Кінця ХІV – першої половини ХVІІ століттяМетодичні поради до вивчення теми: Головною проблемою теми є відповіді на питання: як відбувався розвиток культури України в період феодальної роздробленості та як вплинула соціально – політична ситуація в польсько – литовську добу на розвиток освіти, науки, архітектури, мистецтва, книгодрукування України. Необхідно розглянути наступні питання: 1. Історичні умови розвитку культури України у литовсько – польський період: традиції Київської Русі та іноземний вплив 2. Освіта, архітектура, образотворче мистецтво. 3. Люблінська унія 1569 року й розквіт культури України в останній третині ХVІ століття. Православне відродження. Розгляд теми необхідно розпочати з історичних умов розвитку культури України литовсько – польського періоду, оскільки в цей період українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників, постійну жорстоку агресію татар. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим ХІV-ХVІ століття - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. Це було пов'язано з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Розвиток української мови. Державною (офіційною) мовою Литовської держави була '"руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV-ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважата останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою. У Литовський період української історії, що розпочався з другої половини XIV століття поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко. Розвиток усної народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. З'являються (у жнивних і обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення. Фольклор. У XV столітті відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Виконувати думи народні співці - кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. На епічному грунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади. У баладі опис тих чи інших історичних реалій вже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним фоном, на якому ці переживання розгортаються. У рукописній граматиці 1571 році, яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", записану від мандрівного студента. Це перший фіксований запис твору вже цілком сформованого українського фольклору. На фоні поступового розвитку "низької" народної культури традиційні центри культури "високої" - князівські двори й монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народніїї українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборони й зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове.! Кращі представники монаства захоплюються візантійським ісихазмом (містичною практикою "умної" молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячи своїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан). Зверніть увагу на стан основних видів мистецтва, а саме: архітектури та образотворчого мистецтва. Архітектура XIV - середини XVI століття базувалась на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду було хаарктерно: ● формування українського стилю дерев'яних церков - трибанних і п'ятибанних з чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та "бабинець". Вікнам і дверям надавали шестикутної форми; ● в містах Західної України будувалися церкви перехідного типу, які поєднували візантійський стиль з елементами готичного та романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, брали на себе функції фортець. У вигляді фортець будувалися й православні монастирі; ● у Галичині поширюється готичний стиль. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові (кінець ХІV-ХV століття) та Перемишлі (XV столітятя); ● у православній архітектурі з'являються деталі, властиві європейській готиці (високі й вузькі стрільчасті вікна та ін.). Найстарішою пам'яткою, де готичні елементи співіснують з візантійсько-малоазійським стилем, є Вірменська церква у Львові (1363 р.); ● запровадження у деяких містах Магдебурзького права спричинило до зростання міст і зміцнення їх самоврядування. Будувалися замки з каменю, підсилені мурованими вежами та бійницями (Луцьк, Володимир-Волинський, Острог, Львів, Кам'янець-Подільський, Хотин, Бережани, Олесько та ін.); ● на сході, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами та ровами (Житомир, Брацлав, Умань, Черкаси, Канів, Чернігів та ін.), що було пов'язано з військово-політичною ситуацією того часу; ● на південних землях сучасної України здійснювалося кам'яне будівництво. Якщо кочові татари, які своїми набігами тримали інші народи на відстані від своїх володінь, протягом певного часу не потребували зводити великі укріплення, нетатарське населення Криму (генуезці, греки, вірмени) змушені були вдосконалювати оборонне будівництво. Так побудували фортеці у Судаку та інших містах Криму. Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. ● Польські королі ХІУ-ХУ століття, першими з яких були Казимир Великий та Ягайло доручали саме "руським" майстрам розписувати фресками храми в Польщ і (фреска "Христос на суді перед Карафою" у каплиці Чесного хреста в Кракові роботи невідомих галицьких майстрів, 1470; сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіня Богородиці" стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV століття), Вірменської церкви у Львові (ХІV-ХV століття). ● Високого рівня на початку XIV століття досягла творчість іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони "Богородиця" у Володимир-Волинському соборі. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису. ● У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, багатих міщан розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас. Українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох напрямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку вказаного мистецтва й зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. У литті з міді та олова були досягнуті високі результати. Відливали і художньо оформлювали гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд. Освіта: ● Мистецтво книжкової мініатюри та графіки. З XIV століття графіка відбиває готичний натуралізм, який мав динамічніше трактування сюжету. Рукописи оздоблюватись заставками, великими орнаментованими літерами, (Галицьке Євангеліє XIV століття, "Житіє Бориса і Гліба", Пересопницьке Євангеліє XVI століття). ● Поширюються церковно-літературні твори: житія святих, послання, "слова". Видатною літературною пам'яткою був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом доповнювався новими розповідями про "чудеса" з життя ченців у Києво-Печерській лаврі. ● Літописання. ''Короткий Київський літопис" (ХІV-ХVІ століття) відображає хронологічні межі з 862 по 1515 роки, містить відомості з історії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К.Острозького. ● У XIV столітті з'явився папір, що завозився на територію України з німецьких князівств. Виробництво власного паперу в Україні почалося в першій половині XVI століття на території Галичини. Пергамент продовжували вживати тільки в найурочистіших випадках, зокрема, для "Пересопницького Євангелія». Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Переписувачами були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, оскільки ця праця вважалася богоугодною та сприятливою для спокутування гріхів. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого майстри об'єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного виробничого процесу. Закінчення якісно виконаного перепису великої книги було для фахових переписувачів справжнім святом, визначною життєвою подією. Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці проводили агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою. ● Значний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці XV століття східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові. Так, у 1483-1491 роках у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги "Часословець", "Псалтир", "Постова Тріодь" і "Квітна Тріодь". Про походження самого Фіоля відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім'я Швайпольт - спотворене "Святополк". На жаль, типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки виникли утиски з боку католицької церковної ієрархії. На початку XVI століття друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільні-Вільнюсі). ● Найвидатнішою пам'яткою української літератури стало "Пересопницьке Євангеліє" - багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на українську. Переклад було здійснено у 1556-1561 роках у місті Пересопниці на Волині (на сьогодні село Рівненського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Прекладачами були священник з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, які за дорученням княгині Алозії Заславської "для ліпшого виразумління люду християнського посполитого", мову наблизили до народної. На "Пересопницькому Євангелії" складає присягу при вступі на посаду Президент України. Розгляньте як відбулася Люблінська унія 1569 року, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосила появу нового державного утворення - Речі Посполитої (українською мовою - "справа народна", переклад латин. слова - "республіка"). Внаслідок унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу та надсилає до неї єзуїтів, маючи на меті посилення своїх позицій. ● Контрреформаційна діяльність єзуїтів була спрямована не тільки проти протестантів, але й православних. Українці розуміли, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує денаціоналізацією. Розбудова православ'я в Україні надихає талановитих українців, які змінюють шляхетські шати на ряси. ● Освіта. 1) Вплив Реформації призвів до того, що протестанти заснували у Польщі і Литві низку шкіл, де навчилися й українці. Це гімназія та академія у Рахові. В Україні були засновані протестантські школи в Дубні, Хмельнику. За їх прикладом розгортали свою діяльність єзуїти. Для поширення католицизму вони відкрили цілу мережу колегій у всіх визначних культурних центрах Речі Посполитої. Тут працювали досить високого рівня учителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Особлива увага приділялася дітям із заможних родин, які розглядалися як головні жертводавці на розвиток освітньої справи (формально навчання у єзуїтській колегії було безкоштовним, тому серед учнів не бракувало й вихідців із соціальних низів). Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: "тривіум" (граматика, поетика, риторика) і "квадривіум" (математика, астрономія, музика, діалектика). Але додатково навчали також основам історії, географії, природознавства. Викладовою мовою була латинська. Введення систематичного курсу теології (богослів'я) давало право на проголошення закладу академією. 2) Здебільшого рівень освіти в Україні був початковим. У школах при церквах, монастирях, і маєтках магнатів учні вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, училися писати скорописом, рахувати. Учителями були дяки. «Дяками» називали церковних читців і співців. За свою роботу вони отримували певну дотацію, а після закінчення навчання від батьків горщик каші або гривню грішми. Рідше вчителями були "бакаляри", здебільшого молоді люди з незакінченою освітою. ● Література. 1) Розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI - на початку XVII століття у зв'язку з наступом католицизму. Було створено близько 140 полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 – православними. Суттєві наслідки для соціально-політичного та культурного життя України мали події, пов'язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 році папа римський Григорій XIII на підставі ухвал Нікейського собору наказав виправити старий Юліанський календар, в якому внаслідок недоліків числення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа римський наказав з 5 лютого 1582 року додати 10 днів. Зазначену реформу в протестантських та православних країнах зустріли ворожее. У 1581 році з Острозької друкарні вийшов поетичний календар"Хронологія" А.Римші, в якому за старим юліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцю присвячувався відповідний характеристичний вірш, а назви місяців подавалися книжною "руською", латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміни календаря в Україні, як і в інших землях, сприймалися досить болюче. Зміна календаря призвела до релігійної та соціальної напруги. Польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у ці дні працювати. У 1597 році вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів - "Апокризис" Христофора Філалета (псевдонім М.Броневського), обсяг якого польською сягав 334, а українською - 444 сторінок. Твір було написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмету полеміки. Видатним письменником-полемістом був Захарія Копистенський -фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою "Палінодія або Книга оборони..." (1619-1622). "Палінодія..." написана на основі історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням народнопоетичної образності - приказок, прислів'їв, порівнянь, афористичних висловів самого Копистенського. 2) Ораторсько-проповідницька проза була представлена жанром церковної проповіді. У ролі церковних проповідників доводилося виступати переважній більшості українських культурних діячів цього періоду, відтак увесь спектр ідей і думок, а також художніх прийомів і засобів раннього бароко знайшли у проповідях своє виразне втілення. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, які називалися "казаннями", були надруковані й поширювалися серед народу, завдяки чому дійшли до нас. Своєю емоційною силою і багатством риторичних прийомів вони досі справляють неабияке враження на сучасних фахівців, тому не дивно, що за тих умов люди спеціально йшли до церкви, аби вислухати чергове «казання». Крім того, тоді ж виникає звичай укладати і видавати друком великі збірки зразкових або типових казань на цілий богослужбовий рік, так звані "Євангелія учительні", які мали допомогти парафіяльним священикам готувати свої проповіді перед прихожанами. Оскільки проповіді виголошувалися перед людьми максимально доступною їм мовою, розвиток українського проповідництва об'єктивно сприяв літературному опрацюванню елементів живого усного мовлення, які саме з проповідницьких творів потрапляли до інших літературних жанрів. 3) Під впливом західних зразків в українській літературі другої половини XVI ст. з'являються і набувають значного розвитку нові поетичні жанри геральдичної або гербової поезії У кожному українському друкованому виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші "на герб", Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до видання книги, або гербів громадських організацій чи об'єднань (братства, Військо Запорізьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби). Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям. 4) З'являються збірки епіграм. Першою такою збіркою в Україні стала "Діоптра, ачьбо Зерцало..." архімандрита Дубненського монастиря (на Рівненщині) Віталія, яка вийшла друком 1612 р. і пережила низку видань у XVII і XVIII ст. 5) Новим явищем для української літератури кінця XVI століття стають поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Декламації (від лат. - вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних важливих подій того часу. Виконували їх переважно учні. Серед декламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська "Просфонима" (Львів, 1591 р.), виголошена на честь приїзду київського митрополита. ● Архітектура. В архітектурі другої половини XVI - початку XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. 1) У стилі пізнього Ренесансу в Львові збудовані "Високий замок", будинок Гепнера - "Чорна кам'яниця" (1570), будинок грецького купця і уславленого мецената Корнякта (1580), каплиця Трьох святителів (1578), вежа Вірменської церкви (1576), а також вежа Корнякта (дзвіниця Успенської церкви, 1572-1578) і братська Успенська церква (1591-1629). Архітекторами й будівельниками були переважно італійці, а саме: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але відомі й імена українських митців, серед яких: Мартин Люшня, Лука Пряшів. 2) Своєрідним було дерев'яне будівництво XVI–XVIII століття на західноукраїнських землях, а саме у Карпатах і на Прикарпатті (церква Воздвиження у Дрогобичі першої половини XVII ст.). 3) Перехід до архітектури бароко у перші десятиліття XVII століття позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикраси занадто перевантажують стіни як зсередини, так і зовні, приголомшуючи глядача (приватні будинки та костели у західноукраїнських містах - Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). 4) Своєрідними рисами відзначаються православні будівлі, в яких відбиваються риси раннього бароко(вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові (1643). 5) Розвивається ліпна скульптура й ливарна скульптурна пластика з металу. (фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Сам архістратиг являє собою взірець ренесансної мрії про досконалу людину. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові). ● Театральне мистецтво. 1) Поява віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями та костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. 2) Формується такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами релігійної драми. 3) З XVII століття розвивається вертеп - лялькова театральна вистава з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. 4) Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору). ● Музичне мистецтво 1) Тексти й мелодії народних пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі та бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах – трембіта. Найпопулярнішими танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". З XVI столітті в багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. 2) При церквах і монастирях, в братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI століття церковний хор був одноголосим, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, так званими "знаменами", поставленими над словами тексту богослужбових книг. З XVI століття церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. - партія для окремих голосів). Необхідно вказати на те, що вищеподана інформація із зазначеної теми була використана з підручника М.І.Марченка «Історія української культури: з найдавніших часів до середини ХVІІ століття» (Київ, 1961 рік видання). Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури. Її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ.
Інформаційні джерела: 1. Історія української культури: Збірник матеріалів і документів / Упор. Б,І.Білик, ред. С.М.Клапчук. – К.: Вища школа, 2000. – 606 с. 2. Історія української культури / Під ред. І.Крип’якевича. – К.: Обереги. 1993. – 80 с. 3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1991. – 201 с. 4. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій для вузів / Під ред. А.К.Бичко. – К.: Либідь, 1993.- 392 с. 5. Історія української художньої культури: Підручник для вузів. – Харків: ХДАК, 1999. – 194 с. 6. Лекції з історії світової культури: Навч. посібник для вузів / Під ред. Р.П.Бойко та ін. – К.: Либідь, 1994. – 272 с. 7. Греченко В., Чорний І., Кушнерук В., Режко В. Історія світової та української культури. – К.: Літера, 2000. – 464 с. 8. Культура українського народу: Навч. посібник для вузів / Під ред. В.М.Русанівського та ін. – К.: Либідь, 1994. – 272 с.
|
