Боротьба з фальшивомонетництвом

Підробка грошей виникла одночасно з людською цивілізацією разом із товарно-грошовими відносинами. Суспільна небезпека цього злочину завжди усвідомлювалась суспільством, а тому покарання за фальшивомонетництво було надзвичайно суворим; це виправдовувалося тим, що фальшивомонетник, переслідуючи свої меркантильні інтереси, одночасно посягав на безпеку держави, підриваючи її економіку.

Проблема виявлення, розкриття та розслідування фальшивомонетництва є актуальною для України особливо сьогодні. Бурхливий розвиток офісної техніки, поліграфічного обладнання та розповсюдження їх в Україні дозволяє фальшивомонетникам створювати організовану та високорозвинену індустрію фальшивомонетництва. Міжнародні зв’язки, досить високий “професійний” рівень і складна ієрархічна структура таких злочинних груп створюють суттєві труднощі для правоохоронних органів в боротьбі з фальшивомонетництвом. Суттєвий вклад у розробку питань боротьби з фальшивомонетництвом внесли такі вчені, як Б.С. Болотський, Т.П. Бірюкова, О.В. Воробей, С.М. Головко, Є.І. Козаков, М.К. Камінський, В.М. Коваленко, В.Д. Ларичев, В.К. Лисиченко, В.С. Мацишин, С.Ю. Петряєв, Є.В. Прохорова, Ю.В. Солопанов, І.Я. Фрідман, О.С. Шаталов, С.П. Щерба та ін. Однак, ці автори, як правило, детально не досліджували проблеми протидії фальшивомонетництву як одного з аспектів боротьби з організованою злочинністю. Слідча, експертна і судова практика свідчить, що останніми роками нерідко підробкою гривень НБУ та іноземної валюти займаються саме організовані злочинні угруповання, які виготовляють підроблені банкноти у великих кількостях та досить високої якості.

Працівниками міліції в 1999 році ліквідовано 10 підпільних майстерень, обладнаних комп’ютерною та копіювальною технікою, дві з них спеціалізувалися на виготовленні гривень. Припинено діяльність 48 груп фальшивомонетників, які об’єднували 153 осіб. Більшість з них діяла у містах Києві, Львові, Луганську, Дніпропетровську і Тернополі. До відповідальності було притягнено понад 500 осіб, 364 кримінальні справи направлено до суду [1, с. 6]. У 1998 році львівські правоохоронці затримали чотирьох фальшивомонетників, у яких вилучили рекордну для України суму фальшивок – 477 тис. 800 дол. США стодоларовими купюрами. Організатором злочинної групи був 39-річний інженер ЗАТ “Львівське підприємство обчислювальної техніки та інформатики” гр. Б. На допитах він розповів, що захопився ідеєю виготовлення фальшивок після відвідин музею першодрукаря Івана Федорова, де гр. Б. уперше побачив друкарський верстат. Свої знання він поповнив на одній з виставок сучасного поліграфічного обладнання у Львові. Навчаючись в інституті та працюючи на режимному заводі, гр. Б. вивчив технологію обробки радіоплат, а цей процес подібний до виготовлення кліше. Протягом 1996–1997 років гр. Б. виготовив собі верстат. Окремі деталі за його кресленнями робили на львівських заводах, дещо купувалося на стихійних ринках. Через те, що для виготовлення майбутніх доларів потрібні були й звичайні гроші, гр. Б. ввів у курс справи ще трьох чоловік. У 1997 році вони закупили у Польщі фарби, папір, найняли квартиру і почали виготовляти підроблені доларові купюри. На допитах, добре знаючи кримінальне законодавство та намагаючись уникнути відповідальності, колишній інженер доводив слідчим, що його цікавило не отримання прибутків від збуту фальшивок, а сам процес їх виготовлення: “У цій справі мене захопив азарт. Хотілося відпрацювати техніку виготовлення грошей, переконатися, що я як спеціаліст також чогось вартий...” [2, с. 66].

У 2003 році банки вилучили 7172 підроблених банкнот на загальну суму 102,8 тис. грн. Це невелика сума, враховуючи те, що в обігу знаходиться 1,3 млрд загальної кількості купюр, що обертаються. Якщо порівняти з Європою, де практично всі гроші проходять через банк, фальшивок вилучають в 8–10 разів більше ніж у нас. [3, с. 6]. В Україні масштаб тіньової економіки є досить великим, тому, закономірно, банки не можуть виявити ті підробки, які “крутяться” в “тіні”. Тому фальшивки, за винятком найбільш грубих, “подорожують” у загальній масі від одного нічого не підозрюючого власника до іншого. У 2003 році до суду по Україні направлено 689 кримінальних справ (стст. 232, 430 КПК України) по факту виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збуту підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї. Залишок нерозкритих злочинів минулих років на початок року по ст. 199 КК України становив 17 701 злочин, не розкритих за 2003 рік – 897 таких злочині [4].

Боротьба з фальшивомонетництвом значно ускладнюється через невпинне поширення і зміцнення його міжнародних зв’язків. Так, наприклад, у грудні 1996 року в Хмельницькій області був затриманий мешканець Жмеринки Вінницької області, який уже мав судимість. На одному з ринків він намагався збути фальшиві гроші номіналом 50 грн. Під час затримання у нього вилучено 113 таких купюр. Дещо пізніше в Рівненській області при спробі збути фальшивки цієї ж серії затримано курсанта Київського військового училища. Як з’ясувалося, фальшиві гривні він отримав від свого командира, у котрого згодом правоохоронці вилучили майже 100 банкнот означеного номіналу. За інформацією органів внутрішніх справ, ці фальшивки ввезені на територію України із-за кордону. Якість їх виготовлення красномовно демонструє професіоналізм фальшивомонетників і солідність їх “екіпіровки” [5, с.1].

Аналіз тенденцій розвитку злочинності, пов’язаної із виготовленням та збутом фальшивих грошових знаків, доводить розширення міжнародних кордонів і підвищення рівня організованості злочинних груп. Щільний взаємозв’язок і “розподіл праці” між злочинними групами дозволив їм значно підвищити останніми роками якість виготовлення фальшивих купюр.

У своїй динаміці розвитку фальшивомонетництво постійно вдосконалювалось і особливе підґрунтя, що базується на використанні досягнень науково-технічного прогресу, воно має сьогодні. Після проголошення Незалежності України, ситуація у сфері боротьби з фальшивомонетництвом ускладнилась. Поглиблення кризових явищ в економіці та політиці нашого суспільства обумовило загальне зростання злочинності, в якій особливу гостроту має фальшивомонетництво. Статистика свідчить, що найбільшого поширення в Україні фальшивомонетництво набуло у Криму, м. Києві, Київській, Дніпропетровській, Донецькій, Вінницькій, Житомирській, Луганській, Кіровоградській, Одеській, Полтавській, Харківській і Херсонській областях. У структурі цього виду злочинів, поряд з кількісними показниками, відбулися й якісні зміни – зросла організованість фальшивомонетників, їх професіоналізм, інтелектуальний рівень розвитку злочинців. Нерідко відбувається поєднання їх злочинної діяльності з наркобізнесом, розбоями, викраденням автотранспорту та іншими кримінальними проявами. У деяких випадках оптові покупці контрабандного товару використовують при розрахунках підроблені паперові гроші.

Послаблення обмежувального режиму, інтеграція України до європейського та світового співтовариства певною мірою сприяли і розвитку фальшивомонетництва. Виникла і стала реальністю небезпека проникнення на територію України організованих злочинних структур, основною діяльністю яких є виготовлення та збут фальшивих грошей. Ці процеси мають серйозні наслідки як для України, так і для інших країн світу.

Міжнародний досвід свідчить, що виготовленням та збутом фальшивих грошей займаються, як правило, організовані злочинні групи, діяльність яких не обмежується територією однієї країни. Простежується щільний зв’язок між виготовленням підроблених грошових знаків, контрабандою наркотиків та тероризмом. Досить часто фальшивомонетництво набуває транснаціонального характеру. Транснаціональна злочинність характеризується такими ознаками: синтетичний склад членів груп; спеціальні – посадові суб’єкти, члени організованих транснаціональних організацій, члени вузькоспеціалізованих трансграничних злочинних груп; геополітичні особливості групи, чисельність, масштаби діяльності, ступінь проникнення у владні структури, організаційна гнучкість, злочинна потужність і оперативність реагування, системи захисту; відпрацьованість нелегального переміщення: вантажів, грошей, людей. Так, наприклад, неодноразові затримання груп збувальників фальшивих грошей у західних регіонах України, зокрема у Львівській та Волинській областях, дали серйозні підстави зробити припущення про наявність каналів транспортування цих фальшивок із Польщі. Згодом ця версія повністю підтвердилася. З’ясувалось також, що за кордоном, зокрема в Польщі та Російській Федерації, виготовляється і значна частина фальшивих доларів, які потім контрабандно завозяться в Україну. Враховуючи це, УМВС в областях налагодило прямі контакти з польською поліцією та органами внутрішніх справ РФ щодо протидії означеним явищам [1, с. 6].Деякі різновиди коментованого злочину, як вже зазначалось, мають транснаціональний характер. 20 квітня 1929 року в Женеві була підписана Міжнародна конвенція щодо боротьби з підробкою грошових знаків [6]. Президією ЦВК СРСР 3 травня 1931 року зазначена Конвенція була ратифікована радянською стороною (ратифікаційна грамота здана на зберігання 13 липня 1931 року), Конвенція набула чинності для СРСР 17 січня 1932 року. Міжнародна конвенція по боротьбі з підробкою грошових знаків складається з 28 статей. В них викладено основи міжнародно-правового співробітництва у боротьбі з фальшивомонетництвом, визначені види кримінальних злочинів, які відносяться до категорії фальшивомонетництва.Держави-учасники взяли на себе обов’язки у боротьбі з фальшивомонетництвом – не робити різниці між підробкою власних та іноземних грошових знаків і цінних паперів та з однаковою суворістю карати злочинців. Фальшивомонетництво оголошувалось екстрадиційним міжнародним кримінальним злочином, а тому всі держави-учасники Конвенції повинні надавати допомогу зацікавленим країнам у розшуку і поверненні виробника, розповсюджувача грошових знаків або їх співучасників, які переховуються за кордоном.Найбільш важливим положенням, яке відрізняє Конвенцію від інших універсальних міжнародних договорів, є положення, що закріплює принцип міжнародного рецидиву фальшивомонетництва (ст. 6). У Конвенції (ст. 12) визначений орган – центральне бюро, який повинен вести в рамках національного законодавства дізнання по справах підробки грошових знаків. При цьому центральне бюро повинно працювати у тісному контакті з:

а) емісійними органами;

б) міліцейськими (поліцейськими) владними структурами в середині країни;

в) центральними бюро інших країн.

На ці органи покладено функції централізації всіх відомостей, які можуть полегшити розшук випадків підробки грошових знаків, попередження та їх припинення. Центральні бюро різних країн повинні взаємодіяти безпосередньо між собою, регулярно обмінюватися необхідними відомостями про нові випуски грошових знаків, які випускаються в країні, про вилучення та анулювання грошових знаків.Вироблені Женевською конвенцією універсальні правила відчутно вплинули на розвиток міжнародного співробітництва у боротьбі з фальшивомонетництвом, яке реально загрожувало у той час та й загрожує нині економічній безпеці держав. Серйозно Конвенція вплинула на процес уніфікації норм кримінального законодавства про фальшивомонетництво, удосконалення міжнародної практики боротьби з цим видом злочину.

Вивчення слідчої та судової практики щодо боротьби з фальшивомонетництвом вказує на те, що цей злочин досить часто вчинюється організованою групою осіб, діючих заздалегідь спланованим сценарієм, під керівництвом одного або декількох організаторів. Учасники таких груп детально обговорюють плани здійснення злочину і розподіл ролей між собою, домовляються про поведінку в разі провалу і т. ін., а за виконання тих або інших злочинних доручень одержують від організатора відповідну винагороду. Злочинна діяльність учасників цих організованих груп, як правило, набуває широких масштабів, і для ефективного розслідування та профілактики даного злочину, особливо важливо виявити і відповідно оцінити діяльність організатора злочину. Так, наприклад, організовану злочинну групу у складі п’яти чоловік викрито в Севастополі. Протягом чотирьох місяців, використовуючи високоточну оргтехніку, вони виготовляли й збували підробленні грошові знаки Національного банку України номіналом 10 гривень. Під час обшуку у злочинців було вилучено 163 підроблені купюри, комп’ютер, сканер, струйний і матричний принтери [7, с. 7].Фальшивомонетництво завжди і в усіх державах вважалося та вважається тяжким кримінальним злочином. З метою його попередження та покарання осіб, винних у виготовленні підроблених грошей, в кримінальному законодавстві держав, у тому числі й в Кримінальному кодексі України (ст. 199), передбачена відповідальність за вчинення такого протиправного діяння. Кримінальна відповідальність згідно зі ст. 199 КК України наступає за виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї. У частині 3 статті 199 КК України 2001 року законодавець посилив кримінальну відповідальність за вчинення фальшивомонетництва “організованою групою”. У частині 3 статті 28 КК України дано поняття “організована група”: “злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи”.

Фальшивомонетництво може бути вчиненим:

– однією особою, на нашу думку, тут все зрозуміло, і коментувати це недоцільно;

– групою осіб без попередньої змови, якщо виконавці злочину до моменту його вчинення не обговорили питання щодо його здійснення, не домовлялися про спільність їх дій, розподіл ролей і т. ін. Наприклад, особа виготовила фальшивку, а інша, без її дозволу та згоди, збула цю підроблену купюру. Але на кваліфікацію ст. 199 КК України це не впливає;

– за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 199 КК України), якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. При цьому не обов’язково, щоб всі особи такої групи вчинювали одні й ті ж дії. Вчиненим з цією ознакою злочин буде й у разі, коли одна особа вчинювала виготовлення підроблених предметів, вказаних у диспозиції ч. 1 ст. 199 КК України, а інша їх перевозила чи збувала і т. ін. Зв’язки між членами таких груп можуть бути родинними, а також такими, як спільне знайомство у місцях відбування покарання за минулими судимостями, знайомства з особами, що є корисними для процесу виготовлення або збуту фальшивих грошових знаків, цінних паперів білетів державної лотереї та, насамкінець, просто спільними знайомствами за випадкових обставин. Як правило, такі групи не є великими, не мають чіткої організації, належного матеріального забезпечення та не є особливо небезпечними. Кваліфікація таких дій незалежно від їх характеру, вчинених особами-учасниками організованої групи, здійснюється за ч. 3 ст. 199 КК України без посилання на ст. 27 КК України;

 

– організованою групою (ч. 3 ст. 199 КК України), якщо в готуванні до злочину чи його вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи. Слід зазначити, що не має значення, які конкретно дії вчиненні кожною із осіб, що входять до складу організованої групи: одна особа може здійснювати виготовлення підробленої національної валюти України, іноземної валюти, державних цінних паперів або білетів державної лотереї, інша – їх зберігання, третя перевезення, четверта – збут і т. ін. Характерною особливістю організованої групи фальшивомонетників є міжнародне співробітництво з організованими злочинними структурами, що діють на території декількох держав. Зазвичай, в їх злочинному “асортименті” засобів є найсучасніша техніка, що призначена для високотехнологічного виробництва фальшивих грошових знаків або цінних паперів. Крім цього, наявність широкого кола злочинних зв’язків сприяє втягненню (залученню) у подібну діяльність й деяких представників державних структур;

– злочинною організацією, якщо фальшивомонетництво вчинене стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення цього злочину учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так й інших злочинних груп. Така злочинна організація може функціонувати як на міжрегіональному рівні у межах України, так і вступати у злочинні зв’язки з організованими формуваннями, які здійснюють свою діяльність з виготовлення і збуту підроблених грошей чи цінних паперів в державах близького та далекого зарубіжжя. Причому, до таких корпорацій – злочинних організацій можуть входити і представники владних органів (члени уряду, банку, підприємств, які займаються виготовленням грошових знаків або цінних паперів). Створення такого “синдикату” або “корпорації” фальшивомонетників, на нашу думку, повинно охоплюватися поняттям “злочинна організація”, обтяжувати відповідальність за вчинення фальшивомонетництва. У статті 199 КК України законодавець не передбачив посилення кримінальної відповідальності за вчинення фальшивомонетництва злочинною організацією.

Злочинні організації та організовані групи фальшивомонетників досить часто залучають до протиправної діяльності поліграфістів, граверів, художників, фотографів, комп’ютерщиків, програмістів, хіміків, які на достатньо високому рівні виготовляють на спеціально придбаному устаткуванні підроблені банкноти. Ці особи, як правило, не мають кримінального минулого. Прибуток, який вони отримують, є значно меншим від інших членів злочинної організації. Особи, що займаються оптовим збутом підробок, знаходять оптових покупців, а вже останні (зрозуміло, за більш високу платню) збувають їх частинами, тобто невеличкими партіями. Нерідко безпосередні виконавці заміняються іншими особами для конспірації. Чим більше посередників буде залучено, тим складніше розкрити такий злочин.

Як вже зазначалось вище, подібні організовані групи фальшивомонетників характеризуються ретельністю підготовки злочину, сталими зв’язками між учасниками групи, функціональною ієрархією, розподілом ролей серед другорядних учасників.

Маючи розвинену функціональну структуру, організована група фальшивомонетників може використовувати складні способи вчинення своїх злочинів, пов’язаних з тривалою та ретельною підготовкою, застосуванням сучасних технічних засобів, різноманітних хитрощів для приховування злочинної діяльності.

Цікаво, що законодавець дореволюційного періоду передбачав повне звільнення від покарання осіб, що повідомили про співучасників злочину та допомогли його розкрити. На думку А. Лохицького, повне звільнення від покарання особи обумовлене острахом, який навіювала банда фальшивомонетників, і прагненням законодавця зруйнувати таку злочинну організацію [8, с. 479].

Транснаціональний характер діяльності злочинців, підвищення рівня їх професіоналізму, збільшення випадків підробки обумовлює виділення боротьби з даним злочином в окремий напрям роботи підрозділів по боротьбі з економічними злочинами органів внутрішніх справ. Існує необхідність взаємодії підрозділів МВС та інших міністерств і відомств, а також – з правоохоронних органів інших країн. Це повністю відповідає міжнародним принципам боротьби із злочинністю. У травні 2000 року в м. Луганську були затримані громадяни Республіки Молдова, які збували підробленні стодоларові купюри. У них було вилучено понад 3 тис. дол. США. Як було встановлено у ході слідства, дана валюта виготовлялася на території Республіки Молдова [9, с. 135].

Злочинні формування мають добре налагоджені канали нелегальної поставки на територію України фальшивих грошових знаків і цінних паперів. В нашій країні діють злочинні організації з Російської Федерації (Чечня), Польщі, Болгарії, Молдови та ін.

Аналіз тенденцій розвитку злочинної діяльності, пов’язаної з виготовленням і розповсюдженням фальшивих грошових знаків, вказує не тільки на розширення міжнародних меж, але й на підвищення рівня організованості злочинних груп фальшивомонетників на основі розподілу функцій між злочинними угрупованнями, організаторами, великими і дрібними розповсюджувачами. Використовуючи зростаючі технічні можливості для виготовлення підроблених грошей, злочинці повсюдно збільшують масштаби своєї протиправної діяльності.

З розповсюдженням поліграфічної і розмножувальної техніки, здатної до високоякісного відтворення друкарської продукції у великих кількостях при мінімальних витратах часу, сформувалася чітка тенденція зростання кримінального професіоналізму фальшивомонетників. Непоодинокими стали випадки, коли до виготовлення фальшивих грошових знаків, до оптової торгівлі і посередницької діяльності з їх реалізації підключаються злочинні групи різної орієнтації, зокрема організовані на етнічній основі, ділки наркобізнесу, валютники. Із залученням капіталу з інших кримінальних сфер організовується виготовлення і широкий збут фальшивих грошових знаків, вербуються посередники, підбираються на певних умовах оптові покупці, організуючі кінець кінцем їх введення в обіг. Часто до моменту роздрібного збуту фальшиві гроші проходять багатоступінчату систему розповсюдження через велику кількість осіб і злочинних груп, які їх використовують як товар з різними курсами обміну, переважно на наркотики, зброю, автомашини, відео- та аудіоапаратуру, комп’ютерну техніку.

Таким чином, у характеристиці фальшивомонетництва необхідно відзначити наявність складних структур внутрішніх і зовнішніх зв’язків злочинців та їх організованість. У 2000 році в Україні було виявлено 2430 злочинів пов’язаних з фальшивомонетництвом [10]. Найбільше фактів вилучення фальшивок зареєстровано в Києві (446), Харківській (306), Львівській (231), а також – Черкаській, Донецькій, Дніпропетровській, та Житомирській областях. З обігу вилучено понад 6 тисяч фальшивих банкнот національної валюти на суму 103,5 тис. грн (як і в минулі роки, домінують банкноти номіналом 10 і 20 гривень зразка 1992 року) та більше 1,2 тис. купюр фальсифікованих доларів США на суму понад 116,4 тис. Міліція припинила діяльність 19 майстерень, знешкодила 106 злочинних угруповань, у тому числі 24 з ознаками організованих. На розгляд судів направлено 512 кримінальних справ стосовно 836 осіб [7, с. 7].Враховуючи все наведене, можна дійти висновків, що проблема удосконалення роботи правоохоронних органів з попередження та розслідування фальшивомонетництва у зв’язку з поширенням діяльності в Україні організованих злочинних угрупувань фальшивомонетників набуває останніми роками особливої актуальності. Масований характер виготовлення підробок і складність розслідування цієї категорії злочинів свідчать про її високу суспільну небезпеку. З кожним роком фальсифікація грошей розповсюджується на нові території, розширюється та оновлюється й асортимент “виробів”. Кількість країн, чия валюта підроблюється і на території яких виявляються фальшиві гроші, невпинно зростає. І тому, на нашу думку, для більш ефективної протидії фальшивомонетництву існує необхідність об’єднання зусиль працівників ОВС та інших спеціальних служб різних країн світу, застосування найсучасніші досягнень науки і техніки, підготовки більш досвідчених фахівців для виявлення та профілактики даного виду злочину.

115. Боротьба з торгівлею жінками і дітьми

Міжнародні-правові аспекти боротьби з торгівлею жінками та дітьми

Однією з найгостріших проблем сьогодення є боротьба з торгівлею жінками та дітьми, яка вже стала транснаціональною. Злочинна торгівля грубо порушує елементарні права людини, а саме: право на свободу, життя, гідність і безпеку, на справедливі та сприятливі умови праці, охорону здоров’я та рівність. Важлива роль у боротьбі з цим ганебним явищем належить ООН та її спеціалізованим установам, співробітництву з відповідними урядовими і неурядовими міжнародними організаціями. У рамках ООН створена досить розвинена система міжнародних угод, в якій значна увага приділена питанням боротьби з торгівлею жінками та дітьми. Однак, таке неприпустиме явище продовжує існувати, що загрожує правовим та моральним засадам сучасного суспільства. Адже злочинна торгівля є однією з галузей кримінального бізнесу, що розвивається дуже стрімкими темпами; і у цій індустрії домінують добре організовані кримінальні синдикати, а одержані прибутки використовуються для фінансування інших різновидів злочинної діяльності. Однією з причин того, що це явище набуває все більш загрозливого характеру, є недостатня ефективність системи міжнародних та національних заходів боротьби зі злочинною торгівлею.

Для ефективної боротьби з торгівлею жінками та дітьми необхідно удосконалювати діяльність універсальних міжнародних механізмів і процедур. Поряд з ними, мають розвиватися регіональні міжнародні механізми, які також відіграють важливу роль у сфері міжнародного співробітництва. Крім того, в кожній державі залежно від її соціально-економічного становища, правових, політичних, релігійних та інших умов необхідно створити власні механізми боротьби з торгівлею людьми, удосконалити національне законодавство і, перш за все, визнати в ньому таку торгівлю кримінальним злочином [1].

Однак, вирішення всього комплексу складних проблем стосовно підвищення ефективності боротьби з торгівлею жінками та дітьми пов’язане не лише з покращенням їх правового становища, а має виходити також з необхідності докорінної зміни уявлень про характер прав жінок та дітей, надання їм специфічних міжнародно-правових та внутрішньо-правових гарантій, які б не формально, а в реальному житті забезпечили б їх гендерну рівність у всіх сферах. І саме на такій основі повинні розроблятися і здійснюватися міжнародна та національна стратегія держав у боротьбі з цим злочином, що є складовою глобальної проблеми міжнародного співтовариства у сфері ліквідації гендерної нерівності як такої. Все це, природно, викликає великий науковий та практичний інтерес до вирішення тендерної проблеми загалом та її складової частини –боротьби з торгівлею жінками та дітьми. Також необхідно враховувати й те, що від вирішення даної проблеми безпосередньо залежить збереження генофонду кожної нації і, отже, всього людства. Вищезазначене стосується повною мірою й України, яка, за даними міжнародних експертів, зокрема Д.М. Хьюз та Емі О’Ніл Річард, стала одним із лідерів серед країн-постачальниць “живого товару” на світові ринки інтимного бізнесу [2]. Для розв’язання цієї проблеми Кабінет Міністрів своєю Постановою від 5 червня 2002 р. затвердив Комплексну програму протидії торгівлі людьми на 2002–2005 роки.

На сьогодні першочергового значення набули проблеми, пов’язані з підвищенням ефективності процедур та механізмів, що діють у рамках міжнародних структур як універсального, так і регіонального характеру. І це зумовлено саме специфікою боротьби з торгівлею жінками та дітьми, яка є розгалуженою транснаціональною мережею, що охопила території практично всіх країн світу, і без розвитку та належного застосування міжнародних механізмів та процедур не можна вирішити жодного питання. Тому міжнародна інституційна система сьогодні бере на себе функції контролю за дотриманням державами своїх міжнародних зобов’язань у боротьбі з транснаціональною злочинністю, включаючи торгівлю жінками та дітьми. Така тенденція свідчить про новий рівень співробітництва держав у боротьбі з транснаціональною злочинністю.

Необхідно зазначити, що на початку XX ст. уперше в міжнародній практиці постало питання про наявність соціально-статевого аспекту в правах людини та небезпеку для суспільства дискримінації за ознакою статі. Прийняті в цей період, у тому числі під впливом масових жіночих рухів, міжнародні конвенції у сфері заборони работоргівлі вже тоді звертали увагу на статеві відмінності та передбачали особливий захист жінок і дітей.

З 70-х років XX століття у міжнародному праві почали формуватися перші умови для практичного реформування людського суспільства у тендерному напрямі, хоча чіткого вираження ця тенденція набула лише у 80-ті роки. Зокрема, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. конкретизувала принцип рівноправності жінок і чоловіків, заборонивши будь-яку дискримінацію щодо жінок, будь-які вирізнення їх чи обмеження за ознакою статі, що представляє собою універсальний принцип міжнародного права. Отже, розвиток міжнародної системи захисту прав людини все більше наповнюється тендерним змістом. При цьому поняття рівності включає формальну рівність, яка встановлює загальне підґрунтя для протидії будь-якій дискримінації жінок та дітей, а також рівність їх можливостей (гарантій) для реалізації принципу рівноправності. Складовою такого процесу є й створення міжнародних та регіональних механізмів контролю за втіленням в життя гендерної рівності, що є важливою формою міжнародного співробітництва держав. Становлення правової та соціальної ідеології гендерної рівності в міжнародному праві зумовлюється саме таким розумінням рівності. Звертається увага на те, що розв’язання проблеми гендерної рівності, включаючи боротьбу з торгівлею жінками та дітьми, набуло політичного характеру і, отже, вимагає прийняття державами не лише правових, а й політичних рішень.У прийнятій 1926 р. Конвенції про рабство вперше в міжнародному праві було визначено такі поняття, як “рабство” та “работоргівля”. У Конвенції також уперше було встановлено, що існування примусової або обов’язкової праці може призвести до стану, подібного до рабства. Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства 1956 р., беззастережно віднесла до рабства практику та інститути боргової кабали, кріпосного стану та домашнього рабства. У 1966 році було прийнято низку міжнародно-правових документів а саме: Міжнародний пакт про громадські та політичні права а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права.Іншу групу норм міжнародного права становлять конвенційні норми, які безпосередньо стосуються заборони торгівлі жінками та дітьми. До них належать: Міжнародна угода про боротьбу з торгівлею білими рабинями 1904 p., Міжнародна конвенція про боротьбу з торгівлею білими рабинями 1910 p., Міжнародна конвенція про боротьбу з торгівлею жінками та дітьми 1921 р. та Міжнародна конвенція про боротьбу з торгівлею повнолітніми жінками 1933 р. Важливою особливістю цих конвенцій було віднесення торгівлі жінками та дітьми до категорії кримінальних злочинів, що сприяло співробітництву держав у боротьбі з торгівлею “живим товаром”.

У 1949 році ООН розробила єдину Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми та експлуатацією проституції третіми особами, яка встановила вже кримінальну відповідальність за цей злочин. Однак суттєвим недоліком Конвенції є те, що жінки не розглядаються в ній як жертви цієї злочинної торгівлі та не наділяються відповідними правами, а кваліфікуються тільки як уразлива група, що потребує захисту виключно від “вад проституції”. Цей суттєвий недолік усунуто в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. та в Декларації про викорінення насильства проти жінок 1993 р.

Новітніми документами у сфері захисту прав та інтересів жертв злочинної торгівлі жінками та дітьми є Протокол про попередження та скасування торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, та Факультативний протокол до Конвенції про права дитини, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 2000 р. стосовно боротьби з торгівлею людьми та торгівлею дітьми, дитячою проституцією та дитячою порнографією, зокрема, в них уперше із врахуванням сучасних вимог визначено такі поняття, як “торгівля людьми”, “торгівля дітьми”, “дитяча проституція” та “дитяча порнографія.

Для визначення торгівлі жінками та дітьми як однієї з сучасних форм рабства вирішальне значення мають умови перебування поневоленої особи: 1) ступінь обмеження невід’ємного права особи на свободу пересування; 2) відсутність контролю жертви злочинної торгівлі над власним майном; 3) відсутність усвідомленої згоди жертви торгівлі та її розуміння характеру відносин між сторонами. Зазначені елементи супроводжуються, як правило, насильством (фізичним чи психічним) або погрозою насильства, що є основними чинниками при встановленні факту наявності рабства. Новітній міжнародно-правовий документ – Римський статут Міжнародного кримінального суду – “поневолення” визначає як “здійснення будь-якого або всіх правочинностей, пов’язаних з правом власності щодо особи, і включає в себе здійснення таких правочинностей в ході торгівлі людьми, зокрема жінками та дітьми”. Це знаменує принципово новий підхід до торгівлі людьми.

 

У процесі торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, мають місце численні зловживання, які самі по собі є правопорушеннями як за національним, так і міжнародним правом. Необхідним вважаємо висновок, що вербування, перевезення, передача, переховування чи утримання людей шляхом погрози силою або її застосування, інших форм примусу, викрадення, шахрайства, обману, зловживання владою чи вразливістю становища або шляхом підкупу в поєднанні з кінцевою примусовою практикою є окремим видом злочину проти людства.

На сучасному етапі найбільш актуальною вбачається проблема розмежування понять торгівлі жінками і міграції. Критерієм цього є відсутність усвідомленої згоди жінки, яка погоджується на ті чи інші умови праці, але шляхом насильства змушується до надання сексуальних послуг та виконання практик, подібних до рабства. Такі особи, перетинаючи кордони держави, визнаються, як правило, нелегальними мігрантами і підлягають висиланню. Внаслідок того, що держави встановлюють суворі правила у сфері міграційного законодавства, жертви торгівлі людьми бояться робити заяви про порушення їх людських прав і виступати свідками, оскільки це автоматично призводить до притягнення їх до відповідальності та висилки. Отже, в міжнародному праві і в національному законодавстві держав має бути встановлена норма, згідно з якою такі особи визнавалися б жертвами злочинної торгівлі жінками з усіма правовими наслідками [3].Що стосується питання відповідності національного законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням України у сфері боротьби з торгівлею жінками та дітьми, то у 1998 р. вперше в Кримінальному Кодексі України (ст. 1241 КК) встановлена відповідальність за торгівлю людьми, зміст якої ще в першій редакції викликав справедливу критику. В новій редакції ця стаття (ст.149 КК) прийнята, однак і тут вона не позбавлена ряду суттєвих недоліків. Сама по собі безоплатна передача людини у фактичну власність чи для тимчасового використання, так само як одержання людини внаслідок її купівлі чи іншої угоди, якщо ці діяння не пов’язані з переміщенням її через державний кордон України, не утворюють складу злочину за згаданою статтею; кримінальній відповідальності підлягає лише торговець, а покупець залишається нібито не причетним до такої злочинної торгівлі, крім випадків зґвалтування або сексуального насильства над дітьми. Для притягнення винної особи до кримінальної ві