Діалог релігій як форма толерантизації міжрелігійних відносин

Серед різноманітних шляхів толерантизації міжрелігійних відносин особлива роль належить діалогу, політико-міжнародна значимість якого й досі не є очевидною для більшості країн світу. Лише окремі, найбільш прозорливі політики та релігійні лідери усвідомлюють колосальну внутрішню потенцію міжрелігійного діалогу. Адже світ, як би хтось не ставився до цього процесу і як би комусь не хотілося його призупинити, внаслідок глобалізації рухається до розмаїття. Єдина можливість бути почутим – це вислухати іншого, що можливо лише через діалог.

Діалог, якщо звернутися до первинного значення цього слова, означає бесіду, розмову, інформування іншого про себе, свої погляди, цілі тощо.
Діалог – це не дебати, не суперечки, не заперечення, не переконання в чиїйсь правоті чи неправоті. Основне в діалозі – вміння слухати і здатність почути, щоб зрозуміти, але не обов'язково прийняти позицію іншого. Серед відомих різновидів діалогу – міжетнічного, міждержавного та багатьох інших нерелігійного характеру, – міжрелігійний діалог вирізняється своєю унікальністю, яка полягає насамперед у тому, що всі інші учасники діалогу шукають те, що їх об'єднує (мета, кінцевий результат, взаємний інтерес тощо), а віруючі вже мають це об'єднуюче ядро – віру в Бога.

Історія міжрелігійного діалогу наповнена різноманітними сторінками взаємин віруючих різних віросповідань: від глухого мовчазного непомічання, ворожого протистояння до дуже рідких випадків підтримки та порозуміння. Серед конкретних прикладів можна навести відомий факт зусиль римської влади щодо зняття напруги між християнами і нехристиянами у IV столітті. Саме Міланський едикт 313 року, яким було визнано права християн на сповідування своєї віри в Бога, створив своєрідний правовий прецедент для міжрелігійного діалогу. Отже, такий діалог можливий у багаторелігійній країні. Відомо, що більшість середньовічних європейських держав поставали як моноконфесійні країни, в яких не передбачається жодних релігійних дискусій. Вони актуалізуються і стають реальністю з поділом вже існуючої або появою нової релігії. Спілкування між релігіями існувало завжди, хоча раніше, коли були більш-менш визначені кордони релігій і релігійних традицій, а масштаби міграції населення були незначними, воно не було таким інтенсивним. Це спілкування носило природний характер і виникало в силу природної необхідності. За часів середньовіччя релігії спілкувалися між собою не завжди мирно, особливо в епоху релігійних воєн. До ХІХ століття потреба в міжрелігійному діалозі не усвідомлювалася як умова збереження людської культури від кризи і знищення.

На сучасному етапі діалог відбувається як на міжнародному, так і на локальному рівнях. Учасниками діалогу виступають основні релігії (християнство, іудаїзм, буддизм, іслам, індуїзм та інші), представлені своїми лідерами (патріархи, папи, лами, рабини) або їх повноважними заступниками. Найбільш ефективним можна вважати діалог між християнством і східними релігіями, між християнством та іудаїзмом, християнством і буддизмом. Зростає необхідність діалогу між християнами і мусульманами, мусульманами та іудеями.

Новою формою діалогу є створення міжрелігійних, міжконфесійних рад, товариств, асоціацій, рухів. Глобалізаційні процеси призвели до виникнення цілої міжнародної міжрелігійної мережі таких організацій. Найбільш впливовими є Рада Парламенту світових релігій (CPWR – Council for the Parliament of the World's Religions, USA), Міжнародна Асоціація за релігійну свободу (IARF – International Association for Religious Freedom, UK), Міжнародний міжрелігійний центр (IIC – International Interfaith Center, UK), Тисячолітній Світовий Самміт миру релігійних і духовних лідерів (MPS – The Millenium World Peace Summit of Religious and Spiritual Leaders, USA), Ініціатива об'єднаних релігій (URI – United Religious Initiative), Світова конференція релігії і миру (World Conference on Religion and Peace), Світовий конгрес релігій (WCF – World Congress of Faith), Розвиток діалогу релігій світу (WFDD – World Faith Development Dialogue), Світова спілка міжрелігійних рад (WFIRC – World Felloship of Inter-religious Councils) та інші.

Особливо активно в налагодженні міжрелігійного спілкування проявляє себе римо-католицька церква. Щорічні зустрічі в Ассізі (Італія), зініційовані колишнім папою Іоанном Павлом ІІ, збирають представників найпоширеніших релігій світу. За ініціативи протестантських церков і за підтримки православних патріархів створено Всесвітню Раду церков, що відстоює екуменічні цінності.

Частина як Західного, так і Східного світів усе більше розуміє важливість діалогу для толерантизації міжкультурного та міжрелігійного спілкування. Свідченням тому став Четвертий Парламент релігій світу, який відбувся влітку 2004 р. в Барселоні (Іспанія) і зібрав біля 8 тис. представників різноманітних духовних і релігійних традицій. Метою Парламенту було спонукання до діалогу, взаємодії різних релігій, духовних традицій, визначення впливу релігії на основні інститути суспільства: владні й бізнесові структури, мас-медіа, мистецтво, науку, освіту, громадянське суспільство. Парламент 2004 р. був продовженням побудови міжрелігійного діалогу у світовому вимірі та пошуку шляхів до порозуміння й миру, які розпочалися ще в ХІХ столітті. Попередні парламенти 1893, 1993 і 1999 років збирали разом сотні духовних лідерів, науковців, теологів, представників світових релігій, щоб обдумати місце релігії і духовності в світі. Проголошена у 2004 р. на Форумі теза про необхідність формування культури миру отримала широку підтримку з боку політичних і духовних лідерів, бізнесових і державних структур. Сотні тисяч учасників Форуму, як іспанців, так і зарубіжних гостей мали й матимуть змогу почути, побачити, поспілкуватися з іншими, показати й розповісти про себе, в результаті чого долається стіна непорозуміння, стереотипи чужого, ворожого, формується атмосфера довіри, зацікавленості, відкритості. На Парламенті релігій була представлена і Україна, яка виявилася єдиною пострадянською державою на такому форумі. Будучи членом міжнародної програми партнерських відносин міст світу у налагодженні міжконфесійного миру, Україна поділилася досвідом ведення міжрелігійного діалогу, визначила свою роль в організації його урядових і громадських об'єднань, подала свій погляд на важливість розбудови міжрелігійного міжнародного руху, вважаючи релігійну солідарність однією з актуальних відповідей на прояви насильства в релігійній сфері.

Порівнюючи Україну з іншими країнами, де також ведеться пошук шляхів виходу з економічної та духовної кризи, хочеться вірити, що своїм прагненням не рухатися в якомусь особливому напрямку, а вимірювати себе за загальноєвропейськими стандартами, в тому числі й у сфері міжрелігійного діалогу, Україна із terra incognito постане знаною своїм культурним світом і своєрідною духовною історією державою. Православність України, її уніатський досвід, ставлення до релігійних меншин і утвердження релігійних свобод, законодавства у сфері свободи совісті – це та ціннісна частина всесвітньої духовної спадщини, яка підвищує цінність України для Європи. Людство, як показав Парламент 2004 р., дуже трепетно ставиться до будь-якого своєрідного, унікального випадку в духовній історії, прагне зберегти цю унікальність, оскільки саме з такої безлічі конкретних випадків і складається те мозаїчне розмаїття світу, що надає смислу загальнолюдській цивілізації.

Процес входження України до єдиного економічного простору актуалізує проблему її присутності й місця у світовій релігійній системі, яка спільно розбудовується різними народами, державами, релігіями. Діалог, як один із універсальних засобів формування соціального миру і стабільності, має на меті сприяти консолідації різних народів і культур, солідаризації всього суспільства. Важлива роль у подоланні сучасних міжнародних конфліктів належить релігійним організаціям, церковним лідерам. Це усвідомлюють не тільки віруючі, а й державні діячі, представники культури, освіти, політики, журналісти тощо. Для України як держави, яка прагне до ЄС, міжрелігійний діалог має стати одним із пріоритетів державно-церковної політики.

Діалог, у тому числі міжрелігійний, – це шлях до створення нового цілісного світу, який не зможе існувати в ситуації постійного змагання в ньому геоекономічних інтересів чи політичних теорій і систем. Єдність такому світу не забезпечить ні метанаука, ні універсальна технологія. Навіть релігії не здатні привести до тріумфу взаєморозуміння між людьми. Спільне відчуття присутності надприродного їх не об'єднає, оскільки занадто несхожими є зовнішні маніфестації цих відчуттів. Що ж повинно бути покладене в основу єдиного світу? Відповідь на це запитання шукають учасники діалогу, пропонуючи почати з малого – з довіри у відношенні один до одного, яка може перерости у повагу і любов до ближнього.

Важливо також зазначити, що колишній глава католицької церкви Іоанн Павло ІІ був глашатаєм єдиної християнської європейської культури від Атлантики до Уралу. І ця єдина культура має трансформуватися в "цивілізацію любові". Іоанн Павло ІІ високо оцінював внесок християнського Сходу, зокрема Київського християнства в духовну скарбницю світового християнства. В Апостольському листі "Orientale lumen" ("Світло Сходу") увага акцентується на тому, що "гідна шани стародавня традиція Східних церков є невід'ємною спадщиною Христової церкви". Повний образ вселенської церкви, як вважав Іоанн Павло ІІ, "не може бути виражений тільки однією традицією чи спільнотою, яка протистоїть іншій. Шукати і зміцнювати шляхи спілкування між християнським Сходом і християнським Заходом – це, як стверджував понтифік, є "воланням ХХІ століття": "воланням Риму, воланням Константинополя, воланням Москви, воланням усього християнства, обох Америк, Африки, Азії – всіх, це волання нової євангелізації".

Папа Іоанн Павло ІІ закликав пізнати особливості та розмаїття християнського Сходу, які виявляються в характерних ознаках його культури, богословської і духовної традицій. Підкреслювалася така життєдайна цінність християнського Сходу як "шанобливе ставлення до національних культур". Водночас папа самокритично оцінював ситуацію, яка заважає досягненню єдності між християнським Сходом і християнським Заходом. Тому він пропонував "відкинути переконання, за яким сукупність звичаїв і традицій латинської церкви більшою мірою відображає повноту правильного навчання" ["Orientale lumen", § 20].

Цей самокритичний і водночас екуменічний заклик Іоанна Павла ІІ на порозі третього тисячоліття, який має знівелювати відмінності і зблизити позиції обох рівноцінних і рівноправних частин християнства, засвідчує, власне, про декларований відхід римо-католицької церкви від століттями утверджуваного пріоритетного, виключного, привілейованого її статусу як "єдиної справжньої церкви спасіння". А саме це, як відомо, було каменем спотикання і причиною напружених і часто ворожих відносин між християнським Сходом і християнським Заходом, зокрема і взаємовідносин між римо-католицькою, православною і греко-католицькою церквами в Україні.

Постійне і спільне покаяння і навернення необхідні і християнському Заходу, і християнському Сходу. Саме на такій позиції стояв Іоанн Павло ІІ, самокритично підкреслюючи, що "покаяння і навернення потрібні також латинській церкві, щоб належним чином шанувати й оцінювати гідність східних християн" ["Ut unum", 23 травня 1995 р., § 54].

"Християнство повинно дихати двома легенями", тобто сповідувати західну і східну традиції. Цей папський афоризм спрямований у третє тисячоліття християнської ери. Витоки цього афоризму, який має стати програмним закликом для утвердження єдиної християнської спільності в "цивілізації любові", Іоанн Павло ІІ знаходив у "центральній події євангелізації всього світу" – "хрещенні святого Володимира". "Йому, Володимиру, – зазначав папа, – зобов'язані не лише слов'янські народи Східної Європи, а й ті народи, які поселилися за Уралом, майже до Аляски" [Історія релігії в
Україні. – Т. IV: Католицизм. – К., 2001. – С. 6-7].

Отже, хрещення Київської Русі, становлення Київського – саме українського – християнства Іоанн Павло ІІ поставив у центр єдиної християнської культури від Атлантики до Уралу. Київське християнство, як зазначив папа, стало важливою віхою у становленні світового християнства і формуванні єдиної європейської християнської культури.