Релігія Давньої України. Боги Праукраїни

Коріння української культури, відомості про давніх богів потрібно шукати в легендарному міфологічному минулому нашого народу, давніх міфах і переказах, які передаються від покоління до покоління. Найстаріші українські легенди розповідають, що світ створено з яйця-райця, яке знесла небесна жар-птиця. З нього виникає все живе на Землі. З уявленням про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великого Дня, коли українці прославляють воскресіння Бога Сонця.

Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Оживлення дерева пов'язують із блискавкою. Перший чоловік і перша жінка з'явилися на світ від двох паличок, між якими Бог Вогонь запалив іскру кохання. Незважаючи на тисячолітнє поширення християнства, наш народ і досі дотримується стародавніх вірувань, вшановує предків на святі життя – Святвечорі, коли єднаються душі померлих, живих і ненароджених.

У фольклорі збереглася пам'ять про найдревніших богів. Над усім духовним і видимим світом панувала Праматір – Велика Богиня, благословенна Сонцем, богиня родючості, матір усіх матерів, символ досконалості і чистоти. Археологами знайдено сотні глиняних статуеток Великої Матері, виготовлених оріями-трипільцями ще 7 тис. років тому. Згодом образ Великої Богині злився з культом Богородиці. Ім'я Великої Богині – першоджерела світу – Лада; це водне жіноче начало (англ. Lady). Поширена форма Прабогині світу – "Лада" – складається з двох слів: "Ла" і "Да". Перше, очевидно, вказує на власне ім'я; друге – на назву жіночого, тобто водного, начала світу. Ця назва, без сумніву, має відношення і до імені богині жіночого начала Сонячної системи Дани, і до сучасного слова "вода".

Син Лади Сонце за традицією наслідує ім'я матері, отже, зветься Ко-Ла (Коло). У давньоукраїнській (отже, й орійській) мові слово "Ко" означало "син" ("дитя"). Звідси – українські прізвища та імена з елементом "ко", що вказують на належність до стану дітей.

Слово "на" у праукраїнській мові означало "матір" (нана, неня). Отже, ім'я Дана розшифровується як "матір-вода", тобто богиня водного життєтворчого начала Сонячної системи, зокрема й Землі. Її вважали Великою Матір'ю Всесвіту, як і Ладу, і Великою Матір'ю всіх народів. Ім'я цієї богині не зникло, а збереглося в назвах великих річок (Дунай, Дністер, Дніпро, Дон). Стародавня назва Дніпра – "Дана-пр".

Первоначало у давній ідеології українського етносу мало назву " Див " і зображувалося у вигляді двох змійок, вплетених одна в одну, або в жовто-блакитному сполученні кольорів. У давніх українських міфах блакитний колір позначав символ священної води, жіночого, материнського начала, а золотистий (жовтий) – символ священного, небесного світла, вогню, чоловічої енергії і чоловічого начала природи. Їх злиття, гармонійне поєднання в уявленні наших далеких предків давало початок життю на землі, тож не випадково вони стали барвами нашого національного стяга.

Головні боги – прабог неба Див і бог Сонця, небесного вогню Сварог – називалися просто Богом. Ім'я "Сварог" означає також "щось сяюче, блискуче".

Існував бог вогню Цур, який символізував блиск неба у значенні Сонця, що летить крізь 12 сузір'їв. Його образ зображено у вівтарі Софійського собору в Києві символічною свастикою. Сонце, що рухається, в Давній Україні традиційно зображали свашиною (свастикою).

Вшановували наші предки і Дажбога – дарувальника життя й усіх благ, родоначальника українського та інших слов'янських народів. В історичних пам'ятках це ім'я подане в давньослов'янському (Даждьбог) і давньоукраїнському (Дажбог) варіантах. До нього входять слова "даждь" ("у значенні "дай") і "бог" (у значенні "багатство").

Ярило відомий з давнини як бог весняної родючості, літнього розквіту творчих сил природи, дітонародження. Ярило – "яр", "ярий" – означає "сильний", особливо в любовній пристрасті, "нестримний", "завзятий", "весняний". Від Ярила походить давньогрецький бог війни Ар-ес.

Купала вважали богом плодючості, радості, згоди та любові. Стародавнє свято Купала – це свято періодичного відродження природи, її повного буяння, таїнство єднання душ і тіл закоханих, свято одруження Бога світла (вогню) і блискавки Перуна з Богинею води і жіночого начала природи Даною. З приходом християнства свято Купала злилося зі святом Різдва Іоанна Хрестителя (7 липня), тому стало зватися Івана Купала.

Згідно з міфологією, у Лади, скоріш за все, від Ярила було три сини – Лель, Полель, Дід – і донька Дидилія. Лель – це слов'янський Ерос, бог пристрасті та кохання. Його уявляли гарним юнаком, котрий без зайвих зусиль закохував у себе дівчат. Полель, тобто "наступний за Лелем", – бог шлюбу, адже, згідно з уявленнями предків, шлюб завжди відбувається як наслідок кохання. Він зображався вдягненим у просту білу сорочку, з терновим вінцем на голові, що символізує буденне шлюбне життя, не позбавлене тернів. Дід – бог подружнього життя, охоронець домашнього вогнища і роду. Нарешті, Дидилія (Детилія) була покровителькою вагітності й пологів; одна долоня богині була стиснутою в кулак (труднощі пологів), інша – відкрита (щасливе завершення пологів).

Деякі вчені висловлюють припущення, згідно з яким у Лади була ще одна дочка – Леля – богиня ніжних весняних паростків, перших квітів, дівочої чистоти і незайманості. Чарівну Лелю-Весну урочисто запрошували в гості, виходили зустрічати її з подарунками і частуваннями.

Праукраїні вважали Небо і Землю живими істотами – чоловічим і жіночим началом, подружньою парою, чия любов породила все живе. За легендою, саме Бог Неба Сварог дав людям перші закони, з-поміж яких найважливіший – закон одношлюбності. Та особливою любов'ю користується в українців Земля. І дотепер існує назва Мати-Земля. 10 травня святкували "іменини Землі". Землею присягалися, і від цього обряду пішов вислів "їли землю". В українців та деяких інших слов'янських племен богиня Землі мала ім'я Макош – мати щасливого жереба, богиня долі. "Ма", без сумніву, означає "мати", а "кошем" називали жереб, долю, щастя, а також кошик для земних плодів, адже саме він символізував багатство, долю і щастя наших земляків. Отож, Макош – Праматір, дарувальниця врожаю, Мати-Земля.

Синами Неба і Землі давні слов'яни вважали Сонце, Блискавку і Вогонь. Сонце символізував бог Дажбог. У "Слові про Ігорів похід" українців названо "Дажбоговими онуками", тобто онуками Сонця, сонцешанувальниками. Ранкова і Вечірня Зорі вважалися сестрою і братом, причому Ранкова Зоря була Сонцю дружиною. Щороку, під час великого свята літнього сонцестояння, урочисто святкувався їхній шлюб. У християнські часи наші предки вважали Сонце всевидячим оком, яке суворо стежить за моральністю людей, за справедливим дотриманням законів.

Інший син Неба і Землі – Перун – бог блискавки і грому. Ім'я Перуна дуже давнє. У перекладі сучасною мовою воно означає "той, хто сильно б'є", "разючий". Коли в українців з'явилися князі та бойові дружини, Перуна стали вважати заступником воїнів.

Третім сином Неба і Землі для українців був Вогонь. Наші предки вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. У давні часи Вогонь був центром того світу, в якому проходило все життя людини; він проганяв геть пітьму, холод і хижих звірів. Домашнє вогнище гуртувало навколо себе кілька поколінь роду – велику родину, символізуючи її нерозривну спільність. В уявленні наших предків нечиста сила не сміла наблизитися до вогню, вогонь очищав від скверни, йому приписували особливу священну силу. Біля вогнища присягалися у вічному коханні. Вважалося: якщо хлопець і дівчина, взявшись за руки, зуміють перескочити через багаття, їхнє кохання не матиме кінця. Та й саме кохання чоловіка й жінки вважали подібним до вогню.

На підставі наведених відомостей може скластися враження, ніби давні українці були язичниками, тобто вірили в існування багатьох богів. Однак у "Велесовій книзі", унікальній пам'ятці староукраїнської культури V-IX століть, сказано: "…Бог єдиний. І нехай ніхто не говорить, що ми маємо багато богів". З цього випливає, що різні боги, такі як Сварог, Дажбог, Ярило, Перун та інші, є, по суті, різними іменами того самого головного і єдиного Бога, і ці імена відображають окремі прояви його сили. "Велесова книга" наводить імена богів, знайомих з інших джерел, а також незнаних (вони подані нижче).

Перший бог давніх українців – Триглав (він же Троян), який водночас є поєднанням Сварога, Перуна і Світовида. Рід – Батько всього живого. Вишень (Вишній) – верховний Бог (його можна порівняти з індуїстським Богом Вішну). Кришень – син Вишеня, який приніс людям священний вогонь і знання (він асоціюється з індуїстським Богом Крішною). Барма – бог, який виголошує і тлумачить молитви. Семаргл – бог домашнього вогнища, який не пускає у світ зло. Стрибог – бог вітру. Числобог – бог часу. Велес – покровитель домашньої худоби і домашніх звірів, йому служить бог лісів і бог вітру. Жива – богиня весни. Чорнобог – володар Пітьми, носій Зла, лиха. Білобог – бог Світла, Добра, який постійно веде боротьбу з Чорнобогом. Мара – богиня зла, дружина Чорнобога. Вона була добре відома давнім українцям і, на їхню думку, займалася тим, що душила людей уві сні і ссала їхню кров.

"Велесова книга" наводить також перелік божественних елементів Світу, відомих нашим предкам ще з прадавніх часів. Деякі з них перераховані нижче.

Сварга – небесне царство богів. Вирій (Ірій) – рай, країна, де панує вічне літо, де відпочиває Сонце. Тут же перебувають душі героїв, душі предків і душі ще не народжених людей. Після фізичної смерті душа померлого лине у Вирій. Мати-Сва (Мати-Слава) – божественний птах, дух Сварога, який оспівує перемоги українців і кличе їх до битв. Слава і Воля – центральні поняття української національної ідеології. Ява – земний, матеріальний світ, світ людей. Прав – небесний, ідеальний світ, що керує світом людей і тварин. Навь – загробний світ, де живуть душі померлих.

Характерною особливістю вірувань наших предків було й те, що вони тлумачили світ через систему протилежних категорій: доля – недоля, щастя – нещастя, життя – смерть, чоловіче начало – жіноче начало, верх – низ, суходіл – море, вогонь – вода, духи добра (берегині) – духи зла (упирі). Обожнювали вони й такі абстрактні поняття як Правда, Кривда, Доля, Лихо, Смерть.

Дохристиянське походження має і слово "пекло" ("жар", "вогонь"), яке позначає підземний світ, де горіли душі злих людей. Згодом християнське вчення про потойбічне життя дещо відтіснило ці уявлення. Однак вірування щодо померлих і живих трималися довго й були відмінними від християнських: вони розрізняли померлих природною ("чисті" небіжчики) і неприродною ("нечисті" небіжчики) смертю. Перших називали "батьками", їх вшановували, а других – "мерцями". "Нечистих" боялися, і це побоювання було породжене або страхом перед ними, або незвичністю обставин, що спричинили їхню смерть. Боялися не душі чи духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті.