НАУКОВОГО ТА ФІЛОСОФСЬКОГО ПІЗНАННЯ

 

У статті аналізуються суперечності методологічних засад наукового та філософського пізнання. Автор обгрунтовує необхідність інтеграції методології наукового й філософського пізнання в умовах інформаційної доби.

Актуальність поставленої проблеми зумовлюється сучасними трансформаціями у філософському й науковому просторі, підставою яких виступає об’єктивна необхідність інтеграції методології наукового й філософського пізнання в умовах інформаційної доби. Суперечності методологічних засад цих двох форм пізнання проявляються перш за все у недостатності змісту їх категорійної системи координат для адекватного розкодування й подальшого моделювання сучасної картини світу. Але й на рівні конкретних сфер пізнання філософія і наука у їх сучасних проблемних орієнтаціях переживають певну кризу, оскільки можна спостерігати ситуацію, коли ігнорування постановки проблем по основі суспільно-історичного розвитку породжує проблему їх поверховості, або нерозв’язаності на таких методологічних засадах. Таким чином, метою статті виступає виведення суттєвих суперечностей взаємовідношення філософської та наукової методології і прояву таких проблем у межах кожної з цих сфер теоретичного й соціального відображення в інформаційну добу.

У дослідженнях, автори яких окреслюють проблемне коло цієї теми, виявлені категорійні аспекти систематизації методології наукового й філософського пізнання М.Сагатовським [1]; представлені загальні риси цих двох областей пізнання в логіці утворення й дослідження систем К.Боулдінгом [2]; означені виміри тотожності й відмінності часткового й загального у пізнанні світу на рівні кількісно-якісних форм його наявного буття З.Бегенгау [3]; дано концептуальний аналіз і проектування теоретичних конструктів для моделювання розвитку реальності у взаємозв’язку природничої й філософської методології С.П.Никаноровим [4]; визначені суперечності методології точних наук в аспекті структуралізму Н.Мулудом [5]; виведені деякі аспекти методології пізнання живих та неживих систем Г.Коротковою [6]; обґрунтувані засади теорії системного підходу основи природничих наук виведені через суперечності основ суспільного розвитку Л.Колесніковою [7]; неординарними й евристичними залишаються ідеї щодо інтеграції методології пізнання та її упредметненні у науковому управлінні суспільними процесами В.Глушкова та його однодумців [8]; взаємовплив і навіть взаємотрансформації наукової й філософської методології визначенні авторами синергетичного напрямку І.Добронравовою та В.Цикіним [9; 10]; методологічні питання наукознавства на засадах розвитку філософського методу розробляються В.Малиновським, В.Онопрієнко, В.Соловйовим [11]; логіка культурного простору взаємозв’язку філософського й технологічного знання стала предметом теоретичних рефлексій С.Рижкової [12], М.Тарасенка [13]; В.Храмової [14]; В.Чуйка [15]. В аспекті інтеграції наукових і філософських методів дослідження логіки технічного розвитку та його відображення в суспільній свідомості особливо значущими на сьогоднішній день є роботи Ф.Уебстера, Ф.Юнгера та І.Пирву [16; 17; 18].

Разом з тим, проблема логіки інтеграції наук в інформаційну добу і відповідна їй логіка інтеграції загальної методології пізнання, як і моделювання подальшого наукового й історичного розвитку, перебуває на початковому етапі дослідження і тому потребує виведення певних закономірностей, які необхідно покласти в основу такої інтеграції. Виведення таких аспектів і є завданням цієї статті.

При всіх дискусіях філософії і природознавства, які виникали протягом їх історії внаслідок гносеологічних і світоглядних обмежень таких напрямків, висока філософія й фундаментальне природознавство завжди сходилися в одній принциповій ситуації макросистем – у розвитку макросистем настає момент, коли у ньому наступає стагнація і регрес, які пов’язані з вичерпанням об’єктивних можливостей розвитку таких систем. У сучасних реаліях стагнація й певний регрес загальної методології пізнання пов’язані з їх категорійною невідповідністю реальному процесу універсалізації історії, який сконцентрований у просторі інформаційних технологій. Не йдеться про “наявне буття” універсалізації “павутиння” часу і простору існування, якими останні постають у вигляді Інтернету. Адже не про універсалізацію інформації йдеться – деградація “спроможності мислення” (Кант) виражає сьогодні саме обернений наслідок кількісного зростання інформації, за умов відсутності спроможності теоретично її розпредметити (це явище і примусило сучасну Японію звільнити систему освіти від надмірної комп’ютеризації). Це обернене відношення між інформатизацією світу і деградацією спроможності суспільства мислити закономірностями провокує питання: чи є “точка”, із якої розвиток сучасного людства відкочується у простір деградації, “природною”? Об’єктивно безпідставні причини геометричного характеру деградації сучасної системи освіти примушують думати, що зміст “кризової точки” слід шукати не тільки в суспільних негараздах, і не в суперечностях наукової та філософської методології, а в суперечностях таких суперечностей з основою самого історичного розвитку.

Наведу декілька точок зору, які охоплюють різні аспекти проблемного шляху інтеграції наук через необхідність подолання класичної диференціації їх методології.

Безпосередньо методологічний аспект цієї проблеми наштовхується сьогодні на логічну ситуацію розгляду методу поза основою розвитку. Оскільки філософський метод є формою саморуху змісту (Гегель) у його сутнісних самовизначеннях і є об’єктивно заданим способом філософської саморефлексії, то сучасні намагання знайти “новий філософський метод” поза виведенням істотних вимірів суперечностей історії приречені на неефективність. Підміни взаємозалежності форми філософського методу і категорійних самовизначень його універсального змісту прийомами підведення реальності до інтерпретаційних схем, які не корелюються з прогресіями об’єктивного розвитку, постають, на мій погляд, примиренням філософії з регресивними реаліями сьогодення. Факт розгубленості філософської методології в осмисленні проблем сучасної історії прозоро виявив себе під час роботи ХХІ Всесвітнього філософського Конгресу [19; 20]. З одного боку, підкреслюється необхідність “принципової єдності методів дослідження” [21, с.44] у просторі інтеграції наук, а, з іншого боку – цей інтегральний метод розуміється як еклектика його “синтетичної форми”, котра трансформується на довільне узагальнення тієї чи іншої сумарності інтерпретованих фактів. Методологічний і практичний критерій відбору фактів тут відсутній, або є штучним, адже за умов ототожнення фундаментальної динаміки розвитку з довільно підібраним фактажем реальності він не може претендувати на достовірність і ефективність.

Друга логічна ситуація є парадоксальною. З одного боку, науковий і філософський загал правомірно наголошує на тому, що сучасність потребує нової методології дослідження. З іншого боку, те, що пропонується в якості такої методології, є далеким від природи методу – такі пропозиції поєднують у собі несумісні речі у вигляді деструктивного заперечення класичних надбань у розробці теорії методології і прихованого оперування цими ж доробками у досить редукованих і свавільних формах і змістах. Е.Тоффлер визначив цей алогізм доцільним зауваженням: “Ми не можемо втиснути ембріональний завтрашній світ у прийняті вчора категорії” [22, с.22]). Отже, ця логічна ситуація пов’язана з парадоксальністю специфічної інверсації методологічних рефлексій в основу класичної методології при запереченні її загальнозначущих смислів.

Третя логічна ситуація пов’язана зі станом сучасної суспільної свідомості, яка на категорійному рівні не є адекватною сучасним формам і змісту суспільно-історичного буття. Цікавими у цьому напрямку є міркування М.Ютанова: “Друга половина ХХ століття підвела рису в історії аналітичного світу. Протягом багатьох століть людина шукала, створювала свою формулу буття й буття оточуючого її світу. Але наприкінці другого тисячоліття світ став інформаційно прозорим і прийшло розуміння неможливості простих квадратурних співвідносин, що дозволяли однозначно його описувати. Суспільство виявилось не готовим до розуміння фантастичної багатоманітності планети Земля, тобто не готовим до розуміння самого себе. Звичні прості істини розмивалися, позбавляючи можливості вибору та будови тактики життя” [23, c.4]. Тут одночасно представлена неспроможність рефлексивності мислення ані у системі класичних категорій, ані у параметрах теоретичних вимог сучасності, хоча: “сьогодні... багато хто почав розуміти, що взаємодії у внутрішніх параметрах цілого важливіші, аніж проста сума його частин” [24, c.13]. Але розуміння внутрішніх параметрів цілого некатегорійною суспільною й науковою свідомістю не є таким доступним, як усвідомлення цієї необхідності, оскільки всезагальна й логічно послідовна побудова “системи” багатоманітності як єдиної єдності є можливою тільки за умов прояснення змісту загальних ідей, які складають не тільки її всезагальну теоретичну основу, але й відображають логіку історичних і гносеологічних процесів у вимірах саме всезагального.

В контексті такої проблеми принципово важливими, на мій погляд, є міркування Ю.Затуливетера щодо суперечностей математичного методу, який покладається в основу технократичних інтерпретацій епістемології сучасної історії: “У чому причина такої диспропорції (між попитом і пропозицією на інформацію – М.Ш.)? Насамперед, у консервативності технологій програмування. У моделі послідовного підрахунку відкритий парадоксальний феномен. У фон Неймана пам'ять лінійна, тобто має один вимір, у той час, як користувачі є багатомірними. Мета програмування – укласти багатомірне різноманіття структур навколишнього світу у прокрустове ложе одного виміру. Технології програмування спрямовані на полегшення цього в умовах реального машинного середовища. На практиці проблема “лінійного прокрустова ложа” загострюється. У технічних реалізаціях модель фон Неймана неминуче розщеплюється. Під розщепленням розуміється забезпечення одночасного доступу до декількох областей пам'яті. Це обумовлено необхідністю враховувати й переборювати обмеження обсягів і швидкодії пристроїв, що запам'ятовуються. З розщепленням пам'яті привноситься паралелізм дій, що збільшує продуктивність комп'ютерів, але різко ускладнює архітектурні рішення. При цьому зростає число ступенів свободи і прогресивно наростають труднощі керування машинним розрахунком. На програміста додатково лягають проблеми упакування багатомірних структур даних і програм у відрізки пам'яті обмеженої довжини, а також ув'язування динаміки рівнобіжних обчислювальних процесів”... “Епоха домінування моделі послідовного підрахунку – найпростішої схеми машинного рахунка – завершується. Просторова, функціонально більш могутня єдина модель йде на зміну найпростішої моделі послідовного підрахунку. Вона повинна стати науковою основою й гарантом “безкровного” переходу до єдиного інформаційного простору” [25, с.93-95, 98-99]. Як бачимо, розвиток продуктивних сил зберігає в собі тотожність логіки науки й логіки історії і вимагає їхньої іманентності особливо гостро у просторі інформаційних технологій. Отже, “божевілля” логіки наступило не у зв'язку з вимогами розвитку нових інформаційних технологій, які безпосередньо пов'язані з темпами розвитку математичної логіки, а у зв'язку з одночасністю й іманентністю вичерпання такого способу математичного мислення з вичерпаністю класичного типу суспільних відносин, які не укладаються вже у “чисто наукову” методологію.

Чим зумовлюється криза сучасних методологічних основоположень науки й філософії при наявній необхідності їх якісного взаємоперевтілення?

Основна причина має онтологічний характер і пов’язана з тим, що під час інтеграції наук принципово змінюється зміст фундаментальності. Якщо “фундаментальність” наук і філософії Нового часу була обмежена саме їх диференціацією, то фундаментальність інтегрованого знання про світ і про саме знання може бути істинною за умов її співпадання зі змістом абсолютної основи світу як монізму матеріального й ідеального у всезагально конкретному значенні мислення та буття. Це вже фундаментальність у такому змістовному визначенні мислення як атрибуту субстанції, коли “субстанцією” виступає культурна історія як ідеально-матеріальний процес, що безпосередньо розвивається в просторі усуспільненої людської життєдіяльності. Але штучна консервація дуалістичних засад класичної історії у поєднанні з некласичними варіантами їх трансформацій актуалізує антиномічну ситуацію змісту наукової й філософської методології кантівського періоду.

В цьому розумінні сьогодні склалась унікальна ситуація співіснування несумісних параметрів належного й реального, коли усі системи знання розгубилися перед новим змістом фундаментальності. З цим явищем пов’язані штучні конструкції нової методології за формальним розумінням синтетизму, який, до речі, у категорійному відношенні поступається апріорно синтетичному методу Канта. Більш глибинною причиною цієї проблеми виступає, на мій погляд, те, що процес інтеграції наук відбувається у неадекватній для нього ситуації, коли,провокуючи збереження вичерпаної диференціації наук, дуалізм історії не тільки не долається, але й поглиблюється. У зв’язку з цим виникла напружена ситуація несумісності онтології і гносеології, коли онтологія історії виконує функцію регресивної засади інтеграції знання та його практичних утілень у власному культурному розвитку. Отже, розв’язання фундаментальних протиріч сучасної історії є основою подолання диференціації наук і методології пізнання. У цьому контексті природнича й гуманітарна сфери пізнання можуть зберегти свою дуалістичність лише у вигляді гносеологічної й методологічної ілюзії.

Підсумовуючи сказане вище, можна відмітити, що злиття “предмета” суспільного пізнання і життєдіяльності з “об'єктом” (об'єктивною реальністю), яке відбувається в просторі інформаційних технологій, являє собою універсалізацію підстави тотожності мислення й буття в її гранично атрибутивному значенні і вимагає принципово нового способу мислення і принципово нового суб'єкта наукового пізнання. Інтеграція наук не “вміщується” у простір логічного поля методології окремої науки. Такий процес можливий при одночасному подоланні відособленості “філософської” і “природничо наукової” методології, як і предметної розрізненості окремих наук. Ідеться про утворення принципово нового “теоретичного розуму”, принципово нового типу вченого, необхідною модальністю мислення якого був би універсальний спосіб рефлексії реальності й конструювання логіки її культурного розвитку. Проблема полягає і в необхідності моделювання такої логіки за принципом політехнізму як усебічного вивчення виробничої діяльності в її культурному, а не суто утилітарному статусі. Разом з тим, логіка інтегрування наук продовжує мислитися з логічних основ їх, класичної диференціації, розуміється сумарно, вимальовується фрагментарно та на випадкових прикладах.

Подолання такої логічної ситуації у теоретичному пізнані вимагає не просто переходу від аналітичного до синтетичного способу мислення, адже “синтетичний” спосіб мислення не переборює обмеженості аналітичного. У вирішенні сучасних проблем наукового пізнання й історії необхідний новий вимір логіки діалектичної, котра осягає реальні процеси в тенденції їхнього розвитку, у їхній цілісній взаємозумовленості, у їх тотожності протилежностей. Проблема дійсно складна. Вона складна через поширення сумарного підходу на природу універсальності, ототожнення її з дурною нескінченністю, яка не піддається пізнанню і цим зумовлює хвилю постмодерністського скептицизму й агностицизму.

Отже, в концептуальних осмисленнях сучасних “парадигм” спостерігаються дві крайнощі: 1) об’єктивістський за характером схематизм у трактуванні системності, оскільки сучасні підходи до системного аналізу відірвані від дослідження конкретних історичних протиріч у їх можливому прогресивному розв’язанні. Від цієї крайності залежить синергетичний напрямок сучасних методологічних пошуків, що консервує детерміністський тип “самоорганізації” систем, в якому суспільна свідомість і наука імплікуються за принципом випадковості необхідності; 2) суб’єктивістський підхід у вигляді нарративних інтерпретацій, котрий не тільки не вболіває за критерії істинності таких інтерпретацій, але й оголошує новий історичний агностицизм.

Як усі крайнощі, ці підходи сходяться в тому, що являють собою позитивістське тлумачення реальних процесів. У такому разі відбувається трансформація реальних протиріч у логічні парадокси, котрі, за думкою Е.Чорана, є критерієм не тільки загибелі будь-якої системи, але і відсутності методологічної спроможності обгрунтовувати спосіб, логіку і форми їх розв’язання із критеріїв розвитку. На таких методологічних засадах наукове передбачення, діалектичне моделювання й прогнозування історичних процесів унеможливлюється й підмінюється модифікаціями політичного менеджменту.

Таким чином, фундаментальною засадою практичного розв’язання суперечностей наукової й філософської методології була й залишається сутність людини, яка потребує створення соціально-культурних передумов для подолання її дуалізму. Це пов’язано із тим, що суспільний поділ праці, який, разом із його політико-економічними, ідеологічними й соціальними похідними, був основою диференціації знання, містив у собі розподілення людської сутності на дуалізм удавано самостійних “ідеальної” й “матеріальної” “сутностей”. Отже, розв’язання проблеми інтеграції загальної методології пізнання і трансформації її на метод практичної діалектики (чи практичного розуму) є проблемою трансформацій Абсолютної Основи історії на позитивну передумову її культурного розвитку і пов'язана з необхідністю збагнення інтеграції меж наукового знання і їх розпредметнення в логіку такого розвитку.

Практичне розв’язання такої проблеми є можливим за умов подолання антиномічності трансцендентального й реального як умови процесу безпосереднього перетворення культури на реальну історію. В аспекті поставленої проблеми такий процес потребує наступні кроки:

1) перетворення науки набезпосередньо продуктивну силу не тільки в значенні відособленої “спроможності судження” (Кант), а в статусі універсального способу мислення як науковця, так і конкретної людини. Сутнісна, а не кількісна, політехнізація освіти і діяльності в просторі інтеграції наук стає принципово необхідною;

2) рішення вищевказаної задачі є можливим у процесі практичного подолання суспільного поділу праці в його классично-відчуженому статусі з усіма його соціальними, політичними, ідеологічними й культурними похідними;

3) виведення параметрів так званих “посткласичних” систем суспільних відносин як таких, котрі несумісні з розв'язанням власних протиріч за типом антагонізму, адже соціальна форма історичних антагонізмів – це війна. Закономірно, що, консервуючи в собі принцип відчужених засад історії, сучасні концепції її подальшого розвитку моделюють нові форми воєн (див. концепції І.Валлерстайна, С.Лема, Дж.Нейсбіта, Е.Тоффлера, Дж.Форрестера, С.Хантингтона, представників соціодарвіністського, неомальтузіанського напрямків та ін.). Отже, за умов збереження відчуженого типу суспільних відносин, сучасна універсалізація продуктивних сил накладається на цю відчуженість через свій стратегічно безперспективний прагматизм. Відбувається ре-еволюція світу у відчужене поле класичної історії з актуалізацією її конфліктних форм. Але універсалізація світових “економічного базису” і “ідеологічної надбудови” універсалізують не тільки соціальні конфлікти, але і їхні руйнівні наслідки;

4) створення таких засад розвитку історії, коли безпосередньою продуктивною силою будь-яких процесів стає культура. Але такою вона може стати за умов подолання її “модусної” функціональності й утвердження її фундаментальної атрибутивності.

Що виступає методологічною перепоною у розв’язанні цієї проблеми? Поруч із вище перерахованими ознаками сучасної іррефлексивної свідомості, не менш важливою виступає гносеологічна характеристика розуму, яку дає Дж.Форрестер: “Людській розум вищою мірою пристосований до аналізу елементарних сил та дій, що входять до системи і дуже ефективний при ідентифікації структури складної ситуації. Але досвід показує, що наш розум не пристосований для оцінок динамічних наслідків у тих випадках, коли частини системи взаємодіють одна з одною” [24, с.47]. Таким чином, має місце подвійна ускладненість рефлексивної самосвідомості у просторі “взаємодіючих динамічних систем”. Вона полягає у співпаданні прогресивної необхідності та регресивної реальності історичної предметності рефлексії. Прогресивна необхідність полягає в спрямованості рефлексії на основу не тільки в розумінні пізнання її становлення, але разом із її культурно-феноменологічними проекціями у майбутнє. Регресивність полягає у тому, що іррефлексивність мислення взагалі екстрагує себе з реальності і обмежується собою (у Сартра – це ситуація роздумів, які продовжуються “роздумами про роздуми... роздумами про роздуми про роздуми”). Подолання таких крайнощів онтології й гносеології історії і є умовою створення інтегрованих методологічних засад подальшого розвитку.