ОБЪЕКТ И СУБЪЕКТ ПОЗНАНИЯ

Субъект – это источник целенаправленной активности, носитель предметно-практической деятельности, оценки и познания. Субъектом является прежде всего индивид. Именно он наделен сознанием, ощущениями, восприятиями; именно он действует в процессе практики как реальная сила. Но субъект - не только индивид; это – и коллектив, и социальная группа, класс, общество в целом. В субъект на уровне общества входят различные экспериментальные установки, приборы, компьютеры, но они выступают здесь лишь как части, элементы системы «субъект», а не сами по себе. На уровне индивида или сообщества ученых те же самые приборы оказываются лишь средствами, условиями деятельности субъектов. Общество считается универсальным субъектом в том смысле, что вне общества нет познания. В то же время общество как субъект реализует свои познавательные возможности лишь через познавательную деятельность индивидуальных субъектов.

Объект же – это то, что противостоит субъекту, на что направлена предметно-практическая, оценочная и познавательная деятельность субъекта. Это как бы фрагмент бытия, оказавшийся в фокусе ищущей мысли, и становиться в определенном смысле «собственностью» субъекта, вступив с ним в субъективно-объективное отношение. Следовательно, есть реальность сама по себе, вне ее отношения к сознанию субъекта, а есть реальность, вступившая в это отношение. Она как бы просит: Познай меня! Словом объект в его отношении к субъекту – это познанная реальность, та которая стала фактом сознания, объект становиться уже фактом социума.

С точки зрения познавательной деятельности субъект не существует без объекта, а объект – без субъекта. Так, раньше ген, электрон не были объектами познания.

161 ПОЗНАНИЕ КАК ОТРАЖЕНИЕ И КАК КОНСТРУИРОВАНИЕ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ.

Сознание - это высшая, свойственная только человеку и связанная с речью функция мозга, заключающаяся в обобщенном и целенаправленном отражении действительности. Сознание можно абсолютно противопоставить материи только в рамках основного вопроса, за ними - нет. За этими пределами противопоставление относительно, ибо сознание не есть самостоятельная субстанция, а одно из свойств материи и, следовательно, неразрывно связано с материей. Абсолютное противопоставление материи и сознания ведет к тому, что сознание выступает как некая самостоятельная субстанция, существующая наряду с материей. Сознание есть одно из свойств движения материи, есть особое свойство высокоорганизованной материи. Это означает, что между сознанием и материей существует и различие, и связь, и единство. Материи присуще свойство, сходное с сознанием – отражение. Отражением обладают все материальные образования. Оно является моментом любого взаимодействия. Отражение - это изменение одного явления под воздействием другого. В неживой природе распространены изоморфные отражения - отпечатки, следы.

истину определяют как адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящей реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Истина есть адекватное отражение реальности в динамике ее резвия. Это придает ей особ ценность, связанную с прогностическим измерением. Истиные знания дают людям возможность разумно организовывать свои практ действия в настоящем и предвидеть будущее.

 

162. Пізнання як творчість

Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторення» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляє зміст пізнання). Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде чи може бути в майбутньому).
Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, а й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

 

163 НАУКА КАК ОСОБАЯ ФОРМА ПОЗНАВАТЕЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ Научное познание. Как правило, житейское познание сводится к констатации фактов и описанию. Научные знания предполагают и объяснение фактов, осмысление их во всей системе понятий данной науки. Научное познание отвечает на вопросы не только как, но и почему оно протекает именно таким образом. Научное знание не терпит бездоказательности: то или иное утверждение становиться научным лишь тогда, когда оно обосновано. Научное – это прежде всего объяснительное знание. Сущность научного познания заключается в понимании действительности в ее прошлом, настоящем и будущем, в достоверном обобщении фактов, в том, что за случайным оно находит необходимое, закономерное, за единичным – общее, и на этой основе осуществляет предвидение различных явлений. Задачами научного познания в уразумении сущности объекта, постижение истины, установлении связей, отношений и закономерностей. Ключом в житейском и научном познании является узнавание, т.е. узнавание уже известного.

Наукове знання і сам процес його одержання характеризу­ються системністю і структурованістю. Перш за все у структурі наукового знання виділяються емпіричний і теоретичний рівні, а сукупність тих дослідницьких процедур, що ведуть до досяг­нення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. Основними методами емпіричного дослідження є спостере­ження, експеримент і порівняння. До емпіричних методів пізнання належить порівняння. По­рівнянням називається такий метод, прийом пізнання, коли ус­тановлюється тотожність, подібність або відмінність пред­метів і явищ.

164 МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ІСТИНИ ТА ЇЇ КРИТЕРІЇВ

Обычно истину определяют как соответствие знания объекту (Аристотель). Истина – это адекватная информация об объекте, получаемая посредством чувственного или интеллектуального постижения либо сообщения о нем и характеризуемая с точки зрения ее достоверности. Т.о. истина существует как субъективная реальность в ее информационных и ценностном аспектах. Ценность знания определяется мерой его истинности. Истина есть свойство знания, а не объекта познания.

Истину определяют как адекватное отражение объекта познающим субъектом, воспроизводящей реальность такой, какая она есть сама по себе, вне и независимо от сознания. Истина есть адекватное отражение реальности в динамике ее развития. Это придает ей особ ценность, связанную с прогностическим измерением. Истинные знания дают людям возможность разумно организовывать свои практические действия в настоящем и предвидеть будущее.

166. ТВОРЧІСТЬ ЯК НАЙБІЛЬШ АДЕКВАТНА ФОРМА ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ + СМ №167

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний "механізм" протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

Одним із перших виділяє поняття творчості давньогрецький філософ Платон і ця творчість має універсальний характер. Так, у діалозі «Бенкет» зустрічається таке визначення творчості:

Усякий перехід з небуття в буття - це творчість, і, отже, створення будь-яких творів мистецтва й ремесла можна назвати творчістю, а всіх творців - їхніми творцями[1]

Фундаментальні зміни прийшли з початком християнської епохи, з концепцією створення (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.

В епоху Ренесансу навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідомлюється насамперед як художня творчість, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт людської творчості. Польський поет Мачей Казімєж Сарбевський почав використовувати це слово щодо поезії. Проте тривалий час таке розуміння творчості наражалося на критику через тлумачення терміну як акту творення з нічого.

В епоху Просвітництва творчість пов'язується із здатністю людини до уявлення і розглядалася. Англійські емпіристи (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж. Локк, Д.Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька винахідництву. Завершена концепція творчості у 18 століття створюється І. Кантом, що спеціально аналізує творчу діяльність у вченні про продуктивну здатність уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який розглядав творчу здібність в єдності свідомої й несвідомої діяльності людини. Погляд на художника як на генія, що творять з натхнення досяг своєї кульмінації в епоху Романтизма, творчість художника і філософа вважалася вищою формою людської життєдіяльності, в якому людина стикається з «абсолютом».

В ідеалістичній філософії кінця 19- 20 століть творчість розглядається переважно у протилежності механічно-технічній діяльності. При цьому, якщо філософія життя протиставляє технічному раціоналізму творчий природний початок, то екзистенціалізм підкреслює духовно-особистісну природу Творчість У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана А. Бергсоном («Творча еволюція», 1907): творчість як безперервне народження нового становить сутність життя. Уся дійсність розглядається філософом як "безперервний ріст і нескінченна творчість".^[2] Найбільш адекватною формою існування вважають творчість і екзистенціалісти. М. Бердяєв («зміст творчості», 1916) розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця» ^[3].

Філософія прагматизму і позитивизму навпаки, розглядає творчість як винахідництво, ціль якого — вирішувати завдання, поставлену певною ситуацією. Марксистська філософія визначає творчість як «діяльність людини, що перетворить природний і соціальний мир відповідно до мет і потребами людини й людства на основі об'єктивних законів дійсності»^[4]. На думку В. І. Леніна для творчості «необхідне забезпечення більшого простору особистій ініціативі, індивідуальним схильностям, простору думки й фантазії»^[5]

 

Творчество – деятельность, порождающая нечто качественно новое и отличающаяся неповторимостью, оригинальностью и общественно-исторической уникальностью. Творчество специфично для человека, т. к. всегда предполагает творца — субъекта творческой деятельности.

Т. в прямом смысле есть созидание нового. В таком значении это слово могло бы быть применено ко всем процессам органической и неорганической жизни, ибо жизнь — ряд непрерывных изменений и все обновляющееся или вновь зарождающееся в природе есть продукт творческих сил. Но понятие творчества предполагает личное начало — и соответствующее ему слово употребляется по преимуществу в применении к деятельности человека. В этом общепринятом смысле

Т. — условный термин для обозначения психического акта, выражающегося в воплощении, воспроизведении или комбинации данных нашего сознания, в (относительно) новой и оригинальной форме, в области отвлеченной мысли, художественной и практической деятельности (Т. научное, Т. поэтическое, музыкальное, Т. в изобразительных искусствах, Т. администратора, и т. п.). В вопросе о сознательном или бессознательном Т. имеется в виду большая или меньшая координация различных функций психического организма человека. Затем вопрос сводится к метафизической проблеме о первоисточниках творческого вдохновения. Различное отношение к этой проблеме двух великих философов древности, Платона и Аристотеля, является характерным показателем двух различных мнений о сущности Т. Великолепное описание поэтического экстаза, данное Платоном в «Федре», в связи с теорией о предсуществовании идей, со стремлением души освободиться от оков плоти, чтобы созерцать духовными очами вечную красоту и истину — представляется основой позднейших теорий о творческом прозрении невидимого в мире реальных отношений. К этому взгляду примыкают и новейшие теории о Т. бессознательном или интуитивном. Аристотель, останавливаясь на определении искусства, как подражании природе (определении, между прочим, высказанном и Платоном), является представителем более реалистического понимания процессов Т. С этой точки зрения Т. сводится к простой комбинации данных нашего сознания, восприятии внешнего мира.

 

167 ПЕРЕДУМОВИ ТА СЕНС ТВОРЧОСТІ + СМ. № 166

Т. как процесс рассматривалось первоначально исходя из самоотчетов деятелей иск. и науки. Несколько крупных естесвоиспытателей (Гельмгольц, Пуанкаре) выделили несколько стадий в процессе Т. – от зарождения замысла до момента, (кот. нельзя предвидеть), когда в сознании возникает новая идея.Англ, учёный Г. Уоллес расчленил творч. процесс на 4 фазы: подготовку, соз­ревание (идеи), озарение и проверку. Так как гл. звенья процесса (созревание и озарение) не поддаются сознательно-волевому контролю, это послужило до­водом в пользу концепций, отводивших решающую роль в Т. подсознат. и иррациональному факторам. Од­нако экспериментальная психология показала, что бес­сознательное и сознательное, интуитивное и рассудоч­ное в процессе Т. дополняют друг друга.

Организацию процесса продуктивного творч. мышления изучает эвристика. В этом смысле она понимается как совокупность присущих человеку механизмов, с помощью которых порождаются процедуры, направленные на решение творч. задач. Основным объектом изучения эвристики является творческая деятельность, важнейшими проблемами явл. задачи связанные с моделями принятия решения(в условиях нестандартных проблемных ситуаций), поиска нового для субъекта или общества структурирования описаний внеш. мира.

В психологии Т. изучается как психологический процесс созидания нового и как совокупность свойств личности, которые обеспечивают ее включенность в этот процесс.

Совокупность психич. свойств, характерных для творч. личности, стала объектом конкретно-науч. изу­чения с.изобретением тестов и методик их обработки и анализа. Положение Гальтона о наследств, характере способности к Т. было подвергнуто в дальнейшем крити­ке в психологич. науке (работы швейц. учёного А. Де-кандоля и др.), как и сближение гениальности с пспхич. расстройством у Ломброзо и др. Интерес к исследованию психологич. аспектов Т. (особенно научного) резко обострился в сер. 20 в. под воздейст­вием науч.-технич. революции. Это вызвало кризис прежних методик изучения личности, в частности тра-диц. тестов, к-рые часто давали низкую оценку умст­венных способностей в случаях, когда испытуемые проявляли оригинальность, нестандартность мышления. Разрабатываются новые системы тестов для определе­ния (с помощью факторного анализа и др. статпстич. ме­тодов) творч. признаков личности. Особая роль при­даётся воображению, гибкости ума, дивергентному (т. е. расходящемуся в различных направлениях) мыш­лению, а также внутр. мотивации Т.

 

168. МИСЛЕННЯ І МАТЕРІАЛЬНО ПРЕДМЕТНА ДІЯЛЬНІСТЬ

МЫШЛЕНИЕ, высшая форма активного отражения объективной реальности, состоящая в целенаправлен­ном, опосредствованном а обобщенном познании субъ­ектом существенных связен н отношений предметов и явлений, в творч. созидании новых идей, в про­гнозировании событии н действий. Возникает н реали­зуется в процессе постановки и решения практич. и теоретич. проблем. Биологич. субстратом М. является высокий уровень развития головного мозга, исторически сформировав­шегося в процессе становления человека, человеч. об­щества, материальной и духовной культуры. М. чело­века протекает в различных формах и структурах (по­нятиях, категориях, теориях), в к-рых закреплён и обобщён познават. и социально-историч. опыт челове­чества. Отправляясь от чувств, опыта, М. преобразу­ет его, даёт возможность получать знания о таких свой­ствах и отношениях объектов, к-рые недоступны непо-средств. эмпирич. познанию. М. неизмеримо расши­ряет познават. возможности человека, позволяет про­никнуть в закономерности природы, общества и самого М.

Сознание - результат выделения ч-ка из животного мира в связи с появлением и развитием и развитием трудовой деятельности. Существует трудовая теория антропогенеза, которая объясняет появление сознания, появление ч-ка. Появление ч-ка, сознания и об-ва - единый процесс. Важнейшими факторами в становлении сознания эта теория считает трудовую деятельность ч-ка, развитие мозга, развитие руки. Связь мышления и материально-предметной деятельноси было также использована марксизмом. Диалектико-материалистич. истолкование природы и сущности М. рассматривает М. как форму духов­ной, теоретич. деятельности человека, они имеет изначальную связь М. с материальным производством, практич. деятельностью людей. Производство идей, представлений, сознания первоначально непосредст­венно вплетено в материальную деятельность и в мате­риальное общение людей, в язык реальной жизни. Образование представлений, мышление, духовное об­щение людей являются здесь еще непосредственным порождением материального отношения людей.

М.— это историч. явление, предполагающее преемст­венность приобретаемых от поколения к поколению знаний и, следовательно, возможность их фиксации средствами языка, с к-рым М. находится в неразрыв­ной связи. М. отд. человека всесторонне опосредство­вано развитием М.

 

169 ТВОРЧА ІНТУЇЦІЯ

Интуитивное восприятие и переработка некоторых видов информации, как бездоказательное прямое усмотрение истины в чем-либо особенно важно в сфере создания нового, творческой деятельности. И. в характеристике момента непо­средственности в познании, представляет собой единство чувственного и рационального. Процесс на­уч. познания, а также различные формы художеств, освоения мира не всегда осуществляются в развёрну­том, логически и фактически доказательном виде. Нередко субъект схватывает мыслью сложную ситуа­цию (напр., во время воен. сражения, при определении диагноза, при установлении виновности или невинов­ности обвиняемого и т. п.). Роль И. особенно велика там, где необходим выход за пределы приёмов познания для проникновения в неведомое. Но II. не есть нечто неразумное или сверхразумное. В процессе интуитив­ного познания не осознаются все те признаки, по к-рым осуществляется вывод, и те приёмы, с помощью к-рых он делается. И. не составляет особого пути познания, идущего в обход ощущений, представлений и мышле­ния. Она представляет собой своеобразный тип мышле­ния, когда отд. звенья процесса мышления проносятся в сознании более или менее бессознательно, а предельно ясно осознаётся именно итог мысли — истина. И. бы­вает достаточно для усмотрения истины, но её недос­таточно, чтобы убедить в этой истине других и самого себя.

170 ЕВОЛЮЦІЯ І ТВОРЧІСТЬ, ДЕТЕРМІНІЗМ І СВОБОДА.

Экономика, материальное производство детерминируют явле­ния культуры, а творит ее человек. Создавая предметный мир культуры, человек одновременно творит себя как субъекта, как общественное существо, формирует саму свою способность к творчеству. И хотя он действует под влиянием внутренних по­буждений, сам процесс его творчества происходит в определен­ных общественных условиях и отвечает определенным обще­ственным потребностям. А сами эти условия и потребности зависят в конечном счете от материальных отношений людей, от­вечающих данному уровню овладения человеком силами при­роды. Вся творчество человека первобытного общества, начиная со способов добывания пищи, нравов и обычаев и кончая мифами и ритуальными танцами, прямо или косвенно определяется мате­риальными основаниями его деятельности. Связь первобытного искусства с характером трудовой деятельности, потребностями коллектива здесь непосредственна и очевидна. Эволюционируя, отношения между материальными условиями жизни общества и культурой усложняются, но они не исчезают. Экономический базис и обусловленные им обществен­ные структуры детерминируют (хотя и неоднозначно) основные параметры культуры, Преобладание традиционных форм культуры в докапиталистических обществах явно коррелирует с характером способа производства. И напротив, динамичное развитие культуры, появление «массовой культуры» характерно для сегодняшних дней. При этом на любом уровне развития экономики детерминация культуры может быть как позитивной, так и негативной, когда, например, экономика, с одной стороны, порождает потребность в развитии объективного знания, необходимого для производствен­ной деятельности, а с другой — создает условия для распростра­нения мифов, идеологических иллюзий. Разумеется, было бы нелепостью для всех даже конкретных явлений и процессов в творчестве искать экономические причины. В социально-экономической детерминации культуры сущест­венную роль играет не только уровень развития материального производства. На происходящие в обществе культурные процессы влияет также уровень жизни, материального благосостояния на­рода, его обеспеченность средствами.

Одним из необходимых условий развития науч, и художеств. Т. является свобода критики, творч. дис­куссий, обмена и борьбы мнений. Выдвижение новых идей предполагает выход за рамки сложившихся и уже ставших привычными теорий и связанных с ними мето­дов.

171 ТРАГЕДІЯ ТВОРЧОСТІ. ЗАДУМ І ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ

Творчість—найвища форма активності людини

173. ПРОБЛЕМА БУТТЯ ЛЮДИНИ У СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ СЕРЕДОВИЩІ Проблемой на сегодняшний день является треугольник: личность - социум - культура. Важной особенностью культуры является то, что ее объективные структуры всегда в конечном счете замыкаются на личностное приятие (неприятие), толкование, воспроизведение и изменение. Вхождение в культуру (инкультурация) может «автоматически» обеспечиваться механизмами культуры, но может также быть проблемой, требующей моральных и творческих усилий (что бывает, как правило, при столкновении разнородных культур или при конфликте поколений, мировоззрений). Таким образом, соотнесение себя с культурой есть одно из фундаментальных свойств личности. Столь же важна культура для самоопределения социума на всех уровнях его существования от общины до цивилизации. Как историческая форма, культура всегда существует в виде конкретного локального симбиоза технологий, поведенческих ритуалов и обычаев, социальных норм, моральных и религиозных ценностей, мировоззренческих построений и целеполаганий. Цельность этой системе придает как сумма объективированных продуктов культуры, так и ее «язык», т. е. относительно понятная в рамках данной культуры знаковая метасистема.

Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктною реальністю, способом буття якої є людська діяльність.

Поняття діяльності поширене в соціальній філософії, використовується як загальнонаукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність - не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності.

На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько - пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа - особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) - не що інше, як культура, що виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду - атрибуту соціальної системи.

Історія людського суспільства, його матеріальної та духовної культури становить процес реалізації діяльнісної-творчого ставлення людини до світу. В матеріальному виробництві люди за допомогою діяльності перейшли від полювання та рибальства до виробничого господарства - землеробства та тваринництва, потім від ремесла і мануфактури - до великого машинного виробництва і від машинного виробництва - до сучасної науково-технічної революції.

В історії суспільства діяльність привела до корінних змін в економічній, соціальній і політичній сферах. У духовній культурі творча діяльність ламала старі програми науки, картини світу, ідеали і норми наукового пізнання; у мистецтві замість старих створювалися нові види і стилі мистецтва; в педагогічній діяльності створюються все нові системи виховання, що забезпечують потреби суспільства.

Діяльність - багатопланова система. Основними видами діяльності, що забезпечують існування суспільства як системи, виступають матеріально-практична і духовно-практична діяльність. В історичному процесі матеріальна і духовна діяльність завжди доповнюють одна одну, як засіб духовно-практичного освоєння світу. Форми духовно-практичного освоєння світу є художня, моральна, релігійна діяльність. Існують і інші класифікації діяльності.

В залежності від її об'єктів, виділяють:економічну, політичну, педагогічну, охорон оздоровчу та інші види діяльності. В залежності від суб'єктів діяльності називають національний рух, класову боротьбу, молодіжний рух тощо. Можна співвідносити діяльність з об'єктивним ходом історії, і тоді характеризувати її як прогресивну, реакційну, консервативну, революційну, контрреволюційну. На основі системи цінностей розрізняють позитивну діяльність і негативну (анти суспільну), законну і незаконну, моральну і аморальну. Співвідносячи діяльність з процесом розвитку, виділяють творчу діяльність (створення того, чого не було) і нетворчу.

Із всіх форм діяльності основні - матеріально-виробнича, соціально-політична по перетворенню суспільних відносин та інститутів і діяльність по відтворенню і розвитку людини. Саме в матеріально-виробничій, політичній, духовній сферах діяльності здійснюється практичне перетворення всієї суспільної системи. Сукупність об'єктивних зв'язків між ними становить суть суспільної системи і визначає закони її існування і розвитку. Суспільні відносини виступають як форми суспільної діяльності, визначають характер, мету, напрямок і соціальний зміст суспільної діяльності.

Духовна діяльність суспільства як процес цілеспрямованого відображення дійсності виконує функції: пізнання предмета та умов діяльності; інформування і організація суб'єктів діяльності; формування спонукань, мотивів, волі, вироблення цінностей, мети, проектів, програм. Найзагальніші види духовної діяльності: наукове пізнання, ціннісна свідомість, визначення мети, прогнозування і програмування, інформаційна діяльність.

В історії філософії діяльнісна суть людини знайшла відображення у поняттях діяльність, праця, виробництво. Найширше за обсягом є поняття діяльність, що вироблене для визначення взаємодії суспільної людини з навколишнім світом. Згодом відбувається розподіл діяльності на два відносно самостійні види: матеріальну та духовну.

Виникає художня діяльність, найповніше втілювана в мистецтві, збагачує людську життєдіяльність емоційно-естетичним ставленням до світу; моральна діяльність формує в людині норми поведінки; філософія і релігія забезпечують світоглядні та інші суттєво - життєві потреби людини. Поняттям діяльність визначається будь-яка доцільна активність людини, що відображає спосіб соціального буття. Для конкретизації діяльнісної суті людини, зв'язаної з перетворенням природи для задоволення життєвих потреб людини, вживається поняття праця.

Праця, трудова діяльність є такою взаємо дією між людиною та природою, в результаті якої за допомогою доцільного впливу людини на природу відбуваються зміни у предметі праці. Працею добуваються засоби до життя. Якщо людина-істота не тільки суспільна, а й природна, то праця визначається як речовинний процес обміну між людиною та природою. Це процес їх безпосередньої взаємодії.

У соціально - філософському значенні праця є творення, що охоплює і матеріальну, і духовну творчість. Праця - споконвічний процес спільної діяльності людей і, отже, основа їх суспільної організації. У праці формуються зв'язки і взаємозалежності між людьми в суспільстві. І тому трудова діяльність формує соціальну солідарність людей, їх ціннісні орієнтири, їх волю, світогляд та інші соціальні якості. Більше того, праця створює саму людину як особистість.

У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоров'я і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей (духовне виробництво), діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.