висновок

 

Марина Іванівна Цвєтаєва - драматург і прозаїк, одна з найвідоміших російських поетес, її трагічна повна злетів і падінь доля не перестає хвилювати свідомість читачів і дослідників її творчості.

Цвєтаєва мала особливим баченням російської мови, навмисно і нарочито вживаючи неправильні поєднання, які виявлялися набагато виразніше, ніж передбачувані стандартні обертів. «Уявні неправильності» під пером талановитого поета-потужний засіб словесно-художньої образності».

Зазвичай Цвєтаєва у своїх віршах зупиняється на одній фігурі, на одному повороті почуттів, і в той же час її поезію ніяк не можна назвати одноманітної, навпаки, - вона уражає розмаїттям і безліччю тем. Особлива краса її віршів крім змісту саме в характері настроїв поезії і, особливо в настроях, прихованих від неуважних сердець. Любовна лірика Цвєтаєвої - найвідвертіша сторінка її поезії. Серце поета відкрито, він не щадить його, і цей драматизм її віршів приголомшує.

Якщо для Пушкіна любов була проявом вищої повноти життя, то для Цвєтаєвої любов є єдине зміст людського буття, єдина віра. Цю думку вона стверджує у своїх віршах. Вона пише вірші, основою для яких є переживання і відчуття. Ця вічна тема поезії, тим не менш, знайшла тут своє нове заломлення і зазвучала дещо по-новому.

Любов, так само як і поезія, відноситься до іншого, потойбічного світу, який дорогий і близький Цвєтаєвої. Для Цвєтаєвої любов - вогнище, як і поезія - полум'я, в якому згоряє душа.

У той же час цілком у християнському дусі Цвєтаєва вважає людську душу часткою небесного вогню, Божою іскрою ("Мені нічого не потрібно, крім своєї душі!"), Ниспосланной людині для одкровень, дерзань, натхнення.

Багато віршів Цвєтаєвої відносяться до числа шедеврів російської поезії. Особливе бачення російської мови стимулювало її до створення індивідуальних мовних образів, що передають найменші порухи душі. Ліричний герой Цвєтаєвої вражає духовним багатством внутрішнього світу, але про свої рани говорить без сентиментальної сльозливості. Мотиви смерті часті в ліриці Цвєтаєвої, більше того - вона закликає її! Одним з важливих аспектів смерті є те, що вона розглядається не як кінець чи катастрофа, а скоріше як визволення. Це бажання померти зображується естетично, але не як спектакль, а як насолода самим існуванням смерті і смертю навколо себе.

З усього комплексу дитячих переживань з роками викрісталлізова-лось поняття «розлука», що стало стимулом і внутрішньою темою творчості Цвєтаєвої. Розлука включала все: розставання з коханою чи друзями, розрив з батьківщиною, разміновеніе з часом і долею, смерть. Поняття розлуки поглиблювалась і розросталося, виростаючи до трагічного неприйняття життя. Воно ж штовхало до письмового столу, за яким долали все.

Але, на жаль, прийшов момент, коли «Все» Марина не змогла подолати...

Незабаром після початку Великої Вітчизняної війни, 8 серпня 1941 Цвєтаєва з сином евакуювалися з Москви і опинилися в невеликому го-родке Єлабузі. У Єлабузі не було роботи. У керівництва Спілки письменників, евакуйованого в сусіднє місто Чистополь, Цвєтаєва просила дозволу оселитися в Чистополе і місця посудниці в письменницькій їдальні. Дозвіл було дано, але місця в їдальні не виявилося, так як вона ще не відкрилася. Після повернення в Елабугу багато дослідників стверджують, що у Цвєтаєвої відбулася сварка з сином, який, очевидно, дорікав її в їх тяжкому становищі. Але я вважаю, що навіть якщо і була та горезвісна сварка, вона могла стати лише тією самою останньою краплею, яка зазвичай вирішує Все...

На наступний день, 31 серпня 1941, Цвєтаєва повісилася. Точне місце її поховання невідоме.

 

 

Марина Цвєтаєва – це дивовижна життєва енергія, в ній горять душевне і творче полум’я любові до життя, до живих людей, до природи, до мистецтва. Ми часто думаємо, що здобути славу – під силу, лише сильним, заможним людям. Життя показує, що це не так. Історія світової літератури подає нам безліч прикладів, як Марина Цвєтаєва. Вона – проста жінка, котра, як і усі, відчувала потребу любові, тепла, і, перебуваючи один-на-один зі своїми думками, переживаннями, не ховала їх далеко від усіх, а втілювала «у життя». Вона описує прості речі – кохання, розчарування, біль, щастя, усмішку, сльози, і це подобається людям…можливо тому, що у її віршах впізнаємо щось своє, ще не зреалізоване.

Любовь – это плоть и кровь.

Цвет, собственной кровью полит.

Вы думаете, любовь –

Беседовать через столик?

Любовь – это все дары

В костер, и всегда – задаром!

Вы не хотите, чтобы знали, что вы кого-то любите? Тогда говорите о нём: "я его обожаю!" Впрочем, некоторые знают, что это значит.

 

Цвєтаєва – поетеса трагічного напрямку і трагічної долі. Її творчість розглядає біограф і літературознавець Анна Саакянц в книжці «Марина Цвєтаєва. Сторінки життя та творчості». Саакянц виділяє поезію Цвєтаєвої особливою інтонацією, неповторними ритмами, характерною загостреною експресією. Цвєтаєва – це пристрасті монологів, це подихи миттєвості. Поетична мова Цвєтаєвої має в собі риси глибокої емоціональної сили. Працювала Цвєтаєва не тільки в жанрі лірики, а й писала поеми («Поема гори», «Федра»), трагедії, романтичні п’єси, автобіографічну прозу. Вона завжди розглядала дійсність романтично і міфологічно.

Особливо зацікавив мене вірш Цветаєвої «Мне нравится, что вы больны не мной…». «Литературных влияний не знаю, а знаю человечекое», - писала поетеса. Це повністю відчувається у вірші «Мне нравится, что вы больны не мной…». Про цю поезію згадує біограф, критик та літературознавець творчості М. Цвєтаєвої Анна Саакянц. Вона розглядає вірш як парадоксальний, «антилюбовний». В ньому поетеса зверталась до особи, а саме Мінца М. А., – близького друга своєї сестри Анастасії. Цвєтаєва високо цінувала тих, хто надихав її на творчість, і яскравим прикладом цього, пронизаним емоціями й жалем, є згаданий вірш.

Цвєтаєва написала цю поезію ще зовсім юною. Їй було тоді стільки, скільки ж і мені зараз. Почуття, переживання молодих людей дуже подібні. Хтось скаже, що ні, що кожен – це особистість, індивідуальність, з притаманними тільки їй почуттями. Та все ж вік «диктує свій настрій». Тому впевнено можу сказати, що зрозуміла тему вірша, відчула переживання, стан душі авторки.

Мне нравится, что вы больны не мной,

Мне нравится, что я больна не вами,

Что никогда тяжелый шар земной

Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной –

Распущенной – и не играть словами,

И не краснеть удушливой волной,

Слегка соприкоснувшись рукавами.

За словами критика, у вірші прогресує щирість, читач відчуває, що поетеса нічого від нього не приховує, вона залюбки «виливає душу» на папері, вона вільна, слова летять невимушено, без перешкод до наших сердець. Творчість Цвєтаєвої – явище своєрідне, часом його важко зрозуміти, бо потрібно перенестись у той світ, в якому творила і відчувала поетеса. А. Саакянц зазначає, що це гостро психологічний вірш, в ньому – сила духу, так звана «антилюбов».

Саме вона не залишає мене спокійною, байдужою і безпристрасною. Цей вірш примушує жити незважаючи ні на що, захоплюватись, обурюватись, сперечатись з життєвими обставинами. Читаєш його і небезпідставно зароджується думка: краса життя – у незалежності, свободі, передумовою яких повинно бути усвідомлення, їх розуміння.

Повернемося до вірша:

Мне нравится ещё, что вы при мне

Спокойно обнимаете другую,

Не прочите мне в адовом огне

Гореть за то, что я не вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не

Упоминаете ни днём, ни ночью – все…

Что никогда в церковной тишине

Не пропоют над нами: аллилуйя!

Я не можу погодитись з критиком, що це «антилюбов». Ні, це любов! Може нерозділене кохання? Знаходимо у вірші протиріччя і розчарування, це своєрідна розправа над самим собою, усвідомлення недосяжності мети – в цьому його трагічність. Адже любов – це завжди радощі і муки поряд!