Теоретические основы государственных (муниципальных) услуг

 

3.1 Поняття та види організаційно-правових форм бізнесу

Різноманітність форм власності зумовлює існування різних організаційно-правових форм бізнесу, що безпосередньо впливає на порядок реєстрації та господарську діяльність підприємства.

У зарубіжній практиці існує декілька основних типів підприємств, які відрізняються кількістю засновників, їх правами та обов’язками, а також фінансовими можливостями.

Усі типи підприємств відіграють значну роль в економіці кожної країни, а їх тісне співіснування забезпечує гнучкість механізму функціонування економіки. Серед підприємств зарубіжних країн 70-80% є приватним (одноосібними володіннями), 20-30% припадають на партнерства (товариство, окрім акціонерних) та корпорації (акціонерні товариства).

Приватне підприємство – це фірма, власником якої є одна особа. Це форма організації бізнесу отримала найбільше поширення у сфері роздрібної торгівлі та послуг (72% всіх американських підприємств).

Партнерство – це підприємство, яке належить двом або більше особам та управляється ними на основі промислової угоди, яка називається «угодою про партнерство». Така угода визначає права та відповідальність партнерів, порядок розподілу прибутків та збитків, порядок ліквідації підприємства тощо.

Існують три основні види товариств (партнерів):

- Загальне (повне) товариство;

- Товариство з обмеженою відповідальністю;

- Кваліфікаційне товариство з обмеженою відповідальністю (партнерські паї на фондових біржах діє як корпорація).

Корпорація – форма юридичного статусу ділової організації, що створюється у вигляді товариства за участю двох і більше акціонерів, є самостійною юридичною особою, володіє правом здійснювати будь-які дії.

Організаційно - правова форма підприємства, яке здійснює міжнародну діяльність, визначається як бажанням самих партнерів, так і особливостями законодавства країн, де вони реєструються.

Виходячи з того, що кожна з країн таку діяльність регламентує законодавчою базою, міжнародному менеджеру необхідно враховувати її особливості, орієнтуватися в правових та економічних особливостях різних форм господарювання.

Ці форми прийнято поділяти на дві групи: приватні та господарські. До першої групи відносять індивідуальних підприємців і товариства (партнерство), до другої – корпорації. Такий поділ відбиває основні відмінності, які властиві тій чи іншій формі здійснення міжнародного бізнесу.

По-перше, для індивідуальної приватної форми і товариства, як правило, характерне безпосереднє об’єднання функцій володіння і управління, в той час як корпорації властиве повне відокремлення цих функцій.

По-друге, щодо приватних форм, то господарська відповідальність за здійснення підприємницької діяльності лягає переважно на самих власників.

По-третє, якщо корпорації зобов’язані функціонувати у відкритій для суспільства формі (звіти і т.п.), то індивідуальні підприємці й товариства мають право зберігати конфіденційність, подаючи таку інформацію лише уповноваженим органам.

Недоліки і переваги одноосібних підприємств і товариств є причиною того, що вони функціонують переважно як етнократичні компанії. Інтернаціоналізація обігу та виробництва не стали для них типовою формою функціонування, цільова функція реалізується на внутрішньому ринку.

У сучасній ринковій економіці саме корпорації відіграють ключову роль. Маючи всього 20-25% в структурі організаційних форм, корпорації дають 80-90% господарського обороту.

 

3.2 Характеристика оргструктури та механізмів внутрішнього контролю міжнародної компанії

Організаційна структура може розглядатися в термінах трьох вимірах:

1) вертикальної диверсифікації при якій розуміється розподіл відповідальності за прийняття рішень в структурі;

2) горизонтальної диверсифікації при якій розуміється формальне поділення організації на підрозділи;

3) створення інтегруючих механізмів, які забезпечуються координацію підрозділів.

Вертикальна диверсифікація фірми означає, де в організаційній ієрархії шляхом повноваження по прийняттю рішень мають місце аргументи як в підтримку централізації, так і в підтримку децентралізації.

Існують 4 аргументи в підтримку централізації:

1) Централізація може полегшити координацію;

2) Може допомогти забезпечити відповідність рішень цілям організації;

3) Завдяки концентрації влади та повноважень в рамках одного менеджера (людини), централізація дозволяє менеджерам вищого рівня проводити необхідні організаційні зміни;

4) Централізація, допомагає уникнути зусиль, які виникають, коли різні підрозділи організації виконують одинакові види діяльності (наприклад, НДР, виробничі функції…)

Існують також 5 аргументів в підтримку децентралізації:

1) Топ-менеджери можуть бути перенавантажені справами, якщо всі рішення приймаються централізовано;

2) Вчені пояснюють, що люди готові приділяти роботі більше сил, якщо володіють індивідуальною свободою та можливість самостійно контролювати свою діяльність;

3) Децентралізація надає більше гнучкості – можливості швидше реагувати на зовнішні зміни;

4) Децентралізація може привести до покращення рішень, що приймаються;

5) Децентралізація здібна підвищити контроль (так як відповідальність несе кожний керівник підрозділу).

Вибір між централізацією та децентралізацією не являється взаємовиключним. Нерідко має сенс централізувати прийняття одних рішень і децентралізувати прийняття інших рішень в залежності від типу рішень та стратегії фірми.

Фірма, яка використовує глобальну стандартизацію, головний офіс повинен вирішувати де розмістити функції ДР, виробництва, маркетингу і т.п.

Фірма, яка реалізує стратегію локалізації, вимагає децентралізації, тобто передачі повноважень по прийняттю оперативних рішень закордонним дочірнім підприємствам.

Фірми, які використовують міжнародну стратегію, таким чином намагаються зберегти централізований контроль за ключовими компетенціями і делегувати право прийняття інших рішень своїм закордонним підрозділам.

Ситуація в фірмах, що реалізують транснаціональну стратегію, дещо складніша, так як концепція глобального навчання полягає в тому, що зарубіжні філії ТНК володіють значною свободою в розробці своїх персональних вмінь та компетенцій.

Горизонтальна диверсифікація – визначає яка фірма вирішує питання про своє розділення на підрозділи. Рішення як правило приймається на основі розподілу по функціям, типу бізнесу чи географічним зонам. В багатьох фірмах розподіл здійснюється тільки по одному з цих ознак, але є фірми, в яких рішення виявляються більш складним. Останнє особливо характерно для ТНК, в яких необхідно приймати суперечливі вимоги структурної організації відносно різних товарів та різних національних ринків.

Більшість невеликих та середніх фірммають функціональну структуру. Прийняття рішень, як правило, здійснюється централізовано.

 

Рис. 3.1 Типова функціональна структура

 

Подальша горизонтальна диверсифікація може знадобитися в тому випадку якщо фірма все більш диверсифікує свою товарну пропозицію, в результаті чого вона починає займатися різними видами бізнесу (приклад, головна фірма Philips – спочатку випускала освітлювальне обладнання, потім побутову електроніку, промислову електроніку, медичну техніку).

Для вирішення задач координації і контролю на цьому етапі більшість фірм починає використовувати товарну дивізіональну структуру. Коли фірма починає свою діяльність за кордоном, вони часто зосереджують всі види діяльності в інших країнах в міжнародному підрозділі.

 

Рис.3.2 Міжнародна дивізіональна структура фірми

 

При розширенні закордонної економіки:

- Для фірм, які використовують функціональну структуру в своїй країні, вони створюють функціональну структуру в кожній країні;

- Для фірм з дивізіональну структурою це означає, що вони створюють також дивізіональну структуру в кожній країні, де фірма веде свій бізнес.

Багато крупних фірм, які продовжують міжнародну експансію, відмовляються від звичайної дивізіональної структури і використовують одну з глобальних структур.

Найбільш поширеною є глобальна товарна дивізіональна структура.

 

 

Рис 3.3 Глобальна товарна дивізіональна структура

Але і глобально-географічна і глобально-товарна структури мають свої сильні та слабкі сторони діяльності.

Тому особливо гігантські фірми використовують змішану (інтегральну) дивізіональну оргструктуру в яких використовують переваги як географічної так і товарної дивізіональної структури.

 

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ)

 

ПІІ мають місце в тих випадках, коли фірми на пряму інвестують в виробництво чи збут товарів в іноземні країни. Фірма, що здійснює ПІІ стає транснаціональним підприємством

Потоки ПІІ за останні роки (десятиліття) значно зросли, оскільки все більше компаній розширюють свою діяльність на інші країни. Зростання обсягів ПІІ є заслугою передусім багатонаціональних корпорацій (БНК) – це стосується не лише їх діяльності в розвинутих країнах, а також країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою.

Останні 30 років були помічені як потоку так і накопиченого обсягу ПІІ в світовій економіці.

Середньорічний відтік ПІІ зріс з 25 млрд. в 1975 році до 81,4 трлд. В 2000 році, а в 2007 році досягнув рекордного значення 1,8 трддол.., але потім (внаслідок глобальної кризи в 2008 році) знизився до 1,35 трлн., тому що корпорації почали скорочувати в умовах слабого глобального попиту.

В цілому за останні 30 років потік ПІІ ріс скоріше, ніж обсяги світового виробництва та світової торгівлі.

Наприклад, з 1992 по 2010 рік сумарний потік зі всіх країн виріс більше, ніж в 8 разів, а обсяг світового виробництва <50%, світової торгівлі тільки на 150% (в грошовому еквіваленті). Загальна тенденція в світі до створення до створення демократичних політичних інститутів та ринкових економік сприяє росту ПІІ в світі. В багатьох країнах Азії, Східної Європи, Латинської Америки економічне зростання, дерегулювання економіки, відкриті для іноземних інвесторів програми приватизації та ліквідації багатьох обмежень для ПІІ зробили ці країни більш привабливими для закордонних ТНК.

Глобалізація світової економіки також показує позитивний вплив на обсяг ПІІ. Багато американських, європейських, японських фірм розглядають весь світ як свій ринок і здійснюють ПІІ, щоб забезпечити собі прогноз присутність на різних континентах.

ПІІ можуть розглядатися як важливе джерело капіталовкладень на важливий фактор майбутніх темпів розвитку економіки.

Наприклад, доля приросту ПІІ в валютному прирості основного капіталу складав ≈45% в Великобританії, 25% в Швеції і т.д.

Китай – в кінці 70-х років взяли курс на перетворення планової соціальної економіки країни в ринкову. В результаті на протязі трьох десятиріч Китай стабільно демонструє високу темпи зростання економіки на рівні 10%. Таке зростання в значній мірі пояснюється значними закордонними інвестиціями.

1985-1990 роки ≈ 2,7 млд.$ в рік;

90-ті роки – 40млд. $.

Кінець 2000-х років – від 80 млд. Дол..

Сумарний накопичений обсяг ПІІ зріс від 0 в 1978 році, до 330 млд. В 2009році.

Джерела ПІІ – США, Великобританія, Франція, Германія, Нідерланди, Японія (сума >60% глобального обсягу накопичення ПІІ).

Форми ПІІ: ПІІ можуть здійснювати в формі інвестицій в нові підприємства чи в формі придбання (поглинання) існуючої місцевої компанії (чи злиття з нею).

Більшість закордонних інвестицій здійснюються з нульового циклу (в 1998-2010 р.р. – від 40до 90% притоку ПІІ забезпечувалось за рахунок злиття та поглинання).

Рух в сторону надання послуг відбувся в останні 2 десятиріччя – переорієнтація ПІІ з видобувної та виробничих галузей в індустрію послуг (структура ПІІ – торгівля, фінансові послуги, а також галузі електро і водопостачання, телекомунікації та ділових послуг).

Навіщо здійснюють ПІІ?

Чому фірми згодні брати на себе проблеми створення закордонних виробництв, якщо вони можуть отримати прибутки на закордонних ринках за рахунок експорту чи ліцензування?

Відповідь на це питання можна знайти при вивченні недоліків експорту та ліцензування як засобу використання можливостей, які представляють закордонні ринки.

Життєздатність експортної стратегії часто обмежується затратами на транспортування та торгівельними бар’єрами.

Мито на імпортовані товари приводять до підвищення затрати на імпорт порівняно з затратами ПІІ чи ліцензування. Існують також інші торгові бар’єри на імпорт, що являються важливим доказом для виправдання ПІІ в якості альтернативи експорту.

Таким чином фірма надає перевагу ПІІ перед експортною діяльністю як стратегії проникнення на ринок, якщо витрати на транспортування чи торгові бар’єри роблять експорт непривабливим.

Крім цього фірма віддає перевагу ПІІ перед ліцензуванням (чи франчайзингом), коли вона хоче зберегти контроль над технологічним ноу-хау чи над операціями та стратегією бізнесу, або коли здібності фірми просто не піддаються ліцензуванню.

 

Прямі іноземні інвестиції у світовій економіці (ПІІ)

Потоком ПІІ називається обсяг ПІІ, здійснених за певний проміжок часу. Загальною сумою ПІІ називається загальна вартість активів, що є власністю іноземних фізичних та юридичних осіб, за станом на певний час.

ПІІ мають місце в тих випадках, коли фірма напряму інвестує в виробництво чи збут товару в закордонні країни. За останні 35 років відмічені ростом як потоком, так і накопиченням обсягу ПІІ в світовій економіці. Середньорічний ПІІ зріс з 25 млд. дол. в 1975 році до майже 2 трлн. дол. в 2012 році.

Прямими іноземними інвестиціями (ПІІ) називається інвестування фірмами коштів безпосередньо у потужності для виробництва продукції в іншій країні. Поняття ПІІ стосується також випадків, коли фірма купує існуюче підприємство в іншій країні. В світовій практиці існують горизонтальні ПІІ і вертикальні ПІІ.

Горизонтальні ПІІ

Горизонтальними називаються ПІІ в ту саму економіку, у якій фірма діє на ринку вітчизняної країни.

Чому багато фірм явно віддають перевагу ПІІ перед експортом та ліцензуванням? Тому, що на таке рішення впливають такі чинники:

- Транспортні витрати;

- Недосконалість ринку (перешкоди вільному руху товарів);

- Експортні перешкоди (обмеження на імпорт);

- «ефект наслідування» у фірм-конкурентів;

- Життєвий цикл продукції.

Вертикальними називаються ПІІ в галузі іншої країни, яка забезпечує вхідні ресурси для діяльності фірми на ринку вітчизняної країни.

Вертикальні ПІІ здійснюються у двох формах:

Перша – це зворотні вертикальні ПІІ в певну галузь в іншій країні, які забезпечують вхідні ресурси як місцевого виробництва фірми (як правило, це видобувні галузі).

Другою формою є форвардні вертикальні ПІІ. Форвардними називаються вертикальні ПІІ у певну галузь в іншій країні, яка забезпечує продаж продукції, виробленої на території рідної для даної фірми країни.

Тенденції у сфері ПІІ за останні 30 років визначаються кількома чинниками:

1) Спостерігається швидке збільшення загального обсягу ПІІ;

2) Спостерігається певне зменшення відносної частки США як джерела ПІІ, тоді як інші країни, зокрема Японія, збільшили свою частку в загальному потоці ПІІ;

3) Дедалі більша частка ПІІ спрямовується до країн, що розвиваються, розташованих в Азії та Східній Європі.

4) Спостерігається стрімке зростання частки ПІІ, здійснених фірмами з країни, що розвиваються.

Згідно з теорією Кікенборкера, чимало ПІІ можна пояснити стратегією наслідування одно одної фірмами-конкурентів в умовах олігополістичної галузі.

Згідно з теорією життєвого циклу продукції Вернона, фірми здійснюють ПІІ на певних етапах ЖЦП, яку вони спершу виводять на ринок вітчизняної країни.

Згідно з теорією Даннінга особливе значення має врахування конкретно-географічних переваг. Фірми здійснюють ПІІ, щоб отримати змогу експлуатувати ресурси певної країни, або конкретно-географічні активи.

Згідно з теорією недосконалості ринку, вертикальні ПІІ є шляхом до зменшення ризику, який виникає внаслідок інвестицій фірми у спеціалізовані активи.

З погляду бізнесу, найкориснішою з теорій є теорія недосконалостей ринку, оскільки воно дає змогу визначити, як змінюється рівень відносної прибутковості варіантів ПІІ, експорту та ліцензування за різних обставин.

Вигода від ПІІ для країн-реципієнтів:

- Ефекти переміщення ресурсів. ПІІ іноземні інвестиції можуть позитивно вплинути на економіку країни-реципієнта, приносити капітал, технології та управлінські ресурси;

- Капітал;

- Технології;

- Управління (перенос досвіду);

- Вплив на зайнятість;

- Вплив на платіжний баланс (кошти, отримані з інших країн);

- Вплив на рівень конкуренції та економічний розвиток.

Втрати країн-реципієнтів:

- Негативний вплив на конкуренцію на місцевому ринку;

- Національний суверенітет і автономія (економічна залежність).

Вигоди та втрати ПІІ

Головні переваги для країни-реципієнта від притоку ПІІ з’являються від ефектів переносу ресурсів, від підвищення занятості, від покращення стану платіжного балансу та від конкурентного і економічного зростання.

ПІІ можуть привносити позитивний вклад в економіку країни-реципієнта, забезпечуючи їй отримання капіталу, технології та управлінських ресурсів, які в другому випадку біли для неї недоступні, і таким чином сприяє підвищення темпів економічного розвитку даної країни.

Відносно капіталу багато ТНК завдяки своєму розміру та фінансової могутності мають доступ до фінансових ресурсів, які недоступні фірмам країни-реципієнта.

Відносно технології, то технологія може стимулювати розвиток та індустріалізацію економіки (в виробничих процесах чи в продукції).

Навички менеджменту (завдяки ПІІ), також приносять вигоду країні-реципієнту.

Іноземні менеджери, які володіють новітніми методами управління, можуть допомогти збільшити ефективність роботи підприємств, незалежно від того отримані чи побудовані інвестором з нуля.

Більш досконалі управлінські навички менеджерів закордонного ТНК будуть стимулювати місцевих постачальників, дистриб’юторів та конкурентів удосконалювати їх персональні навички менеджменту.

Підвищення занятості. Ефективність ПІІ заключається в тому, що вони приводять до створення в країні-реципієнті нових робочих місць. ПІІ мають пряме та непряме дійство. В результаті ПІІ створюються робочі місця не тільки на підприємствах фірми, а і у постачальників, торгівлі тощо.

Підвищення конкуренції в країні-реципієнті, як правило, приводить до зниження цін.

Втрати країни-реципієнта

Країни-реципієнти несуть три види втрат, які пов’язані з ПІІ. Вони обумовлені можливим негативним впливом на конкуренцію всередині країни-реципієнта, погіршенням стану платіжного балансу і сприяє послабленням національного суверенітету та національно незалежності.

Уряди країн, які отримують ПІІ, інколи побоюються за те, що дочірні фірми закордонних ТНК володіють більшою економічною потужністю, ніж місцеві конкуренти.

Вигоди країни-джерела ПІІ

1. Платіжний баланс країни-джерела виграє від притоку із-за кордону.

2. Вигоди з’являються в наслідок підвищення занятості, коли закордонна дочірня фірма створює попит на експорт з країни-джерела (комплектуючі вироби, різне обладнання тощо)

3. Закордонні дочірні підприємства отримують в результаті роботи на зарубіжному ринку цінні знання та навички, які вона може передати в свою країну (США, Японія, Західна Європа).

Втрати країни-джерела ПІІ

1. Платіжний баланс потерпає від начального відсотку капіталу, який необхідний для фінансування ПІІ.

2. Інколи рахунок поточних операцій платіжного балансу потерпає, якщо ПІІ являється змінною прямому експорту.

 

 

Інструменти державної політики та ПІІ

 

Політика країни-джерела (інвестора)

- Страхування закордонних ризиків;

- Допомога в вигляді капіталу;

- Податкові стимули;

- Політичний тиск.

Існують також деякі інструменти для стимулювання відсотку капіталу з країни-інвестора:

- Якщо виникає негативний вплив на становище платіжного балансу;

- Для стимулювання інвестицій, в внутрішню економіку;

- Заборона інвестувати в деякі країни по політичним мотивам.

Політика країни-реципієнта

- Для заохочення притока капіталу ПІІ створюється інвестиційні стимули (податкові пільги, різні дотації чи субсидії)

- Для обмеження притока ПІІ використовують обмеження прав володіння та вимоги до діяльності підприємства, заборона займатися окремими видами діяльності.

Політика держави

Відношення до ПІІ уряду країни-реципієнта має велике значення при виборі місця розміщення виробничих потужностей та вирішенні питань в тому, куди направляти ПІІ.

Фірма яка приймає ПІІ, повинна обговорювати умови інвестицій з урядом закордонної країни.

Результати будь яких перемовин в значній мірі залежить від можливостей кожної зі сторін диктувати умови іншій стороні.

 

 

Теоретические основы государственных (муниципальных) услуг