Жиленкова Е.П., Кузнецов С.Г

Агропромислове комплексоутворення грунтується не лише на агропромисловій, а й на територіальній інтеграції різних видів діяльності. Для останньої велике значення мають територіальні відмінності в умовах, ресурсах та інших факторах, а також особливості територіального управління, зокрема планування та прогнозування.

Територія зумовлює специфіку аграрно-територіальних комплексів, цикли виробничих процесів та економічну ефективність спеціалізації і комплексності окремих агропромислових підприємств.

Вплив території найповніше проявляється в системі факторів і механізмі їх впливу на формування й розвиток АПТК. Вплив окремих факторів настільки неоднаковий на різних частинах території, що в ряді випадків структура, спеціалізація і масштаби розвитку конкретних АПТК визначаються головними лімітуючими факторами у формуванні виробничо-територіальних типів господарств.

Ця система факторів складна. Однак з погляду географії їх можна розділити на такі групи: природно-географічні, суспільно-географічні, економічні та ін. Від рівня їх врахування залежить специфіка територіальної організації АПТК, особливо сільського господарства.

Незважаючи на наявність наукових розробок щодо способів оцінки цих факторів, їхній територіальний аспект ще мало використовується в практиці прогнозування і планування агропромислового виробництва на місцях через недостатнє врахування географічних методів управління (районування, картографування, виробничо-територіальної типізації) і наявних матеріалів, які дають змогу повніше використати місцеві умови.

1. Територіальні відмінності природного агроресурсного потенціалу найрізкіше диференціюють агропромислове виробництво, зокрема виробництво сировини. Територіальні поєднання природних умов і ресурсів зумовлюють природну продуктивність сільськогосподарської праці, яка виражається у різних витратах живої праці на виробництво одиниці продукції, в коливанні показників собівартості продукції і середньої багаторічної врожайності культур. Різницю в цих показниках неможна пояснити лише впливом природних умов та ресурсів, однак немає сумніву, що цей вплив суттєвий.

Вплив природно-ресурсного потенціалу на агропромислове виробництво проявляється зонально і опосередковується суспільним ладом, рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічного прогресу. Тому важливим напрямом раціоналізації природокористування повинно бути формування такої територіальної структури АПТК нашої держави і окремих її регіонів, яка дозволяла б максимально використати багатий природно-ресурсний потенціал відповідної території на основі загальнодержавного поділу праці.

Природні умови і ресурси впливають на агропромислове виробництво усією їх сукупністю, однак їх можна розчленувати на окремі елементи природного комплексу і вплив кожного з них виявити окремо. Головними природними агроресурсами є земля, тепло і волога.

Оцінка землі як основного засобу агропромислового виробництва, предмета та знаряддя праці передбачає насамперед кількісне представлення її природної та економічної родючості. Найповнішу інформацію про землю як засіб виробництва дає земельний кадастр, зокрема кадастрові карти.

Територіальною одиницею оцінки землі на невеликій території, переважно з однорідним кліматом є сільськогосподарські типи земель, що безпосередньо перебувають підвпливом господарської діяльності людини; при цьому враховують положення їх у рельєфі, почленованість і т. ін. Якщо ж ідеться про великі території в різних грунтово-кліматичних зонах, тоді насамперед звертають увагу на кліматичні умови.

Отже, сільськогосподарський тип землі є сукупністю тих особливостей території, які в умовах даної місцевості визначають виробничий напрям землеробства і основні прийоми агротехніки вирощування сільськогосподарських культур. Картосхеми бонітету грунтів, складені на основі виявлених кореляційних зв'язків між урожайністю основних культур та механічним складом і вмістом гумусу в грунті, структурою і потужністю орного горизонту, реакцією ґрунтового розчину, вмістом мінеральних і органічних сполук та елементів, дають змогу оцінити агровиробничі властивості грунтів і земельних угідь в цілому, їхню продуктивну здатність. Проте слід мати на увазі, що зміни властивостей грунтів набагато більше залежать від людини, ніж зміни властивостей клімату (мікрокліматичних характеристик).

Природна родючість грунту в процесі використання переходить в економічну родючість — результат взаємодії природних, техніко-економічних та соціально-економічних чинників. Показником кількісної оцінки природної родючості грунту є коефіцієнт окупності затрат К_т, що характеризує вихід валової продукції рослинництва з одиниці земельної площі по відношенню до сукупних затрат на виробництво цієї продукції.

Оцінювати агрокліматичні ресурси необхідно при розміщенні окремих сфер АПТК, насамперед сировинної (чи аграрної).

Коли йдеться про зональну оцінку агрокліматичних ресурсів, то клімат є основним природним ресурсом сільськогосподарського виробництва, життєвою основою людства на всіх історичних етапах його розвитку. Коли ми говоримо про внутрішньозональну (обласну, районну, чи, тим паче, внутрішньогосподарську) оцінку агрокліматичних ресурсів, то роль їх відходить на другий план, порівняно з ґрунтовими умовами, через невелику їх територіальну диференціацію. Проте у зв'язку з тим, що в основу землеробства покладено використання ресурсів сонячного світла, тепла і атмосферної вологи, то необхідно мати агрокліматичні показники для конкретної оцінки цих ресурсів. В окремих виробничо-територіальних типах господарств враховують навіть мікроклімат окремих ділянок, особливо в умовах дуже почленованого рельєфу. Так, правильно використавши тепліші мікрокліматичні ділянки, можна не лише отримати вищі врожаї, а й забезпечити більш раннє (на 7—10 днів) дозрівання ягідників, плодових і теплолюбних овочевих культур.

Для потреб суспільно-географічних досліджень агропромислового процесу в межах окремих областей або їхніх груп рекомендується система агрокліматичних показників з їх картографічним зображенням.

Для оцінки запасів тепла найчастіше використовують такі показники:

суму позитивних температур повітря — показник загальної тепло-забезпеченості території, який залежить від дат переходу середньодобових температур через 0°, оскільки останні визначають весняну і осінню межі між теплим і холодним періодами, відтавання і замерзання грунтів, скресання і замерзання річок, а також початок весняних польових робіт і припинення їх восени;

тривалість вегетаційного періоду, точніше — суми активних температур за період вегетації (під вегетаційним періодом розуміють проміжок часу від початку проростання насіння до дозрівання нового насіння). Для цього треба знати дати переходу середньодобових температур через 5° навесні і восени, які дають змогу визначити не тільки тривалість вегетаційного періоду в днях, а й дістати зазначені суми середніх добових температур, вищих за 5°;

тривалість періоду інтенсивного розвитку рослин (у днях), який визначають дати переходу середньодобових температур через 10°. Цей період за тривалістю дуже близький до безморозного періоду, іноді його називають вегетаційним для більшості культур помірного поясу. Ця сума середньодобових температур понад 10° є показником загального вираження теплових ресурсів якоїсь території для рослинництва за умови доповнення даними про широту місця, ступінь континентальності клімату, мінімальну температуру початку росту рослини, тривалість безморозного періоду, температуру грунту на рівні вузла кущіння;

тривалість періоду найбільшої теплозабезпеченості рослин — це кількість днів із середньодобовими температурами, вищими за 15°.

Ці показники теплозабезпеченості території порівнюють з біокліматичними сумами середніх багаторічних температур, що забезпечують технічну зрілість різних сільськогосподарських культур за 90 % років. Дуже важливо знати найбільшу (влітку) і найменшу (взимку) тривалість дня, абсолютні максимальні і мінімальні температури повітря. Велику роль у нагромадженні рослинами органічних речовин відіграє інтенсивність сонячного освітлення (фотоперіодизм), від якого залежить якість продукції (вміст крохмалю в картоплі, білка в сіні з трав або в зерні злаків).

За реакцією рослин на світло їх поділяють на рослини довгого дня (пшениця, жито, овес, ячмінь, льон, горох, сочевиця, мак, буряк, морква тощо), короткого дня (просо, кукурудза, сорго, коноплі, бавовник, соя, кунжут та ін.) і рослини, які не залежать від тривалості дня (соняшник, гречка, тютюн).

Принципове значення має неоднаковий якісний склад сонячного світла. Багате на ультрафіолетове проміння розсіяне світло впливає на рослини інакше, ніж прямі промені, де більш проявляється довгохвильова частина спектра. Високий урожай необхідної якості дають при достатній кількості прямого світла бавовник, цукрові буряки, тютюн, квасоля, баштанні культури, помідори, виноград, плодові дерева тощо.

Важливою є оцінка забезпеченості рослин вологою. Вода бере участь в обміні речовин, регулює температуру рослин. Для росту і плодоношення рослини використовують лише близько 0,2 % об'єму води, що надходить через кореневу систему, оскільки основна її маса йде на транспірацію. Наприклад, протягом одного жаркого дня з гектара пшениці випаровується до 80 м' води.

Для оцінки запасів вологи беруть до уваги:

кількість річних і ефективних опадів, або продуктивної вологи (в мм), що безпосередньо використовується рослинами в метровому і орному шарах грунту. Слід також знати сезон, у який рослини потребують найбільшої кількості води;

коефіцієнт транспірації — відношення кількості спожитої рослиною вологи за період вегетації до маси сухої речовини. Через нестачу даних про вологість грунту використовують комплексний показник атмосферного зволоження місцевості — коефіцієнт зволоження де Р — кількість річних опадів за теплий період; ІА — сума середньодобових (середньомісячних) дефіцитів вологості повітря за рік, що є показником випаровування. Коли К_г = 0,45, то в межах року має місце відповідність опадів і випаровування; К_г > 0,60 вказує на формування надлишкового зволоження; К, < 0,45 є показником недостатньої зволоженості; Кз < 0,15 свідчить про вкрай посушливі умови;

гідротермічний коефіцієнт, що означає відношення кількості опадів до суми температур повітря, збільшеної в 10 разів, яку розраховують на вегетаційний період (VI—VIII місяці). В. П. Попов запропонував коефіцієнт зволоження з урахуванням ефективних опадів: К — річна сума ефективних опадів; 2,4 — випаровування в червні і липні; п — кількість днів сонячного сяяння;

«стиглість» грунту, що визначається датами весняного відтаювання грунту до глибини 10 см, тобто формуванням м'якопластичного стану.

Особливо цінними є показники поєднань тепла і вологи з продуктивністю окремих рослин, тобто бонітування клімату. В основу сільськогосподарського бонітету рекомендується покласти кількісний зв'язок величини урожаїв рослин з ресурсами тепла і вологи:

де У — урожай (ц/га); —тривалість вегетаційного періоду; Б_х — біологічна продуктивність клімату.

Результати досліджень спеціалістів-агрокліматологів використовують для економіко-географічної розробки питань територіальної організації сільського господарства або беруть відомості з агрокггіматичних довідників. На основі цих даних бажано виготовити комплексну картосхему агрокліма-тичних ресурсів з короткою текстовою характеристикою їх за сезонами року щодо основних сільськогосподарських робіт.

На ефективність територіальної організації сільськогосподарського виробництва значно впливає рельєф місцевості. Рельєф — основна причина агровиробничої неоднорідності земель і тому є важливою передумовою для диференціації способів впливу на грунти.

Вплив рельєфу виявляється в розміщенні і конфігурації сільськогосподарських угідь, роботі сільськогосподарських машин, характері меліоративних робіт, розміщенні і врожайності сільськогосподарських культур, конфігурації сільських доріг і сільських населених пунктів.

У сільськогосподарській оцінці рельєфу найбільше значення мають нахил поверхні (крутизна схилу), що впливає на умови стоку вологи, зволоженість, інтенсивність змиву грунтів і утворення ярів. Так, при суглинковому механічному складі грунтів на схилах крутизною < 1° змиву практично немає, при 1,5—2° спостерігається слабкий змив, при 3—4° — середній ступінь змиву, а при 4—6° — значний. На схилах крутизною в 5—8° зовсім змивається верхній гумусовий горизонті відкривається ілювіальний, який теж нерідко зазнає змиву.

Кут падіння сонячних променів на поверхню землі, тобто зігрівання поверхні різної експозиції, залежить від крутизни схилу місцевості. Південний схил найтепліший, західний і східний займають проміжне місце. Тому тривалість безморозного періоду на випуклих формах рельєфу трохи більша, ніж у видолинках. Нижні ділянки схилу краще захищені від вітрів удень, але вночі на них застоюється більш холодне повітря.

Вертикальна зональність, крутизна схилів, дрібноконтурність ділянок створюють труднощі для механізації землеробства. Наприклад, при крутизні схилу 8° знижується продуктивність трактора на 13— 15 %, а витрати пального зростають на 12 %. Схил крутизною понад 10—15° освоюють будівництвом східчастих терас.

На невеликих територіях, зокрема в окремих господарствах, необхідно проводити господарську оцінку мікрорельєфу. При цьому слід користуватись результатами геоморфологічних досліджень, зокрема схемами геоморфологічного районування, картами четвертинних відкладів тощо. Підсумком таких рельєфооцінковихробіт повинна бути картосхема ареалів досліджуваної території з різними кутами нахилу поверхні і виділеними еродованими ділянками та способами їх сільськогосподарського використання.

При сільськогосподарській оцінці рослинності і тваринного світу економіко-географ повинен звернути увагу на роль природних рослинних (кормових) і лісових ресурсів, корисних тварин та шкідників полів і збудників хвороб домашньої худоби.

Для районування сільськогосподарського виробництва велике значення має комплексна оцінка природних умов за допомогою методу багатомірних групувань. Для цього рекомендується формула

 

де Р — багатомірна середня, що відображає інтегральну оцінку природних умов території; Рі — окремі фактори і ознаки природного характеру (середньорічна температура, континентальність клімату, родючість грунту тощо); і — часткові коефіцієнти детермінації, що визначають ступінь впливу природних факторів на варіацію врожайності сільськогосподарських культур.

Однак для визначення сільськогосподарської можливості тієї або іншої території цих показників не досить. Необхідно використати дані про затрати праці й засобів виробництва та розміри продукції з одиниці площі.

Зональні або внутрішньозональні поєднання природних умов і ресурсів є природною основою виділення зональних АТК, яків цьому разі визначальні щодо формування зональних циклів сільськогосподарського виробництва. Узагальнюючим показником оцінки ефективності використання сумарного природно-ресурсного аграрного потенціалу є вихід обсягу виробництва кінцевої продукції землеробства на одиницю цього потенціалу.

2. Суспільно-географічні фактори в широкому розумінні є визначальними в розвитку і розміщенні сільськогосподарського виробництва. Під їх впливом часто формується тип господарства, що дуже відрізняється від переважаючого в певній природній зоні. Це виражається у формуванні приміських АТК.

Перш ніж аналізувати вплив кожного із суспільно-географічних факторів на територіальну організацію сільськогосподарського виробництва, слід виявити ступінь однорідності соціально-історичних умов досліджуваної території, оскільки певні особливості успадкованого від минулого розміщення сільського господарства самі стають фактором його розміщення в наступні періоди. Таку роль відіграють зміни природних ландшафтів, що вже сталися під впливом їх вікового використання; засоби виробництва (господарські й житлові будівлі, дорожня мережа, меліоративні споруди тощо) тривалого функціонування; відмінності в кваліфікації робочої сили і нагромадженому місцевому досвіді; пристосованість до місцевих умов сортового складу рослин і порід худоби та ін. Отже, етапи поширення різних форм землеробства і тваринництва так чи інакше позначаються на сучасних територіальних відмінностях сільськогосподарської діяльності.

Розглянемо найважливіші сучасні суспільно-географічні фактори територіальної організації АПТК.

1. Потреба держави в певних видах, асортименті та обсязі сільськогосподарської продукції на досліджуваній території. Таке замовлення держави відбивається в науково обгрунтованому державному плані заготівель сільськогосподарської продукції на перспективний період. Зрозуміло, що в перспективних планах слід враховувати досягнення науково-технічного прогресу, приріст населення і підвищення рівня його споживання. Плани державних закупівель у цьому разі є важливим засобом управління процесом спеціалізації і концентрації виробництва в сільському господарстві та АПТК в цілому. Конкретно ці потреби визначаються науково обгрунтованими нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх задоволення. Потреби можуть бути загальнодержавними, регіональними та місцевими.

2. Кількість і якість землі та рівень її сільськогосподарської освоєності. Земля є головним економічним фактором територіальної організації АТК. Територіальна обмеженість і фізична незамінність землі передбачають інтенсифікацію сільського господарства як один з основних шляхів збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Потреба в точній інформації про територіальні відмінності в якості земельних ресурсів зумовила роботи з економічної оцінки різних видів сільськогосподарських угідь.

Повністю визначити сільськогосподарські можливості земель не можна жодними фізико-географічними показниками. Про них дізнаємось лише з практичного досвіду сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарської родючості землі як якоїсь абсолютної якості, що залежить лише від її природних властивостей, немає.

Вартість валової продукції є найповнішим показником розмірності продуктів. Проте звітна вартість через зональні ціни відхиляється від середньої вартості цілої низки сільськогосподарських продуктів і не дає правильного уявлення про обсяг виробництва. Тому для обчислення величини валової продукції рекомендуються розрахункові ціни на основі даних про середню собівартість і принципу однакової 100 %-ї рентабельності. Помноживши ці розрахункові ціни на валові збори з урахуванням рівнів середньої врожайності за 3—5 років, дістанемо розрахункову вартість валової продукції.

Порівнянними повинні бути і витрати праці на 1 га посівів (дані за З—5 років), що погребує збереження принципу однакової плати за однакову.

Для визначення економічної родючості орних земель треба мати не лише кількісне вираження природної родючості, а й рівня інтенсивності землеробства, що характеризується величиною порівнянних витрат на 1 га посівів. Як критерій економічної родючості землі рекомендується розглядати кількість розрахункової вартості валової продукції на одиницю посівної площі, оскільки це показник фактичного рівня виробництва, досягнутий внаслідок більш-менш вмілого використання природних і економічних факторів. Щоб одержати такі розрахункові показники, застосовують метод відбору типових господарств з кожного сільськогосподарського типу земель.

Розраховані в такий спосіб кількісні й відносні показники (бали) дають змогу виділити ареали найбільшої віддачі вкладених засобів виробництва і праці, тобто удосконалити сучасне розміщення і спеціалізацію сільськогосподарського виробництва, а також порівняно об'єктивно оцінити рівень ведення господарств, продуктивність праці, поліпшити систему оплати праці, а також визначити обсяг заготівельної продукції певного виду.

3. Розміщення населення, особливості розселення і рівень використання трудових ресурсів. У широкому соціальному розумінні цей фактор найголовніший у територіальній організації сільськогосподарського виробництва, бо лише з діяльністю людини — головної продуктивної і найактивнішої сили суспільства — пов'язана можливість даного виробництва, розвитку різних сторін науково-технічного прогресу взагалі.

У вузькому економічному розумінні фактор населення є насамперед територіальним розподілом найпродуктивнішої його частини — трудових ресурсів, зайнятих у певній сфері діяльності. Тому населення суттєво впливає на територіальну організацію агропромислової інтеграції та її форми.

На формування АПТК істотно впливають насамперед чисельність і густота сільського населення, продуктивність праці якого зумовлює обсяг сільськогосподарського виробництва, його спеціалізації, рівень комплексності та можливості організації території. При цьому слід враховувати особливості природного і механічного руху, його вікову і професійну структури, територіальну локалізацію.

Окремі виробничо-територіальні типи колгоспів і радгоспів відрізняються між собою не тільки загальними, а й сезонними потребами в сільськогосподарській праці в розрахунку на одиницю площі. Отже, показники працезабезпеченості треба розраховувати не на основі загального районування сільського господарства, а на основі виявлення і раціоналізації виробничо-територіальних типів (ВТТ) господарств.

Аналіз статево-вікової структури сільського населення дає змогу визначити середньорічну чисельність працездатних колгоспників, їхню професійно-кваліфікаційну структуру.

Іншим важливим аспектом аналізу трудових ресурсів села є рівень і структура їх зайнятості не лише за адміністративними районами, а й за окремими типами господарств. Лише відношення максимального запасу (фонду) робочого часу ВТТ господарства до всіх його потреб у праці дає змогу зробити висновок про справжній рішень забезпеченості робочою силою як протягом року, так і за окремими сезонами (місяцями) на основі врахування частки і трудомісткості окремих галузей.

Засобами зниження сезонності сільськогосподарської праці є всебічний розвиток галузей інтенсивного тваринництва, що має цілорічну сферу прикладання праці й потребує зміцнення польового кормовиробництва, а також розвиток агропромислового процесу (організації в сільській місцевості підсобних промислів, міжколгоспних АПО та різних видів АПК). Рекомендується також у господарствах створювати сезонні філіали підприємств легкої і харчової промисловості. Така зайнятість у періоди надлишку робочої сили на селі зумовлює зростання кваліфікації і удосконалення спеціалізації людей, що працюють у рослинництві, та оволодіння ними певною професією промислового робітника.

Говорячи про ефективність використання трудових ресурсів села, слід мати на увазі їхню територіальну локалізацію, яка найповніше виявляється в особливостях розселення. У сільському господарстві більше, ніж у галузях промисловості, пов'язані між собою місце проживання населення і характер виконуваної роботи. Це пояснюється тим, що зайняте в сільському господарстві населення повинно бути до певної міри розподілене на оброблюваній території, а також тим, що диференціація занять населення в сільському господарстві порівняно менша, ніж у промисловості. Ці особливості є, зокрема, причиною меншої рухомості сільського населення порівняно з промисловим.

Сільські населені пункти повинні бути оптимальними як за розмірами (людністю), відстанню до місць праці, станом і забезпеченістю дорожньою мережею, так і за розвитком у них окремих функцій, зокрема забезпеченості населення працею протягом року та культурно-побутовими закладами.

На ефективність різних видів АПТК істотно впливають темпи перерозподілу населення між містом і селом за рахунок села. Для аграрних територій важливу проблему становлять малі міста, які є своєрідними «перевалочними» пунктами в обміні населення між сільськими місцевостями і середніми, а потім і великими містами. Тому слід розширювати зв'язки малих міст з розміщеними поблизу сільськими поселеннями. Таким дійовим засобом є формування в малих містах (до 70 тис. чол.) центрів різноманітних елементарних аграрно-промислових комплексів і об'єднань. Навколо таких міст доцільно розвивати високоінтенсивне сільське господарство, а в самих містах концентрувати підприємства з первинної і наступної обробки сільськогосподарської сировини, переробки дикоростучих плодів, розширювати традиційний місцевий промисел, будувати підприємства побутового обслуговування для населення не лише цих міст, а й для сільського.

Малі міста повинні стати також центрами постачання колгоспів і радгоспів сільськогосподарськими машинами, запасними частинами, нафтопродуктами, мінеральними добривами, центрами заготівель різноманітної сільськогосподарської продукції. Разом з тим вони є джерелами сезонної робочої сили для села.

Середні (70,1—250 тис. чол.) міста на аграрних територіях є важливими факторами розміщення і спеціалізації сільського господарства, що зумовлює утворення приміських АПК. Наявність великих міст і промислових центрів підвищує частку трудомістких культур (овочів, картоплі, ягід), галузей тваринництва (молочне скотарство, птахівництво), а також сприяє значній інтенсифікації цих галузей. Одночасно тут помітні суперечності між зростанням частки трудомістких галузей і нестачею робочої сили, яка використовується в промисловості і сфері обслуговування.

Масове переміщення сільського населення в міста загострює також проблему народжуваності (до її зниження). Щоб уникнути цього, слід максимально використовувати сільські трудові ресурси і створювати всі умови для високої продуктивності праці.

За дефіциту трудових ресурсів при створенні АПТК з трудомісткими виробництвами необхідно враховувати особливості територіального балансу трудових ресурсів. Одночасно відбувається якісне удосконалення робочої сили на селі та в переробних і обслуговуючих галузях. Особливу увагу слід звернути на високу концентрацію населення у величезних і великих містах, міських агломераціях як споживача малотранспортабельної продукції, як фактора посилення концентрації і спеціалізації агропромислового виробництва з високим рівнем його індустріалізації.

Науково-технічна революція на сучасному етапі проявляється на прискоренні руху населення, підвищенні його культури, зміні форм спілкування між робітниками виробництва і працівниками невиробничої сфери, класами і соціальними групами суспільства.

4. Рівень інтенсивності сільського господарства. З науково-практичних позицій рівень інтенсивності й процес інтенсифікації є важливими економічними факторами розвитку й розміщення сільського господарства досліджуваної території.

Рівень інтенсивності визначається концентрацією засобів виробництва і праці на одиницю площі; процес інтенсифікації означає додаткові затрати засобів виробництва, а в ряді випадків — і живої праці на ту саму земельну площу.

Зростання інтенсивності сільського господарства означає, що виробничий процес на певній площі стає більш потужним, індустріалізованим. Підвищення затрат суспільної праці повинно привести до зниження затрат, особливо живої праці, на одиницю продукції швидше, ніж зростатимуть затрати оречевленої праці. Інтенсифікація грунтується на тому, що земля постійно поліпшується, коли правильно її використовувати. Практично інтенсифікація сільського господарства виявляється в сукупності необхідних прийомів, яких постійно шукають практики.

Головне в цій проблемі — вивчення і аналіз територіальних відмінностей не лише окремих факторів інтенсифікації, а й сумарного їх кількісного рівня в областях, адміністративних районах і навіть на окремих типах земель. Для кожного конкретного випадку, для певних поєднань природних і економічних умов практично можна визначити найбільш ефективний рівень інтенсивності сільського господарства, пов'язаний з рівнем господарської продуктивності землі.

Виявити територіальні відмінності в рівні інтенсивності можна лише на основі врахування системи економічних показників. Основним показником рівня інтенсивності є вартість основних виробничих фондів і величина поточних виробничих затрат (без амортизації) на одиницю земельної площі (для всього сільського господарства) і на 1 га орних земель (для землеробства). Проте зростання виробничих затрат на одиницю земельної площі доцільне лише тоді, коли воно супроводиться таким збільшенням виходу продукції, що собівартість її знижується. В іншому випадку господарство зазнає збитків.

Найбільший інтерес становить рівень інтенсивності сільського господарства, його територіальні відмінності. Комплексний показник рівня інтенсивності сільськогосподарського виробництва можна обчислити математичним способом за формулою

 

де - шуканий рівень інтенсивності в балах; т х —факторіальні показники господарства; т-,—факторіальні середньозональні показники; К —коефіцієнт, частка кожного фактора.

Спосіб такого обчислення можна застосувати для аналізу рівня інтенсивності окремих господарств, тобто як один з важливих критеріїв їх виробничо-територіальної типізації. Серед рекомендованих факторіальних показників слід назвати такі: забезпеченість трудовими ресурсами, оснащеність виробничими фондами, густота поголів'я худоби, кількість добрив на одиницю площі і частка трудомістких культур у загальній посівній площі, що припадають на 100 га сільськогосподарських угідь.

Територіальний аналіз рівня інтенсивності сільського господарства проводиться для виявлення його впливу на рівень економічної ефективності галузі. Таким показником є дальше зростання рівня сільськогосподарського виробництва, зокрема врожайності, продуктивності праці, рівня рентабельності, чистого доходу на 1 га посівної площі і умовну голову худоби та одиницю відповідного виду продукції. Інтенсифікація виступає фактором, що підвищує віддачу земельних і трудових ресурсів, виправдовує відтік робочої сили.

Можливості дальшої інтенсифікації сільськогосподарського виробництва значною мірою залежатимуть від політики капіталовкладень у цю галузь і вміння раціонально їх використовувати.

5. Рівень розвитку, структура і характер розміщення промисловості. В цілому індустрія – це технічна база розвитку, поглибленої спеціалізації і раціонального розміщення сільського господарства. Адже промисловість постачає сільському господарству різноманітні машини, хімічні добрива, корисні відходи, енергію спрацьованої пари і теплої води, електроенергію тощо; це основний засіб розвитку агропромислової інтеграції.

Сільськогосподарське виробництво також має певний вплив на виникнення нових промислових підприємств у сільськогосподарських місцевостях з переробки сільськогосподарської сировини, на будівництво нових шляхів сполучення, на забезпеченість промисловості робочою силою. Тому в сучасних умовах темпи зростання сільського господарств а значною мірою залежать від розвитку всього промислового комплексу досліджуваної території; Місцевості з вищою територіальною концентрацією промисловості забезпечують більшу можливість ведення сільського господарства на індустріальній основі, збалансованість розвитку обох найважливіших галузей матеріального виробництва, поглиблення між ними виробничих зв'язків.

Конкретний вплив промисловості на функціонування АПТК виявляється в таких напрямах:

постачанні різноманітних засобів сільськогосподарського виробництва (агрегатів, матеріалів, добрив), устаткування для ферм і відгодівельних господарств; широкому впровадженні індустріальних методів виробництва у землеробство й тваринництво; удосконаленні суспільної організації сільськогосподарського виробництва, яка за формами ведення дедалі більше наближається до промисловості. Найяскравіше цей напрям виявляється у формуванні тваринницьких комплексів. Це шлях індустріалізації сільського господарства;

удосконаленні розміщення і спеціалізації сільського господарства, підвищенні рівня його концентрації в межах сировинних зон промислових підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. А це веде до диференціації за цими показниками відповідних виробничо-територіальних типів колгоспів і радгоспів, до посилення їхніх зв'язків з переробними підприємствами. Отже, формування різноманітних аграрно-промислових об'єднань і аграрно-промислових комплексів є другим шляхом індустріалізації сільського господарства на сучасному етапі його розвитку;

зв'язки промисловості і сільського господарства нерідко визначаються наявністю в місцевостях вільної робочої сили, енергетичних, водних та інших ресурсів, транспортних засобів, які використовуються спільно. Відомо, що промисловість черпає робочу силу переважно із сільських місцевостей. Має значення й те, що сезон основних робіт у сільському господарстві й ряді галузей промисловості не збігається, внаслідок чого вільні робочі руки в різні сезони частково «переходять» з однієї галузі до іншої;

формуванні приміських АТК та розміщенні в них великих вузькоспеціалізованих птахівничих, молочних, овочевих та інших виробничо-територіальних типів сільськогосподарських підприємств, переважно радгоспів. Проте цей вплив промисловості є посереднім через міське населення в промислових і культурних центрах як споживача сільськогосподарських продуктів за науково обгрунтованими нормами харчування. А промисловість, як відомо, є головним фактором містоутворення;

підвищенні професійного, культурно-побутового рівня сільського населення.

6. Рівень розвитку транспорту і транспортно-географічне положення — важливий фактор, що впливає на територіальну організацію сільського господарства і промисловості з переробки сільськогосподарської сировини. Чим більша протяжність шляхів сполучення і вища густота транспортних засобів, тим більші можливості для інтенсифікації сільського господарства, розширення сфери його зв'язків з іншими галузями народного господарства, для поглиблення територіального поділу сільськогосподарської праці. В міру прокладання нових шляхів сполучення в сільських місцевостях збільшуються відстані економічно вигідної доставки сільськогосподарських продуктів до місць їх масового споживання і переробки з районів з нижчою собівартістю виробництва цих продуктів. Отже, розвиток транспорту дає змогу більше спеціалізувати окремі райони країни і орієнтувати їх на максимальне виробництво певних видів продукції. Це означає, що неоднакова економічна ефективність виробництва певного виду сільськогосподарської продукції в різних місцевостях залежить від транспортно-географічного положення цих місцевостей щодо місць споживання або промислової переробки її і місць, звідки надходять для сільського господарства засоби виробництва (пальне, мастила, добрива, машини та інше устаткування), корми, породна худоба, агрозоотехнічна допомога тощо.

Однак і при удосконалених шляхах сполучення і транспортних засобах не можна не враховувати суспільних витрат на транспортування сільськогосподарської продукції. Тому при розміщенні сільськогосподарського виробництва враховують умови транспортування цієї продукції із сфери виробництва в сферу споживання. Особливо велике значення мають шляхи сполучення і засоби транспорту для розміщення виробництва сільськогосподарсько