ИДЕЯ НЕСОЗНАТЕЛЬНОГО З. ФРЕЙДА

Выдвижение психоаналитического учения о человеке про­изошло на рубеже XIX - XX вв., когда австрийский врач-невропатолог Зигмунд Фрейд (1856 - 1939) предложил новый метод лечения неврозов, получивший название психоанализа.

Объектом изучения 3. Фрейда является цельная человече­ская личность. Личность рассматривается как продукт биоло­гической эволюции в тесной зависимости от общественно-культурной среды. При этом приоритет отдается сексуальному в сфере бессознательного, являющемуся, по мнению Фрейда, ис­точником мотивационного поведения личности, тем органи­зующим центром, вокруг которого структурируются все ос­тальные составляющие человеческой психики. Человек есть «эротическое существо» - заявляет Фрейд. Что же касается метапсихологии, то она состоит из последовательно проанали­зированных частей: учения о фундаментальных инстинктах личности, учения о принципах психической деятельности, учения о влечениях, динамике сексуальной активности и при­роды конфликтных ситуаций личности со средой.

Мировоззренческим ориентиром для основателя психоана­лиза являлась философия Шопенгауэра и Ницше, отсюда и исходные предпосылки понимания личности опирались на драматическую интерпретацию бытия и человека. В целом человек у Фрейда представлялся отнюдь не мягкосердечным и добродушным, а скорее склонным к агрессии. Однако психо­лог не ставит окончательный диагноз безысходности в судьбе человека. Если Шопенгауэр усматривает смысл жизни в отказе от нее, а Ницше утверждает «жизнь для жизни», то Фрейд по­следовательно пытается провести баланс между жизнью и смертью. Поэтому фундаментальные характеристики бессозна­тельного в личности лежат во взаимодействии между инстинк­том к жизни (Эросом) и инстинктом к смерти (Танатосом); в их борьбе определяется природа человека.

Основным предназначением «инстинкта к жизни» является воспроизводство раздражений, что в конечном итоге нарушает органическое и энергетическое равновесие в психике челове­ка. Носителем раздражения всегда выступает «либидо» - пси­хосексуальная энергия, определенная Фрейдом как сила, «которая может измерять все процессы и превращения в об­ласти сексуального влечения». Но это «измерение» всегда бу­дет конфликтным для индивида, поскольку оно показывает ту или иную степень разбалансированности его психики.

Механизмом, осуществляющим баланс между «стремлением к жизни» и «стремлением к смерти», является влечение. Вле­чения есть всегда наличная в живом организме способность к восстановлению какого-либо прежнего состояния; они не вы­ступают стимулом прогресса, а лишь стремятся к восстановле­нию нарушенного энергетического равновесия в организме, к преодолению внешних раздражителей, откуда бы они ни про­исходили. При достижении устойчивости психического со­стояния человека влечения могут выполнять конструктивную и деструктивную роль. К числу последних относится садизм. Садизм выступает уже не в качестве внутреннего пассивного успокоителя сексуального раздражителя, а направлен вовне, как деструктивно вытесненное стремление к смерти, сопрово­ждающееся активными формами разрушения. К явлениям са­дизма Фрейд относит мазохизм, каннибализм, некрофилию, убийство.

Важной частью психоанализа выступает учение о принци­пах психической деятельности. Согласно Фрейду течение пси­хических процессов регулируется принципами постоянства, удо­вольствия, реальности. Бессознательные процессы подчинены принципу удовольствия, содержание которого определяет ин­дивидуальное развитие психики. Состояние удовольствия всегда находится в зависимости от количества имеющегося в психике какого-либо возбудителя; оно обеспечивается систе­мой влечения и имеет своим результатом удовлетворение, то есть понижение количества раздражений.

91. ПСИХОАНАЛІЗ. ФІЛОСОФІЯ 3. ФРЕЙДА.

ФРЕЙД(1856-1939) - австрийский врач, невропатолог, психопатолог, психиатр, психолог. Основоположник пси­хоанализа и фрейдизма. В 1885-1886 пришел к мысли, что причиной психонервных заболеваний могут быть ненаблюдаемые динамические травмы психики. В 1892 разработал и использовал новый терапевтический метод - метод настояния, ориентированный на постоянное понужде­ние пациента к воспоминанию и воспроизведению травматических ситуаций и факторов. В 1895 пришел к выводу о принципиальной неправомерности отожде­ствления психического и сознательного и о значимости изучения неосознаваемых психических процессов.

С 1896 по 1902 разработал основы психоанализа. Обос­новал новаторскую динамическую и энергетическую модель психики человека, состоящей из трех систем: бессознательного - предсознательного - сознатель­ного. Несмотря на акцентируемый антифилософский и антифеноменологический пафос этой теоретической схемы, Ф. подходил к реконструкции бессознательного вне наличного контекста знаний о сознании и до-созна­нии, а также постулируя практическую невозможность в дальнейшем рассуждать о сознании самом по себе. Показал, что неосознаваемые мотивы обус­ловливают поведение человека в норме и патологии, а различного рода ошибочные действия свидетельствуют о наличии бессознательных мотивов и внутрипсихическом конфликте. Коренной поворот, заданный Ф. в ев­ропейской интеллектуальной и, в частности, психоло­гической традиции, во многом преодолевающий пред­ставления о человеке Декарта, заключался в элимини­ровании феноменологических подходов из анализа бес­сознательного. В традиции психоанализа бессознатель­ное трактуется как непознаваемое, но приверженность принципам эмпиризма и реализма подвела Ф. к откры­тию того, что оно в конечном счете познаваемо в своих "репрезентативных репрезентациях".

В работе "Тотем и табу" (1913) распро­странил парадигму психоанализа на сферы общечело­веческой культуры и ранние формы религиозных веро­ваний. Проблема культуры в целостном облике своди­ма, по Ф., к следующим вопросам: каков уровень низ­шего предела, до которого допустимо искусственно ми­нимизировать человеческие влечения и желания; на­сколько этот процесс сочетаем с неотвратимыми отка­зами; каков механизм социальной компенсации этих жертв индивидам со стороны общества.

Психоаналіз (від грецького психе – душа, аналізіс – рішення) – частина психотерапії, лікувальний метод дослідження, розвинений Зігмундом Фройдом для діагностики та лікування істерії. Затим він був перероблений Фройдом на психологічну доктрину, спрямовану на вивчення прихованих зв'язків та основ людського духовного життя. Ця доктрина побудована на припущенні, що відомий комплекс патологічних уявлень, особливо сексуальних, «витісняється» зі сфери свідомості і діє вже зі сфери безсвідомісного (котре мислиться як область панування сексуальних прагнень) і під усілякими масками потрапляє у свідомість та загрожує духовній єдності Я, що включене в оточуючий його світ. У дії таких витіснених «комплексів» бачили причину забуття, обмовок, марень, неправдивих вчинків, неврозів та істерій, і лікування їх провадили таким чином, що за бесіди («аналізу») можна було вільно викликати ці комплекси з глибини безсвідомісного та усувати їх, а саме нажати їм можливість відреагувати. Прибічники психоаналізу надають сексуальному («лібідо») центральну роль, розглядаючи людське духовне життя в цілому як сферу панування безсвідомісних сексуальних прагнень до задоволення або незадоволення.

Виходячи з викладеного вище, сутність психоаналізу ми можемо розглядати на трьох рівнях:

Психоаналіз як метод психотерапії

Психоаналіз як метод вивчення психології особистості

Психоаналіз як система наукових знань про світобачення, психологію, філософію.

 

Розглянувши основний психологічний сенс психоаналізу, у подальшому звертатимемося до нього як до системи світобачення.

К результаті творчої еволюції Зігмунд Фройд розглядає організацію психічного життя у вигляді моделі, що має своїми компонентами різні психічні інстанції, позначені як Воно (ід), Я (его) та над-Я (суперего).

Під воно «ід» розуміється найпримітивніша інстанція, що охоплює усе природнє, генетично первинне, підлегле принципу задоволення та не пов'язане ані з реальністю, ані з суспільством. Вона від початку іраціональна та аморальна. Її вимоги повинна задовільняти інстанція Я (его). Его слідує принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, впоратися з її вимогами. Его – посередник між стимулами, що йдуть як з того середовища, так і з глибин організму, і відповідними руховими рекаціями. До функцій его відноситься самозбереження організму, відкладення досвіду зовнішніх впливів у пам'яті, уникнення загрозливих впливів, контроль над вимогами інстинктів, що виходять з ід. Особливе значення надавалося над-Я (суперего), що служить джерелом моральних та релігійних почуттів, контролюючим та наказуючим агентом. Якщо ід передбачений генетично, а Я – продукт індивідуального досвіду, то суперего – продукт впливів, що йдуть від інших людей. Воно виникає у ранньому дитинстві – згідно з Фройдом, із комплексом Едипа – і лишається у наступні роки практично незмінним. Суперего утворюється завдяки механізму ідентифікації дитини з батьком, що служить для неї моделлю. Якщо его прийме рішення або здійснить дію, потрібну ід, але неприйнятну для суперего, то ід отримує покарання у вигляді сумління, почуття провини. Оскільки суперего отримує енергію від ід, воно діє часто жорстоко. Від напруження, що спричиене тиском різних сил, его рятується з допомогою різних «захисних механізмів» – витіснення, раціоналізації, регресії, сублімації тощо. Витіснення – усунення зі свідомості почуттів, думок та прагнень до дії. Переміщуючись в область безсвідомісного, вони продовжують мотивувати поведінку, справляють на неї тиск, переживаються у вигляді почуття тривожності. Регресія – зіслизання на більш примітивний рівень поведінки або мислення. Сублімація – один з механізмів, посередництвом якого заборонена сексуальна енергія, переміщуючись на несексуальні об'єкти, розряджається у вигляді діяльності, що прийнятна для індивіда та суспільства. Різновидом сублімації є творчість.

Вчення Фройда стало відоме передусім тим, що проникло у схованки безсвідомісного. Але, якщо обмежитися цією оцінкою, можна втратити інший важливий аспект: відкриття Фройдом складних, конфліктних відносин між свідомістю та несвідомими психічними процесами. Сама людина, вважав Фройд, не має перед собою прозороя, ясної картини складного усторю власного внутрішнього світу з усіма його течіями, бурями, вибухами, І тут на допомогу покликаний психоаналіз з його методом «вільних асоціацій». Слідуючи біологічному стилю мислення, Фройд виділяв два інстинкти, що рухають поведінкою: інстинкт самозбереження та сексуальний, що забезпечує збереження не індивіда, а всього виду. Цей другий інстинки був піднесений Фройдом у розряд психологічної догми і названий – «лібідо». Безсвідомісне трактувалося як сфера, насичена енергією лібідо, сліпого інстинкту, що не знає нічого, крім принципу задоволення, яке людина має, коли ця енергія розряджається. Пригнічений, витіснений сексуальний потяг розшифровувався Фройдом по вільних від контролю свідомості асоціаціям його пацієнтів. Таку розшифровку Фрейд назвав психоаналізом. Досліджуючи свої власні сни, Фройд прийшов до висновку, що «сценарій» снів при його очевидній неясності є ні чим іншим, як кодом потаємних бажань, які задовільняються в образах-символах сну.
Ідея про те, що на нашу повсякденну поведінку впливають неусвідомлювані мотиви, розглянута Фройдом у книзі «Психопатологія повсякденного життя» (1901). Різні помилкові дії, забування імен, обмовки, описки звичайно прийнято вважати випадковими, пояснювати їх слабкістю пам'яті. За Фройдом, у них прориваються прихованімотиви, бо нічого випадкового у психічних реакціях людини немає – все психічно обумовлено. В іншій праці, «Кмітливість та його відношення до безсвідомісного», жарти і каламбути інтерпретуються Фройдом як розрядка напруги, створеної тими обмеженнями, що їх накладають на свідомість індивіда різні соціальні норми.
Схема психосоціального розвитку особистості від раннього дитинства до стадії, коли виникає природній потяг до особи протилежної статі, розглядається Фройдом у «Трьох нарисах з теорії сексуальності» (1905). Однією з провідних версій Фройда є Едипів комплекс, як незмінна формула ставлення хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає ненависть та страх.
У період першої світової війни Фройд вносить корективи до своєї схеми інстинктів. Поряд з сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті («Танатос» як антипод Еросу), за Фройдом, той інстинкт включає в себе і інстинкт самозбереження. Під іменем «Танатос» малося на увазі не тільки особливе тяжіння до смерті, а й до знищення інших,прагнення до агресії, яка підносилася до рангу відомого, закладеного в самій природі людини біологічного потягу.

92. МЕТОДИ ЕМАНСИПАЦІЇ СВІДОМОСТІ: ФЕНОМЕНОЛОГІЧНА РЕДУКЦІЯ Е. ГУССЕРЛЯ.

Феноменология - это философия сознания. Первые шаги феноменологической философии связаны с именем Э. Гуссерля. В 1910-1912 годах Гуссерль закладывает фундамент истории феноменологии, а с 1939 года в Бельгии, куда были вывезены основные рукописи Гуссерля и создан гуссерлевский архив, начинает издаваться "Гуссерлиана",- полное собрание сочинений философа с комментариями. Предметная область, которую исследует феноменология, является новой областью, а потому не имеет непротиворечиво сформированного категориального аппарата философии. В этом и только в этом состоит сложность понимания проблем, поднятых Э. Гуссерлем и решаемых его последователями.

Понятие "ноэма" и учение о феноменологической редукции. В своей первой работе "Философия арифметики" Гуссерль исследует процесс образования понятия "число" (то, как образуется понятие "число"). В "Логических исследованиях" Гуссерль, напротив, анализирует содержание понятия "число" и утверждает, что предметом научного интереса ученого является не вещь-в-себе, а понятие о вещи-в-себе, как единство значения и смысла. Другими словами, ученый удивляется не самому предмету объективной реальности, а понятию об этом предмете, тому содержанию, которое имеется в представлении субъекта относительно данного понятия. Именно здесь, в "Логических исследованиях", Гуссерль наметил принципиальную установку на очищение научного исследования от всякого рода неявных предпосылок, тех предпосылок, что носят метафизический характер. Чтобы достичь бесспорных основ знания, Гуссерль стремится сделать предмет науки нейтральным для познания, феноменологически очищенным - вот принцип феноменологической установки, или феноменологической редукции.

Чтобы приблизиться к пониманию феноменологической редукции, нужно вспомнить понятия логики, которыми оперирует Гуссерль. Это, прежде всего, "значение"="смысл" и "знак". Сегодня мы можем сказать, что понятие "значение" отождествляется Гуссерлем с понятием "смысл". "Значение предмета" в понимании Гуссерля, т.е. как "смысл предмета", есть "ноэма" (от греч.: "noema" - "мысль"), т.е. мысленное содержание о предмете, или, другими словами, предметное содержание мысли. "Знак" - это материальный предмет, воспроизводящий свойства или отношения другого, незнакового по природе предмета. С помощью знака, или знаковой системы, можно отобразить ноэму (смысл, значение).

Предмет мысли, он же вещь, становится "абсолютной субъективностью", как выражался сам Гуссерль, или "Духом", о котором писал Сартр, но уже не Духом-пауком, который проглатывал вещь, а Духом-пауком, ткущем паутину из себя. Предмет мысли становится чистым ноэзисом (от греч.: "noesis" - "мышление"). Исходной и фундаментальной характеристикой сознания поэтому является предметность. Сознание предметно потому, что оно интенционально (intentio - стремление). На каждом шагу сознание являет собой непрерывный выход за свои собственные пределы - выход к предмету. Интенциональность не наличествует, она функционирует. Интенциональность сознания невозможно описать как нечто постоянное, как субстанцию. Сознание формирует смысл о предмете.

В интенциональности сознания, т.е. смыслоформирующей направленности к предмету, впервые возникает феномен сознания, в отличии от явления сознания. В феномене сознания впервые появляется предмет-существующий. Для феноменологически очищенного сознания предмет есть предмет-существующий, а не предмет-функционирующий. Предмет, о котором сознание формирует смысл. В этом пункте Гуссерль говорит от имени математики, стремящийся установить статус существования математическим объектам. Чтобы разобраться, что такое чистое существование предмета, Гуссерль анализирует понятие "нуль".

Итак, Гуссерль различил феномен сознания и явление сознания. Вслед за Гуссерлем можно различить, например, феномен добра и явление добра (проявление добра в поступке); феномен красоты (красота как таковая) и проявление красоты. Феноменологическая редукция помогла выявить два аспекта сознания: сознание как ноэму (предметное содержание мысли) и сознание как ноэзис (смыслоформирование предмета).

Вещь у Гуссерля преобразуется из ноэматической в ноэтическую, из вещи, обладающей свойствами в процесс смыслопорождения вещи. Выдвижение на первый план смысловой (смыслоформирующей) связи субъекта и предмета - вот итог многолетних философских размышлений Гуссерля. В этом - смысл феноменологии, различившей явление сознания (содержание сознания, ноэма) и феномен сознания (смыслоформирование, ноэзис). Феноменологическая редукция смыслоформирования: сознание как переживание. Стремление сознания к смыслопорождению интенционально в своем основании: сознание есть всегда направленность на предмет, но не сам предмет. Следующим шагом является анализ, т.е. феноменологическая редукция, чистого сознания (смыслопорождения). Гуссерль считает необходимым выделить из явления сознания феномен сознания, т.е. сознание подвергается феноменологической редукции и появляется чистое сознание, которое интерпретируется как смыслообразование.

93. ФІЛОСОФІЯ ПАМФІЛА ЮРКЕВИЧА.

Одним з найяскравіших послідовників ідей Сковороди був Памфіл Юркевич (1827—1874 pp.). Він до­повнив і глибше розвинув лінію "філософії серця" свого великого попередника.

Він був відомий сучасникам насамперед як критик матеріалізму. Юркевич показує вузькість матеріалістичного світогляду, що прагне вивести все піднесене в лю­дині з матеріального і назвати це матеріальне єдино реальним.

Буде справедливим зазначити, що Юркевич так само критикує й ідеалізм. Він критикує ідеалізм у його найбільш розвинутій в той час формі — німецьку кла­сичну філософію.

І ідеалізм, і матеріалізм, на думку Юркевича, сто­ять на ґрунті помилкової установки — про те, що в людині все доступне теоретичному і емпіричному пізнан­ню. Ідеалізм виходить із чистого мислення, матеріа­лізм — із чистої наочності. Але ні те, ні інше не ви­черпує людської сутності. Ця сутність укорінена знач­но глибше.

Як і Сковорода, Юркевич переконаний, що таєм­ниця людини знаходиться в її серці. "Серце є осеред­ком душевного і духовного життя людини. Так, у серці зачинається і народжується рішучість людини до тих або інших вчинків; у ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є седалище волі і її хотінь". Серце і сердечність як душевна діяльність — це внутрі­шня причина людського життя. Вона не виключає зо­внішніх причин цього життя, але є головною. Серце і душевність Юркевич протиставляє теоретичній і емпі­ричній достовірності. Розум, на думку Юркевича, має зміст лише тоді, коли укорінений у серці. Він розсуває свої межі і стає безмежним. І водночас він наповняється теплотою.

Розум без серця породжує холодну і неживу мораль­ність, що не може замінити справжньої моральності, заснованої на сердечності й любові. Дійсно моральні стосунки між людьми — це стосунки, що опосередко­вані не думками і розумінням, а переживаннями. Юркевич переконаний, що у вченнях філософів тільки сердечні переживання породжують істинно ве­ликі ідеї і системи; як зерна висіваються вони у ґрунт розуму — мислення лише доглядає за ними.

Сердечність, на думку Юркевича, закладена в са­мій основі християнства. Християнська любов — це ставлення до ближнього через серце як співчуття і співстраждання, що піднімають людину над будь-яким раціональним інтересом і необхідністю.

Стосунки людей через серце — сердечні стосун­ки — це взаємодія у свободі, а не в необхідності. Всі високі істини, що об'єднують людей, стають дійсни­ми, коли входять у їхні серця, перемагаючи безкінечні сумніви розумування і розуму.

Вчення Юркевича про серце — це вчення про неповторність кожної людини. Сердечність є прояв не абстрактної духовної істоти, а "окремої живої дійсної людини". Юркевич критикує матеріалізм та ідеалізм не тільки за домінанту пізнання над інши­ми проявами щиросердечного життя людини, а і за те, що в цих вченнях загальне придушує особливе і поглинає його. Кожна людина — мікрокосм, що носить у собі тільки їй властиву безодню душевно-сердечних переживань.

94. Т.ШЕВЧЕНКО (1814–1861).

Український поет, художник, мислитель, революційний демократ. Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього за всієї загальнолюдської спрямованості глибоко національна, позачасова. Символічним кодом у ній зосереджуються колективні надії і пам'ять, минуле, сучасне й майбутнє, розкриття якого дає змогу пізнати світову правду й приховані колективні гріхи, "золотий вік", який був і ще повернеться. В історичному інтелектуальному ключі це спрямовується на глибоке відчуття української історичної долі й колективної душі, природним чином поєднуючи, здавалося б, несумісні способи мислення – козацько-становий патріотизм XVIII ст. як апофеоз України, її історії та права з романтичним апофеозом своєрідної світової релігії народу, баченої всуціль поісторично, що поставав моделлю України.

Обстоюючи інтереси рідного народу, його національну свідомість, гідність, він культивував почуття єдності й дружби народів, визнання за кожним народом права вільно розпоряджатися своєю долею, гідною людського існування без усякої зверхності над іншими. В українській новій літературі Шевченко був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі недоумкуватих провінціалів чи хитрих малоросів, доводив, що самоствердження України має історичні й соціальні виміри. Створивши українську літературну мову, українську літературу як фактор національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, Шевченко спростовував як великодержавне твердження про те, що українська мова взагалі не існує. Рідну мову розглядав як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму й лихослів'я.

Ставлення до релігії Шевченка було типово романтичним. Він виступав проти зловживання релігії з політичними цілями, проти релігійних війн, кровопролиття в ім'я релігійних пристрастей. Відкидав у релігії те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до живих потреб людини, що перешкоджає вільному розвитку особи, задоволенню її внутрішніх духовних потреб. Релігія для Шевченка мала сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Тому, критикуючи все те, що затьмарює вічний, святий, справжній зміст віри, він постійно цікавився релігійною проблематикою, перечитував Біблію, часто цитував її, називав "єдиною відрадою". Справжньою вірою вважав народну, яка, зберігаючись у народних звичаях, обрядах, душі простого народу, вимагає встановлення безпосереднього зв'язку між Богом і людиною, без усіляких посередників та інших об'єктів поклоніння.