Громадянське суспільство і держава

Шарль Луї Монтеск'є розрізняв державу: 1) як союз гро­мадян і 2) як сукупність посадових осіб. "Суспільство не може існувати без уряду"', — зазначав він. Герберт Спенсер відповідно до органічної теорії суспільства порівнював дер­жаву з біологічним організмом, вважав її афегатом органів управління, владарювання. Спенсерівська "апаратна" ідея дістала пізніше продовження й абсолютизацію в марксизмі.

У первісному, додержавному, родовому суспільстві орга­нами владарювання були збори дорослих родичів. Історики й етнографи називають суспільство із додержавними фор­мами влади, коли ще не відокремилися функції управління й громада є одночасно і джерелом, і носієм влади, — поте-старним (від лат. potestas — влада). Із плином часу відбу­валася ієрархізація (від фец. hieros — священний і archia — влада: поділ на вищі і нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих за посадою або чином осіб вищим) гро­мадського управління, внаслідок чого рядові общинники виявилися відстороненими від цього процесу. Народні збо­ри змінюються зібраннями військової дружини. Ради ста­рійшин дедалі перетворюються на поважні й самостійні цент­ри прийняття владних рішень, з яких лише частина згодом виноситься на формальне затвердження зборами членів об­щини.

Так поступово сталося відчуження суспільного управлін­ня від громади, здійснення його через відокремлені інсти­туції та установи, які згодом стають єдиним і виключним джерелом імперативних настанов. Громада ж виявилася ціл­ком їм підпорядкованою.

'Монтескье Ш. Избр. произведения. — М., 1955. — С. 167.

"Всемогутня держава античного світу не могла знести поруч ні вільної моральної особистості, ні вільної віри, - зазначав професор М. Рейснер. — Язичницька давність не знає якоїсь юридичної межі, перед якою могла б зупинитися влада держави, людина сама по собі не має ніякої ціни, нія­кого значення: не заради самої себе, а заради держави існує вона... Тому неможливо уявити, щоб навіть одна якась га­лузь життя могла в принципі претендувати на самостійність щодо держави"2.

Завдяки християнському віровченню (згадаймо хоча б протиставлення Царства небесного й царства земного, Бо­жого й кесаревого начал життя) в європейській свідомості відрізняються державна і приватна сфери. Формується уяв­лення про громадянське суспільство як про межу державної влади, стримуючий чинник у її безупинному прагненні до абсолюту, авторитарності. Формується й саме громадянське суспільство.

В історії поняття "громадянське суспільство" виділяють два етапи, коли воно наповнювалося дещо відмінним зміс­том. Поява його пов'язана з ідеєю "природних прав" люди­ни. У XVII ст. в Європі ця ідея набула нового тлумачення і стала основоположною у формуванні й поширенні юридич­ної свідомості, створенні низки політико-правових концеп­цій, і насамперед теорії "суспільного договору". Гуго Гроцій і Барух Спіноза "природними правами" називали такі людські якості, як свобода переконань і думок, свобода володіння й використання власності, рівність людей між собою, їхня за­хищеність від чиєїсь сваволі тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і дер­жави поклав Жан Жак Руссо (1712—1778) своєю працею "Міркування про походження і засади нерівності поміж людей". Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок приватної власності. Держава ж витворена з нього на.підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати дер­жаву саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності — чеснот гро­мадянського суспільства.

гРєйсиер М. Государство и верующая личность. — СПб., 1905. -С. 17.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються свої­ми природними правами, становила, на думку прихильників договірної теорії походження держави, суспільство у його "природному стані" (status naturalis). Це стан цілковитої сваволі, який призводить до "війни всіх проти всіх". Але за таких умов мати "право на все", зазначав Томас Гоббс, фак­тично означає не мати права ні на що. Щоб уникнути не-зручностей та загроз, які неодмінно виникають у природно­му стані суспільства, люди змушені замінити його на стан громадянський (status civilis). Такий перехід дає змогу під­дати невпорядковані відносини регулюванню законами та іншими нормами.

Відповідно до теорії "суспільного договору" люди уклада­ють угоду й створюють державу, котра стає над суспільст­вом, відчужує та зосереджує частину природних прав інди­відів. Так виникає громадянське суспільство, яке на відміну від природного, додержавного є станом людності, в якому існує держава. В конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства тлу­мачиться як антипод природного стану, а влада — як похід­на відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як сфери людської свободи поза межами державної регламен­тації є породженням ліберального світогляду. Дж. Локк, "бать­ко лібералізму", вчив, що держава покликана насамперед захищати особисту свободу і власність, здобуту власною ж працею; вона діє тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди по­винні мати право протистояти сваволі з боку уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його скинення, коли він використовує владу на завойовництво, узурпацію, тиранію або в разі його розвалу.

Виходячи з визнання пріоритету людського життя щодо управлінського впливу на нього, просвітителі XVIII ст. (на­самперед Дж. Локк, Монтеск'є) проголошували, що грома­дянська ідея є вищою і більш значущою, ніж ідея державна. Події Французької революції були спробою практичного втілення таких поглядів.

Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв відомий німецький філософ Гегель. Він називав громадянське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Взагалі у традиції Нового часу (Макіавеллі, Монтеск'є, Гегель) на противагу лібералізмові було прийнято вважати, що суспільство має бути предметом впливу держави, що остання може діяти цілком самостійно, а ті, хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична ж мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві від­носин, думок та обставин.

Питання про міру втручання держави в життя громадянсь­кого суспільства, і насамперед економіку та господарюван­ня, ще й досі залишається предметом численних ідейно-полі­тичних концепцій і партійних суперечок.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язане з утвердженням бур­жуазних відносин. Воно передбачає існування правової дер­жави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне гро­мадянське суспільство уможливлює створення правової дер­жави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.

У Росії спроби розрізнити суспільство й державу сягають часів правління Катерини II, яка у 1785 р. видала указ про "Жаловану грамоту дворянам". Тут уперше в Російській імперії визнано громадянський стан бодай однієї верстви населення — дворянства. Адже досі, відповідно до указу Івана IV, дворяни так само, як і кріпаки (навіть жалюгідні рештки свободи в селян забрав Борис Годунов, згадаймо про "Юріїв день"), вважалися власністю царя. Катерина мала намір видати ще закон, за яким усі росіяни від народження, неза­лежно від соціального походження, вважалися б вільними громадянами. Напевно, здійсненню цього задуму завадив переляк імператриці перед постатями Робесп'єра та О. Пугачова.

Відбиттям процесів формування громадянського суспіль­ства можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальній основі, тобто структуровано ре­презентували різні верстви населення.

Визнання принципу плюралізму в пострадянському сус­пільстві сприяло відновленню в правах поняття "громадянське суспільство". Це результат демократичного реформування суспільства, формування в ньому сфери вільного, спонтанно­го, приватного життя громадян, без чого неможливі демо­кратичні державно-правові засади.

Неліберальне, тоталітарне чи авторитарне суспільство характеризується тим, що ця сфера цілком або переважно підпорядкована державі, котра активно втручається в її про­цеси, піддає формалізації та збюрокраченню. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називається етатизмом (від фр. etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави на усі без винятку сфери життя. Як тип політичної свідомості людей він полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтег­рації суспільства.

У тоталітарних країнах сфера громадянського суспільст­ва скорочується до мінімуму, але ніколи не зникає зовсім. Розвинуте ж громадянське суспільство передбачає існуван­ня демократичної правової держави, яка покликана захища­ти і здійснювати інтереси та права громадян. Передумовами цього є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, плюралізм незалежних політичних сил і партій, недирективно формована громадська думка і, що найголовніше, вільна особа з розвинутим почуттям власної гідності.

Визначаючи сутність громадянського суспільства, насам­перед слід відзначити, що воно грунтується на приватній власності й стихійному поділі праці, приватних інтересах, конкуренції і законах ринку. Це не лише відокремлена від держави автономна сфера суспільного буття, яка не підля­гає прямому контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Тут передбачається свобода асо­ціацій індивідів за інтересами й уподобаннями. Окремі вер­стви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання як інституції вираження їх інтересів. Союзи під­приємців, найманих робітників, органи виробничого самов­рядування, спілки споживачів та багато інших структур пок­ликані забезпечувати цивілізовані відносини між усіма учас­никами виробництва й обміну, пом'якшувати неминучі зіт­кнення численних приватних устремлінь. Громадянське сус­пільство — це певний механізм неформального соціального партнерства, який уможливлює здійснення й баланс існую­чих інтересів.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добро­вільно сформованих організацій громадян захищена зако­ном від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це сприяє розвитку вільного рин­ку, безперешкодному поширенню духовних, моральних, на­ціональних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжосо-бистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, куль­турних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це сфера свободи лю­дини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку.

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:

— відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об'єд­наннями людей;

— відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспіль­ства та процесів, що відбуваються у ньому;

— сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

— сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

— відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

— свобода особи;

— форма безпосереднього спілкування людей;

— пріоритет громадянських прав порівняно з державни­ми законами;

— плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив. З факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інте­ресу, як інституція гарантування і захисту прав людини;

Громадянське суспільство Держава

природні права; встановлені закони;

економіка; політика, держава;

приватне життя; публічне життя;

сфера свободи волі; сфера обов'язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й грома­дянського суспільства не означає взаємовиключної антаго-ністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємо-зумовлює їх. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття. Саме як необхідність під­корятися державі, шанувати її, зокрема сплачувати податок, але й цінувати вартості, що існують поза межами держав­ності, прийнято тлумачити євангельське повчання віддава­ти Богове Богу, а кесареве кесарю. "Тож віддавайте належне усім: кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь" <Рим. 13:7>.

Стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно вста­новлених зв'язків між ними — громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібера­лізму, воно спроможне протистояти як етатистським тен­денціям з боку держави, так і ентропії анархізму, домагатися якомога оптимальнішого здійснення громадського самовря­дування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Звідси очевидний висновок: щоб демократизувати суспільство, реформувати державу, необхідно займатися не лише законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство — сприяти структурова­ності спільноти, усвідомленню й поважанню людьми влас­них і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм сус­пільно-політичної взаємодії.

 

 

Сучасні світові перетворення покликали до життя необ­хідність перегляду співвідношення держави і права, яке протя­гом десятиліть було ідеологічним виправданням тоталітарно­го режиму в багатьох країнах світу. Так, право розглядалося як продукт, інструмент, основне знаряддя держави, за допо­могою якого вона здійснювала примус, прагнучи забезпечи­ти порядок у країні. Право відповідно до соціалістичної нор-мативістської концепції права являло собою систему вста­новлених і санкціонованих державою норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин. Отже, схема підходу бу­ла такою: держава — первісна, право — вторинне, тобто пра­во — результат творення самої держави, її волевиявлення.

Подолання тоталітаризму покликало до життя нові під­ходи до розуміння співвідношення права і держави. Сут­ність їх полягає в тому, що право — первинне, а держава — вторинна. Право має не державне походження, а соціальне, оскільки пов'язане з діяльністю людей. Джерелом права є люди. Саме людина з її потребами й інтересами, способом життя є джерелом і носієм права. Отже, право має соціаль­не, людське походження, а не державне. Це продукт нор­мальної людської діяльності. Тому якщо розглядати право лише у взаємозв'язку з державою і вважати його продуктом державної діяльності, то історичним результатом такого по­гляду буде одержавлення, — обюрокрачування людини як гвинтика великої державної машини. У зв'язку з таким під­ходом переглядається місце і роль галузей права. Основне місце відводиться насамперед приватному (в тому числі ци­вільному) праву, а інші галузі відіграють допоміжну щодо приватного права роль і спрямовані на його забезпечення і реалізацію.

Право уособлюється у законодавстві держави.

Процес творення правової держави пов'язаний з усвідом­ленням прагнення громадян до свободи, до приборкання держави-монстра, до примата права над державою, до забез­печення прав і свобод. Німці у понятті "праводержавність" (цим словом позначається німецькою "правова держава") роблять акцент на негативному ставленні до революційних ідей щодо держави, на визнанні еволюційного шляху роз­витку суспільства, на домінуванні конституційних основ "правової державності".

Світова цивілізація нагромадила великий досвід теорії і практики правової держави. За висловом колишнього фран­цузького президента Ф. Міттерана, правова держава являє собою освячену європейською культурою систему демокра­тичних цінностей і юридичних основ. Історія українського народу має засвідчити світові одну із своїх сторінок з цього приводу.

Творення української держави пройшло надзвичайно складний історичний шлях. Після розпаду Київської Русі і загарбання польсько-литовськими феодалами Галицько-Во-линського князівства на тривалий час було перервано процес розбудови української державності. Лише у другій половині XVII ст. частину українських земель, заселених українцями, було об'єднано у державу під проводом Богдана Хмельниць­кого. Щоб утвердитися у складній міжнародній обстановці того часу, новостворена державність уклала військово-полі­тичний союз з Росією. Згодом угода була порушена з боку російського царату. Україну було позбавлено державної са­мостійності і перетворено на "малоросійську провінцію". Ліквідувавши народоправну, демократичну козацьку респуб­ліку — Запорозьку Січ, що була надто різким контрастом російському абсолютизму, Катерина II перевезла гетьман­ську символіку до Петербурга. В ті часи громадсько-полі­тична думка в Україні виношувала проекти незалежної дер­жави. Український гетьман в еміграції Пилип Орлик розро­бив першу в Україні демократичну конституцію "Пакти і Конституція прав і вільностей Війська Запорозького". її текст було оголошено 5 травня 1710 р. на урочистостях з приводу обрання Пилипа Орлика гетьманом. Конституція перейнята ліберальним і демократичним духом, що ставить її у ряд найінтересніших пам'яток європейської політичної думки того часу.

Конституція Пилипа Орлика визначала кордони Україн­ської держави, передбачала встановлення національного су­веренітету, забезпечення прав людини, визнання непоруш­ності складових частин і чинників правового суспільства, а саме: єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, дії якого обмежені законом, ге­неральна старшина і обрані представники від кожного пол­ку) і судової влади, підзвітної і підконтрольної. Установлю­валося чітке розмежування між державним скарбом і сума­ми, які були в особистому розпорядженні гетьмана. Скасо­вувалися ненависні народові державні монополії, оренди і відкупи, ярмаркові податки та ін.

Так були вироблені досі не знані в Європі демократичні засади державного і суспільного життя. На думку П. Орли-

ка, лише за таких умов можливий національний і культур­ний розвиток українського народу. Та доля України вирі­шилася інакше, про що свідчить трагічна історія її народу. Україна, що стала незалежною і суверенною державою на­прикінці XX ст., має здолати трагос у бік оптимістичної норми.

Лише сьогодні в Україні демократичну, правову і соці­альну державу закріплено в Конституції як принцип дії, як програмну ціль, як стратегічний розвиток на перспективу. Однак побудова держави такого рівня правової соціальної демократії відбувається на терені того суспільства, яке про­тягом багатьох століть жило за умов, де панували такі стан­дарти, правила і принципи, як: 1) держава понад все; 2) сус­пільство як ціле над людиною та індивідом; 3) право має забезпечити міць держави, насамперед військову; 4) не ба­гатство гарантує владу, а влада забезпечує багатство, а отже, тоді корупція — невід'ємна складова даної цивілізації; 5) ви­робництво, наука, різного роду новації мають смисл тією мірою, якою вони сприяють військовій силі, зміцненню дер­жави; 6) виправдане все, що сприяє зміцненню влади; 7) ос­новне призначення держави — патерналістське: держава визначає, що добре і що погано для громадян; 8) всі органі­зації — партійні, громадські, церковні — своєю діяльністю повинні сприяти зміцненню влади; 9) обман, наклепи, зло­чинність завжди виправдовувалися, а то і наголошувалися моральними, якщо слугували зміцненню воєнної могутності держави, розширенню її території.

На цих принципах розроблялося законодавство, яке було орієнтоване не на громадянина, а на владу. І саме в таких обставинах формується нова свідомість, зокрема політична і правова, яка має орієнтуватися на цивілізовані стандарти правової і соціальної держави, побудованої на демократич­них засадах.

Правову державу не можна створити розчерком пера або декретуванням. У Європі вона розвивалася протягом знач­ного історичного періоду на грунті європейських структур демократії. В основі лежав принцип приватної власності і поділу влади, множинності ідеологічних спрямувань, тво­рення складної соціальної структури, розвитку масштабності культури. При цьому євроцентристський підхід до демократії був заснований на високій повазі до особистості, на приматі індивідуалізму перед колективізмом. Механічне перенесення європейських зразків правової держави на інший соціаль­ний, політичний, державно-правовий грунт не дасть прямих результатів, тут слід враховувати всі ознаки ментальності й історичного досвіду життя українського народу. Однак і не звертатися до позитивного надбання теорії і практики тво­рення правової держави, набутого людством, означає виклю­чення України із загального світового процесу розвитку. Основні риси правової держави:

1. Конституційна юрисдикція. Конституція — основний закон. Усі інші мають прийматися на її основі і оспорювати­ся, якщо суперечать їй.

2. Верховенство права. Розвинена і діюча система права та законодавства, що містить чітко визначені права і обов'язки громадян, компетенцію державних органів і забезпечується силою держави, всією системою норм суспільства. Право як гарант свободи особистості є цінністю. Право — спосіб припи­нення соціальних суперечностей і конфліктів. Панування політичного плюралізму в суспільстві, що забезпечує демо­кратичні громадянські засади функціонування держави, її структурних елементів.

3. Реально існуючий, а не лише проголошений, єдиний для всіх, обов'язковий правопорядок у державі.

4. Парламентаризм. Наявність сильної держави, здатної захистити громадян і забезпечити власний механізм функ­ціонування.

5. Розвинена виборча система.

6. Здатність державного механізму до впливу на суспіль­ство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв'яз­ків по горизонталі на основі державних інститутів, право­вих та інших механізмів.

7. Наявність гарантій дотримання права і законодавства.

8. Пріоритет прав людини.

9. Повага до права і закону з боку громадян, усіх держав­них і громадських структур. Розвинена правова культура. Держава, що є суб'єктом права, має бути сама пов'язана пра­вовими нормами. Це зумовлене природою самої держави, яка тяжіє до централізації.

10. Забезпечення життєдіяльності громадянського суспіль­ства, демократичних засад її.

11. Забезпечення суверенітету особистості.

12. Поділ влад на три основні гілки — законодавчу, вико­навчу і судову. Всі гілки влади мають бути урівноважені, стримувати одна одну. Цим попереджається зловживання владою.

Проголошення в Конституції України демократичної, со­ціальної та правової держави покличе до життя зміни в сис­темі права, зокрема утвердить такі тенденції розвитку його:

і. Гуманізація закону, орієнтація його на людину.

2. Розширення кола відносин, що регулюються законами (наприклад, екологія, охорона здоров'я та ін.), і пошук оп­тимальних методів їх правової регламентації.

3. Тісний взаємозв'язок національного права з міжнарод­ним.

4. Суттєве зростання питомої ваги законів у загальній масі нормативних актів.

5. Трансформація елементів правової регуляції та саморе­гуляції поведінки суб'єктів права на користь останньої. Транс­формація "державного" інтересу в напрямі "публічного інте­ресу".

6. Утвердження принципу людського виміру права. Юридичні механізми державного функціонування мають підкріплюватися певним рівнем економічного розвитку, зрос­танням виробництва, нагромадженням народного багатства, підвищенням рівня життя, а також відповідно до цього на­копиченням соціального змісту державності.

Соціальна держава, побудована на праві, — це наступний етап розвитку державності на новому витку цивілізації і культури. Природа правової держави збагачується соціаль­ними засадами. Вони, у свою чергу, трансформують владні функції держави з метою вирівнювання соціальних нерів­ностей. Стверджуючи себе соціально, держава бере відпові­дальність за стан справ у суспільстві, за встановлення прин­ципу справедливості, який за ринкових умов не може вийти за межі забезпечення кожному індивідові гідного рівня життя.

Ідеї соціальної державності виникли наприкінці XIX — на початку XX ст., коли з'явилися реальні економічні мож­ливості пом'якшити соціальні суперечності.

У сучасній Україні становлення правової й соціальної державності збігається в часі. Ситуація перехідного періоду потребує одночасного формування правових і соціальних характеристик держави та законодавчого закріплення їх.

Нарощення соціальних якостей держави не означає її по­слаблення. Виконання соціальних функцій неможливе без удосконалення державних заходів, спрямованих на здійснення соціального регулювання, запобігання зрівнялівки та адмі­ністрування. Пошук державою балансу свободи економічно­го розвитку і вмілого впливу на стихію ринку сприятиме нагромадженню ознак демократичності державного устрою, утвердженню історично сформованих і національно власти­вих державі демократичних методів і форм функціонування, їх держава не може просто перейняти. Вони мають стати усвідомленою необхідністю, частиною національно-держав­ного складу життя. Це відбувається не в результаті схвален­ня або відміни певного законодавчого акту, а в ході трива­лої соціальної еволюції. Захід довго йшов до форм держав­ної демократії, що утвердилася і панує сьогодні. Схід та Пів­день прагнуть скористатися цим досвідом, та це не можна зробити відразу. Потрібний перехідний період з властиви­ми йому суперечностями і конфліктами.

В Україні немає парламентських традицій. Незначний період політичного життя за умов демократії, що встанов­люється, несе на собі відбиток попереднього розвитку, пору­шення всіх соціальних норм життя. Як говорив Ш. Мон-теск'є, принципом демократичної республіки є громадянсь­ка доброчесність. Якщо ж вона підміняється злодійством, то демократія вироджується і гине. Сучасна державна система як перехідна має створити цивілізовані механізми природ­ного розвитку суспільства, забезпечити правові і соціальні механізми зв'язків з партійними структурами, громадськи­ми об'єднаннями. Спираючись на досягнення наукової дум­ки, історичної практики власного народу та інших народів світу, вона повинна стати знаряддям прогресивних змін.

 

Панов