Проблема міжхристиянського порозуміння

Мінорізація християнства та "обезбоження" світу (наприкінці ХХ ст. на планеті, згідно з вірогідними підрахунками, було 836 млн. невіруючих та агностиків, а також 225 млн. атеїстів) може призвести до консолідації християн і розвитку екуменічної ініціативи. Але ця консолідація не здатна відновити тієї форми єдності християнства, яка існувала в першому тисячолітті. Очевидно, це буде не адміністративно-церковне об'єднання, а легітимізація наявного плюралізму всесвітньої християнської громади, знаття табу на сакральне спілкування поміж християнами, аж до найвищого вияву єдності – єдності в таїнстві євхаристії. З огляду на величезну кількість теологічних, культурних, політичних, психологічних та інших перепон на шляху до такої єдності вона не може розглядатися як справа найближчого майбутнього, хоча можна прогнозувати можливі напрями зближення, зокрема між православними й католиками.

Крім того, початок нового тисячоліття може супроводжуватися загостренням (або принаймні збереженням) внутрішньохристиянського протистояння. Воно ще довгий час відбуватиметься в кількох напрямах, найістотніші з яких оглянемо нижче.

Православно-католицькі суперечності спричинені нарощуванням католицької присутності в країнах Східної Європи, різним розумінням церквами проблеми прозелітизму, несприйняттям православними реальності виходу з катакомб східних католицьких церков у посткомуністичній Європі, елементами тріумфалізму, які демонструє католицька церква, що відіграла значну роль у ненасильницькому поваленні комунізму в регіоні; такий тріумфалізм хворобливо сприймається православними. Крім того, слід мати на увазі різні умови, в яких ведуть двосторонній діалог зконсолідована 960-мільйонна католицька церква і розділене в помісних церквах 160-мільйонне православ'я, переважна більшість ви знавців якого зосереджена в посткомуністичних країнах.

Не можна у стислий термін розв'язати і внутрішньоправославні суперечності, в центрі яких (окрім суто церковних проблем) – прагнення до унезалежнення низки православних церков, з одного боку, і прагнення зберегти їх у власному гравітаційному полі – з боку інших церков. Тобто йдеться про процес, синхронний геополітичному процесові, який розвивається на уламках колишніх СРСР та Югославії і хронологічні рамки якого наразі визначити неможливо.

Очевидним є розгортання конфлікту між історичними церквами в Центрально-Східній Європі та протестантськими центрами й місіями, переважно північноамериканського походження, які чинять надзвичайно потужний тиск на регіон із-понад тисячолітньою християнською традицією.

Усі ці чинники здатні істотно відкласти перспективу християнського порозуміння, яке, однак, у віддаленому майбутньому може змінити релігійну ситуацію у світі. Не виключено, що Україні, де впритул зійшлися християнські Захід і Схід, у цьому процесі належатиме гідне місце.

Можна очікувати, що оздоровлення українського православ'я відбудеться не внаслідок кулуарних змов, рокіровок на ієрархічних щаблях або тих чи інших політичних рішень керівництва країни, а через глибоке внутрішнє оновлення, яке йтиме "знизу". Церква ХХІ століття матиме народний, набагато більш "мирянський", ніж дотепер, характер. Ідентичність православ'я зміщуватиметься в напрямі громади творчих мирян, добровільно об'єднаних спільністю віри й загальними релігійними та культурними інтересами. Жорсткість перегород між трьома рівнями церкви – мирянами, священиками та єпископатом – розмиватиметься. Очевидно, впливи протестантизму, які нині ще викликають роздратування в багатьох православних ієрархів, будуть характеризуватися процесами асиміляції; протестанти "оправославлюватимуться" і стануть певною мірою органічними для історичних церков України [Історія релігії в Україні: Навч. посібник. – К.: Знання, 1999. – С. 713].