НАУЧНАЯ РЕВОЛЮЦИЯ 17 ВЕКАПроблематика философии и времени определялась двумя фундаментальными факторами: 1. научная революция 16-17 века. 2. формирование буржуазного общества Суть научной революции можно свести до таких позиций: 1. научное знание отделяется от религии и философских учений прошлого, т.е. становится самостоятельной сферой проф. деятельности. 2. опыт подносится до ранга эксперимента. Галилей: в отличии от простого наблюдения – эксперимент – это активное влияние на природу, которое можно повторять много раз разными людьми. Важно, что данные, полученные в эксперименте не являются случайными, они – научные факты. 3. математика провозглашается языком науки. Галилей и др. ученые верили, что Бог сотворил мир на основе математической гармонии. Галилей разделял объективные и субъективные качества вещей. Размер, форма, движение, время т.е. все что можно количественно определить является объективным качеством. А запах, цвет, звук – субъективные качества. Последние сами по себе не существуют. Объективные качества должна изучать наука. 4. проблема метода выделения в самостоятельную сферу знаний, которые свидетельствуют про зрелость науки. Развитие науки как самостоятельной сферы повлияло на формирование новой парадигмы философии. В научной революции рождено понимание сознания: Эмпиризм – (опыт) учение в гнесоологии, считает опыт единственным источником знания. Рационализм – уч. гнесеологии, считает разум единственным источ. знания. Сенсуализм - …считает чюства единственным источ. знания. Агностицизм – учен. в гнесеологии нового времени, которое полностю либо частично отрицает возможность познания мира. Все три учен. ложны из-за единственным. У XVII ст. виникли необхідні соціальні, технічні та теоретичні передумови становлення як науково-технічного знання, зокрема, так і всієї науки в сучасному її розумінні. XVI ст. відкрило період розвитку суспільства, що характеризувався піднесенням матеріального виробництва та економічних відносин від ремесла до промисловості у формі мануфактури. XVII ст. для більшості європейських держав було століттям перемоги нових економічних — капіталістичних — відносин.
Наукова революція на першому етапі свого розгортання спричинила промисловий підйом кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу, був необхідним для наступного етапу наукової революції XVII ст. Через обмеженість ресурсів, які задовольняли економіку середньовіччя велися інтенсивні пошуки нових ресурсів і нових технічних прийомів. Цілеспрямований пошук і розробка двигунів визначали нову тенденцію в розвитку техніки і механіки. Річ у тім, що мануфактури, які розвивалися, потребували все більших витрат енергії для роботи агрегатів і механізмів. Для того щоб підтримувати роботу верстата, вже було недостатньо мускульної сили робітника, а потрібен був досить сильний двигун. Таким став водяний двигун.
Бурхлива винахідницька діяльність стала визначальною особливістю історичного періоду, що розглядається. Внаслідок того, що розвиток суспільного виробництва узаконив прибуток, змінилося суспільне ставлення до всього нового. З'явилася можливість "купівлі-продажу" наукових ідей та технічних знахідок. Кінець XVI ст. — початок XVII ст. був часом появи перших "продавців"-прожектерів, що згодом отримали назву винахідників. Вони не лише розповідали про чудові машини, а й створювали їх за певну винагороду. Винахідництво виходило за межі потреб виробництва своєї епохи і давало поштовх для розвитку нових галузей техніки. Завдання технічного прогресу вирішувались не лише силами винахідників, а й при активній участі вчених, багато з яких були одночасно інженерами і конструкторами.
Участь у розв'язанні практичних технічних проблем збагачувала вчених новим досвідом, завдяки якому було створено нові підходи в науковому пізнанні, зокрема — використання приладів. Створення приладів як одного з засобів розвитку наукового пізнання залежало від рівня технічної озброєності суспільства. Кінець XVI — початок XVII ст. — час створення мікроскопа, що дає великий поштовх пізнанню невидимого досі світу живих організмів — мікробів. На початку XVII ст. створені підзорна труба та телескоп, а вже у другій половиш цього століття голландські оптики впроваджують торгівлю ними. Близько середини XVII ст. був створений інструмент для вимірювання атмосферного тиску — барометр тощо. Впровадження технічних засобів у сферу наукового пізнання надало йому нового характера, спричинило виникнення експерименту як провідного методу. Слід зазначити, що матеріальне оснащення нової епохи було ще найпростішим. Лише телескопи мали великі розміри та багато коштували.
и мали великі розміри та багато коштували. Усе інше обладнання — реторти, ваги, мікроскопи, деякі інструменти для анатомування, термометри, барометри та інші пристрої — складало головний інструментарій величних відкриттів у всіх галузях науки.
Виникнення експериментального наукового пізнання стає найзначнішою подією наукової революції XVI—XVII ст. Воно було уможливлено принциповою зміною статусу механіки в пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV ст.) технічні пристрої, прилади тощо сприймались як мистецтво омани, "чудо", а не як засіб пізнання, аргумент у науковій дискусії. Але згодом з'являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних, тотожних їй. Тому з"явилася можливість бачити в експерименті засіб пізнання природи.
Важливою передумовою експериментального наукового пізнання було створення необхідних умов для точного вимірювання. У науці аж до епохи Відродження вважалося неможливим будь-яке точне вимірювання. Згодом наукове пізнання виступає як практичне конструювання об'єкта, тобто власне експеримент, у якому суб'єкт завжди активний. Експерименти XVII ст. мали довести раціональний причинний зв'язок між причиною та наслідком. Прямим шляхом цей зв'язок доводився механічними дослідами, побіжно — оптичними, хімічними, фізичними. В основі експерименту природознавства XVII—XVIII ст. була. думка про механічний причинний зв'язок між явищами.
Отже, не сам експеримент означав початок нової епохи в природознавстві, а особливості експерименту, не знайомі минулому та пов'язані з механічним характером тієї картини світу, що перевірялась, формувалась, розвивалась і ускладнювалась за допомогою експерименту Ще одна відмінність полягала в тому, що ідеалом науки стала концепція природи, яка пояснювала всю сукупність явищ лише рухом і взаємодією тіл.
З XVII ст. і аж до першої половини XIX ст. наука пояснювала будь-яке явище за допомогою уявлень про деякі невагомі матерії. Наприклад, про ефір, теплород. Цей спосіб узятий з механіки.
Закріплення в університетах природничо-наукових дисциплін і збільшення їх числа сприяло посиленню тенденцій до політехнізації навчання оскільки до змісту природничих наук тоді входили і прикладні знання. У XVII ст. у Європі не було спеціально організованих інститутів, які б мали розробляти та практично застосовувати наукові знання про техніку. Підготовка технічних кадрів стримувалась позицією університетів, які тривалий час зберігали прихильність до середньовічної системи навчання. Спеціалізовані технічні школи ще тільки формувалися.
Наукова діяльність, що вже набула систематичного характеру, вимагала нових умов фінансування досліджень. Їх реалізація здійснена шляхом створення особливого наукового закладу — Академії. На відміну від академій попереднього періоду, що мали переважно гуманітарну спрямованість, головним напрямком діяльності стають природничо-наукові дослідження. Академії виникають: у Римі (1603 р. — Товариство вчених, Академія Лікеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); Лондоні (1660
Лікеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); Лондоні (1660 р.- Лондонське королівське товариство для розвитку знань (майбутня Британської академії наук); Парижі (1666 р.- Академія наук); Берліні -(1700 р. — наукове товариство, в майбутньому Академія наук); Києві (1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. — Російсько-ІІетербурзька академія наук) тощо. Нові академії стали основною формою організації науки.
Починаючи з XVII ст. наука набирає рис соціального інституту, що створювався на периферії основних соціальних інститутів. Цей процес інституалізації науки, що завершився в XIX ст., відбувався включенням наукових закладів до системи політичних інститутів за умов надання наукою гарантій про невтручання в справи (держави, церкви) виховання людини. Ці гарантії були закладені в статути академій, товариств тощо. Так, заснування Лондонського королівського товариства та Академії наук у Парижі поклало початок інститутам, що визначали наукові норми та здійснювали соціальний контроль за їх виконанням. Зі свого боку, держава та суспільство брали на себе витрати на забезпечення наукових досліджень, підготовку кадрів, відродження наукових інститутів тощо. Включення науки в політичну структуру суспільства давало їй політичну протекцію, а вченим — престиж.
Науковий рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних цінностей. Він передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої наукова діяльність хоча б нормативне відповідала вимогам суспільного, морального прогресу, освіти. Завдяки інституалізації науки її діяльність була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи освіти. Внаслідок цього виникли наукові інститути, діяльність яких була зосереджена на наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про так звану чисту науку. Історично інстатуалізація науки спричинила формування особливого типу знання про світ, яке не мало "соціального виміру". 55-56 ЕМПІРИЗМ БЕКОНА Засновником імпіризму був Ф. Бекон (1561-1626) "Новий органон" (1620), "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами; створення нового методу наукового пізнання. Проте пізнання може зустріти на своєму шляху багато перешкод, які, наче примари, відволікають пізнання від істини, тому від них необхідно звільнитися На думку Бекона, існує чотири види "примар". Перший вид "примари Роду", що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо, але можна послабити їх вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. Їх можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити лише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках. Метою пізнання, підкреслює Бекон,.є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він здійснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих факті». Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи. 57 СЕНСУАЛІЗМ ГОБС, ЛОКК Сенсуалізм – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість являється головною формою достовірного пізнання. Сенсуалізм близький до емпіризму, визнаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання Томас Гоббс (1588—1679), основні ідеї викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло", "Про людину" Т.Гобс, як і Ф.Бекон, вважав, що основним методом наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі без'якісні елементи та їх систематизація. Класичний представник номіналізма. Згідно його вчення: всяке знання має своїм джерелом досвід(1 рід досвіду – сприйняття, первинні знання, 2 рід досвіду – знання про імена речей). Джерело вторинного досвіду – розум, який здатен називати речі, тобто правильно вживати слова. Предмет філософії Гоббса – тіло виникнення якого ми можемо осягнути з допомогою наукових понять. Духовні субстанції не пізнаються. Гоббс, Локк матеріалістичний сенсуалізм бачать в чуттєвій діяльності людини, зв’язок його свідомості з зовнішнім світом Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію_спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632—І 704) у працях: "Досвід про людське розуміння", "Два трактати про державне управління", Основне завдання своєї філософії Локк вбачає_в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання.. Дослідження даних "проблем "він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (sensиs — відчуття) теорію пізнання. Пізнання Локк розглядав як результат досвіду індивіда і поділяв його на: зовнішній досвід(чуттєве пізнання природи), об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній (рефлективне пізнання), об’єктом якого є діяльність душі людини. Із цих двох джерел, на думку Локка, дістаємо усі наші прості ідеї. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який створює складні ідеї. Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локк дає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей, які викликаються цілком об'єктивними причинами — силами, які є властивістю тіл завдяки первинним якостям викликати певні зміни в інших тілах. Відчуття з цього боку є такими змінами, що викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч -і не відображають адекватно об'єктивну природу цих сил. 58 РАЦІОНАЛІЗМ ДЕКАРТА Рене Декарт (1596—1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають сумніву і не потребують доведення. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші доти, доки не прийдемо до очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення": починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії. Шукаючи положення, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю ", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую. Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї(ідея бога, аксіоми математики), їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму. 59. ПОНЯТТЯ СУБСТАНЦІЇ У СПІНОЗИ Бенедикт Спіноза_(1 632— 1677) праці: "Короткий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика" (1677). Спиноза не принял дуализма Декарта и создал учение о единой субстанции, которую он назвал богом или природой. Не принимает субстациальности единичных вещей – противостоит традиции номинализма и эмпиризма. Его учения пример крайнего реализма, переход в пантеизм. Спиноза определяет субстанцию как причину самой себя, т.е. как то, что существует через само себя и познается из самого себя. Именуя субстанцию Богом, Спиноза подчеркивает, что это не бог теистичных религий, он не есть личность наделенная сознанием, могуществом и волей, не есть творец природных вещей. Бог Спинозы бесконечная, безличная сущность, главным определителем которой является существование бытие в качестве начала и причина всего сущего. Представление о слиянии Бога и природы лежит в основе учения Спинозы – пантеизм. Мышление и протяжение, согласно Спинозе, суть атрибута субстанции, а единичные вещи – как мыслящие существа, так и протяженные предметы – это модусы субстанции. Рассуждение Спинозы: все явления в физическом мире, будучи модусами атрибута протяжения, развиваются в той же последовательности, как и все модусы в сфере мышления. Поэтому порядок и связь идей – соответствуют порядку и связи вещей: и те и др. суть только следствия божественной сущности. Определение души как идеи человеческого тела. Спиноза не признает такой способности, как воля: единичная человеческая душа не есть нечто самостоятельное, она не есть субстанция; дух человека – это нечто иное, как модус мышления, «воля и разум» - одно и тоже»? 60 АГНОСТИЦИЗМ БЕРКЛІ,ЮМА,КАНТА АНГЛИЯ XVII-XVIII. Агностицизм – философское учение, согласно кот. не может быть окончательно решен вопрос об истинности познания окружающей человека действительности. Будучи убежденным сторонником религии, Беркли выступил с критикой понятия материи, он утверждал, что понятие материи является общим и потому ложным, так как в основе его лежит допущение, что мы будто бы можем отвлечься от частных свойств вещей, составляющих содержание наших ощущений, и образовать отвлеченную идею «материи вообще» как общего для всех наших ощущений субстрата. Однако мы воспринимаем не материю как таковую, но лишь отдельные свойства вещей — вкус, запас, цвет и т. д., восприятие которых Беркли называл «идеями». Окружающие нас вещи существуют в качестве идей в уме бога, который является причиной и источником земной жизни. Чтобы избежать солипсических выводов, Беркли вводит понятие «коллективного сознания», испытывающего определяющее воздействие со стороны божества. Здесь Беркли частично опирается уже на реализм и даже рационализм, однако эта уступка объективному идеализму не изменила сущности его учения как идеализма субъективного. Несколько иную, чем Беркли, но, в сущности, тоже субъективно-идеалистическую концепцию развивал и Юм продолжив ее в направлении к агностицизму. На вопрос о том, существует ли внешний мир, Юм отвечал уклончиво: «Не знаю». Ведь человек не в силах выйти за пределы своих ощущений и понять что-либо вне себя. Достоверное знание может быть только логическим, а предметы исследования, которые касаются фактов, не могут быть доказаны логически, а выводятся из опыта. Опыт же Юм трактовал как поток «впечатлений», причины которых неизвестны и непостижимы, поэтому опытное знание не может быть достоверным. Так, в опыте нам дано сначала одно впечатление, а затем другое. Но из того, что одно явление в опыте предшествует другому, логически недоказуемо, что одно (первое) есть причина другого. Отсюда, Юм делал неверный вывод о невозможности познания объективного характера причинности. Но он допускал наличие субъективной причинности в виде порождения идей (образов памяти) чувственными впечатлениями. В конце концов, утратив всякие основания, которые могли бы свидетельствовать нам о достоверности знаний, Юм вынужден был утверждать, что источником нашей практической уверенности служит не теоретическое знание, а вера. Юм применил берклианскую критику идеи субстанции по отношению не только к материи, но и к идеальному бытию, что переросло у него в критику церкви и религиозной веры.Одним из основоположников классического немецкого идеализма, возродившим идеи диалектики, был И. Кант (1724 — 1804). Кант основоположник философии новейшего времени, науки. Признает существование Бога, который приводит в действие силы природы – идеалистическая позиция. Положив в своей теоретико – познавательной концепции разграничение «вещи в себе» (которая недоступна познанию) и «вещи для нас», т. е.приняв позицию агностицизма, Кант использовал это разграничение как отправную точку для анализа внутренней активности познающего мышления. Показал, что чисто логическим путем невозможно установить соответствие между объективным миром и системой знаний и что природа познания не может быть раскрыта без специального анализа познавательной деятельности субъекта Настаивая на существование принципиальной границы между познанием и действительностью, Кант не смог объяснить, каким образом познание увеличивает мощь человечества в обладании им природой. 61, ФРАНЦУЗЬКІ МАТЕРІАЛІСТИ XVII СТОЛІТТЯ. Твір Ламетрі "Людина є машиною". Вторая половина XVII явилась эпохой резкого обострения конфликта между феодальным и буржуазным мировоззрениями, особенно во Франции. Этот конфликт нашел свое выражение в буржуазной революции. Важнейшую роль в идеологической подготовке этой революции сыграли французские философы-просветители Вольтер, Ж. Ж. Руссо Д., Ж. О. Ламетри (1709-1751), К. А. Гельвеции и П. А. Гольбах. Они решительно боролись как с религией, так и с социально-политическими порядками тогдашней Франции. Преодолевая непоследовательность, материалистически мыслящие французские философы защищали материализм в его механистической форме, хотя в воззрениях некоторых из них и содержались элементы диалектики, например во взглядах Дидро на развитие организмов. Матеріалістичний напрямок філософії просвітництва представлений насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст., що у своїх концепціях обстоює ідеї просвітництва., гуманізму, наголошує на пізнанні природи як головному засобі утвердження гуманізму в суспільному житті, реалізації Царства Розуму та самоутвердження людини. Одним з визначних представників цього напрямку був Офре де Ламетрі (1709—1751), який оголосив матеріалізм єдино правильним філософським напрямком, ворожим спіритуалізму (читай ідеалізму) та релігії. Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747) Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним. Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Він оголосив здатність відчувати одним з атрибутів матерії, її невід'ємною властивістю. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок. Але, щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах, необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Людський організм Ламетри розглядав як самостійно заводящу машину, подібно до механізму годинника. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від мехаінзмів. Людина, підкреслює він, — це, по-перше, особлива машина, яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло; по-друге, це машина, яка гама себе заводить. По-третє, на відміну від годинникового механізму, який постійно фігурує в філософії Нового часу як образ ідеально відрегульованої самодіючої машини. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень. Визначним досягненням Ламетрі було також усвідомлення ним того, шо походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами. Він висуває положення про необхідність суспільного життя як умови формування людини та її свідомості. Ламетрі вважає, що людині від народження притаманний "природний закон", суть якого полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виразом "природного закону" моральності, на його думку, є почуття вдячності за добро та почуття розкаяння за зло, вчинене у відповідь на добро. 62, 65-67 ХАРАКТЕРИСТИКА КИЄВО-МОГЕЛЯНСКОЙ АКАДЕМІЇ Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Кисво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2–3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посідали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії предспіплено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху! Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими меж; у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею не віддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, поза як бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.
|
