Колективні права як передумова правосуб’єктності корінних народів

Колективні права людини (колективні людські права) є одним з найважливіших інститутів сучасного конституційного та міжнародного права. Водночас такі права викликають пожвавлену полеміку, аж до заперечення їх існування. Ці права закріплені в ряді глобальних і регіональних міжнародно-правових актах обов’язкового і рекомендаційного характеру. Суб’єктом таких прав стають насамперед такі соціальні групи, як народи та людство, з яких воно складається.

У ст. 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. вказується, що всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культур ний розвиток. При цьому народи, для досягнення своїх цілей, можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, заснованого на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Всі держави, в тому числі ті, які мають відповідальність за управління не самоврядними і підопічними територіями, повинні заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право

Згідно з вимогами Африканської хартії прав людини і народів від 26 червня 1981 р. як конвенції, прийнятої державами Організації африканської єдності, народи мають систему особливих колективних прав, відмінних від прав індивідів, їх складових. Згідно ст. 19 Хартії, всі народи рівні; вони користуються рівною повагою і мають рівні права. Ніщо не може виправдати панування одного народу над іншим.

Хартія закріпила право всіх народів на існування. Вони мають незаперечне і невід’ємне право на самовизначення і вільно визначають свій політичний статус і здійснюють свій економічний і соціальний розвиток відповідно до політики, яку вони вільно обрали. Колоніальні або пригноблені народи мають право на звільнення від уз панування будь-якими засобами, визнаними міжнародним співтовариством. Всі народи отримали гарантоване Хартією право на допомогу з боку держав-учасниць у своїй визвольній боротьбі проти іноземного панування, будь воно політичним, економічним або культурним (ст. 20 Хартії).

Згідно ст. 21 Хартії всі народи вільно розпоряджаються своїм національним багатством і природними ресурсами. Це право використовується виключно в інтересах народу; ні в якому разі народ не може бути позбавлений цього права.

У разі грабежу свого надбання знедолені народи мають право на законне повернення його, а також на відповідну компенсацію. Вільне розпорядження національним багатством і природними ресурсами має здійснюватися без шкоди для зобов’язання розвитку міжнародного економічного співробітництва, заснованого на взаємній повазі, справедливому обміні і принципах міжнародного права. Хартія також закріпила право всіх народів на власний економічний, соціальний і культурний розвиток з належним урахуванням своєї свободи і самобутності і при рівноправному доступі до спільної спадщини людства (ст. 22 Хартії).

Всі народи мають, згідно зі ст. 23 Хартії, право на національну і міжнародну безпеку і мир. З метою зміцнення миру, солідарності і дружніх відносин держави Хартії повинні забезпечувати, щоб кожна людина, що користується правом притулку, не займалася підривною діяльністю, спрямованої проти своєї країни походження, або проти іншої держави – учасника Хартії; а також гарантувати, щоб їх території не використовувалися в якості баз для підривної або терористичної діяльності проти народу будь якого іншого держави – учасника Хартії.

Хартія також закріпила право всіх народів на загальний задовільний рівень навколишнього середовища, котрий сприяє їх розвитку (ст. 22 Хартії).

Цікавим рекомендаційним міжнародним актом у сфері прав народів є Загальна декларація прав народів 1976 р., прийнята Алжирської конференцією національно-визвольних рухів. У преамбулі цього акта вказується, що всі народи світу мають рівне право на свободу, право звільнитися від будь якого іноземного втручання і мати уряд, вибране ним самим, право, якщо вони поневолені, боротися за своє визволення, право користуватися в своїй боротьбі допомогою з боку інших народів. При цьому констатується, що «справжня повага прав людини передбачає повагу прав народів». Права народів в Декларації 1976 р. розділені на чотири групи:

– право на існування;

– право на політичне самовизначення;

– економічні права народів;

– право на культуру.

При цьому спеціально вказується, що якщо який-небудь народ складає усередині якої-небудь держави меншість, то він має право на повагу до його самобутності, традицій, рідної мови та культурних надбань. Здійснення прав народів має відбуватися з дотриманням законних прав людства в цілому, і не повинно допускати будь якого посягання на територіальну цілісність і політичну єдність держав. Водночас будь-який народ, основні права якого грубо зневажаються, має право змусити визнати їх, зокрема, шляхом політичної чи профспілкової боротьби, і (але як крайній захід) — вдавшись до сили. Відновлення основних прав будь якого народу, що зазнали грубого порушення, є обов’язком усіх членів міжнародного співтовариства (ст. 30 Хартії).

Цікава позиція авторів Азіатсько-тихоокеанської декларації людських прав індивідів і народів прийнятої 15 лютого 1988 р. на 2­й Конференції азіатсько-тихоокеанських юристів. Даний документ, на відміну від раніше зазначених, закріплює за індивідами і народами однакові за змістом права і одночасно закріплює за ними однорідні за спрямованістю обов’язки.

В цілому, міжнародне право значно більшу увагу приділяє індивідуальним людським правам, віддаючи їм пріоритет перед колективними. У той же час, крім зазначених вище актів, окремі права народів були закріплені у спеціальних деклараціях Генеральної асамблеї ООН (ГА ООН). Серед таких актів особливо слід згадати:

– Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, схвалену резолюцією 1514 (XV) ГА ООН від 14 грудня 1960 р.

– Декларацію про поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги і взаєморозуміння між народами, схвалену резолюцією 2037 (XX) ГА ООН від 7 грудня 1965 р.

– Декларацію соціального прогресу і розвитку, схвалену резолюцією 2542 (XXIV) ГА ООН від 11 грудня 1969 р.

– Декларацію про виховання народів в дусі миру, схвалену резолюцією 33/73 ГА ООН від 15 грудня 1978 р.

– Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань, схвалену резолюцією 36/55 ГА ООН від 25 листопада 1981 р.

– Декларація про право народів на мир, схвалену резолюцією 39/11 ГА ООН від 12 листопада 1984 р.

– Декларацію принципів терпимості, схвалену резолюцією 5. 61 Генеральної конференції ЮНЕСКО від 16 листопада 1995 р. та інші акти.

Так, наприклад, у ст. 1 Декларації соціального прогресу та розвитку, затвердженій резолюцією 2542 (XXIV) ГА ООН від 11 грудня 1969 р. стверджується, що всі народи мають право жити в гідних умовах і в умовах свободи, користуватися плодами соціального прогресу і повинні зі свого боку сприяти йому.

В останні роки крім традиційної проблеми народів, що борються за незалежність, правова доктрина зіткнулася з необхідністю визначення колективних прав та правового статусу корінних народів, депортованих народів, нечисленних народів і розділених народів. Наприклад, на думку сучасних авторів, під розділеним народом слід розуміти етнічну групу, територія компактного проживання якої поділена кордонами двох чи більше державних утворень, яка усвідомлює себе як єдина спільнота, прагне до об’єднання свого етнічного простору в рамках власної єдиної державної або автономної освіти і формує специфічні механізми стримування культурної диференціації своїх окремих частин, розташованих по різні боки державних кордонів. До теперішнього часу світова спільнота ще не виробила будь-яких універсальних рецептів врегулювання проблеми реалізації прав недержавних народів, проте держави, що зіштовхуються з нею, протягом останнього століття зуміли створити цілий ряд механізмів, що дозволяють відносно ефективно управляти іредентистськими і автономістськими настроями позначених етносів, виходячи як з політичних потреб тієї чи іншої країни, так і з специфіки політичних, економічних і етнокультурних процесів, характерних для окремих регіонів, певною мірою підпорядковуючи їх політичну активність загальнодержавним інтересам. Ситуація ускладнюється тим, що проблема недержавних народів, крім усього іншого, є досить зручним і ефективним інструментом зовнішньої політики держав, що претендують на домінування в тому чи іншому регіоні.