Тема 2. Об’єкти нормування

ПЛАН

1. Робочий час як загальна міра кількості праці.

2. Структура виробничого і трудового процесу.

3. Виробнича операція як головний об’єкт нормування праці, її характерні ознаки.

4. Робоче місце як зона поєднання виробничого і трудового процесів.

1. Робочий час як загальна міра кількості праці

За умов швидких змін на ринках товарів і послуг, підвищення конкуренції, постійних ресурсних обмежень чинник робочого часу стає після людини одним з основних і головних джерел успішної діяльності підприємства.

Робочий час – це тривалість обов’язкового перебування працівника на робочому місці для виконання посадових обов’язків.

Робочий час – явище сфери праці. Праця в суспільному виробництві виступає в різноманітних конкретних видах, які розрізняються умовами, складністю тощо. Кількісне порівняння різних видів праці можна здійснити тільки за допомогою робочого часу. Отже, робочий час є універсальною мірою кількості праці. Кількість праці, уречевленої в її продуктах, визначається екстенсивною (тривалість робочого часу) та інтенсивною (ступінь інтен­сивності праці) величинами. Тому поняття «робочий час» і «час праці» неоднакові. Робочий час як економічна категорія відображає складний суперечливий зв’язок тривалості праці та її інтенсивності. Будь-які витрати робочого часу мають бути економічно обґрунтовані.

Робочий час кожного працівника є частиною сукупного фонду робочого часу суспільства, тому робочий час є водночас загальною мірою кількості праці. Загальна тривалість робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з іншого – фізичними та психофізіологічними можливостями людини.

Загальна тривалість робочого часу повинна бути не меншою за ту, яку допускає досягнутий рівень продуктивності праці, в іншому разі можуть істотно уповільнитись темпи соціально-економічного розвитку суспільства. Небажаним є й збільшення тривалості робочого часу понад установлений рівень, оскільки це призводить до перевтоми працюючих, скорочує їхній вільний час, негативно впливає на продуктивність праці та якість продукції, загрожує зростанням травматизму. Отже, це невигідно як підприємству та працівникові, так і державі в цілому. Тому суспільство зацікавлене в суворому дотриманні встановленої міри робочого часу.

Норма тривалості робочого часу – це законодавчо встановлена максимальна тривалість робочого часу одного працівника на тиждень. Ця норма не може бути збільшена ні колективними, ні трудовими договорами.

2. Структура виробничого і трудового процесу

Праця здійснюється у конкретних технічно-організаційних умовах у межах певного часу. Тому, визначивши, що предметом нормування праці є тривалість доцільної трудової діяльності лю­дини, необхідно детально розглянути конкретні види об'єктів нор­мування праці як визначені своєрідністю поєднання виробничих і трудових процесів в умовах конкретних видів робочих місць. Поза технологією немає праці. Робота завжди виконується у певній послідовності з відповідними складовими, тобто за конкретною технологією. Трудовий процес, що аналізують при нормуванні праці, неможливо відокремити від техніки й технології, тобто від вироб­ничого процесу. Між ними існує внутрішня єдність сутності ціле­спрямованої людської діяльності на отримання конкретного ре­зультату праці: предметів або послуг. Взаємозв'язок між вироб­ничим і трудовим процесами тим тісніший і глибший, чим вищий ступінь науково-технічного прогресу в окремій ланці суспільного виробництва. Ефек­тивність застосування досягнень НТП у виробничому процесі поля­гає перш за все у скороченні сумарних суспільних витрат праці на створення продукції і послуг, тобто в економії робочого часу.

Чим складніша продукція, що виробляють на підприємстві, та необхідні для цього техніка й технологія, чим більші масштаби ви­робництва, складніші питання його синхронізації, тим більші вимо­ги до організації праці. Сучасне виробництво, яке базується на складній техніці, великих масштабах, багатономенклатурності виробів, не може існувати без раціональних, науково обґрунтованих поділу та кооперування праці. Вони є найважливішими факторами ви­робництва, кардинальним напрямом його вдосконалення на заса­дах впровадження досягнень науки та сучасного досвіду.

Наявність негативних проявів викликає необхідність встановлення певних меж поділу праці, в першу чергу – економічних, психофізіологічних і соціальних.

Економічна межа поділу праці базується на врахуванні його впливу на економічні показники підприємства і пов'язана з на­прямками перерозподілу трудомісткості. Диференціація складних і простих операцій та їх дроблення, які є наслідком поділу праці призводять до скорочення часу на виконання окремої операції внаслідок переваг, притаманних поділу праці. Але дроблення робочого процесу потребує спеціалізації робочих місць, додатко­вого їх обладнання та переустрою, зростання обсягів транспорт­них робіт для переміщення продуктів часткової праці від одного виконавця до іншого. Все це пов'язано з додатковими витратами коштів. Тому поділ праці буде ефективним, коли економія, яку от­римує підприємство від скорочення трудомісткості окремих опе­рацій, перевищує додаткові витрати на реорганізацію робочих місць. Конкретною економічною межею поділу праці в цехах, на дільницях є скорочення тривалості виробничого циклу виготов­лення продукції.

Психофізіологічна межа поділу праці ґрунтується на враху­ванні умов, необхідних для нормального функціонування людсь­кого організму. Дроблення трудового процесу не повинно призводити до надмірної втоми, значного підвищення навантаження на фізіологічну та нервово-психічну системи життєдіяльності пра­цівника. Численними дослідженнями встановлено, що найбільш оптимальним трудовий процес стає при наявності, як мінімум, 6-8 різноманітних елементів, які забезпечують поєднання фізичної та розумової праці й чергування навантаження протягом робо­чої зміни на різні групи м'язів та органів людини. Запобігає мо­нотонності праці дотримання вимог до тривалості найдрібніших операцій – не менше 30 секунд. В цілому ж фізіологічна межа визначається сумарною тривалістю відпочинку протягом зміни, потреба в якому зростає при підвищенні напруженості та моно­тонності праці. Нормативи відпочинку є складовою частиною кожної норми.

Соціальна межа поділу праці пов'язана з необхідністю збе­реження достатньої різноманітності трудових функцій протягом робочої зміни, що робить конкретну працю змістовною та при­вабливою для працівника, сприяє розвитку його творчих здібнос­тей, кваліфікації, забезпечує зростання продуктивності праці.

Ефективність технічного нормування значною мірою зале­жить від того, наскільки досконалим буде вивчення виробничого і трудового процесів, наскільки раціонально відбиватимуться склад і структура конкретних виробничих умов у встановлених нор­мах. Тому дослідження суті, складових частин, послідовності і синхронізації окремих елементів цих процесів посідає централь­не місце в методології науково обґрунтованого нормування праці.

Спостереження за об'єктом нормування завжди відбувається в обставинах конкретного, обумовленого специфікою виробницт­ва поєднання технологічного і трудового процесів, їхній зміст виз­начається матеріально речовими складовими кожного виробництва: наявністю засобів праці, предмета праці і самої живої праці, яка поєднує їх в технологічному процесі – процесі перетворення пред­мета праці у готову продукцію за допомогою технології і присто­сованих до неї засобів праці. Тому виробничий процес можна розуміти як організаційно-технічне оформлення єдності технологі­чного і трудового процесів (рис. 1).

Рис. 1. Взаємозв’язок факторів виробництва при виготовленні продукції

 

Тобто при виборі конкретного об'єкта нагляду потрібно чітко уявляти як специфіку технологічного трудового процесу у виробництві в цілому, так і ланку їх об'єднан­ня в єдиний процес, зокрема для визначення тієї конкретної операції, тривалість якої стане об'єктом технічно обґрунтованого нормування праці.

Виробничий процес являє собою сукупність цілеспря­мованих дій, технологічного і трудового процесів, в результаті застосування яких сировина, матеріали, напівфабрикати перетворюються на готову продукцію.

Виробничий процес має два боки: технологічний і трудовий. Технологічний бік проявляється у заздалегідь розробленому технологічному порядку пере-творення предметів праці готову продукцію – тобто реалізується у технічному процесі, який зовні обладнаний низкою технологічних машин, устаткування, техн­ічних засобів та інструментів.

Технологічний процес слід розуміти як передбачений порядок і спосіб впливу фізич­них, хімічних, кліматичних агентів виробництва для послідовного перетворення сировини, мате­ріалів, напівфабрикатів на го­тову продукцію (чи послуги).

Трудовий процес є також заздалегідь передбаченим порядком і способом сукупних дій працівника над предметом праці за допомогою технічних засобів праці з метою отримання якіс­ного результату праці у вигляді готової продукції (послуги).

Таким чином, у єдності змісту і спрямованості на кінце­вий результат поля-гає неподільність, глибока внутрішня інтеграція технологічного і трудового про­цесів у загальний виробничий процес. Ці два процеси нерозривні.

 

3. Виробнича операція як головний об’єкт нормування праці, її характерні ознаки

 

Технологічний процес послідовно можна розкласти на низку дрібніших складових. Так, вироблення сучасної, технічно складної, високоякісної продукції поділяється на ряд досить великих, внут­рішньо однорідних технологічно-виробничих комплексів: заготівельні, технологічно-обробні, складальні, транспортні, обслуговуючі, допо­міжні тощо. Організаційно кожний з технологічних комплексів на підприємстві оформлюється як виробництво, стадія, цех.

У свою чергу кожний технологічно виробничий комплекс скла­дається з окремих робочих технологічних процесів, для яких, як правило, призначені конкретні машини, технологічне устаткування, установки, апарати тощо; в них (чи за їх допомогою) і відбуваються всі наперед заплановані фізичні, хімічні, природні, кліматичні та інші перетворення сировини, матеріалів, напівфабрикатів у готову продукцію.

Робочі технологічні процеси складаються з окремих вироб­ничих операцій, які чітко окреслені єдністю предмета праці, за­собів праці, носієм праці та робочим місцем. Виробничі операції пов'язані, по-перше, з технічними особливостями роботи засобів виробництва, які потребують, як правило, операцій доставки, за­вантаження, технологічної обробки, розвантаження, транспорту­вання, складування; по-друге – із специфікою технологічних процесів, що можуть потребувати таких операцій, як сушіння, визріван­ня, кристалізація, концентрація, випадіння осаду, остигання, розігрі­вання та ін., по-третє – з психофізіологічними можливостями лю­дини, тому що технологічні операції виконують працівники конкретних професій і кваліфікації. Тобто на рівні операції відбу­вається поєднання технологічного і трудового процесів у єдиний виробничий процес (рис. 2).

 

Рис. 2. Склад і поєднання технологічного і трудового процесів

у виробничому процесі виготовлення продукції

 

Існує безліч трудових операцій у кожній зі сфер та галузей суспільного виробництва. Класифікація їх за певними ознаками дозволяє краще орієнтуватись при відборі для подальшого ви­вчення і нормування:

- за внутрішньою сутністю (характером) виробничого процесу:

- контрольні процеси, зміст яких – в іспиті та перевірці відпо­відності параметрів виготовлених виробів чи напівфабрикатів, напівпродуктів вимогам технічних умов, креслень, стандартів;

- транспортніпроцеси,зміст яких полягає у переміщенні пред­метів праці, та пов'язані з цим вантажно-розвантажувальні роботи;

- фізико-хімічні (пов'язані з головним цілеспрямованим впли­вом на перетворення внутрішніх структури та якостей предмета праці фізико-хімічними і хімічними діями (теплові, дифузні, плавкі, термічні, електрохімічні, кристалізаційні, осаджуючі та ін.);

- механічні (пов’язані з головним цілеспрямованим впливом на перетворення предмета праці за допомогою механічних дій (зміна розмірів, форми, зовнішнього вигляду, складання, видобуток та ін.);

- за тривалістю виробничого процесу:

- безперервні, специфіка яких полягає у паралельному вико­нанні робітником основних виробничих та допоміжних дій в об­сязі, передбаченому виробничим завданням; це дає змогу не пе­реривати процес цільового перетворення предмета праці у зап­ланований виріб;

- циклічні, специфіка яких полягає у регламентуванні роботи машини, апарата, установки, складу та тривалості виконання робіт, що створюють конкретний виробничий процес; повторюваність циклічних операцій протягом робочої зміни може коливатися у широких межах; робітник виконує ручні роботи у суворо вста­новлених регламентом частках виробничого циклічного процесу (як правило, це допоміжні роботи);

- перервні, специфіка яких полягає у чіткому розмежуванні робочої, допоміжних та побічних стадій виробничої дії, виконання яких потребує перерви у продуктивній праці робітника при вико­нанні виробничого завдання;;

- за характером участі робітника у виконанні виробничого процесу виділяють:

- ручні операції,що здійснюються повністю вручну чи за допомогою ручного інструмента; такі процеси потребують, як правило, значних фізичних зусиль, тому їх механізація та автоматизація – першочергові;

- машинно-ручні операції – такі, де робота виконується механізмом, машиною, а робітник безпосередньо, вручну керує цією машиною чи механізмом та паралельно виконує ручні елементи робіт, присутні як в основних, так і в допоміжних операціях;

- машинні операції – такі, в яких основні технологічні пере­творення сировини, матеріалів, напівфабрикатів виконує машина, а допоміжні роботи виконує робітник вручну чи за допомогою ручного інструмента;

- автоматизовані операції –ті ж машинні процеси, але ке­рування машинами, установками відбувається автоматично; робіт­ник лише спостерігає за якісним і безпечним веденням процесу;

- апаратурні операціїпротікають у спеціальних апаратах, реакторах, посудинах, ваннах і подібних ємкостях для перетворення сировини, матеріалу, напівпродукту у необхідний виріб; робітник спостерігає за технікою та регулює її роботу;

- за чисельністю залучених робітників, виконавців залежно від форми організації праці при виконанні виробничого процесу трудові операції бувають:

- індивідуальними, які виконує один робітник,

- груповими,бригадними, які виконує група робітників.

Трудовий процес також можна послідовно розкласти на низку дрібніших складових: операції, комплекси прийомів, окремі прийо­ми, трудові дії, трудові рухи (рис. 3). Трудова операція є часткою трудового процесу, яка здійснюється на робочому місці і охоплює всі послідовні, технологічно однорідні дії робітника, спрямовані на зміну форми внутрішньої структури чи місцезнаходження предмета праці. Використання технологічних можливостей технічних засобів відбувається суто у конкретних трудових операціях.

Трудовий прийом (комплекс трудових прийомів) є часткою трудової операції, що являє собою завершену су­купність дій робітника, які характеризуються певним цільовим призначенням та незмінністю визначених факторів.

Трудова дія – це еле­мент трудового прийому, су­купність дій робітника, необхі­дних для виконання частини трудового прийому.

Трудовий рух – одно­кратне переміщення робочих органів людини (рук, ніг, пальців, тулуба, очей) з одного положен­ня в інше при виконанні трудо­вої дії. Трудовий рух є найпро­стішим та неподільним елемен­том трудового процесу.

Між трудовими рухами є фіксажні точки,тобто зовнішні чіткі позначення, що свідчать про початок чи закінчення трудо­вого руху.

Наприклад, трудову операцію «обробка деталі» слід розкла­сти на такі прийоми: встановлення деталі на верстаті, запуск вер­стата у дію, спостереження за роботою верстата, вимкнення вер­стата, замір розмірів, отриманих після обробки деталі, зняття де­талі з верстата. У свою чергу трудовий прийом «установлення деталі» легко розкладається на такі трудові дії: взяти деталь, уста­новити деталь в гніздо, закріпити деталь, перевірити стійкість де­талі в гнізді.

 

 

Рис. 3. Приклад типового розподілу операції

у трудовому відношенні (для машинобудування)

 

До трудового прийому «установлення деталі» входять такі трудові рухи: простягнути праву руку вправо (в напрямі піддону із заготовленими для обробки деталями), покласти кисть руки на деталь, захопити деталь пальцями руки. Фіксажними точками, що розділяють трудові рухи, будуть: «рука простягнута», «кисть руки лежить на деталі», «пальці руки стиснуті».

Необхідність диференціації трудової операції на дрібні скла­дові частини при нормуванні праці обумовлюється тим, що в су­купності вони становлять метод праці, тобто спосіб виконання виробничого завдання.

Метод праці буде тим кращий, чим він економніший у вит­рачанні робочої сили, робочого часу, тобто чим менша тривалість кожного з трудових рухів, чим коротші паузи між ними, чим мен­ше непотрібних трудових дій.

Нормуванню повинна підлягати лише раціонально організо­вана праця, з доцільними та найбільш економними рухами. Тому вивчають склад та черговість рухів, їх повторюваність. Визнача­ються кращі, гірші та зайві рухи або прийоми в цілому (як комплек­си рухів). Потім відбирають кращі прийоми, виключають зайві, за­мінюють гірші більш ефективними та компонують відібрані (так би мовити «зшивають») в ефективний трудовий процес, метод праці, як підсумкову інтеграцію кращих прийомів та рухів передових робі­тників, щоб потім створити науково і технічно обґрунтовану норму праці. При цьому важливо виходити не лише з тривалості окре­мих прийомів, але й із зменшення фізичного та психічного напру­ження, запобігання надмірній інтенсивності та монотонності праці, що зменшують їх продуктивність.

Науково обґрунтоване технічне нормування праці вимагає додержання певних принципів ефективності трудових процесів:

- принцип паралельності, суть якого в забезпеченні одночасної роботи людини і машини, одночасної участі в трудовому процесі обох рук, а іноді й ніг. Це скорочує виконання виробни­чого завдання, сприяє підвищенню продуктивності праці;

- принцип економії рухів потребує вилучення зайвих рухів з комплексу трудового прийому, трудових дій, встановлення раціонального складу трудової операції в цілому;

- принцип безперервності полягає у необхідності такої організації виконання виробничого завдання, яка забезпечує відсутність істотних пауз між окремими рухами, трудовими діями, трудовими прийомами;

- принцип синхронності найбільше стосується колективно здійснюваних процесів і пов'язаний з необхідністю забезпечення синхронної роботи членів бригади в ручних, машинно-ручних, ме­ханізованих та автоматизованих процесах;

- принцип планового та запобіжного обслуговування робо­чих місць полягає у необхідності узгодженого в часі встановлення суворого регламенту виконання основних та допоміжних робіт, пов'язаних з обслуговуванням робочого місця, здебільшого пере­несення допоміжних робіт на міжзмінні перерви та неробочі дні;

- принцип сприятливої робочої пози працівника і траєк­торій його рухів обумовлений фізіологічною складовою виробни­чого процесу і спрямований на таку конструкцію робочого місця, яка дозволяла б робітнику додержуватись раціональної робочої пози при виконанні виробничого завдання;

- принцип відповідності робітника тій роботи, що він виконує, потребує підбору і розстановки робітників таким чином, щоб їх професійно-кваліфікаційні характеристики відповідали якісному змістові закріпленої за ними праці, а за необхідності – відповідного підвищення кваліфікації або професійної перепідготовки персоналу;

- принцип оптимальної інтенсивності праці робітника полягає у необхідності дотримання психофізіологічних і соціально-економічних меж поділу праці та її кооперування для досягнення високої продуктивності при економних витратах фізичної та психічної енергії людини;

- принцип оптимальної інтенсивності роботи устаткування та механічних інструментів пов'язаний з необхідністю впровадження такого режиму роботи виробничих потужностей, який відпо­відав би найповнішому їх завантаженню та синхронізації роботи із суміжними ланками виробництва. Виконання принципів ефективності трудових процесів вима­гає оптимального за побудовою робочого місця, вивчення якого має важливе значення в нормуванні праці.

 

4. Робоче місце як зона поєднання виробничого і трудового процесів

 

Первинною ланкою підприємства, де відбувається трудовий процес, є робоче місце. Саме на робочому місці відбувається поєднання технологічного і трудового процесів у єдиний виробничий процес. Власне конкретна взаємодія живої праці у перетворенні предметів праці за допомогою засобів праці на готову продукцію є головним призначенням робочих місць. Тому спостереження за тривалістю трудових операцій з метою нормування праці відбувається безпосередньо як спостереження за працею робітника в умовах певних робочих місць. А вивчення їхніх особливостей є однією з найважливіших умов проектування науково обґрунтованих норм праці.

Робоче місце – це зона трудових дій робітника (групи робітників, робочої бригади) з необхідним технологічним устаткуванням, приладами, робочим інструментом, оснащенням, потрібними для якісного виконання виробничого завдання.

Організація робочого місця полягає у раціональному розміщенні в обмеженому виробничому просторі необхідних машин, устаткування, верстатів, меблів, оснащення, транспортних засобів та засобів безпеки. Бо саме на робочих місцях створюються умови, які значною мірою визначають ефективність праці в цілому.

Але робоче місце не ізольований острівець на виробництві. І як би досконало не було організовано окреме робоче місце, успішна діяльність підприємства залежить від сукупної системи всіх робочих місць, від загального рівня їх взаємодії, чіткості обслуговування та повноти забезпечення необхідними ресурсами. Кожне робоче місце має певні характеристики, серед яких головні: оснащеність, спланованість, технічна озброєність, форма обслуговування, умови праці та перебіг трудового процесу в цілому. Оснащеність робочого місця залежить від його спеціалізації, виду обробки предмета праці та характеру виробничого процесу, рівня технічного розвитку, загального стану засобів виробництва, складності технології, організації та культури виробництва. Спланованість робочого місця повинна враховувати фізіологічні особливості людини й забезпечувати таку організацію трудового процесу, яка повністю виключала б зайві рухи та зайве напруження. Для того, щоб створити робітнику необхідні для високопродуктивної праці умови, робоче місце має бути оснащене всіма необхідними засобами праці, склад яких визначають єдність призначення робочого місця, масштаби виробництва, ступінь спеціалізації праці та рівень її технічної озброєності. Технічна озброєність робочого місця включає в себе:

- основне технологічне устаткування, на якому відбувається виконання певної частини виробничого процесу (машини, верстати, апарати, печі, преси, стенди, транспортні засоби та ін.);

- предмети технологічного оснащення (інструменти, прилади);

- допоміжне устаткування та інвентар для розміщення і зберігання оброблюваних предметів праці (прилади, інструменти, допоміжні матеріали, вимірювальні прилади та ін.);

- підйомні та транспортні засоби, прилади, що створюють сприятливу обстановку й безпеку праці;

- предмети для підтримання порядку та чистоти на робочому місці.

Чим більш спеціалізоване виробництво, тим більше можливостей пристосувати кожне робоче місце до конкретної роботи, операції, створити робітнику найсприятливіші умови праці, з урахуванням загальних виробничих, організаційних та фізіологічних вимог.

Організація робочого місця – це система заздалегідь розроблених заходів найбільш ефективного (відповідно до специфіки робочого місця) оснащення, технічного озброєння, спланованості, обслуговування та створення сприятливих умов праці. Під умовами праці мають на увазі сукупність факторів виробничого середовища, наявних на робочому місці, що впливають на працездатність робітника та взагалі на стан його здоров'я в процесі трудової діяльності. Робочі місця дуже різноманітні. їх диференціація за певними ознаками дозволяє розробляти загальні ефективні методи праці для кожної групи та впроваджувати їх з урахуванням конкретних виробничих умов. Диференціація робочих місць відбувається на засадах виділення головних класифікаційних ознак. Це можуть бути: професії, функції виконавців, число виконавців, ступінь спеціалізації, рівень технічного розвитку засобів праці, кількість одиниць устаткування, верстатів, ступінь рухомості, змінність праці, умови праці, функції працівників. Різноманітність робочих місць є об'єктивним наслідком різноманітності виробничих процесів, специфіки поділу та кооперування праці в конкретному технологічному процесі.

Робочі місця диференціюються за первинними організаційно-технологічними ознаками:

1) залежно від рівня технічної озброєності праці: для ручно ї праці, коли один або кілька робітників виконують операції за допомогою різних ручних засобів праці, ручного інструменту; для машино-ручної праці, коли робітники застосовують разом з машинами також і різні ручні засоби праці, ручний інструмент; для механізованої праці, коли трудовий процес відбувається за допомогою машин; для напівавтоматизованої праці; для автоматизованої праці; для роботизованої, програмованої, комп'ютеризованої праці.

2) за видом виробництва: основні, де відбувається технологічне перетворення сировини, напівфабрикатів, напівпродуктів, комплектуючих у цільові вироби; допоміжні, де створюються умови для цільового перетворення предмета праці у цільові вироби;

3) за ступенем спеціалізації: універсальні, де робітник виконує всі або значну частину операцій технологічного процесу; спеціалізовані, де робітник (поряд із значною частиною операцій технологічного процесу) переважно виконує декілька з них, для чого має спеціалізований інструмент та інші засоби виробництва; спеціальні, де робітник виконує лише декілька суворо закріплених технологічних операцій на вузько спеціалізованих для цього засобах виробництва;

4) за типом виробництва: для вироблення одиничної продукції; для вироблення серійної продукції; для вироблення масової продукції;

5) за кількістю устаткування: багатоапаратного, багатоверстатного обслуговування;

6) за розміщенням у виробничому просторі: стаціонарні, де виробниче устаткування і робітник мають довгочасне, постійне місце у цеху, на дільниці; рухомі, де робітник переміщується разом із засобом виробництва, машиною, устаткуванням; маршрутні, де склад праці робітника протягом робочої зміни включає періодичні або постійні обходи стаціонарних або рухомих засобів виробництва;

7) за видами обслуговування: з черговим обслуговуванням, де робітник у разі необхідності викликає обслуговуючий персонал (наладників, слюсарів, мастильників та ін.); з планово-попереджувальним обслуговуванням, коли обслуговування здійснюється за заздалегідь складеними календарними планами – графіками та розкладами, чітко пов'язаними з оперативно-виробничими планами; із стандартним обслуговуванням, коли мають місце примусове регулярне поповнення робочих місць предметами праці, документацією, примусова заміна найчастіше зношуваних деталей, вузлів устаткування, оперативне, чітке за часом, забезпечення предметами праці та вивезення готової продукції;

8) за кількістю виконавців: індивідуальні – з одним робітником; колективні – з одночасною працею кількох робітників; бригадні, коли одночасна праця кількох робітників пов'язана певними поділом та кооперуванням праці і має єдиний кінцевий результат спільних зусиль;

9) за змістом праці: з фізичною працею; з фізично-розумовою працею;
з розумовою працею;

10) за робочою позою типовою протягом якнайбільшої тривалості робочого часу: для роботи стоячи; для роботи сидячи; із змішаною позою, де трудовий процес вимагає від робітника іноді сидячої, іноді стоячої чи іншої пози; з вимушеною позою, коли робітник не має змоги змінити єдину робочу позу, заздалегідь обумовлену особливостями виробничого процесу чи конструкцією устаткування, машин;

11) за умовами праці: з нормальними умовами праці; з важкими та шкідливими умовами праці; з особливо важкими та особливо шкідливими умовами праці;

12) за формами оплати праці робітників: з погодинною оплатою; з відрядною оплатою.

Для того, щоб праця на кожному з робочих місць була ефективною як з точки зору виробництва, так і з точки зору самого робітника, за психофізіологічними особливостями робочі місця повинні відповідати певним науково обґрунтованим вимогам: технологічним, організаційним та фізіологічним. Технологічні вимоги полягають у тому, що для ефективної праці робоче місце повинно бути оснащене певною технікою, яка відповідає застосованій технології (специфічній для кожної роботи), основним устаткуванням, допоміжним інвентарем та робочим інструментом, вимірювальними та контрольними приладами, підйомно-транспортним устаткуванням, засобами зв'язку, автоматизації, блокування та ін. Організаційні вимоги полягають у необхідності раціонального суміщення предметів праці, засобів праці з робочою силою, тобто у забезпеченні: раціонального розподілу всього необхідного обладнання відповідно до специфіки технологічного і трудового процесів (приладів, інструментів, оснащення, засобів вимірювання, контролю, зв'язку тощо) у межах робочої зони; знаходження рішень для найбільш ефективного використання технічних засобів у виробничому і трудовому процесах; впровадження найбільш доцільного розподілу функцій з обслуговування робочих місць між безпосередніми виконавцями та допоміжними, обслуговуючими робітниками; своєчасного постачання сировини, матеріалів, напівфабрикатів, інструментів, тари, запасних частин і засобів для поточного ремонту, прибирання виробничих відходів та підтримання чистоти і санітарно-гігієнічних вимог; створення безпечних та здорових умов праці.

Фізіологічні вимоги. Вирішуючи всі питання, пов'язані з організацією робочого місця, необхідно постійно мати на увазі, що воно призначене для людини, яка на ньому працює. Тому треба враховувати вимоги фізіології та психології праці. Це означає, що необхідно передбачати: найбільш зручне положення робітника при виконанні конкретної роботи; найбільш короткі та зручні зони рухів, найменш стомливих положень тулуба, рук, ніг, голови, очей, дотримання певної тривалості й частоти повторення певних рухів; найбільшу доцільність траєкторії рухів (такої, щоб мали місце найбільш економні з них і в той же час щоб досягалась необхідна амплітуда без зміни основної пози).

Між умовами праці на робочому місці та нормою праці існує об'єктивний зв'язок. Сприятливі умови праці не порушують нормального стану організму працюючого, несприятливі знижують фізіологічний потенціал організму в цілому, погіршують емоційно-психологічний настрій людини та її ставлення до конкретної праці. Наслідком стає певна втрата функціональної працездатності при виконанні виробничого завдання і, отже, значно нижча фактична продуктивність праці. Зміни працездатності протягом робочої зміни, доби, тижня називають динамікою працездатності. Параметри працездатності є критеріями для об'єктивної оцінки напруженості праці, необхідності встановлення перерв, конкретного їх часу і тривалості протягом зміни, визначення найбільш науково обґрунтованої організації праці. Зміна рівня працездатності відбувається також протягом доби (що відображає добові цикли фізіологічних процесів людини) та протягом тижня (що відображає напруженість щоденної праці до вихідних днів). Наявність усіх цих змін працездатності при науково обґрунтованому встановленні норм праці вимагає закладати в норми так звані регламентовані перерви, окрім перерви на обід (тривалість яких входить до тривалості робочої зміни). Необхідність і доцільність введення їх за рахунок робочої зміни підтверджують фізіологічні дослідження та спостереження за змінами погодинного виробітку робітників (обсяги виробленої продукції безпосередньо залежать від рівня працездатності людини). Чим вищий темп і монотонніша робота, чим не сприятливіші умови праці, чим вища безпосередня фізична навантаженість на працівника, тим довшими й частішими мають бути регламентовані перерви. Невеликі й часті відпочинки дозволяють зняти частину втоми, відновити працездатність та продуктивність праці до середнього рівня. Регламентовані перерви можуть бути використані як для пасивного, так і для активного відпочинку.