть душу дияволу, який обіцяє сіромасі найвищі церковні і світські чини. Чернець, як і сам автор у житті, відрікається від спокус. У цьому творі Вишенський нехай ще смутно робить спробу уявити Собі таке суспільство і відносини між людьми, де б усе ґрунтувалося на правді.)
Наприкінці XVI ст. набуває розвитку полемічна література, спрямована проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Одним з найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мілетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну («Послание до всех обще в Лядской земли живущих», «Обличение диавола-миродержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції. У 1621 р. митрополит Іов Борецький від імені «народу російського» склав трактат «Протестація», суть якого полягала в наступному: український та білоруський народи мають право на свою церкву та віру; не можна насильно насаджувати унію, переслідувати та пригнічувати православних у Речі Посполитій. «Протестація» є пам'ятником політичної літератури і мала велике значення для визвольного руху українського народу. До сьогодні збереглося близько 200 пам'яток полемічної літератури, які відтворюють полум'яний заклик до збереження унікальної національної і культурної спадщини українства.
Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належалиЛіна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.Значна частина членів групи швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру, деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві таЛьвові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів.Євген Сверстюк писав у 1993 році: «… Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.»На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім страждали за це. У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного з найвідоміших поетів «українського відродження». 1965 та 1973 років у Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не побачив. У 1963 році був жорстоко побитий органами міліції і того ж року помер.Однією з найвидатніших представниць шістдесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості.Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.»Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький, Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.До шістдесятників відносять також дещо старшого за віком поета Івана Коваленка, чию пость вивчав видатний український історик Сергій Білокінь. Він, зокрема, писав: «Зараз є тенденція представляти шістдесятництво як рух дещо елітарний, притаманний здебільшого великим містам, як-от Київ чи Львів. На прикладі долі Івана Коваленка можна простежити, що цей рух захопив досить широкі верстви населення у різних містах України, що саме й викликало зрозумілу тривогу можновладців».
|
