Збірка «Чарівний ліхтар»: розвиток поетичного таланту, «Юнацькі вірші» - провісник майбутньої Цвєтаєвої

[фрагменти]

Кожен розуміє, як похвально для володаря виконувати дане слово і жити правдою, а не лукавством. Одначе, як показує наш досвід, великі справи вершили саме ті владарі, котрі не дуже пам’ятали про свої обіцянки, уміли спритно дурити простаків і, зрештою, подужали тих, хто покладався на чесність. Отож треба знати, що боротися можна двома способами: з допомогою законів і з допомогою сили. Перший спосіб притаманний людині, другий ― звірам. Та оскільки першого не завжди достатньо, доводиться вдаватися до другого…

З усіх звірів нехай володар навчиться бути двома левом і лисом. Лев боїться сітей, а лисиця ― вовків. Отже, треба бути лисом, щоб розпізнати сильце, і левом, щоб лякати вовків. Покладатися лише на одну лев’ячу силу, значить, нічого не розуміти. Отже, розумний правитель не може і не повинен бути вірним даному слову, якщо така вірність повертається проти нього і якщо вже немає тих причин, що змусили його дати обіцянку. Звісно, така засада нікуди б не годилася, якби всі люди були добрі, та оскільки вони лихі і не встоять на слові, даному тобі, то й тобі нема чого справджувати слово, дане їм. У владаря завжди знайдуться законні причини для виправдання. Щоб показати, скільки угод про замирення, скільки обіцянок стали через віроломство владарів непотрібними папірцями, порожнім звуком, за прикладом не треба далеко ходити. Хто спритніше за інших зумів діяти по-лисячому, той і виграв. Одначе треба навчитися добре приховувати в собі лиса, бути великим вдавальником і лицеміром: адже люди такі простодушні, такі недалекі в своїх нетерплячих домаганнях, що ошуканець завжди знайде того, кого можна ошукати.

Хочеться навести один недавній приклад. Усі вчинки і помисли Олександра VI були спрямовані на те, щоб ошукувати людей. І завжди він знаходив простаків, яких можна було піймати на гачок. Ніхто більше за нього не розсипав таких щедрих обіцянок, не давав таких палких присяг і ніхто менше за нього їх не виконував. Одначе йому завжди вдавалися будь-які ошуканства, бо він добре знав світ.

Отже, владареві зовсім не обов’язково мати всі ці згадані чесноти, але обов’язково треба поводитися так, ніби він їх має. Більше того, я наважуся навіть сказати, що коли він має ці чесноти і завжди згідно з ними чинить, то це небезпечно, і що завжди краще тільки вдавати, ніби ти їх маєш. Владар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, але йому треба так панувати над собою, щоб при потребі він міг стати зовсім інакшим і робити все навпаки. Дуже важливо зрозуміти ось що: владар, а надто новий владар, не може керуватися всіма тими чеснотами, які створюють у людей добру славу, бо для збереження влади часто буває необхідно діяти не так, як велить вірність, милосердя, людяність, релігія. Нарешті, він повинен бути завжди готовим повернутися туди, куди віє вітер і хиляться терези удачі…

Отож владар має особливо стерегтися сказати хоч одне слово, яке б суперечило п’яти названим вище чеснотам, щоб, слухаючи його і дивлячись на нього, завжди здавалося, ніби владар ― весь благочестя, вірність, людяність, щирість, побожність. Видимість цієї останньої чесноти найважливіша. Люди взагалі судять більше на око, ніж на дотик. Дивитися може всякий, а торкатися – лише декотрі. Кожен бачить тебе так, як ти йому здаєшся, тільки декотрі можуть відчувати, який ти насправді, і ці декотрі навряд щоб виступили проти думки більшості, підпертої могутністю влади. Зрештою, про діла всіх людей і найбільше ― владарів, якщо владарі тільки підсудні, судять з успіхів. Тому владареві досить лише дбати про перемогу і про державну безпеку ― засоби завжди здадуться всім чесними і похвальними, бо юрбі важливий тільки успіх. Світ простацький, і це видно лише тоді, коли юрбі нема на кого спертися. Один сучасний владар, чийого імені краще не називати, завжди проповідує тільки мир і чесність, хоч насправді він їм заклятий ворог. Аби він зберігав мир і чесність, то не раз уже позбувся б і слави, і трону.

Мак’явеллі Н. Державець (1513)

 

Я неодноразово відзначав, що причина людських успіхів та невдач полягає у відповідності способу дій з вимогами часу, адже відомо, що деяким людям притаманно діяти наполегливо, а іншим обережно та запопадливо. Оскільки в обох випадках важко втриматись у належних рамках, і ті і інші хиблять правильний шлях і припускаються прорахунків. Але менше помиляється і більш успішний той, хто, як я вже казав, своїм способом дії не суперечить часові і чинить завжди згідно своїм природним спонукам…

Ось чому республіки бувають більш життєздатними і їм довше сприяє успіх, ніж державцям. Республіки краще пристосовуються до різноманіття обставин завдяки відмінностям своїх громадян, що державцеві не дано. Людина, яка звикла чинити згідно своєї вдачі, як ми казали, ніколи не змінюється, тому вона невідворотно зазнає катастрофи, коли настають часи, для неї несприятливі. Вже згадуваний декілька разів П’єро Содеріні виказував у всьому терпимість та гуманізм. Йому та його вітчизні було забезпечено талан, допоки час відповідав його способу дії, але коли прийшов час розірвати з покірністю і терпінням, він не зумів цього зробити і зазнав поразки разом зі своєю вітчизною. Папа Юлій ІІ протягом усього свого понтифікату діяв яро та наполегливо, і оскільки тому сприяв час, усі його почини вдавались. Але якби настав час, що вимагав інших рішень, на нього очікував би неминучий крах, тому що він не став би міняти своїх звичаїв та повадок. Ми взагалі не можемо мінятися з двох причин: по-перше, нам важко протистояти тому, до чого нас схиляє природа; по-друге, коли людина якимось чином досягла успіху, неможливо переконати її, що вона може процвітати, вчиняючи інакше; ось чому успіх відвертається від людей: фортуна залежить від обставин, а люди вперто тримаються свого поводження…

Вищою мірою є справедливим, що всі речі цього світу минущі, проте шлях, передбачений для всіх небом, проходять цілком лише ті, хто підтримує свій тілесний порядок, а не втрачають його, і всі наявні в них зміни хиляться до їх зміцнення, а не ушкодження. А оскільки я кажу про змішані тіла, до яких належать республіки та релігійні школи, то на користь їм ідуть ті зміни, які повертають їх до начал. Отже краще влаштовані і триваліші ті, в яких закладено можливість оновлення, ліпше сказати, які приступають до оновлення за всякого відхилення від притаманного їм устрою. Ясніше ясного, що в протилежному випадку їм загрожує загибель.

Спосіб оновлення полягає, як було сказано, у поверненні до первісного стану. Усяке вчення, усяка республіка і усяке царство від початку з необхідністю містять у собі деяке благо, за допомоги якого вони роблять перші успіхи та перші надбання. Але оскільки з плином часу це благо псується, то якщо його не повернути до минулих рамок, воно невідворотно занапастить усе тіло… Якщо казати про республіки, їх повернення до начала відбувається під дією зовнішніх обставин або за їх власною розважливістю… Таким чином, є необхідним, як уже говорилося, щоб подібні зовнішні або внутрішні причини час від часу примушували людей, що живуть у певній впорядкованій сукупності, озиратися на себе. Внутрішній спосіб може полягати або в законі, згідно якого буде переглядатися стан усіх людей, що складають цю спільноту, або у діях достойної людини, яка вирізняється з поміж них, яка своїм прикладом і своїми звитяжними вчинками досягне подібного результату.

Мак’явеллі Н. Міркування про десять перших книг Тіта Лівія (1513-1517)

1. Що нового запровадив Н. Макіавеллі в політичній філософії?

2. Що таке «макіавеллізм»?

3. Які риси мають бути притаманні володарю, за Н. Макіавеллі?

4. Якому устрою Н. Макіавеллі віддає перевагу ― монархії чи республіці?

збірка «Чарівний ліхтар»: розвиток поетичного таланту, «Юнацькі вірші» - провісник майбутньої Цвєтаєвої.

У 1912 році з'являється друга книга Цвєтаєвої - "Чарівний ліхтар", а потім в 1913 році - обраний "Із двох книг", куди увійшли кращі вірші починаючої поетеси.

Теми і образи цих книг об'єднує "дитячість" - умовна орієнтація на романтичне бачення світу очима дитини; дитяча закоханість, безпосередність, милування життям. Поетична мова цих збірок універсальна і включає традиційний набір символів літератури першого десятиліття XX ст. Здатність "закріплювати поточний мить" і автобіографічність віршів надають їм щоденниковий спрямованість. У передмові до збірки "Із двох книг" Цвєтаєва вже відкрито говорить про дневниковость: "Все це було. Мої вірші - щоденник, моя поезія - поезія власних імен".

Пошук свого нового поетичного "я" відображається в поезії Цвєтаєвої 1913-1915 років, об'єднаної в збірнику "Юнацькі вірші" (він не опублікований). Зберігаючи щоденникову послідовність, її творчість"переходить" від умовності до цілком життєвої відвертості; особливого значення набувають всілякі подробиці, деталі побуту.

У творах тих років вона прагне втілити те, про що говорила ще у передмові до вибраного "Із двох книг":

"Закріплюйте кожну мить,

кожен жест - і форму руки,

його кинув, і не тільки

зітхання - і виріз губ,

з яких він, легкий, злетів.

Не нехтуйте зовнішнього!.. "

Пошук нового відбився і на загальній організації її віршів. Вона широко використовує логічний наголос, переноси, паузи не тільки для посилення експресивності вірша, а й для семантичного контрасту, для створення особливого інтонаційного жесту. Події першої світової війни вносять новий пафос у російську поезію, і в ліриці Цвєтаєвої теж намічається новий етап. Передреволюційні роки в її творчості відзначені появою російських фольклорних мотивів, використанням традицій міського "жорстокого"романсу, частівок, закляття.

 

2.3 Творчість 1916-1917 років. Разквіт лірики.

 

Прийнято вважати що з віршів 1916 починається "справжня Цвєтаєва" все раніше написане лише розбіг до цього важливого етапу. З цього часу зазвучала "стихійна Цвєтаєва" немов якась сила раптом пробилася з глибини і знайшла свій власний стиль. У вірші поетеси увірвали шквальні вітри і ритми закляття голосіння й стогони змінюються раптовим спокоєм і проясненням. Її поезія неприборканих пристрастей немов антипод "найтихіше поезії" Анни Ахматової в любові до якої палко і відкрито визнавалася Цвєтаєва.

У віршах 1916-1917 років багато простору доріг швидко біжать хмари і сонце чиїхось обережних тіней шерехів криків опівнічних птахів багряних заходів сонця чарують неминучу бурю і лілових неспокійних зірок...

К вам всем — что мне ни в чем не знавшей меры

Чужие и свои?! —

Я обращаюсь с требованьем веры

И с просьбой о любви.

И день и ночь и письменно и устно:

За правду да и нет

За то что мне так часто — слишком грустно

И только двадцать лет.

Вірші цього періоду і пізніше написані увійшли до збірок "верст" "верст I" і "версти II". Роки революції та громадянської війни з'явилися страшним випробуванням для Цвєтаєвої але вона не була б великим поетом якби не відгукнулася на розігралася "завірюху".

Если душа родилась крылатой —

Что ей хоромы — и что ей хаты!

Что Чингис-хан ей и что — Орда!

Два на миру у меня врага

Два близнеца неразывно-слитых:

Голод голодных — и сытость сытых!

Своє життя Цвєтаєва сприймає як визначену "книгу доль". Свій хресний шлях вона пройшла втіливши його в вірші - це по плечу лише великим.

Пригвождена к позорному столбу

Славянской совести старинной.

С змеею в сердце и с клеймом на лбу

Я утверждаю что — невинна.

Я утверждаю что во мне покой

Причастницы перед причастьем.

Что не моя вина что я с рукой

По площадям стою — за счастьем.

А як безтурботна і навіть легковажна хоча і у філософському настрої Цвєтаєва передбачає або скоріше пророкує свою долю:

дешь на меня похожий

Глаза устремляя вниз.

Я их опускала — тоже!

Прохожий остановись!

Прочти — слепоты куриной

И маков набрав букет.

Что звали меня Мариной

И сколько мне было лет...

Адже поетові немає ще й двадцяти років. У молодості можна бути безтурботної і пустотливий. Попереду життя повна таємниць і прекрасних несподіванок:

Никто ничего не отнял —

Мне сладостно что мы врозь!

...Целую вас — через сотни

Разъединяющих верст...

А потім прийдуть перші розчарування образи і прикрощі. І вже майже інтимно з чисто жіночою інтонацією зазвучить питання:

Вчера еще в глаза глядел

А нынче все косится в сторону!

Вчера еще до птиц сидел —

Все жаворонки нынче — вороны!

Я глупая а ты умен

Живой а я остолбенелая.

О вопль женщин всех времен:

“Мой милый что тебе я сделала?!”

Особливою довірливості Цвєтаєва досягає тим що більшість її віршів написано від першої особи. Це "я" робить її близькою і зрозумілою майже рідний читачам. Марина Іванівна Цвєтаєва дізналася велику любов і біль втрати. За чоловіком білим офіцером вона їде в еміграцію. Чи не Батьківщину вона покидала а їхала полегшити коханому життя на чужині. Він був її батьківщиною і сенсом життя. Така вже вона народилася що не могла нічого вполовину а тільки всієї відкритою душею і до кінця. Перед самою війною Марина з чоловіком повернулися в Росію але вона їх зустріла "мачухою". Чоловік і дочка опинилися у в'язниці про їхню долю Цвєтаєвої нічого не було відомо а головне не було сил боротися. Вона втратила не тільки віру в прийдешнє але і "стрижень" на якому трималася життя. А навіщо життя якщо жити вже нічим. Вона добровільно відмовилася від жалюгідного животіння на яке її прирекли може бути зробивши свій останній подвиг.

Мы спим — и вот сквозь каменные плиты.

Небесный гость в четыре лепестка.

О мир пойми! Певцом — во сне — открыты

Закон звезды и формула цветка.

 

 

2.4 Еміграційний період творчості.

 

Характер у Марини Цвєтаєвої був важкий, нерівний, нестійкий. Ілля Еренбург, що добре знав її в молодості, говорить, що Марина Цвєтаєва поєднувала в собі старомодну чемність і бунтарство, пріоритет перед гармонією і любов до душевної недорікуватості, граничну гордість і граничну простоту. Її життя було клубком прозрінь і помилок. Властиві Цвєтаєвої демонстративна незалежність і різке неприйняття загальноприйнятих уявлень і поведінкових норм виявлялися не тільки в спілкуванні з іншими людьми (їм цвєтаєвська нестриманість часто здавалася грубістю і невихованістю), але і в оцінках і діях, що відносяться до політики. В принципі, все це ми бачимо і в її поезії.

Роки першої світової війни, революції та громадянської війни були часом стрімкого творчого зростання Цвєтаєвої. Вона жила в Москві, багато писала, але друкувала мало, і знали її тільки завзяті любителі поезії. У січні 1916 року вона з'їздила в Петроград, де зустрілася з М.Кузміна, Ф.Сологуба і С. Єсеніним і ненадовго подружилася з О.Мандельштама. Пізніше, вже в радянські роки, зрідка зустрічалася з Пастернаком і Маяковським, дружила з Бальмонт. Блока бачила двічі, але підійти до нього не наважилася. Довгий час Цвєтаєва дружила з Волошиним, який один з перших прийняв її, тоді ще кілька дитячі вірші. Волошин як справжній містик пророчо відчув, що з її перших дослідів викристалізовується справжній поет.

І, можливо, вдячність Марини переросла в довгу дружбу з ним. Взимку 1910-1911 М.О.Волошина запросив Марину Цвєтаєву і її сестру Анастасію (Асю) провести літо 1911 в Коктебелі, де він жив. 5 травня 1911 Марина приїжджає в Коктебель, який став для неї одним із символів батьківщини (поряд з будинком в Трехпрудном і Тарусой.

І молодий Цвєтаєвої, без сумніву, пощастило, що в її житті був такий відданий і чуйний друг. Знайомство переросло в теплу дружбу з Волошиним і його матір'ю, яку «йолоп» - (так називали гостей Дому «благочестиві» сусіди-дачники), - звали Пра. Після від'їзду їхнє листування протривала з перервами до початку цвєтаєвської еміграції.

У Коктебелі Цвєтаєва познайомилася з Сергієм Яковичем Ефроім-ном. Відома красива історія, як Марина, прогулюючись по тоді ще пустельному коктебельські пляжу, загадала - якщо він мені подарує зараз сердолік, то я вийду за нього заміж. І Сергій дарує їй знайдений ним серед різнобарвної гальки сердолік.

Коктебель залишив незгладимий слід в особистому та творчому житті геніальної російської поетеси Марини Цвєтаєвої.

Коктебель, Волошин і його оточення зачарували її. Протягом двох років (1913-1914) Марина зі своїм чоловіком Сергієм Ефрон, з яким познайомилася в Коктебелі, і маленькою дочкою Аріадною жили у Феодосії

15 травня 1922 Марина Іванівна і Аля приїхали в Берлін. Там Цвєтаєва залишалася до кінця липня, де подружилася з тимчасово жили тут письменником-символістом А. Білим. У Берліні вона віддає до друку новий збірник віршів - Ремесло (опубл. В 1923) - і поему Цар-Дівиця. Сергій Ефрон приїхав до дружини і дочки в Берлін, але незабаром повернувся до Чехії, до Праги, де навчався в Карловому університеті. Цвєтаєва з дочкою приїхала до чоловіка в Прагу 1 серпня 1922. У Чехії вона провела більше чотирьох років. Пізніше їм вдалося перебратися до Праги, потім Цвєтаєва з дочкою і Ефрон знову залишили столицю і жили в селі Вшенорах поруч з гірськими Мокропси.

У Празі у Цвєтаєвої вперше встановлюються постійні відносини з літературними колами, з видавництвами і редакціями журналів. Її твори друкувалися на сторінках журналів «Воля Росії» і «Своїми шляхами», Цвєтаєва виконувала редакторську роботу для альманаху «Ковчег».

Останні роки, проведені на батьківщині, і перші роки еміграції відзначені новими рисами в осмисленні Цвєтаєвої співвідношення поезії і дійсності, зазнає змін і поетика її віршованих творів. Дійсність і історію вона сприймає тепер чужими, ворожими поезії. Розширюється жанровий діапазон цветаевскої творчості: вона пише драматичні твори та поеми.

У 1924 Цвєтаєва створює Поему Гори, завершує Поему Кінця. У першій поемі відбито роман Цвєтаєвої з російським емігрантом, знайомим чоловіка К.Б.Родзевічем, у другій - їх остаточний розрив. Цвєтаєва сприймала любов до Родзевичем як перетворення душі, як її порятунок. Родзевич так згадував про цю любов: «Ми зійшлися характерами <...> - віддавати себе повністю. У наших відносинах було багато щирості, ми були щасливі». Вимогливість Цвєтаєвої до коханого і властиве їй свідомість короткочасність абсолютного щастя і нерозривності люблячих привели до розставання, що стався з її ініціативи.

 

У Парижі в листопаді 1925 вона закінчила поему (авторська назва - «лірична сатира») Щуролов на сюжет середньовічної легенди про людину, позбавить німецьке місто Гаммельн від щурів, виманивши їх звуками своєю чудовою дудочки; коли скаредні Гаммельнський обивателі відмовилися заплатити йому, він вивів, награючи на тій же сопілці, їхніх дітей і відвів на гору, де їх поглинула разверзшаяся земля. Щуролов був опублікований в празькому журналі «Воля Росії». У тлумаченні Цвєтаєвої, щуролов уособлює творче, магічно владне початок, щури асоціюються з більшовиками, перш агресивними і ворожими до буржуа, а потім перетворилися на таких же обивателів, як їх недавні вороги; гаммельнци - втілення вульгарного, міщанського духу, самовдоволення і обмеженості.

У Франції Цвєтаєва створила ще кілька поем. Поема Новорічне (1927) - розлога епітафія, відгук на смерть німецького поета Р. М. Рільке, з яким вона і Пастернак листувалися. Поема Повітря (1927), - художнє переосмислення безпосадочного перельоту через Атлантичний океан, вчиненого американським авіатором Ч.Ліндбергом. Політ льотчика у Цвєтаєвої - одночасно символ творчого ширяння і алегоричне, зашифроване зображення помирання людини. Була також написана трагедія Федра (опублікована в 1928 паризькому журналі «Сучасні записки»).

У другій половині 1930-х Цвєтаєва зазнала глибоку творчу кризу. Вона майже перестала писати вірші (одне з небагатьох винятків - цикл Вірші до Чехії (1938-1939) - поетичний протест проти захоплення Гітлером Чехословаччини. Неприйняття життя і часу - лейтмотив кількох віршів, створених у середині 1930-х: Самота: піди, // життя! (Самота: піди..., 1934), століття мій - отрута мій, а мій вік - шкода мій, / століття мій - ворог мій, а мій вік - пекло (Про поета не подумав..., 1934). У Цвєтаєвої стався важкий конфлікт з дочкою, яка наполягала, слідом за своїм батьком, на від'їзді в СРСР; дочка пішла з материнського будинку. у вересні 1937 Сергій Ефрон виявився причетним до вбивства радянськими агентами І.Рейсса - також колишнього агента радянських спецслужб, який спробував вийти з гри. (Цвєтаєва про роль чоловіка в цих подіях обізнана була). Незабаром Ефрон був змушений сховатися і втекти до СРСР. Слідом за ним на батьківщину повернулася дочка Аріадна. Цвєтаєва залишилася в Парижі удвох з сином, але Мур також хотів їхати в СРСР. Не було грошей на життя і навчання сина, Європі загрожувала війна, і Цвєтаєва боялася за Мура, який був вже майже дорослим. Вона побоювалася і за долю чоловіка в СРСР. Її обов'язком і бажанням було з'єднатися з чоловіком та донькою. 12 червня 1939 на пароплаві з французького міста Гавра Цвєтаєва з Муром відплили в СРСР, 18 червня повернулися на батьківщину.