Транспортная задача. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на нашій планеті постійно зростає

Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на нашій планеті постійно зростає. Так, щорічне споживання енергії у світі сягнуло нині понад 10 млрд т умовного палива, а в 1950 р. воно становило приблизно 2,5 млрд т, збільшується енергоозброєність безпосередніх виробників. Нині промисловий робітник у процесі праці застосовує енергію приблизно у 1000 кінських сил. На кожного жителя планети припадає більше 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт енергії на людину. Такого показника досягнуто лише в деяких найрозвинутіших країнах. У зв'язку з цим, а також через постійне зростання населення планети, нераціональне використання енергії, сировини, нерівномірний розподіл паливно-енергетичних та сировинних ресурсів серед різних регіонів країн світу та інші фактори, виробництво та споживання енергії і далі зростатимуть.

Основною причиною загострення паливно-енергетичної проблеми з погляду речового змісту є зростання масштабів залучення природних ресурсів у господарський обіг та їх обмежена кількість на нашій планеті. З погляду суспільної форми такою причиною є відносини капіталістичної (насамперед монополістичної) власності, які зумовлюють хижацьку експлуатацію природних ресурсів. Схожі явища відбуваються в Україні.

Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніальною політикою імперіалістичних держав, зокрема "політикою дешевої сировини", яка знекровлює економіку країн, що розвиваються. Так, з 200 млрд дол., які споживачі розвинутих капіталістичних країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн, що розвиваються, останні отримують лише приблизно 30 млрд дол.

Величезні витрати енергетичних ресурсів мали місце в затратній економіці колишнього СРСР та країнах Східної Європи. Цю негативну тенденцію не подолано.

Основними шляхами розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є:

1) швидкий розвиток і використання відновлюваної енергії: сонячної та вітрової, океанічної та гідроенергії річок. Цей напрям в Україні лише розробляється;

2) структурні зміни у використанні існуючих не відновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі і зменшення газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша;

3) створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Усе це вимагає більших витрат держав на природоохоронні цілі. Але якщо у США та ФРН на ці заходи витрачалося 2 % ВНП, в Японії — 3, то в колишньому СРСР — 1,2 %, а в незалежній Україні ще менше;

4) розроблення конкретних заходів щодо дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

5) вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори — до 5 км, тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні морів і Світового океану;

6) інтенсивний розвиток власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі сировини. Для розв'язання проблеми голоду треба розширювати обсяг посівних площ, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо;

7) пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд осіб в середині XXI ст.;

8) припинення хижацького вирубування лісів, особливо тропічних, раціональне лісокористування, коли кількість посаджених дерев значно перевищуватиме кількість вирубаних (що стосується й України);

9) формування в людей екологічного світогляду (насамперед у представників владних структур), що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як у межах окремих країн, так і на міжнаціональному рівні насамперед з погляду розв'язання екологічної проблеми, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем;

10) комплексне розроблення законодавства про охорону довкілля, в тому числі про відходи. Так, у США, Франції та інших країнах уряд зобов'язаний надавати технічну і фінансову допомогу підприємствам і організаціям у переробленні відходів, вилученні з них цінних компонентів, проведенні науково-дослідних робіт у цій сфері, поширювати передовий досвід та ін. З цією метою використовуються податкові пільги, надаються субсидії, знижуються тарифи на перевезення вторинної сировини тощо. На відміну від цього в Україні в 90-ті роки — на початку ХХІ ст. різко знизилося впровадження мало- і безвідходних технологій, зросла кількість техногенних катастроф, послаблюється екологічний контроль, прискорюється нагромадження відходів тощо;

11) нарощування екологічних інвестицій. Зокрема, в Австрії такі інвестиції становлять понад 15 % усіх капіталовкладень. В Україні на охорону довкілля в 1995 р. було освоєно в 2 рази менше капіталовкладень, ніж у 1990 р. Надалі ситуація не поліпшилась. Так, викиди забруднюючих речовин в атмосферу від стаціонарних джерел становили у 2001 р. 4,05 млн т, а у 2002 р. — 4,08 млн т; обсяг забруднених річкових вод, що скидаються у поверхневі водойми, відповідно становив 3,01 і 3,1 млрд м3.

Основні шляхи розв'язання паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду суспільної форми (відносин власності) такі:

1) встановлення національної народної власності (в Україні — відсутня) на всі природні ресурси. Це дещо знизить вилучення імперіалістичними державами ТНК, паливно-енергетичних та сировинних ресурсів країн, що розвиваються;

2) істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинутих країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, які зосередили у своїх руках контроль за природними багатствами. За даними експертів ЮНКТАД (Конференція ООН по торгівлі і розвитку), від трьох до шести компаній контролюють від 80 до 85 % ринку міді, від 90 до 95 % ринку залізної руди, 80 % ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, какао, кави та грейпфруктів, від 70 до 75 % ринку бананів, 60 % ринку цукру;

3) протиставлення стратегії об'єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та сировинних ресурсів об'єднаній силі розвинутих країн. Ця стратегія має стосуватися як обсягу видобування всіх видів ресурсів, так і квот їх продажу на зовнішніх ринках;

4) списання всіх боргів слаборозвинутих країн, сума яких перевищила 2,5 трлн дол. Для виплати лише відсотків за ці борги не вистачає коштів, отриманих від капіталістичних держав за експорт сировинних ресурсів;

5) уникнення диктату міжнародних капіталістичних організацій, МВФ. Він полягає в тому, що надання допомоги цим країнам здійснюється за вимог виконання практичних рекомендацій при проведенні внутрішньої соціально-економічної політики;

6) ліквідація тягаря гонки озброєнь. У країнах третього світу проживає майже 80 % населення нашої планети, їхня частка у світовому виробництві становить 20 %, а військові витрати цих країн досягають чверті витрат всього світу;

7) нарощування випуску готової продукції країнами, що розвиваються. Це дало б змогу навіть за нинішньої кон'юнктури ціни на світовому ринку значно збільшити доходи від експорту;

8) виділення розвинутими капіталістичними країнами значних фінансових, людських та технічних ресурсів для слаборозвинутих з метою розвідування, розроблення, перероблення природних ресурсів, транспортування, розподілу за справедливими (трансформованими) цінами. Це дасть змогу значно збільшити валютні доходи слаборозвинутих країн, встановити економічний суверенітет над своїми ресурсами. За рахунок цих коштів слід інтенсивно розвивати сільське господарство, долати нераціональну монокультуру;

9) здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідація неоколоніальних форм аграрних відносин: розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного обмеження сільськогосподарського виробництва, монополізація поставок сільськогосподарської техніки та реалізації продукції сільського господарства, використання поставок продовольства з метою економічного та політичного тиску тощо;

10) об'єднання зусиль усіх країн для розв'язання глобальних проблем, збільшення витрат на подолання екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь, зменшення військових витрат. Нині витрати на охорону навколишнього середовища у світі більше ніж удвічі нижчі від мінімального рівня, необхідного для стабілізації екологічної обстановки на планеті. Доцільно створити за рахунок країн, які завдали найбільшої шкоди планеті, своєрідний фонд екологічної безпеки;

11) стимулювання усіма державами виробництва таких автомобілів, техніки, електростанцій тощо, які не забруднюватимуть навколишнє середовище, забезпечуватимуть економію всіх паливно-енергетичних сировинних ресурсів, розширення лісових насаджень, зменшення відходів тощо;

12) активізація діяльності громадських організацій, політичних партій, спрямованої на розв'язання глобальних проблем, створення нових організацій (на зразок "Зеленого світу" в Україні), забезпечення адекватних з погляду сутності людини умов існування на планеті.

13) застосування комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього середовища, зокрема субсидій і дотацій за виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів; екологічних платежів за всі види забруднення навколишнього середовища; виплат за збереження і покращення екологічних результатів; пільгове або дискримінуюче кредитування, оподаткування і ціноутворення; екологічне страхування та ін. У країнах ОЕСР використовується більше 150 різних економічних важелів у цій сфері, в тому числі понад 80 різноманітних штрафів, 40 різних субсидій.

 

 

Транспортная задача