Історичні засади лінгвістичних основ документознавства

(ділова мова Х-ХVІІ ст., канцелярська мова ХVІІІ – початку XX ст., формування офіційно-ділової мови XX ст.)

1.1. Зародження давньої книжної мови:

а) діяльність Кирила та Мефодія;

б) роль церковнослов'янської мови в українській культурі;

в) найдавніші писемні пам'ятки періоду Київської Русі;

г) загальна характеристика літератури доби монументального стилю (проповіді Феодосія, літописні сказання і житія, "Повчання" Володимира Мономаха, Ізборники Святослава, "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, подорожі паломника Данила, література практичного призначення: літургії, молитви, послання);

д) специфіка літературних пам'яток доби орнаментального стилю;

е) риси ранньоукраїнських літописів (ритмізованість мови, алітерації, повтори, уживання сталих мовних формул,нанизування приєднувальних частин, повтори однакових сполучників, нагромадження однорідних членів предикативних частин, паралельна будова речень, вільна оповідна манера запису подій, фактів, явищ, авторський коментар їх, образний переказ легенд, повір'їв, казань.

1.2. Давня книжна українська літературна мова

Українська (руська) мова була державною (актово-урядовою) мовою Литовського князівства. Нею вчили у школах і церквах, вели судочинства, спілкувалися при королівському дворі і в колі старшин, писали грамоти (офіційні папери) і Литовський статут (конституцію). Руською мовою був написаний "Судебник" Казимира Ягайловича (1468 р.) і Литовський статус (1566 р.).

Оригінальним і найпоширенішим на той час жанром (хоча з'явився він ще в Київський Русі) українського письменства були українські грамоти. Вони поєднали в собі два вагомі стильові струмені: а) офіційно-діловий, книжний і б) живомовний, розмовний, ввібравши їх у жанрово-стильову рамку трафаретних початків та кінців:

1. Я Олехю Ромашковичь вызнаваю симъ моимъ листомъ самъ на собь кождому доброму нинишнимъ и на потомъ будучимъ, хто его оусхочетъ видети, або чтучи его стлышати... [йде конкретний зміст] а при томъ было людей добрыхъ много. А я Олехно просилъ есми Пана Юшка Яковича, абы его милость на твердость Пану Григорю къ сему моему листу печать свою приложилъ. Писан Генваря 30 день (1347р.).

2. Мы Великій князь Витовтъ чинимъ знаемо симъ нашимъ листомъ, кто на него узрить или услышить чтучи... [йде конкретний зміст]. А на то на все дали есмо Андрею сюю нашу грамоту и печать свою приложити. А дана у великий четвертоъ Априла у 3 день (1382р.)

Ознаки офіційно-ділового стилю, який бере початок ще від ділових пам'яток Київської Русі, виявилися в лексиці українських грамот. Книжними елементами у їх мові є юридична й урядово-канцелярська лексика на означення установ, посад, соціальних станів, грошових одиниць, документів тощо: боярин, борник, війт, волость, воєвода, вотчина, грамота, гривня, грош широкий, дань, данник, десятина, дворище, землянин, князь, лист, пан, писар, підсудок, підскарбій, посол, подушне, подимне, полюддя, право, привілей, рада, суд, суддя, урядник, холоп і т.д. Частина цих слів далі в українській мові утвердила за собою стильову ознаку офіційності (право, рада, посол, лист, староста) і з нею функціонує в сучасній мові, а більшість відійшла в пасивний словник як історизми й архаїзми.

В основній частині грамот, змістом яких було конкретне життя (купівля, продаж, дарування, розпорядження, суперечка), використовувалася лексика здебільшого розмовної української мови, говірок. Хоча писарі намагалися зберегти офіційно-діловий стиль грамот і в основному тексті, живомовна лексика вкраплялася й осучаснювала грамоти, робила їх сторінками живого народного життя: аби, бачити, блискавиця, гай, дідизна, дідич, другий, зиск, знак, лічба, неділя, млин, озимина, пильно, початок, село, селище, справа, чинимо і т.д.

Виразною ознакою грамот є поєднання живомовного українського синтаксису з офіційно-діловим: Я Олехно уверху писаный; продалъ есми пану Григорю... поль свое за сем копь грошей широкохъ; не вступаючи у права; не можемъ тои купли межи собою рушить; придали есмо князю Федору село Бородов, а также Свищово ис присылки; озеряни, Городниця, два ставки, держати князю Федору вьчно, непорушно никим же...

Загалом українська мова давньоукраїнського періоду об'єднувала в собі два мовні береги: українську літературну мову (з її підвидами – "слов 'яноруська" і "проста мова"), що розвивалася на книжних джерелах офіційно-ділового письменства, і живу народну мову, яка ще не мала усно-розмовної літературної форми, а функціонувала у вигляді говірок і намагалася пробивати собі дорогу в літературу. Цей стан мовного дуалізму продовжувався аж до часів І. Котляревського. Слов'янська (церковнослов'янська) і слов'яноруська мови стали джерелом, із якого українська літературна мова черпала стилістичні засоби урочистості, піднесеності, величності.

Проповідники українства усвідомлювали необхідність літературної мови, зрозумілої простому люду, близької до живої і розмовної. У XVI ст. виникла "проста" мова, поєднавши в собі елементи книжної церковнослов'янської та тогочасної живої розмовної мови освічених українців. Будучи в основі своїй ще книжною, наповненою слов'янською лексикою, церковнослов'янізмами, вона швидко збагачувалася живомовними українізмами і говірковими словами.

Серед ранніх пам'яток, написаних "простою" мовою, найвизначнішою є "Пересопницьке Євангеліє" (1556-1561 рр.), у якому на фоні традиційної книжності відображуються основні фонетичні, граматичні й лексичні риси живої української мови XVI ст. Отже, ці два стильові начала - книжне і живомовне - є основними, визначальними, в літературній українській мові з поступовим зростанням живомовного аж до повної його перемоги в українській літературній мові кін. XVІІІ – поч. XIX ст.

XVII ст. вважають золотим віком українського письменства й культури. У цей час з'являються високохудожні твори, позначені виразним впливом класичного риторичного мистецтва (Г. Cмотрицького, Кирила Транквіліон-Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького). Українське відродження сприйняло й поєднало європейський бароковий стиль із властивою йому ідеєю гуманізму і прагненням до химерних, незвичних форм та вишукану риторику виражальних засобів.

XVI – поч. XVII ст. – період поширення книгодрукування, науки й освіти в Україні. Масово відкривалися братські школи, вищі навчальні заклади – колегіуми й академії.

Приклади переплетіння розмовних та книжних елементів (уривок із п'єси І. Котляревського "Наталка-Полтавка":

ВОЗНИЙ:...Ну, коли так, я тобі коротенько скажу; я тебе люблю і женитися на тобі хочу.

НАТАЛКА: Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду, та й по всьому я вам не під пару.

ВОЗНИЙ: Ізложенние в отвітних річах твоїх резони суть – теє-то як його – для любові ничтожні. Уязвленноє чистореченною любовію серце, по всім божеским і человічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє.

 

1.3. Передумови формування нової української літературної мови

Ранньоукраїнські та середньоукраїнські періоди нашої мови, які традиційно в науці називають давньої українською літературною мовою, є мало дослідженими. Відомо, що в них панувало кілька жанрових різновидів: літописання; патристика; справоведення (справочинство); конфесійна, історична і полемічна література; переклади, переробки з давніх мов, фольклористика.

Оскільки в давній українській літературній мові переважало офіційно-ділове письменство (судебники, правди, актові, урядові, ратушні книги), в лінгвістичній науці вона визначається як давня книжна українська літературна мова, тобто в ній виділяються ознаки книжності, офіційності.

Державна влада і літературна мова за нормального перебігу історії народу постають одночасно. І перша "заявка" літературної мови – це насамперед поява її офіційно-ділового стилю (щоправда не в тому відшліфовано-документальному вигляді, який маємо сьогодні). В давній книжній українській мові цей стиль поєднував зростаючі елементи наукового стилю й майбутньої публіцистики та історичної прози. Пізніше, у XVІІ-XVІІІ ст. офіційне українське письменництво представлене універсалами Б. Хмельницького, грамотами, листами гетьманських і полковницьких канцелярій, міських управ. Художня та полемічна література все більше відходила від давньокнижних традицій і потребувала народної мови. Давня літературна мова (ділова, наукова та історична проза), переобтяжена книжними елементами, чужомовними запозиченнями, відставала від новочасних національно-культурних запитів. Українське суспільство відчувало необхідність створення своєї літературної мови на іншій, не давньокнижній основі.

У XVIII – на поч. XIX ст. сформувалась нова українська літературна мова, яка стала загальнонаціональною і послідовно розвинулася в сучасну українську літературну мову. Нова мова ґрунтувалась на народно-розмовній основі – південно-східному наріччі. Це вже був час остаточної та повної втрати Україною своєї державності, посиленої русифікації, утисків і заборон української мови, книг, релігії, літератури, культури.

Сфера суспільних функцій української мови звужується, тому офіційно-ділове, наукове письменство української мови розвиватись не могло. Українська мова функціонує тільки у сфері побуту і з багатьма обмеженнями – у художній літературі. У побуті ще панує стихія усно-розмовної мови та вже поширюється суржик.

Українська мова через історико-політичні причини переорієнтувалась (лише) на художній стиль. Це врятувало її від загибелі. Нова українська літературна мова сформувалась на синтезі кількох джерел (традиції давньої літературної мови, фольклор, жива народна мова, говірки основних наріч, впливи сусідніх літературних мов).

Проте серцевиною цього формування є концентрація діалектів української мови, насамперед середньонаддніпрянських (полтавських, слобожанських, степових), що представляють південно-східне наріччя України, її центральну частину. Саме це наріччя охоплювало найбільшу етнічну українську густонаселену територію і вже на початок XVIII ст. відзначалося найвищою уніфікованістю лексичних, граматичних, вимовних норм.

На формування нової української літературної мови позначився і вплив південно-західного наріччя (грамоти, універсали Б. Хмельницького).