Галузь права

Найбільшим елементом системи права є галузь права. Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних від­носин специфічним методом правового регулювання.

Провідна галузь права — конституційне (державне) право — система принципів і норм конституції, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, форму правління і державного устрою, механізм здійснення державної влади, правове станови­ще особи. Через призму конституційного права можна сприй­няти правовий образ держави як цілісного явища. Конституцій­не право у питанні взаємовідносин держави і громадян виходить із того, що права людини і громадянина не даруються держа­вою, а належать людині від народження, випливають із її стату­су як особи. Призначення держави — створити належні умови для реалізації прав і свобод людини.

Над конституційним правом як основною галуззю права всі­єї правової системи нібито надбудовані:

— з одного боку, адміністративне та цивільне право — дві про­філюючі галузі, що втілюють у предметі та методі регулювання первинні начала публічного і приватного права відповідно;

— з іншого боку, кримінальне право — профілююча галузь, спрямована головним чином на виконання охоронних завдань.

Адміністративне право — система правових норм, які регулю­ють управлінські відносини у сфері здійснення виконавчої вла­ди, розпорядничої діяльності державного апарату, його взаємо­відносин з іншими державними та недержавними організаціями і громадянами.

Цивільне право — система правових норм, які регулюють май­нові і особисті немайнові відносини, що укладаються між фізи­чними та юридичними особами як рівноправними.

Кримінальне право — система правових норм, які охороня­ють від злочинних посягань на права і свободи людини і грома­дянина, конституційний лад, усі види власності тощо, установ­люючи міру кримінальної відповідальності за їх вчинення.

Особливу галузь права становить міжнародне право.

Міжнародне право — система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх об'єднань (міжнародне приватне право). Міжнародне право розглядає всі держави рівними, незалежно від кількості населення, багатства й могутності. Воно спрямоване на дотри­мання стабільності у міжнародному житті й на заохочення тор­гових та інших контактів між державами. Міжнародне право ґрунтується на міжнародних угодах, його норми у разі протиріч із нормами національного права, тобто внутрішнього права дер­жави, мають перевагу.

У міжнародному публічному праві головне місце посідають політичні взаємовідносини: питання забезпечення миру та між­народної безпеки, суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи.

Предметом регулювання в міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру, що виникають у міжнародному житті і пов'язані з розширенням міжнародного тор­гово-економічного, науково-технічного і культурного співробіт­ництва. В міру поглиблення господарських міжнародних зв'яз­ків, спілкування і співробітництва організацій і фірм різних кра­їн, окремих громадян зростає значення норм міжнародного приватного права.

Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право тіс­но пов'язані, оскільки норми цих двох галузей права служать меті оформлення мирного міжнародного співробітництва в різ­них галузях.

За субординацією у правовому регулюванні відрізняють матері­альні та процесуальні галузі права.

Матеріальні галузі права (матеріальне право) — прямо регу­люють суспільні відносини. До них належать конституційне (дер­жавне), цивільне, адміністративне, кримінальне та ін. право.

Процесуальні галузі права (процесуальне право) — визнача­ють процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.

Матеріальним галузям права — адміністративному, цивіль­ному, кримінальному відповідають процесуальні — адміністра­тивно-процесуальне, цивільне процесуальне, кримінально-про­цесуальне право.

Адміністративно-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративно-пра­вових справ, тобто таких, що складаються в сфері державного управління.

Цивільне процесуальне право — система норм права, яка ре­гулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, а також порядок виконання судових рішень.

Кримінально-процесуальне право — система норм права, яка регулює порядок діяльності правоохоронних органів і судів у зв'язку з розкриттям злочинів, розслідуванням кримінальних справ, їхнім розглядом у суді й винесенням вироку.

Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних га­лузей права. Ним є так звані організаційні відносини, які форму­ються в результаті діяльності уповноважених суб'єктів, пов'яза­ної із застосуванням норм матеріального права. Ці організаційні відносини представляють особливий прошарок, за рівнем не збі­жний із предметом регулювання матеріального права.

2.Інститут і підгалузь права

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі скла­даються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взає­мозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститут права — система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну гру­пу (вид) однорідних суспільних відносин.

Інститути права — необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ. Наприклад, галузь консти­туційного права — «інститут громадянства», «інститут виборчо­го права» та ін. Галузь цивільного права — інститути «купівлі-продажу», «представництва», «спадкування», «відшкодування шкоди», «дарування» та ін. Галузь кримінального права — ін­ститут «необхідної оборони», інститут «крайньої необхідності», інститут «затримання особи, яка явно вчинила суспільне небез­печне діяння» та ін. Галузь екологічного права — інститут права власності на природні ресурси і об'єкти, інститут природокорис­тування, інститут правової охорони природних ресурсів і навко­лишнього середовища і т.д.

Проте інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей, бути міжгалузевими. Головне призначення інсти­тутів права — у межах своєї групи однорідних суспільних відно­син забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання.

Наведемо класифікацію інститутів права.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

- галузеві (інститут спадкування);

- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні пра­вопорушення, інститут приватної власності). Інститути права за функціональною роллю:

- регулятивні (інститут міни);

- охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

- матеріальні (інститут підряду);

- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють підгалузі права.

Підгалузь права — система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобо­в'язальне право, спадкове право, авторське право та ін.; фінан­сове право — банківське і податкове право; екологічне — лісове, гірниче, водне.

3.Система законодавства. Співвідношення системи права і системи законодавства

Можливі два трактування законодавства: широке і вузьке.

Широке трактування включає в поняття законодавства: акти законодавчих органів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.), вузьке — акти законодавчих органів: закони і постанови парламенту про введення цих законів у дію.

У СРСР під законодавством розумілися всі нормативно-пра­вові акти держави, чим знижувалася значимість закону, відбува­лася його девальвація. Закон «обростав» підзаконними, особли­во відомчими, нормативними актами, і його значення як основи законності і правопорядку в державі нівелювалося.

Нині перевага віддана вузькому трактуванню законодавства.

Законодавство держави — це система всіх упорядкованих пе­вним чином законів даної країни, а також міжнародних догово­рів, ратифікованих парламентом.

Не обов'язково, щоб нормативні акти, що входять до складу законодавства, мали форму закону. Важливо, щоб у конституції була вказівка на них як таких, що мають силу закону. До складу законодавства припустимо включати нормативно-правові акти президента, уряду, видані в порядку делегування їм законодав­чих повноважень, тобто переданих законодавчим органом (пар­ламентом) відповідно до конституції. Це так зване «делегування законодавство» (Франція, Великобританія та ін.).

Законодавство — форма життя права. Саме законодавство надає нормам права формальну визначеність (одна з ознак права).

Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характе­ризує сутнісну внутрішню сторону об'єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону — форму.

Між системою права і системою законодавства є відмінності. Вони спостерігаються в структурних елементах, змісті, обсязі.

1. Система права є невидимою, оскільки відбиває внутрішню будову права, а система законодавства є видимою, зовнішньою формою системи права.

2. Система права є сукупністю правових норм, а система за­конодавства — сукупністю нормативно-правових актів.

3. В системі права норми права логічно розподілені за галузя­ми, підгалузями та інститутами. Як правило, норми галузей права — будівельний матеріал, із якого (у різному наборі та різ­ному поєднанні) складається конкретна галузь законодавства. Можливим є варіант, коли галузь права є, а галузі законодавст­ва — немає (фінансове право, право людини на соціальне забез­печення та ін.). У цьому випадку галузі права не кодифіковані, а нормативний матеріал розосереджений по кількох правових ак­тах, які потребують на уніфікацію.

У системі законодавства нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які поділені на інститути законодав­ства. Галузі законодавства створюються як з урахуванням галу­зевого принципу, так і без його врахування: галузь законодавст­ва може містити норми різних галузей права (комплексні галузі) або створюватися на підґрунті інституту або підгалузі права. Можливим є варіант, коли галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство та ін.).

4. Система права складається з галузей права, які мають свій предмет і метод правового регулювання, а система законодавства включає галузі законодавства, в яких відсутній метод регулю­вання, а предмет регулювання не завжди однорідний, як у галу­зей права.

5. Система права має лише галузеву, горизонтальну будову, а система законодавства може мати будову і горизонтальну (галу­зеве), і вертикальну (ієрархічне). У федеративних державах існує законодавство федерації і законодавство її суб'єктів (верти­кальна будова).

6. Первинний елемент системи права — норма права зі своєю структурою: гіпотеза, диспозиція, санкція, а первинний елемент системи законодавства — стаття закону, яка містить норматив­не розпорядження, котре, як правило, не містить у собі всі три структурні елементи логічної правової норми. Нормативне роз­порядження нерідко складається лише з гіпотези і санкції; дис­позиція може міститися або в іншій статті даного закону (відсиль­ний спосіб викладу), або в іншому правовому акті (бланкетний спосіб викладу). Закони, що включають норми різних галузей права, забезпечуються санкціями, які викладені в інших норма­тивно-правових актах (наприклад, закони про власність, про підприємницьку діяльність та ін.).

7. Система права формується об'єктивно, відповідно до існу­ючих суспільних відносин, а система законодавства створюється в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єк­тів і тому включає суб'єктивний момент.

8. Структурні елементи системи права не мають зовнішніх реквізитів: назв розділів, статей, глав та інших частин, власти­вих закону. Структурні елементи системи законодавства (норма­тивно-правові акти), як правило, мають назви розділів, глав, ста­тей. Вони можуть містити преамбули, формулювання цілей і принципів, загальні нормативні визначення, що складають за­гальну частину тощо.

Система законодавства є головною, але не одною лише фор­мою існування системи права, оскільки:

1) право може існувати до законодавства, коли воно форму­валося завдяки звичаям, які підтримувалися тільки-но виник­лою державою (т. зв. «дозаконодавче право»);

2) право існує поза законодавством: природні права людини мають правовий характер незалежно від закріплення їх у законі (т. зв. «показаконодавче право»).

До «позазаконодавчого права» належать й такі юридичні фо­рми права, як правовий прецедент, правовий звичай, правовий договір.

4. Поняття і ознаки норми права

Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права[1].

Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних від­носин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поведінки (вид і міру поведінки);

2) норма вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність, формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має чітко виражену структуру, складається з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

Поряд із цим норма права має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і справедливості;

— є результатом владної діяльності держави, яка полягає в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

— має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване безлічі індивідуально не визначених суб'єктів і розраховано на багатократність застосу­вання за певних життєвих обставин.

5. Загальна характеристика видів норм права

У будь-якій державі існує і виникає величезна кількість норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права)

імперативні

диспозитивні

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Норми права за характером впливу на особу:

- заохочувальні

- рекомендаційні

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів

Норми права по субординації в правовому регулюванні

матеріальні процесуальні

Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права — норма, що встановлює оптимальний порядок застосування норм матеріального права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

Призначення процесуальної норми — встановити процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, закріплених у матеріальних нормах; сприяти досягненню результату, передбаченого нормою матеріального права.

Норми процесуального права походять від норм матеріального права: процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв'язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у правовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права.

Норми процесуального права мають подвійну обумовленість:

— матеріальними умовами життя суспільства;

— особливостями норм тієї галузі матеріального права, із якою вони тісно пов'язані і потреби якої обслуговують.

Всі розпорядження процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпо­ряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

Розпорядження процесуальних норм, як правило, адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями щодо застосування норм матеріального права (слідчим, суддям, прокурорам та ін.).

Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права:

— змістом, який виражається у своірідністі їх розпоряджень;

— особливостями адресата

— структурою побудови.

Норми права за суб'єктами правотворчості:

норми органів представницької влади

норми глави держави

норми органів виконавчої влади

норми громадських об'єднань, комерційних організацій, трудових колективів підприємств Норми права за дією у просторі:

загальні

місцеві

Норми права за дією у часі:

постійні

тимчасові

Норми права за дією за колом осіб:

загальні — поширюються на все населення

спеціальні — поширюються на певне коло осіб

виняткові— роблять винятки із загальних і спеціальних норм

Норми права за функціональною спрямованістю (за функціями права):

Регулятивні (правила поведінки)

— встановлюють права і обов'язки суб'єктів (наприклад, норма, що закріплює правомочності власника: володіння, користування, розпорядження, чи норма, що визначає порядок шлюбу).

Охоронні (сторожі порядку)

— встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов'язків, закріплених у регулятивних нормах (наприклад, норма Кримінального кодексу про відповідальність за вбивство).

Регулятивні норми права за характером розпоряджень, що містяться в них:

дозвільні (що надають правомочності)

що зобов'язують

заборонні

–– норми, що вказують на можливість здійснювати певні дії, наділяють суб’єктів певними правами (наприклад, подавати позов до суду, одержувати пенсію, розпоряджатися майном чи: право батьків вимагати повернення дітей від будь-якої особи, що утримує дітей у себе не на підставі закону чи судового рішення). Ці норми містять у своєму тексті слова: «вправі», «має право», «може».

–– норми, що вказують на необхідність здійснювати певні дії, наділяють суб'єктів певними обов’язками (наприклад, представляти митниці необхідні для митного контролю документи; заповнювати і вчасно по­давати в податкову інспекцію декларацію про доходи). Ці норми містять слова «зобов'язаний», «по­винний».

— норми, що вказують на необхідність утримуватися від здійснення дій певного роду, встановлюють заборони (наприклад, не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення дитини; особам, що не досягли 18 років, забороняється бути опікунами та попечителями; забороняється зловживати владою). Ці норми супроводжуються словами «забороняється», «не має права», «не може».

Заборонна норма відповідає охоронній нормі, проте їх не слід плутати. У заборонній нормі заборона чинити правопорушення (злочини) має регулятивний характер, оскільки її дотримання, пов'язане з недоведенням до правопорушення (злочину), із під­тримкою правопорядку. Наприклад, адміністративно-правова норма, що встановлює заборону займатися певним промислом, є заборонною нормою

Охоронна (кримінально-правова) норма, яка вказує на конкретні злочини і міри покарання, припускає заборону чинити злочини, але не містить заборони, оскільки її застосування розраховане на факт скоєння злочинного діяння, на порушення пра­вопорядку. У разі злочину відбувається порушення не охоронної (кримінально-правової) норми, а регулятивної норми з іншої галузі права: зобов'язувальної, заборонної або дозвільної. Охоронна правова норма не порушується, оскільки умовою, що викликає її дію, служить акт злочину.

Заборона входить до змісту і зобов'язувальної норми. Встановлюючи обов'язок особи здійснювати певні позитивні дії, зобов'язувальна норма містить заборону зробити щось інакше, ніж це потрібно для забезпечення інтересу уповноваженої особи. У разі порушення зобов'язувальної норми відбувається посягання не на заборону (як у заборонній нормі), а на позитивне зобов'язування.

Тричленний поділ регулятивних юридичних норм відповідає тричленному поділу засобів регулювання: дозволяння, заборона, зобов'язування (веління).

На схемі це виглядає так:

Дозволяння

Заборони

Зобов'язування (веління)

Дозвільні (що надають правомочностей) норми

Заборонні норми

Норми, що зобов'язують

Спеціалізовані (нетипові) норми права

Крім зазначених видів загальних норм права є так звані спеціалізовані (такі, що забезпечують, або похідні) норми. Це — нетипові правові розпорядження, тобто розпорядження «нестандартного» характеру, у яких відсутні ті чи інші властивості, ознаки, об'єктивно притаманні класичній моделі норми права..

6. Матеріальні та процесуальні презумпції – порівняльний аспект.

Класифікація, що застосовується у теорії правових презумпцій, є способом пізнання досліджуваного правового явища і являє собою логічний процес віднесення презумпції до певного виду за відповідною підставою. Метою класифікації та розмежування презумпцій на види є їх деталізоване вивчення. Здійснивши чітку класифікацію презумпцій, ми можемо поглиблено дослідити їх важливу роль у правовому регулюванні, з‘ясувати сутність та виробити методику їх практичного застосування у праві.

На даний час, правова наука знає велику кількість класифікацій презумпцій проведених за різними критеріями, що дозволяє всебічно досліджувати та аналізувати наявні в українському праві презумпції.

Важливим теоретичним питанням, яке потребує нагального вирішення, є спір щодо розмежування презумпцій на матеріальні й процесуальні.

Така класифікація презумпцій, на перший погляд, здається простою: якщо презумпційна норма міститься у матеріально-правовому акті - це матеріальна презумпція, а якщо в процесуально-правовому - процесуальна. Однак, така класифікація виглядає надто спрощеною та не висвітлює самої природи того чи іншого виду презумпцій. Розмежовуючи презумпції за галузевою приналежністю, можна було б з легкістю стверджувати про існування земельних, фінансових, екологічних та інших презумпцій. Саме тому, напевне, знаходження тієї чи іншої презумпції в нормах матеріального, чи процесуального права не є критерієм віднесення презумпцій до того чи іншого виду. Пошук вірного критерію для розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні здійснювався різними вченими.

В.І. Камінська вважає, що «якщо умовне прийняття за істину не становить безпосереднього змісту правової норми, а є лише підставою для встановлення в правовій нормі певного порядку відносин між людьми, то ми маємо справу із презумпцією матеріального права». Це стосується, наприклад, чіткого встановлення законодавцем певного віку кримінальної відповідальності, припускаючи, що особа яка не досягла відповідного віку (повноліття) нездатна вчинити умисний проступок чи злочин. Причому В.І. Камінська вважає, що всі матеріально-правові презумпції є незаперечними. А «якщо певна обставина становить собою зміст правової норми, що регулює процесуальне питання про те, що саме вважати доведеним, - ми маємо процесуальну презумпцію». До такої презумпції вона відносить, наприклад, презумпцію смерті громадянина, був відсутнім протягом тривалого часу.

Можна навести ряд інших підстав, за якими розмежовуються матеріальні та процесуальні презумпції. Процесуальні презумпції як підстави, що виключають подання доказів для винесення судового рішення, чи вказують на суб'єкта процесу, на якого покладено тягар доказування. А матеріальні - як підстави для встановлення передбачуваного факту, що тягне за собою відповідні матеріальні наслідки, як результат з умовиводу про високий ступінь ймовірності його існування при певних обставинах.

Прихильником розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні був В.К. Бабаєв. Критерієм цього розподілу було наступне: «якщо норма права містить правило, що є вирішенням справи по суті, то ця норма є матеріально-правовою, якщо ж вона передбачає порядок застосування норм матеріального права, те ця норма - процесуальна». Надалі, вчений практично не використовує терміни «матеріальні презумпції» і «процесуальні презумпції», а говорить про матеріальне й процесуальне значення презумпцій.

Можливо, здійснюючи розмежування презумпцій на процесуальні і матеріальні варто виходити з підстав, що застосовуються при розмежуванні галузей права.

Матеріальною галуззю права є сам робочий механізм правового регулювання. До неї відносять норми права, які є "первинним регулятором" суспільних відносин, що безпосередньо надають особам суб'єктивні права і юридичні обов'язки що містять підстави вирішення справи по суті. Норми матеріальних галузей права покликані відображати основи правовідносин, вони містять права й обов'язки їх учасників, встановлюють правовий режим вчинення певних дій або регулюють наслідки яких-небудь подій, тобто є основним регулятором суспільних відносин.

Норми процесуального права спрямовані на організацію примусового здійснення, приведення в життя норм матеріального права. Процесуальне право, покликане обслуговувати потреби реалізації норм матеріального права, є похідним від останнього і має по відношенню до нього завжди підлеглий, допоміжний характер.

Норми процесуальних галузей права покликані закріплювати процес реалізації й захисту прав та інтересів, передбачених нормами матеріальних галузей права. Таким чином, матеріальні й процесуальні норми різняться за функціями, які вони виконують у процесі правового регулювання.

Правові презумпції знаходять своє відображення у нормах матеріальних і процесуальних галузей права. Закріплюючись в нормах тієї або іншої галузі, правова презумпція виконує притаманні їй функції, тобто або сприяє встановленню певних правовідносин (як, наприклад, презумпція наявності права власності у власника майна, чи презумпція вини в цивільному праві), або впливає на процес вирішення спірних ситуацій (наприклад, презумпція необ'єктивності судді, слідчого, прокурора, секретаря судового засідання, перекладача, експерта або іншого фахівця, що підлягають відводу, в кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному та господарсько-процесуальному праві).

Здійснюючи класифікацію презумпції на матеріальні та процесуальні, можна визначитись з дефініцією даних понять.

Матеріальна презумпція – це високо-ймовірне припущення про наявність чи відсутність юридично значимого факту, що міститься в нормах матеріального права, що може стати наслідком виникнення матеріальних і пов‘язаних з ними відповідних процесуальних правовідносин, що стає необхідним для з‘ясування окремих обставин справи та тягне за собою настання юридично-значимих наслідків.

Практичне значення цього різновиду презумпцій полягає в тому, що з її з'ясуванням як підстави, мотиву, котрим керується законодавець, при введенні тієї чи іншої норми права, можна з‘ясувати істинний зміст правової норми, її призначення, а звідси й забезпечити її правильне застосування.

Виходячи із взаємозв'язку матеріального й процесуального законодавства, презумпція, закріплена в нормі матеріального права, може мати одночасно й процесуальне значення. Однак існують і процесуальні (доказові) презумпції.

Процесуальна презумпція, на нашу думку, являє собою регламентоване процесуальним законом припущення про існування факту, що тягне виникнення, зміну або припинення процесуальних правовідносин.

До таких можна віднести презумпційне припущення про необ'єктивність при наявності підстав для відводу: судді, (ст. 20 ЦПК України), секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача (ст. 22 ЦПК України]). Презумпція, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність, якщо не застосувати до нього відповідного запобіжного засобу (ст.148 КПК України]).

У науці неоднозначно вирішується питання про залежність досліджуваного розподілу презумпцій на види від того, у якій нормі - матеріальній чи процесуальній вони закріплені.

На нашу думку, розглянута обставина має істотне значення, тому що процесуальні презумпції зафіксовані тільки в нормах процесуального права. Матеріальні презумпції за загальним правилом закріплені у положеннях матеріального закону і одночасно можуть бути виражені й у відповідних приписах процесуального закону.

Ми розглянули і проаналізували можливість класифікації правових презумпцій в аспекті їх поділу на матеріальні та процесуальні, з‘ясували їх суть, критерії віднесення до того або іншого виду, що в подальшому дасть можливість досконало дослідити презумпції як інструментарій у розвитку матеріального та процесуального закону