Формування та особливості українського православ'я

Через цілу низку обставин свого підневільного національного буття, через складні внутрішні колізії своєї історії і багато особливостей своєї національної духовності український народ загалом був і є одним із найрелігійніших народів світу. Віра слугувала йому засобом самовираження і виявлення своїх найкращих ідеалів. У ставленні до Бога українець виражав своє ставлення до світу, людей і самого себе.

Християнство наших предків відзначалося своєрідною євангельською глибиною, що ствердив навіть російський філософ Г. Федотов. Він писав про те, що київське християнство було одним із найкращих способів здійснювання Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло жодного продовження, на думку Федотова, в московському християнстві, яке було зовсім іншим, часто протилежним до київського християнства.

Українці загалом і переважно двовірні. Наш народ по-своєму сприйняв християнство після його хрещення князем Володимиром у 988 р. Він поєднав у своїх віруваннях християнство з давньою народною вірою шанувальників Сонця, а відтак став двовірним. Та інакше й не могло бути. Язичництво – це релігійна картина природи і діяльності людини в ній. Християнство – це релігійна картина людини в її відносинах з іншими людьми і Богом. Саме тому, прийшовши на наші терени, воно через відсутність у нього якогось свого специфічного природобачення не могло замінити, а тим більше витіснити язичництво. Християнство християнізувало його. Тому ми й маємо нині у віруваннях народу практично не чисте християнство, а християнізоване язичництво і водночас оязичнене християнство. Це двовір'я є однією з підвалин тієї релігійної терпимості, яка характеризує духовний світ нашого народу і сучасний стан державно-конфесійних взаємин.

Про християнізацію праукраїнської культури та українізацію християнства, що сформувало самобутню етноконфесійну духовність Київського християнства, пише ряд вітчизняних дослідників. Сутність українізації християнства полягає в тому, що боги Давньої України – Див, Лада, Дажбог, Ярило, Сварог, Дана, Леля, Перун та інші – одержали своїх християнських двійників – святих, а християнські свята були пристосовані до староукраїнських свят (Різдво Всесвіту, Великий День, Воскресіння Сонця, Купала тощо).

Український релігієзнавець А. Колодний переконливо доводить, що релігійність українського народу кордоцентрична. Це означає, що в його світогляді основну роль – мотиваційну і рушійну – відіграють не розумово-раціональні сили, а світ емоцій, висока чуттєвість. Кордоцентрична релігійність є надто простою. Це релігійність серця. Вона не потребує створення якихось затеоретизованих богословських систем, де, власне, частіше за все й виникає міжконфесійне протистояння. Притаманне українцям чуттєво-релігійне ставлення до життя не формує якоїсь ворожості до носіїв інших вірувань, адже емоційний світ віруючих різних конфесій майже співпадає. Відтак в іншому вони не вбачають якогось ворога [Релігійна свобода: Наук. щорічник. – № 11. – К., 2007. – С. 4].

На противагу росіянам-екстравертам, які "прагнуть розширити свої впливи і володіння", а чуже нерідко вважають "своїм", на загал українці є інтровертами. "Їм багато, а тим більше чужого не треба". Характерними рисами українського народу є замкненість, тиха вдача, доброта, лагідність, почуття всепрощення, підпорядкованості, терпимості, прагнення до духовного усамітнення, невибагливість. Українці байдужі й до вірувань іншого, не прагнуть його переіначити на лад своєї релігійної духовності, зробити "своїм". А відтак – українці толерантні до носіїв інших вірувань. Духовність українців характеризують не лише суто "жіночі" риси вдачі. Їм притаманні також почуття власної гідності, свободолюбство, лицарський дух і войовничість, сміливість і витривалість. У цьому – відгомін впливів на духовний світ народу його козацької вдачі, яка особливо яскраво проявилася в 2013-2014 рр., у буреломних подіях Революції Гідності.

Про інтуїтивний, містичний характер релігійності українця, "який є глибоковіруючим, але не ханжею, життєрадісним, але не розпусним, відданим церкві, але не тупим фанатиком, діяльним членом суспільства, а тому чесним, правдивим і непохитним у своїх переконаннях і діях", пише український мовознавець і церковний діяч І. Губаржевський [Цит. за: Калініч Ю. А. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 173].

Іларіон, перший митрополит-українець і визначний богослов київського християнства (1051-1072 рр.), найкраще визначив основи віри українського народу і християнське підґрунтя української церкви. Він фактично і є достовірним речником українського християнства, філософія та ідеологія якого базувалися на наступних, ним обґрунтованих принципах:

1) розбудова життя на євангельських засадах, що зобов'язує віруючих до соціальної справедливості, милосердя, добродійності;

2) моральна відповідальність перед Богом і людьми; на цій засаді ґрунтувався патріотизм київського християнства;

3) рівність і рівноцінність усіх народів перед Богом, отже, українській ментальності неприродними й чужими були і є будь-які прояви шовінізму, расизму і загарбництва;

4) демократичний (соборний) устрій церковного життя;

5) відкритість для християнського світу.

Історія ніколи не забуде ставлення князя Володимира (християнина) до смертної кари, що відповідало заповіді Святого Письма – "не вбий", перших у світовому правознавстві норм щодо захисту особи, ким би вона не була, згідно з моральними настановами вчення Христа, що засвідчила "Руська Правда" Ярослава Мудрого, унікального взірця для всіх правителів та владик Європи (початок ХІІ ст.) християнської людяності, кордоцентричної (зосередженої в серці) відданості "істині, добру та любові до ближнього", яким є "Поучення синам Володимира Мономаха". Варто замислитися над цими рядками з "Поучення…": "Убогого не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступитесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хтось] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської; додержуйтесь [клятви]; гордині не майте в серці і в умі; лжі бережися, і п'янства, і блуду; …не дайте отрокам (слугам) шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим; вшануйте гостя; недужого одвідайте; чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте; страх Божий майте вище над усе" [Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 454-462].

Християнський ідеал людини як одиниці на етнопсихологічному підґрунті київського християнства підтверджений законодавчими актами Русі-України ("Руська Правда") та діяльністю великих князів, на 3-4 століття випередив гуманістичні ідеї Західної Європи. Про "цивілізований і культурний Захід" красномовно промовляють відповідні норми в кодексах законів Англії, Німеччини, Франції та інших країн, котрі санкціонували фізичні тортури підозрюваних у злочинах, їх жорстокі вбивства через четвертування, численні "відьомські процеси". Незважаючи на ранню християнізацію, ця частина світу довго залишалася варварською, а її "християнська" релігійність мала виразні ознаки забобонності, завдяки яким тогочасний Захід отримав назву "темного середньовіччя".

Отже, можна зробити однозначний висновок: якщо світ візантійського Сходу сформував ідеологію "цезарепапізму", західно-римський світ – ідеологію "універсальної теократії", то християнський світ Київської Русі – "кордоцентричне" сприйняття і переживання Бога, світу і людини, що суттєво визначило етноконфесійні особливості національної духовності українського народу. Є підстави вважати київське християнство третім християнським світом після Сходу і Заходу, а його церкву – незалежним (автокефальним) помісним новоутворенням часів князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Краківський єпископ Матвій (ХІІ ст.) у листі до св. Бернарда з Клерво слушно зауважує: "Народ цей руський, що своїм великим числом дорівнює звіздам, не зберігає правил православної віри та установ правдивої релігії…, бо не хоче уподобитися ані до латинської, ані до грецької Церкви, але хоче бути окремо і від обох віддільно… Русь – це немов окремий світ" [Цит. за:
Великий А. Українське християнство. – Іспанія, 1990. – С. 116]. Вважаємо, найкращою інтерпретацією цієї нашої "відокремленості", як це окреслив краківський єпископ, від Сходу (Візантія) і Заходу (Рим), є багатовікове змагання наших світських і церковних володарів до самоуправності української церкви і спротив будь-яким чужим церковним юрисдикціям.

Згідно з устроєм Вселенської православної церкви, право на незалежну церкву має кожний народ. Це стосується навіть тих народів, що позбавлені державної незалежності або живуть у багатонаціональних державах. Таке право з повною підставою належало й церкві, що її заснував у Київській Русі князь Володимир.

З прийняттям християнства в Україні постала й постійна організація церковного управління, яка називалася митрополією. з центром у Києві. Сюди прибув перший митрополит, тут перебували його наступники. На той час це була церква всієї княжої держави, але найтісніше вона була пов'язана з українською землею та нашими предками, які на ній жили. Київська митрополія стала церквою виключно українського і білоруського народів, коли московська церква самовільно (без згоди Царгороду) поставила в 1448 р. свого власного митрополита і тим самим відокремилася від церкви-матері в Києві. А 10 років по тому Московський Собор формалізував цей акт сепаратизму. Цей акт самовільного проголошення автокефалії був виразно неканонічний, але його не оспорювали з огляду на політичну силу тогочасної Московської держави.

Київська митрополія залишалася безперервно церквою українського народу протягом усіх тисячі років її існування, і тому їй і тільки їй з повною підставою належить назва Українська православна церква. Київський Собор 1621 р., скликаний у добу тяжкої боротьби православних українців з унією, підтвердив цю думку і пішов ще далі, пов'язавши початки православної церкви в Україні з благовістям апостола Андрія Первозваного. "Святий апостол Андрій, – зазначено в постанові Собору, – перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол" [Цит. за: Огієнко І. І. Українська Церква. Нариси з історії Української Православної Церкви. – У 2-х т. – Т. 1. – К.: Україна, 1993. – С. 17-18].

Протягом семи століть православна церква в Україні жила самостійним життям, пов'язана лише формальною підпорядкованістю церкві-матері в Царгороді. В доброзичливій залежності від Царгородської патріархії вона була де-факто автокефальною, а зверхність Царгорода обмежувалася до затвердження обраних на місці митрополитів благословенними грамотами. Маючи можливість жити серед свого народу як незалежна церква, Українська православна церква була тісно з ним пов'язана і спільно з ним виробила протягом століть численні особливості устрою, богослужебного уставу, церковно-релігійної культури, а також традиції і звичаї, якими вона відрізняється від інших православних церков і які разом творять її самобутність. До цих особливостей у першу чергу належить соборність, тобто управління церквою соборами за участю єпископів, духовенства і мирян, а також традиція обирати митрополитів та єпископів собором, а священиків – парафіями.

Українська православна церква, яку ієрархи РПЦ проголошують нині "неблагодатною" і неіснуючою, була високорозвиненою церквою з кількасотлітніми традиціями носія духовної культури та освіти. На відміну від московської церкви, православна церква в Україні ніколи не наголошувала зовнішнього обрядового благочестя, не була рабою букви, проте заглиблювалася у внутрішній зміст віри, дбала про розумний, осмислений, а не формальний зв'язок людини з Богом. Це була церква, з лона якої виросли Острозька і Києво-Могилянська академії – найяскравіші світильники вищої освіти всіх православних слов'ян. Це була церква, яка у XVII ст. посилала численних своїх вчених ченців до Московщини для поширення освіти і високої культури. Наша національна церква була інституцією, яка всебічно заохочувала розвиток проповідництва і проповідувала зрозумілою народові мовою, в той час як у Москві проповідь вважали "бісівською вигадкою". Це була церква, яка дала вселенському православ'ю "православне ісповідання віри" Петра Могили, зараховане до символічних книг православної церкви. Це була церква, яка видала із себе цілий сонм святих подвижників віри, яких, як і всю славну історію православної церкви українського народу, привласнила собі Москва після підпорядкування Київської митрополії в 1686 р.

Суть досі не визнаного Константинопольською патріархією "узаконеного беззаконня" 1686 р. полягала в тому, що патріарх Діонісій, отримавши "царський подарунок" – 120 соболиних шкірок та 200 червоних золотом, дав згоду передати – всупереч канонічним правилам – Київську митрополію з-під юрисдикції Константинопольської патріархії Московському патріархату. "Після семи століть фактичної автокефалії під юрисдикцією Константинопольського патріарха для української церкви настала темна доба московської неволі", – стверджує богослов Серафим Слобідський. Синодальний період історії російської церкви, що тягнувся довгих 197 років (1721-1918 рр.) і приніс українській церкві повне поневолення, був грубо неканонічний. Фахівці в галузі церковного права не один раз ставили питання, чи ця російська церква синодальної доби була канонічною, й вирішували його негативно – канонічною вона не була. А коли так, то не була канонічною та законною й уся діяльність цієї церкви, в тому числі всі її насилля над українською церквою.

З незалежної, високорозвиненої, тісно зближеної з народом, самобутньої Київської митрополії московські царі та їхня церква швидко зробили "не-особу". Всупереч обіцянкам про широку автономію, які були дані православній церкві в Україні під час зміни юрисдикції, Москва швидко взялася ліквідувати її самостійність і самобутність. Київську митрополію було перетворено – спочатку практично, а потім і формально – на звичайну єпархію російської православної церкви. Споконвічну в Україні практику вибору митрополита та єпископів соборами було скасовано: кандидатів на вакантні єпископські кафедри призначав Святійший Синод і затверджував цар. З 1799 р. на Київському митрополичому престолі не було жодного українця. В підсумку главою церкви було проголошено царя.

В Україні було заборонено друкувати церковні книжки, відмінні від тих, що видавалися в Росії. У богослужінні було наказано вживати російську вимову; цієї русифікаційної практики російська православна церква тримається в Україні (за винятком Галичини) та Білорусі до наших днів. Було заборонено проповідувати українською мовою. У ХІХ ст. нівеляція православної церкви в Україні пришвидшилася. Священики, яких в Україні наприкінці ХІХ ст. налічувалося близько 12 тис., мали служити справі русифікації. Єпархіальні єпископи укомплектовували свою адміністрацію з росіян або зі зросійщених українців, близьких їм за духом. Священиками до більш значних та важливіших церков також призначали росіян. У багатьох українських парафіях опинилися люди з Росії, які ні за мовою, ні за культурою, ні за духом не мали нічого спільного з народом, якому вони мали служити.

Питання про відновлення незалежної української православної церкви стало знову актуальним у 1917 р., коли було повалено царат і в Україні спалахнуло полум'я національного руху. Домагання унезалежнення церковно-релігійного життя, українізації церкви, повернення їй соборного устрою і "недопущення на єпископські кафедри великоросів" висловлювалися на єпархіальних соборах та інших форумах по всій Україні. Наприкінці 1917 р. було створено Всеукраїнську церковну раду для скликання Всеукраїнського церковного собору. Що малося на меті, ясно і недвозначно сказано у зверненні до українського народу організаційного комітету ради: "Вільний народе український!.. Ти повинен негайно зібрати свій Всеукраїнський Православний Собор духовенства та мирян і відновити на ньому давню незалежність Української Церкви, стверджену Переяславським трактатом і незаконно знищену Московщиною!" [Цит. за: Дорошенко Д. І. Історія України. – Т. І. – Ужгород, 1932. – С. 408-409].

Усвідомлення потреби незалежності української православної церкви було настільки поширене до часу скликання в жовтні 1921 р. першого Всеукраїнського православного церковного собору, що на цьому історичному соборі питання автокефалії навіть не дискутувалося. У прийнятих собором канонах урочисто стверджується: "Українська Православна Церква, є автокефальна, ніякому духовному урядові інших православних Церков не підлегла і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа". Собор постановив визнати аморальним і антиканонічним актом примусове підбиття української церкви під зверхність Московського патріархату, що знищило дух її вільної творчості: "Це було не тільки ґрунтовне порушення канонів, але й порушення самого духу Христової науки про любов, рівність та братерство" [Цит. за: Воронин О. Автокефалія Української Православної Церкви. – Кенсінґтон: Воскресіння, 1990. – С. 36-37].

Комуністичний режим швидко усвідомив, що духовно-моральна сила і національно об'єднуючий вплив незалежної української церкви на народ становлять небезпеку для його мети – створення суспільства без Бога, християнської моралі, національної свідомості. Автокефалія стала в очах влади рівнозначною з крамольними в такому суспільстві націоналізмом і сепаратизмом, "контрреволюцією" та "петлюрівщиною". На сфабрикованому в 1930 р. процесі Спілки визволення України у причетності до нібито антирадянської діяльності цієї фактично неіснуючої організації було обвинувачено всю Українську автокефальну православну церкву. До 1937 р. єпископат церкви, майже все духовенство були знищені. Як бачимо, українська церква і релігія були для комуністів чи не найбільшим ворогом, більшим ніж християнство перших століть для тодішньої римської влади. Антицерковну істерію на просторах СРСР викликало проголошення у вересні 1937 р. ЦК ВКП(б) "безбожної п'ятирічки", упродовж якої з релігією та церквою мало бути "покінчено".

Знищена під час сталінського терору, українська автокефальна православна церква знову відродилася під час Другої світової війни. Відродилася спонтанно, волею народу, який, незважаючи на два десятиліття жорстоких гонінь, не втратив віри в Бога та відданості рідній церкві. За одне лише літо 1942 р. у Східній Україні було засновано понад тисячу українських православних парафій.

Після повернення в Україну радянської влади в 1943-1944 рр. в ній цілковито запанувала російська православна церква, очолена Московським патріархатом. Цього разу на українських землях уже непотрібно було формально встановлювати владу російської церкви – вона безумовно вважала їх своєю територією. Більше того, саме російському православ'ю відводилося чільне місце в реалізації опрацьованого у Кремлі та підписаного Й. Сталіним
17 березня 1945 р. "Плана мероприятий по отрыву греко-католической (униатской) церкви от Ватикана и присоединения ее к Русской православной церкви". За цим планом Московський патріарх і Синод РПЦ безпосередньо залучалися до виконання цієї сумнозвісної для України, й передусім населення Західної України, акції. Досить назвати лише кілька документів, які відтворюють сутність роботи, що її разом зі спецслужбами та партійно-радянським активом СРСР паралельно виконувала РПЦ: "Письмо Совета по делам Русской православной церкви Н. С. Хрущеву о плане мероприятий, направленных на ликвидацию греко-католической церкви" (20 квітня 1945 р.); "Письмо Председателя Совнаркома УССР Н. С. Хрущева секретарю ЦК ВКП(б) И. В. Сталину о мероприятиях, направленных на разложение греко-католической церкви на Украине" (27 грудня 1945 р.); "Письмо народного комиссара государственной безопасности УССР Савченко
Н. С. Хрущеву об усилении влияния Русской православной церкви на Украине" (20 травня 1945 р.); "Докладная записка Львовского обкома КП(б)У
тов. Хрущеву Н. С. о проведенной работе по воссоединению греко-католической церкви с православной на территории Львовской области" [Яроцький П. Л. Міжконфесійні відносини в Україні і державна політика в їх сфері // Релігійна свобода: Свобода релігії і міжрелігійний діалог: глобальні виміри й локальні вияви: Наук. щорічник. – № 16. – К., 2011. – С. 111].

Першою жертвою більшовицько-сталінського політичного геноциду стала українська греко-католицька церква. Під безпосереднім тиском влади у Львові 8-10 березня 1946 р. було скликано так званий "собор", на який прибули заздалегідь підібрані 214 священики та 19 світських осіб. Зміст його "роботи" зводився до термінового вирішення двох основних питань: розрив зв'язків із Римом і перехід церкви під владу Московського патріарха. З погляду канонічного права як католицької, так і православної церков названий собор, а також синод православної церкви були повністю нелегальними актами. На синоді не було жодного католицького єпископа, адже всі вони були ув'язнені. Православна церква не мала жодного права скликати синод існуючої ще української греко-католицької церкви. Але для московського патріархату і радянського режиму питання легальності не мало жодного значення, оскільки в них не було жодної пошани до канонічного права. Отже, Львівський собор
1946 р. – це не лише трагічна віха в історії греко-католицької церкви в Україні. Однаковою мірою це й трагедія православної церкви взагалі, оскільки саме їй в особі Московської патріархії тоталітарним режимом було відведено роль могильника іншої церкви.

У 1949 р. радянський уряд зліквідував українську греко-католицьку (уніатську) церкву в Карпатській Україні, анулювавши Ужгородську унію від 1646 р. Карпатську Україну, яка була до війни у складі Чехо-Словаччини, в
1945 р. було включено до СРСР. Закарпатський єпископ Теодор Ромжа помер у листопаді 1947 р. за таємничих обставин. Більшовики імітували нещасний випадок, але коли єпископ залишився живим, його отруїли у Мукачівському шпиталі.

Після цих подій за найменший вияв незгоди з позицією комуністичної влади на людей чекала в'язниця або заслання. Загалом за перші 45 років радянської влади загинули (були розстріляні або померли в концтаборах) не менш ніж 50 тис. священнослужителів [Академічне релігієзнавство:
Підручник. – К.: Світ знань, 2000. – С. 475]. Отже, після насильної ліквідації греко-католицької церкви в 1946-1947 рр. Московська патріархія підпорядкувала собі всі її єпархії та парафії в Західній Україні.

Православна церква в нашій країні також була повністю підпорядкована Москві. Єпископів на єпархії в Україні призначав Священний Синод Московської патріаршої церкви. Всі рішення щодо церковного життя приймалися в Москві. Назва "екзархат України" практично означала лише територію, на якій знаходилися єпархії, що ні в чому не відрізнялися від подібних єпархій у решті Радянського Союзу. Митрополит Київський і Галицький не був першоієрархом і духовним керівником самобутньої церкви – він був, за словами українського діаспорного письменника і громадського діяча О. Воронина, – намісником церкви-поневолювача у церкві-колонії [Воронин О. Автокефалія Української Православної Церкви. – Кенсінґтон: Воскресіння, 1990. – С. 53].

Ознаки ослаблення напруги в державно-церковних і особливо державно-православних відносинах з'явилися лише на початку 1980-х рр. Релігійні спільноти поступово почали виходити з-під партійно-державного контролю й діяти у незалежному режимі.

У 1989 р. в Україні було відроджено автокефальний рух. На початку
1990 р. Всеукраїнський собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), що відбувся в Києві, затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив рішення про створення її патріархату. Першим патріархом було обрано митрополита Української православної церкви в США Мстислава (Скрипника).

Прагнучи обмежити поширення УАПЦ і враховуючи процеси національного та релігійного відродження в Україні, керівництво Руської православної церкви (РПЦ) провело косметичну реорганізацію своїх структур в Україні. Український екзархат РПЦ було перейменовано в Українську православну церкву на правах автономії. Внаслідок цього виникла Українська православна церква Московського патріархату, залишаючись його складовою частиною. Частина українського духовенства на чолі з митрополитом Філаретом після проголошення незалежності України поставила питання перед керівництвом РПЦ про повну автокефалію. Не одержавши, однак, згоди, у
1992 р. вона об'єдналася з УАПЦ та утворила Українську православну церкву (УПЦ) Київського патріархату. Проте ряд єпископів УАПЦ не підтримали нового об'єднання і після смерті глави УПЦ Київського патріархату Мстислава в 1993 р. знову проголосили УАПЦ, головою якої було обрано патріарха Димитрія. У свою чергу, собор УПЦ Київського патріархату обрав митрополита Володимира патріархом Київським і всієї Русі-України (1993-1995 рр.). Після його смерті УПЦ Київського патріархату очолив митрополит Філарет, якого було обрано патріархом. Таким чином, на даний час в Україні діють три основних православних церкви – УПЦ Київського патріархату, УАПЦ та УПЦ Московського патріархату.

Трагічна роз'єднаність українського православ'я призводить до зростання напруженості у православному релігійному середовищі і завдає шкоди національно-державному відродженню українського народу. Міжцерковні протиріччя в Україні мають давні історичні корені. Вони також є віддзеркаленням загального стану демократичних процесів, зумовлених специфікою перехідного періоду від тоталітаризму до громадянського суспільства. Разом з тим, ці конфлікти зумовлені й нинішньою важкою політичною та економічною ситуацією в країні, невирішеними проблемами власності на культові споруди, боротьбою за сфери впливу в релігійно-церковному житті.