В СТРУКТУРІ НАУКОВОЇ ПРОБЛЕМИ

 

Стаття присвячена дослідженню пізнавального потенціалу гіпотетичної ідеї в контексті філософської теорії цінності та філософії науки, логіки і методології наукового дослідження.

З’ясування ціннісного потенціалу форм і способів становлення нового знання є актуальною проблемою філософії та методології науки. Осмислення цієї проблеми в контексті аксіосфери культури має істотне значення для теорії і практики наукової творчості, логіки, методології наукового дослідження та філософії науки. На цю обставину звертають увагу дослідники творчої природи наукового пізнання. Так, В.Порус і Б.П’ятніцин, акцентуючи увагу на “зовнішніх” чинниках впливу цінностей на розвиток науки, зазначають, що завдання полягає в тому, “щоб знайти й описати ті механізми, за допомоги яких цінності, які поділяють учені, впливають на їхню діяльність. Зрозуміло, що ці механізми досить-таки різноманітні й не піддаються якомусь однозначному формулюванню. Залежно від конкретних суспільно-історичних обставин, суспільного устрою, системи виховання й освіти змінюються як самі цінності, так і способи впливу на наукову діяльність. Але в цьому розмаїтті є дещо спільне, а саме – цінності стають факторами зміни і розвитку науки тоді, коли вони застосовуються для оцінки наукового знання, його елементів і систем” [7, c.250].

Історія розвитку науки, практика наукових досліджень засвідчує, що розвиток наукового знання неможливий без таких іманентних його форм, як парадигмальне знання, нові емпіричні або теоретичні факти, ідея, проблема, гіпотеза, теорія, наукова картина світу і т.ін. Щоправда, в методології та філософії науки значна увага зосереджена на осмисленні ціннісних потенцій науки в цілому та окремих форм становлення нового знання – проблемі, гіпотезі, теорії, парадигмі та ін., – і майже не висвітлюються аксіологічні можливості “внутрішніх” форм і способів розвитку знання. Якщо останні і були предметом зацікавлення, то розглядалися поза єдиним процесом становлення нового знання. Відомо, що перебільшення ролі одних форм і методів й применшення інших, не менш важливих, призводять, як правило, до неоднозначності в оцінці ціннісних параметрів засобів становлення і функціонування знання. Тому актуалізація ціннісних потенцій ідеї у структурі наукової проблеми постає актуальним завданням, розв’язання якого передбачає заповнення прогалин, що мають місце в сучасній методології та філософії науки.

Осмислення епістемного потенціалу ідеї у формі гіпотетичного раціонального уявлення або “згорнутої” гіпотези у структурі наукової проблеми уможливлює аксіопотенціалістська парадигма, в основу якої закладено модель тривимірності аксіосфери культури – епістемний, етичний та естетичний виміри [див.: 5]. У статті передбачається розглянути тільки епістемний потенціал ідеї, оскільки він є визначальним у суб’єкт-об’єктному аксіогносеологічному відношенні.

Онтологічні, гносеологічні, методологічні, світоглядні та соціокультурні аспекти ідеї як форми мислення були предметом дослідження у докласичній, класичній і посткласичній філософії, що знайшло свою репрезентацію у власне філософських джерелах (праці Платона, Аристотеля, Локка, Берклі, Юма, Кузанського, Бруно, Декарта, Спінози, Ляйбніца, Канта, Фіхте, Гегеля, Гуссерля, Гайдеґера, Кассірера, Наторна, Фішера, Юркевича, Віндельбанда, Ріккерта, Рассела та ін.) та в історико-філософській літературі (В.Асмус, Ю.Бородай, К.Бакрадзе, А.Гулига, М.Мамардашвілі, І.Нарський, М.Овсяніков, Т.Ойзерман, С.Попов, В.Соколов, П.Шашкевич, В.Шинкарук, Е.Ільєнков, Д.Дубровський та ін.). Функцією ідеї в пізнанні та знанні цікавились класики природознавства (Н.Бор, М.Борн, А.Айнштайн, А.Пуанкаре, В.Гайзенберг, Е.Шредінгер та ін.). Питаннями гносеологічної та методологічної функцій ідеї в структурі знання переймалися як українські, так і зарубіжні філософи і методологи науки (П.Копнін, Т.Кун, Н.Вахтомін, Ф.Кумпф, З.Оруджев, Г.Рузавін, Б.Кузнєцов, М.Попович, С.Кримський, В.Храмова, В.Іванов, М.Лєзгіна, Д.Пойа, М.Кіссель, А.Славін, Б.Грязнов, М.Новосьолов, В.Стьопін, О.Яценко та ін.).

Резюмуючи отримані результати досліджень, можна констатувати наступне: антична філософія не тільки сформулювала, а й поставила проблеми, пов’язані з природою ідеї та ідеального, розв’язання яких вбачало відповідь на питання: чи є ідея першосутністю чи ні? Актуалізуючи сформульовані проблеми, новочасна філософія трансформувала їх в проблему про сутність ідеї та джерела її змісту. Ідея в новочасних філософських доктринах постає як форма, що осягає предмет. Для Канта ідеї не просто поняття, а поняття розуму, що мають трансцендентальний характер, хоча і пов’язані із розсудком. У вченні Гегеля ідея постає розвитковою формою мислення, в якій дана сутність речей. Ідеї в Гегеля стають об’єктивною реальністю і об’єктивною істиною предмета. Крім цього, ідеї пов’язані з метою і практичною діяльністю. Діалектико-матеріалістичні уявлення про ідею базуються на принципі відображення дійсності, яка має досвідне походження. Критерієм істинності ідей вважається практика. Специфіка ідеї вбачається в тому, що вона відображає не тільки речі та їхні властивості в їхній екзистенції, а й розвиток речей і явищ в усіх можливих зв’язках і опосередкуваннях, що ідея в іпостасі ідеалу “схоплює” не тільки тенденцію розвитку, а й належне і т.ін.[див.: 1;3;9;10;11та ін.].

У сучасній філософії і методології науки превалює діалектико-матеріалістичне розуміння ідеї як форми осягнення дійсності, проте неопосткласична філософська парадигма, з її плюралізмом методологічних засад та їхньою полівекторністю, породжує анархізм і песимізм на шляху осягнення істинної сутності ідеї, її функцій в пізнавальному процесі та формуванні знання, що зрештою призводять до відродження як традиційних, так і нетрадиційних поглядів на природу ідей, ідеального і т.ін. Успіхи новітньої філософії і методології науки закріплені в дефініції поняття ідеї, що репрезентована у “Філософській енциклопедії”, інтерпретація і тлумачення змісту якої не виходить за межі етимології грецького слова idea (вид, рід, очевидний, образ, спосіб) та діалектико-матеріалістичного розуміння цього духовного феномена: “Ідея – форма відображення зовнішнього світу, що містить у собі усвідомлення мети і перспективи його подальшого пізнання й практичного перетворення” [9, c.234].

Якщо це визначення взяти за інваріантне, то решта дефініцій, що мають місце в довідковій літературі, філософських джерелах можна з певністю вважати варіантами енциклопедичного. Щоб переконатись у цьому, візьмемо для прикладу принаймні два визначення ідеї, яких розділяє чималий відтинок часу. Так, у “Філософському словнику” ідея визначається як “найвища форма пізнання зовнішнього світу, яка не тільки відображає об’єкт, а й спрямовує на його перетворення” [8, c.170]. Через 30 років в одній із статей, присвяченій ідеї, читаємо: “Ідея – це специфічна форма мислення, виражена в понятті, яке повинно втілитися в дійсності у процесі практично-творчої діяльності, як предметно-практичної, так і духовної” [6, c.50]. Навіть досить-таки поверхневий логічний аналіз цих дефініцій дає підстави вважати, що визначення ідеї поза контекстом “живого” становлення нового знання нічого не додає до його змісту. До того ж деякі визначення можна редукувати до таких, які вже мали місце в минулих філософських системах та методологічних дискурсах. Попри це, наявні дефініції містять у структурі дефінієнса поняття, що виражають у своєму змісті деякі характерні ознаки, які репрезентують ідею як особливу духовну метафізично-трансцендентальну форму знання і способу пізнання: зв’язок із сутнісним, всезагальним, потенційованість реальністю, здатність до вираження зв’язків речей, явищ та відношень між ними, інтенційність, скерованість на об’єкт, прогностичність стосовно можливого результату, вплив на хід пізнання, суспільну практику та ін.

Враховуючи вищеозначене, спробуємо з’ясувати епістемний потенціал ідеї як “стрижневої” форми й способу становлення нового знання у структурі наукової проблеми як вихідної форми процесу наукового пізнання. Виходячи із цієї мети, об’єктом нашої розвідки буде ідея у науковому пізнанні, а предметом – її ціннісний потенціал. Нагадуємо, що адекватною методологічною основою дослідження ідеї є аксіопотенціалістська модель осмислення когнітивних, моральних та естетичних потенцій будь-якого духовного феномена.

У нашому дослідженні будемо виходити з того, що епістемний потенціал ідеї посідає провідне місце в структурі предметно-практичного і духовно-теоретичного освоєння буття, в якому суб’єкт-об’єктне гносеологічне відношення постає як момент універсального відношення “людина-світ”, де предметно-практичне і духовно-теоретичне постають у єдності та взаємозумовлюваності епістемних, етичних і естетичних потенцій цього відношення. Зауважимо, що проблема не в тім, чи має наукова ідея епістемний потенціал, а в тім, де і за яких умов ці потенції формуються, як і в яких формах він постає у структурі форм розвиткового знання.

Відомо, що кожне наукове відкриття є цінністю, будь-яке наукове твердження, відтворивши певний бік реальності, завжди явно чи неявно наповнене об’єктивним і суб’єктивним змістом. Це означає, що когнітивний і ціннісний підходи до реальності певним чином взаємопроникають один в одного. Як саме відбувається цей процес, спробуємо осмислити на рівні аналізу пізнавальної ситуації, яка характерна для переходу від знання до усвідомлення незнання, тобто процесу формування й постановки наукової проблеми.

Зазначимо, що проблемопороджуюча або проблемогенна ситуація, як вид пізнавальної ситуації фіксує “гносеологічну неузгодженість” між проблемогенними факторами, якими є наявна система парадигмального знання, з одного боку, та емпіричними або теоретичними фактами, – з іншого. “Гносеологічний конфлікт” як критична форма неузгодженості між цими факторами усвідомлюється суб’єктом пізнавальної діяльності як логічна несумісність. Формою чи способом усунення гносеологічного конфлікту є гіпотетична ідея або раціональне гіпотетичне уявлення. На основі гіпотетичної ідеї формулюється пізнавальне завдання або наукова проблема по обґрунтуванню цієї ідеї, шляхом побудови на її основі принципово нового знання про предмет пізнання, спершу у формі гіпотези як системи вірогідного знання, а відтак теорії як “розгорнутої” і верифікованої гіпотези. В основі цих форм лежать відповідно напівобґрунтована і обґрунтована ідея. Отже, проблема постає, з одного боку, як форма і спосіб виражання усвідомленої неузгодженості між новими емпіричними чи теоретичними фактами і парадигмальним знанням, і, з другого – нерозгорнута гіпотеза або гіпотетична ідея як можлива, потенційна форма і спосіб усунення неузгодженості між проблемопороджуючими факторами. Наукова практика дає всі підстави вважати, що власне гіпотезі передує проблема як “нерозгорнута” гіпотеза у формі гіпотетичного висловлення, що евентуально містить ідею як спосіб можливого пояснення природи предмета пізнання. Так, наприклад, першим кроком подолання неузгодженості між системою Птолемея і новими фактами (результатами спостережень) і теоретичними уявленнями була висунута Коперником гіпотетична ідея або “згорнута” гіпотеза про геліоцентричну будову Всесвіту: несумісність між “речовинною” теорією теплоти і новими фактами була подолана шляхом висунення і обґрунтування Клаузіусом “згорнутої” гіпотези про незворотність процесів і т.ін.

У процесі пізнання того чи іншого явища висувається не одна, а кілька “згорнутих” гіпотез як можливих, потенційних розв’язків пізнавальних завдань, які вимагають свого розгортання у власне гіпотези. Згорнуті гіпотези є первинними моделями можливого пояснення об’єкта пізнання, що “реагує” на впливи, які визначаються пізнавальними завданнями. Проте, конструюючи кілька гіпотетичних раціональних уявлень, тобто ідей, суб’єкт пізнавальної діяльності потрапляє в ситуацію вибору між конкуруючими ідеями. Закономірно постає питання про те, яким же вимогам мають задовольняти ці теоретичні конструкти, щоб служити засобом побудови нового знання. Історія науки засвідчує, що ідеї у вигляді “згорнутих” гіпотез мають опиратися передусім на факти і певне знання явищ. Крім цього, гіпотетична ідея має бути логічно несуперечливою. Ще Г.Герц писав про те, що “неприпустимими образами (раціональними уявленнями – О.Г.) ми маємо визнати заздалегідь такі, котрі уже в собі містять суперечності законам мислення” [2, c.14]. Звідси випливає, що попередніми умовами відбору науково-гіпотетичних раціональних уявлень, що претендують на основу пояснення певного фрагмента реальності, є зв’язок цих уявлень з фактами, їх внутрішня несуперечливість, відповідність існуючій парадигмі, простота.

Множина раціональних науково-гіпотетичних уявлень, що претендують на пояснення певного фрагмента реальності, не є безмежною. Суб’єкт пізнання завжди обмежений потенціями парадигмального знання і власним досвідом і здібністю конструювання можливого. Пошук гіпотетичних ідей, їхня апробація на коректність у процесі пізнання – темпорально інтервальними. Свідченням цього є історія становлення тієї чи іншої галузі знання. Чимало гіпотетичних ідей так і не стали стрижнем наукових проблем, не лягли в основу гіпотез і теорій. Деякі з множини можливих з часом втратили свій епістемний потенціал у структурі гіпотетичного знання і фальсифікувались. Були й такі, що потенціювались в проблемогенній ситуації, але губились з їх носіями. Частина раціональних уявлень трансформувалась у псевдонаукові або ірраціональні під впливом ідеології і т.ін.

Залежні від рівня розвитку цивілізацій, ідеї у формі метафізично-трансцендентальних категорій репрезентувались різними типами знання – міфологічним, філософським, релігійним, науково-світоглядним, природничо-науковим, гуманітарним – та адекватними їхній природі формами, яким, звісно, передували також адекватні гіпотетичні “прототипи” або “прообрази” (трансцендентні чи перцептивні, апріорні чи апостеріорні), актуалізовані смисложиттєвими потребами та потенціями архетипів відповідного досвіду, головна функція яких полягала в тому, щоб на одній, єдиній основі подати цілісний образ об’єктивної реальності через спосіб зв’язку між елементами цілого. Цілком вірогідно, що така модель (схема) рефлексії буття була покладена в основу структурування фрагментів знання у певну визначену форму, “цементуючим” стрижнем якої була ідея як спосіб зв’язку елементів у ціле або моментів послідовності. Мабуть, це архетипне прагнення “схопити” суще в цілісності його моментів поривів трансльоване нам у формі ідеї як способу зв’язку багатоманітності в єдине.

Історія розвитку науки, наукова практика засвідчує, що тільки та гіпотетична ідея може стати основою, стрижнем можливої теорії, зміст якої задовольнятиме усталеним, іманентним критеріям науковості знання, відповідаючи яким, ідея демонструватиме свій евристичний ресурс. “Сконструйована” на основі епістемного потенціалу проблемогенних факторів – парадигмального знання і “нових” фактів – гіпотетичне раціональне уявлення набуває епістемної цінності в ситуації вибору серед конкуруючих, залежно від потенцій проблемогенних факторів. Епістемний потенціал ідеї є функцією потенцій проблемопороджуючих чинників. Щоб уможливлювати й транслювати епістемний потенціал ідеї, парадигмальне знання має задовольняти історично усталеним стандартам достовірності: принципу несуперечливості, повноти, незалежності аксіом і точності смислу термінів, мати емпіричну інтерпретацію, бути логічно замкненою системою, що зрештою визначає межі його застосування до певної сфери реальності. Потенційна цінність нового факту полягає в його здатності чинити спротив парадигмальній системі знання і в такий спосіб проявляти свою проблемогенність, тобто брати участь у потенціюванні гіпотетичної ідеї у формі згорнутої гіпотези. Іншими словами, епістемні потенції ідеї у структурі наукової проблеми постають сумарним потенціалом проблемогенних факторів і культури в цьому, оскільки суб’єкт пізнавальної діяльності інтегрує в собі попередній досвід.

Реалізується цей потенціал спершу в гіпотезі, а відтак в теорії як формі достовірного знання, що згодом набере статусу нової парадигми. У контексті процесу наукового пізнання та його результатів гіпотетична ідея як абстрактна форма і спосіб вираження можливих зв’язків чи відношень набуває конкретності в системі гіпотетично концептуальних та достовірно концептуальних форм знання, внутрішні фрагменти яких пов’язані між собою відношенням логічного слідування. Епістемний потенціал коцептуалізованої ідеї, крізь призму якої суб’єкт пізнавального відношення структурує реальність, визначається діапазоном спроможності ідеї і здатністю об’єкта пізнання. Щоправда, механізм творення ідей, обґрунтування яких передбачає приріст нового знання, є продуктивним, творчим процесом і залежить від чинників, які й досі не піддаються науковій рефлексії. Саме тому, на наш погляд, неможлива логіка відкриття. Навіть пошуки універсальних критеріїв епістемних цінностей часто натрапляє на значні перепони логіко-гносеологічного та методологічного характеру. Річ у тім, що природа гіпотетичної форми знання така, що оцінка її значущості, спроможності не вкладається в семантику бівалентної логіки. Не втішає в ситуації вибору ідей логіка ймовірностей. Будемо сподіватися, що з часом проблема вимірності аксіопотенційності гіпотетичних раціональних уявлень розв’язуватиметься надійними логіко-математичними евристичними засобами, що, ймовірно, служитиме оптимізації процесу пошуку потенційно цінних ідей, корисність яких визначатиметься антропосемністю знання, незважаючи на те, що при обґрунтуванні ідеї функція корисності набиратиме значення в наперед визначеному для неї інтервалі. Тому можна погодитися з думкою Б.П’ятніцина про те, що реально визначити значення корисності можна лише з певним ступенем надійності. Як правило, він менший одиниці. Причому вимога підвищення ступеня надійності залежить від розширення інтервалу значень корисності. Ступінь надійності рівний одиниці гарантується тільки значенням корисності на всьому інтервалі значень цієї функції [див.: 4, с.126].

Отже, епістемний потенціал гіпотетичного раціонального уявлення як невід’ємного, іманентного, “внутрішнього” структурного елемента наукової проблеми визначається аксіопотенційністю проблемогенних факторів, критеріями науковості форм розвиткового знання та інтелектуальними можливостями суб’єкта пізнавальної діяльності, які, в свою чергу, потенціюються аксіосферою культури в цілому. Гіпотетична за формою вираження ідея міститься у змісті сформульованої проблеми. Ідея визначає предмет і мету дослідження. Вона скеровує процес наукового пізнання на концептуальність його результатів. Гіпотетична ідея передбачає архітектоніку епістемних форм свого розгортання і буття. Постаючи з досвіду, вона формує новий досвід. Народившись в результаті суперечностей, ідея усуває суперечності шляхом синтезу чуттєвого і раціонального, розсудкового й розумного (інтелектуального), емпіричного і теоретичного. Зміст наукової ідеї містить ознаки способу і принципу зв’язку предметів і явищ об’єктивної реальності у їхньому взаємозв’язку та розвитку.