Найкиївський роман

Далеко від Києва, у холодній та негостинній Москві, у 1923 році Булгаков починає писати власну повість – власну, бо це є його особиста сповідь, «майже біографічний» роман – «Біла гвардія». У романі всього два головних героя, про те яких! – Сім’я та Місто. У них втілюється все життя Булгакова, його прагнення, надії, біль…

Так, цей роман для письменника був найдорожчий та особливий, він повен спогадів про рідне Місто, про велику й дружню сім’ю, дитинство та юність, домашній затишок, друзів, світле й безхмарне життя. Разом з тим «Біла гвардія» - роман історичний, трагічна сповідь про киян, які в абсурдній вакханалії революційних переворотів та іноземних загарблень втрачають Батьківщину, улюблене місто, власне майбутнє, але при цьому лишаються вірними один-одному, честі, гідності та знаходять сили жити, любити, сподіватись…

Епіграфом з “Капітанської доньки” Пушкіна Булгаков підкреслив, що мова йде про людей, яких наздогнав буран революції, але які змогли знайти вірну дорогу, зберегти мужність і тверезий погляд на світ і своє місце в ньому. Другий епіграф носить біблійний характер. І цим Булгаков вводить нас у зону вічного часу, не вносячи в роман жодних історичних зіставлень. Розвиває мотив епіграфів епічний зачин роману: “Велик был год и страшен по рождестве Христовом 1918, от начала же революции второй. Был он обилен летом солнцем, зимою снегом, и особенно высоко в небе стояли две звезды: звезда пастушеская – вечерняя Венера и красный, дрожащий Марс“. Стиль зачину майже біблійний. Асоціації змушують згадати про вічну Книгу буття, що сама собою своєрідно матеріалізує вічне, як і образ зірок на небі.

Булгаков пише роман про загибель Великого Міста - свого Міста! Роман про нескінченну любов до Києва, любов, помножену на ностальгію, недосяжне минуле, неможливість повернення у рідну домівку, повну обожнюваних рідних, до квітучого Міста.

На Олексіївському (Андріївському) узвозі у затишному будиночку №13 у Києві мешкає родина Турбіних (у яких легко вгадується сім’я Булгакових). «Над двухэтажным домом №13, постройки изумительной (на улицу квартира Турбиных была во втором этаже, а в маленький, покатый, уютный дворик – в первом)…». У "Білій гвардії" Булгаков з такою точністю передав опис будинку № 13, що не втратив навіть такої дрібниці, як простий електричний ліхтар. «…Брызнул из-за угла свет высокого фонаря, и они миновали дощатый забор, ограждавший дом №13, и стали подниматься вверх по спуску…». Саме цей будинок на Андріївському узвозі, 13 став для Булгакова втіленням образу сім’ї, батьківщини, самого духу Києва. Саме цей дім, духовна атмосфера, що панувала в ньому і були для Михайла Булгакова ідеальною моделлю світоустрою.

Звичайна київська молодь – Олексій, Олена, Миколка – залишилися без батьків, «без підказки» як жити. Насправді підказка була. Це «підказка» була, це був їх чудовий дім, тепла піч, годинник, що грав гавот, ялина та свічки на Різдво, бронзова лампа під абажуром, Толстой та «Капітанська донька» у шафі, біла накрохмалена скатертина навіть у будні. Все це обов’язкові атрибути будинку з його шляхетством, старомодністю, постійністю, котрі за жодних умов не можна руйнувати, тому що це заповіт Турбіним від батьків. Цей затишний дім Турбіних, мов фортеця, протистоїть зовнішньому світові, в якому панують руйнування, жах, нелюдяність, смерть. «Полы лоснятся и в декабре, теперь, на столе, в матовой, колонной, вазе голубые гортензии и две мрачных и знойных розы, утверждающие красоту и прочность жизни, несмотря на то, что на подступах к Городу – коварный враг, который, пожалуй, может разбить снежный, прекрасный Город и осколки покоя растоптать каблуками…».

Турбіни, мимоволі були втягнуті у вир страшних подій, що захопили місто наприкінці 1918 року, ламаючи долі людей, знищуючи саме Місто. «Город жил странной, неестественной жизнью, которая, очень возможно, уже не повторится в двадцатом столетии. За каменными стенами все квартиры были переполнены. Свои давнишние исконные жители жались и продолжали сжиматься дальше, волею-неволею впуская новых пришельцев, устремлявшихся на Город…». Так Булгаков описує становище, що склалося в Києві того страшного року, напередодні подій ще більш страшних. Місто невпинно наповнювалося людьми, що бігли з півночі, Москви та Петербурга, зі всієї Росії, охопленої шаленим полум’ям Червоної Революції; із заходу, з фронтів, офіцерами та солдатами, що втомилися від безглуздої війни; окупаційними військами Германців; прибічниками «опереточной Гетманщины». А в Києві здавалося, що, начебто, тихо… принаймні здавалося: «.. кто в кого стрелял – никому не известно. Это по ночам. А днем успокаивались..» і тому «Город разбухал, ширился, лез, как опара из горшка…. И все лето напирали и напирали новые…».

І почалося… Перша шалена хвиля накрила Місто. Хлинула вона в Київ по широкому Брест-Литовському проспекту (нині проспект Перемоги), руйнуючи життя і долі, назавжди змінюючи долю самого Міста. Звалася ця хвиля Петлюра. Саме ці трагічні події і є основою сюжету «Білої гвардії». Але це була лише перша хвиля. За свідченнями самого Булгакова, цих хвиль-переворотів було чотирнадцять. Одна з них, денікінська, тікаючи з Міста, назавжди розірвала долю Михайла Булгакова з рідним Містом.

Але Турбіни лишились у Місті, і переживали всі перевороти і негаразди, і вірили… «…все пройдет. Страдания, муки, кровь, голод и мор. Меч исчезнет, а вот звезды останутся, когда и тени наших тел и дел не останется на земле.», і відновиться рідне Місто, і знов заквітнуть акації та каштани у парках над Дніпром, і безтурботна та щаслива молодь, як у далекі довоєнні роки знов буде розрізати стрімкими човниками його сиві води. І попереду – світле щасливе життя.