Тема 1. Культура найдавнішого населення на території України

Методичні поради до вивчення теми:

Мета теми полягає в тому, щоб з’ясувати предмет і завдання навчальної дисципліни «Історія української культури», ознайомитися зі складниками та періодизацією української культури, основними етапами розвитку стародавньої культури східниї словיִян. Для її розуміння необхідно розібратися в наступних питаннях:

1. Предмет і метод курсу «Історія української культури».

2. Геополітичне положення й природнокліматичні особливості України та її вплив на культурний розвиток населення. Поняття «етнічна культура».

3. Періодизація розвитку української культури.

4. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян.

Розпочинаючи вивчення навчального курсу «Історія української культури», необхідно звернути увагу на те, що він спрямований на збагачення та розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчої активності майбутніх фахівців. Навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку української культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. Завданням курсу є розвиток у студентів почуття патріотизму, національної свідомості. Але не ставиться завданням зробити студентів професіоналами в царині літератури, мистецтва, музики, тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має розуміння про культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення та ін.Існує багато визначень терміна «культури» (понад 500). Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна в конкретних дисциплінах. Культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи. Культура, як термін походить від латинського слова «сultura» – обробіток освіта, розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну. Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.Таким чином, «культура» – сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображають творчу діяльність людей в освоєнні світу, у ході історичного розвитку суспільства. Культура є якісною характеристикою розвитку суспільства.Навчальна дисципліна «Історія української культури» має на меті ознайомити з культурними та мистецькими надбаннями народів, що проживали та проживають на території нинішньої України. Об’єктом вивчення «Історії української культури» є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі. Складники української культури:1. Доіндоєвропейський – походить з кам’яної доби (20000 – 2000 р.до н.е.), найяскравіша – трипільська культура (4000 – 2000 р. до н.е.), яку відкрив на початку ХХ століття Вікентій Хвойка (чех).Трипільці залишили нам хліборобство (плуг, воли, ячмінь, просо, пшеницю, приручених тварин, тип української хати (піч, посуд з випаленої глини з візерунками), будівельні матеріали (глина + вода +солома= саман), знаряддя праці(мотики, серп), устрій – матріархат (Берегиня);2. Індоєвропейський – в епоху бронзи, після 2 тис. до н.е. Принесли: патріархат, культ Сонця, колесо – символ Сонця, мову, яка стала основою європейськиї мов, у тому числі української мови, десяткову систему числення;3. Праславיִянські складники (скіфи, сармати, роксолани, алани). Зберігали патріархальну родину – громаду, яка сама дбала про себе; з обороною метою будували городища, управляли ним на віче, оборону виконували військові дружини. Обожнювали сили плоди. Чужинці, описуючи словян, відмічали: свободолюбиві, відважні, гостинні, люблють співати, носять вишиванки, жінок мають вірних. Слова в українській мові: соха, коса, граблі, жати, полоти, гуслі, бубон.4. Балканські та іранські складники. Українська мова належить до тієї ж групи, що і сербо – хорватська. Існували безперервні зв’язки з балканськими народами («Вересова книга»). Іранські народи були корінним населенням а цій території, де зараз Україна. На сьогодні погано досліджена проблема.5. Алтайські складники (тюрки й хозари). Мали помітний вплив на українську культуру (зовнішній вигляд козаків), зачіска оселедець, танець навприсядки, звичай заправляти сорочку в шаровари, заліпляти фарш у тісто. Слово «козак» тюркського походження. Українські слова: відважний, одинокий, захисник, майдан, кошовий, частка, килим, шаровари.Злиття перших шести складників створює базу української культури. Чотири наступних складники характеризують «культурні епохи», що їх проходила українська культура.6. Античні складники: грецька й римська культури. Через колонії й міста – держави над Чориним морем у VІІІ ст. до н.е. впливали на розвиток будівництва, торгівлі, ремесла. Греки мали вплив на вироблення мистецького смаку наших предків (оздоблення посуду, будівництво). Рим – монети (І – ІІІ ст. н.е.). Українські слова: вино, коляда, тополя, черешня.7. Германські складники. Вони були перші ще в чакси язичництва, коли словянські племена стикалися з германськими. Українські слова: князь, дума, полк, шолом, мито, хлів, тин. Друга хвиля розпочалася в ІІ ст.. н.е., коли прийшли готи й створили державу. Саме тоді відбулися християнські впливви. Українські слова: церква, хрест, піст. Третя хвиля розпочалася з часів служіння в княжих дружинах вікінгів (стяг, варяг, щогла). Швидко асимілювалися.8. Візантійські складники. Найбільш сильні впливи розпочалися з 988 року, часу прийняття християнства. З Візантії прийшли в Україну: релігія, церковний устрій, азбука, зразки шкільництва й мистецтва, літератури, наука, концепція держави. Українські слова: планета, океан, діалект, астрономія, піраміда. Впливи були сильними до 1453 року, коли турки зайняли Константинополь.9. Західно – європейські складники. Не була втрачена традиція вільного ставлення до Володимира Великого, Ярослава Мудрого (тесть Європи); зв’язки Галицького королівства (латинь, міське самоврядування «Магдебурзьке право»). З ХVІ століття впливи ці ще більше посилюються. Українська молодь навчається в західноєвропейських.навчальних закладах. У ХVІІ – ХVІІІ століттях впливи продовжуються. Романтизм, що прийшов із Заходу сприяв вживанню народної мови в літературі. У другій половині ХІХ століття ізоляція від Заходу, яка була розірвана в ХХ столітті. Отже, культура кожного народу, як бачимо, це і сума всього, що найкращі розуми цього народу створили від найдавніших часів до нинішніх часів. Таким чином, навчальна дисципліна «Історія української культури» охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної з духовною й матеріальною спадщиною українського народу.

Варто звернутися до навчального підручника «Історія української культури з найдавніших часів до середини ХVІІІ століття» професора М.І.Марченка (К.: Радянська школа, 1961 рік видання).

Слід відмітити важливу роль географічних чинників у творенні української культури.

Характерною рисою географічного становища України є її розташування між Центральною Європою та Азією. Важливе значення в господарському житті українських земель мали Чорне та Азовське моря, оскільки тут сходилися сухопутні та водні шляхи з України. Саме Чорним морем та його берегами йшли найважливіші шляхи, що з’єднували Україну з Кавказом, Малою Азією, Балканами.

Система річок на території України визначала вплив на господарське життя та на формування української народності. Головна водна артерія України Дніпро, що вбирає в себе низку середніх і дрібних річок України – Сейму, Псла, Ворскли, Десни, Ірпеня, Горині, Случа. Важливе значення мав і Дністер, по якому можна було дістатися із західноукраїнських земель до Чорного моря. На великих річках зосереджувалась людність. Тут виникали перші торговельні осередки – міста. За розміщенням населення по басейнах річок йшов і політичний поділ країни.

Традиції та побут українського народу, які мають багато загальнонаціональних рис, і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей. Вони зумовлені:

* характером історичного розвитку окремих реґіонів України;

* природно - географічними умовами;

* взаємозв'язками з іншими народами.

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно - історичні зони:

1. Середнє Придніпров'я (Надднiпрянщина).

2. Подiлля.

3. Слобожанщина і Полтавщина.

4. Полiсся.

5. Прикарпаття (Галичина).

6. Волинь.

7. Закарпаття.

8. Буковина.

9. Південь (територія заселена декількома міграційними хвилями, і остаточно її населення сформувалося у XVIII-XIX ст. Це наймолодший з точки зору етнографії район України. Південь можна в свою чергу розділити на ряд реґіонів: Причорномор'я, Таврію, Донщину (Подоння, Донеччину).

Потрібно зазначити, що наведений розподіл умовний. Більш точне районування можливе при всебічному вивченні історико-етнографічних явищ. Крім того, ці райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають.

Поняття «етнічна культура». Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших.

Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдських компонентів.

Приступаючи до опанування третього питання зазначеної теми, необхідно уважно ознайомитися з точкою зору науковців, котрі розглядають український народ як єдине соціально-етнічне ціле, яке виникло, сформувалося і розвивається в умовах суворої історичної об'єктивності, без штучного поділу його на "східняків" і "західняків", українців материкової України та українців діаспори (близького і далекого зарубіжжя), українську "буржуазну" та українську "пролетарську" нації тощо.

Виходячи з історичних факторів, слід зазначити, що українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні перепони.

Отже, для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку.

Цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, всі його періоди.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) – українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування. Зазначена періодизація наведена із навчального посібника «Культурологія: українська та зарубіжна культура» професора М.М.Заковича (Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник / М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашео та ін.; За ред.. М.М.Заковича. – 3 – тє вид., стер. – К.: Знання, 2007. – 566 с.).

Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто – це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV–III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлен­ня кераміки, суспільної організації. Більшість істориків вважають, що трипільські племена зникли безслідно, так, як і з'явилися. І це, на їх думку, одна з найбільших загадок нашої історії.

Епоха бронзи і раннього заліза. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. В II тис. до н. е., починається етногенез слов'ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава.

Велике переселення народів у II–VII ст. н. е. спричинило вторгнення гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили умови для розселення слов'янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (племен зарубинецької та черняхівської культур).

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави – Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Культура України-Русі княжої доби супроводжується то колосальними успіхами в державному житті, то драматичними колізіями навколо цієї державності. Основною причиною такого стану речей більшість дослідників вважають фатальне нерозуміння народом України значення національної єдності в суспільному житті, наявність неузгодження особистих інтересів з інтересами держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії українського народу. Важкого удару українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії українського народу. Починаючи від кінця монголо-татарської навали й до 1569 року (Люблінська унія), українські землі переходили під владу Великого князівства Литовського. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. У Галичині панівні позиції перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах – до католицьких колоністів-міщан. Таким чином, відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося культурне життя.

Значення православної церкви почало помітно зростати, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI – початку XVII століття супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. У 1615 році в Києві почала діяти братська школа, 1616 році – друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 рік – Києво-Могилянська колегія (пізніше академія).

Четвертний період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII століття, з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII століття, з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності.

Після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів – полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

Негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель. Домінантою розвитку української культури цього періоду є вплив козацтва, що перетворився на один із доленосних та визначальих факторів її розвитку.

П'ятий період розвитку української культури охоплює період 150 років – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди:

● перший – кінець XVIII– 50-ті роки XIX століття, що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою;

● другий – 60–90-ті роки XIX століття – час входження України в загальнослов'янський та світовий культурний процес;

● третій – початок XX століття – час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо «періодом національно-культурного відродження». Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі.

Розглядаючи цей період у розвиткові нашої культури, слід звернути увагу на те, що українське Відродження – це не копія європейського Відродження. Українське Відродження об'єднувало формотворчі сили всіх названих моделей: розвиток народознавства (від М. Цертелєва і М. Максимовича до П. Куліша), історіософію ("Історія русів", М. Маркевич, І. Срезневський, М. Костомаров) і, головним чином, літературу.

Шостий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок від початку XX століття і до кінця 90-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української культури, зумовили її активну участь у загальноєвропейському культурному процесі. Це й сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі, демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики), цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку, видатні здобутки нашої культури, що збагатили не лише свою, а й європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX століття, театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво.та ін.).