Література. 1. Meiland J. Concepts of Relative Truth

1. Meiland J. Concepts of Relative Truth. – The Monist, 60 (1977).

2.Богатая Л.Н. Архитектоника и динамика концепта /Культура народів Причорномор’я (Кримський науковий центр НАН України) №74, 2006г. – С. 212-216.

3.Богатая Л.Н. Концепт и близлежайшие категории: смысл, событие, хаос Науковий вісник Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія “Філософія”. Вип.22. – Харків, ХНПУ, 2006.

4.Богатая Л.Н. Концепт: возрождение через возвращение //Науковий вісник Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди. Серія “Філософія”. – Вип.20. – Харків, ХНПУ, 2006. – С. 36-43.

5.Дэвидсон Д. Об идее концептуальной схемы //Аналитическая философия. Избранные тексты. (Сост. А.Ф.Грязнов) М., Изд-во МГУ. – 1993. – С. 144-159.

6.Кун Т. Логика открытия или психология исследования? /Кун Т. Структура научных революций. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2001. – С. 539-577.

7.Лебедев М. В. Стабильность языкового значения М., Едиториал УРСС, 1998 г. – 168 с.

8.Попер К. Нормальная наука и опасности связанные с ней /Кун Т. Структура научных революций. – М.: ООО “Издательство АСТ”, 2001. – С. 525-539.

9.Поппер К. Миф концептуального каркаса /Логика и рост научного знания http://www.philosophy.ru/library/popper/02_myth.html.

10.Ускова Е.В. Реализм и релятивизм о проблеме несоизмеримости концептуальных каркасов /http://www.eunnet.net/sofia/06-2003/text/0614.html.

11.Xюбнер К. Критика научного разума /Пер. с нем. – М., 1994. – 326 с.

 

 

Summary

Olexandr Martynenco. Concept and conceptual relativizm in the modern philosophy of science. The problem of concept and conceptual relativizmfrom it begening to modern situate in the modern philosophy of science.

ІІ. МЕТОДОЛОГІЯ ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ

 

УДК 168.522

© Борис Починок

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

ЕПІСТЕМНО-ІНТЕГРАТИВНІ КОНТЕКСТИ ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

В статті показано, що в сучасній науці реалізація інтегративного потенціалу норм науковості гуманітарного знання відбувається на основі посилення взаємозв`язку процедур індивідуалізації та генералізації, пояснення та розуміння, специфікуючись залежно від контекстів міждисциплінарних досліджень.

Інтеграція та синтез знань у єдину картину світу є однією з важливих тенденцій розвитку пізнання. Особливо характерною вона є в сучасній науці, що зумовлюється підвищенням ролі науки в суспільстві, посиленням взаємозв¢язку різних типів знання, фундаментальних і прикладних досліджень тощо. Водночас процеси діалектизації, гуманізації та аксіологізації науки актуалізують проблему інтегративного значення гуманітарного знання. Знання про світ людини істотно впливає на світоглядно-методологічні засади науки, ідеали і норми наукового пізнання, його раціональність у цілому.

В сучасній філософії науки ці проблеми досліджуються за такими головними напрямами: з¢ясування впливу гуманітарного знання на процеси гуманізації та гуманітаризації сучасної науки (Ю.Афанасьєв, А.Коршунов, М.Марчук, В.Овсянніков); аналіз ролі гуманітарного знання в процесах діалогу культур, збагаченні вселюдських цінностей і формуванні людиномірної картини світу (П.Гайденко, Ю.Давидов, А.Огурцов, М.Ожеван, Н.Плотніков); дослідження тих методологічних новацій, що зумовлюються бурхливим розвитком “наук про дух” (Н.Автономова, Є.Бистрицький, Л.Губерський, В.Ільїн, А.Кезін, Л.Шашкова).

Функціювання гуманітарного знання в різних контекстах, природньо, зумовлює питання про його інтегративні потенції, а відтак – про способи, форми, тенденції і наслідки їх реалізації у царині науково-пізнавальної діяльності. Відповідь на ці питання сприяє не лише зростанню методологічної самосвідомості гуманітарних наук, а й подоланню соціального відчуження науки та формуванню наукової раціональності з “людським обличчям”. З урахуванням цієї обставини, в статті ставиться мета проаналізувати форми впливу гуманітарного знання на інтегративні процеси в сучасній науці. При цьому ми виходимо з того, що цей вплив зумовлюється ціннісно-смисловим потенціалом гуманітарного знання та контекстами його релевантності, адже, як зазначає А.Кезін, окрім виробництва знання, що задовольняє потреби розширення й поглиблення міжлюдського спілкування та формування духовності особистості, “соціально-гуманітарний стандарт… орієнтований ще на отримання соціально значущих результатів, які узгоджуються з цілями, основними ціннісними настановами соціально-історичного суб’єкта” [6, с.84].

Ідея конструктивного значення норм науковості соціогуманітарного знання в інтегративних процесах науки ґрунтується на антиредукціоністській настанові: розуміння процесів розвитку тих або тих систем передбачає глибоке та всебічне усвідомлення особливостей і закономірностей вищих рівнів організації цих систем. Йдеться передусім про практику, предметно-перетворюючу діяльність як основу регулятивно-інтегративних потенцій соціогуманітарного знання. Нерозривний зв’язок соціогуманітарного знання з практикою, його соціокультурна детермінація, орієнтація на задоволення суспільних інтересів і потреб сприяє з’ясуванню того, “чому саме сфера суспільствознавства… містить у собі можливості для розробки загальних методологічних принципів, які сприяють інтеграції суспільствознавства і природознавства” [7, с.111]. Проте питання про конкретний зміст і форми епістемно-інтегративних функцій норм науковості гуманітарного знання наразі тлумачиться неоднозначно.

Про це, зокрема, свідчать матеріали “круглого столу” на тему “Філософія та інтеграція соціально-гуманітарного знання” [див.: 15]. По-перше, учасники дискусії констатують суперечність між підвищеною актуалізацією регулятивного потенціалу норм науковості гуманітарного знання та відносно низьким рівнем його методологічної рефлексії, а отже, й регулятивної релевантності. На їхню думку, логіко-гносеологічні характеристики гуманітарного знання, що відображають специфіку й унікальність феноменів історії та культури, є вузькою базою для адекватного осмислення інтеграційних тенденцій сучасної науки. По-друге, неоднозначно інтерпретуються контексти прояву регулятивних функцій гуманітрного ідеалу науковості. Так, визнання контексту домінування інтегративних тенденцій в сучасній науці передбачає реалізацію настанов методологічного редукціонізму та уніфікуючих засобів пізнання, що, суперечить принциповому антиредукціонізму та плюралізму гуманітаристики. Якщо ж головним вважається контекст міждисциплінарних досліджень, то, очевидно, регулятивне значення цього ідеалу науковості не має пріоритету перед інтегративними функціями інших наук.

На нашу думку, регулятивність гуманітарного ідеалу науковості в системі сучасної науки зумовлюється не лише його внутрішнім потенціалом, а й самими процесами гуманізації наукового пізнання, де суперечливо поєднуються та специфікуються процеси диференціації та інтеграції знання, зміна предметного поля міждисциплінарних досліджень і взаємодія їх методологій тощо. Контекстно-функціональна особливість ідеалу науковості гуманітарного знання внутрішньокогнітивно та соціокультурно, тобто парадигмально зумовлена. “Очевидно, що сучасний етап розвитку гуманітарного знання, – слушно зазначає Л.Губерський, – пов’язаний з пошуком шляхів більш чіткого обґрунтування його науково-теоретичного контексту, формуванням дослідницьких підходів, що ґрунтуються на інтеграції міждисциплінарного, міжетнічного, міжпарадигмального рівня” [3, с.11].

В сучасній філософії науки існують різні підходи до розуміння змісту й характеру регулятивних функцій гуманітарного знання. Особливістю сучасної парадигми знання про світ людини є те, на думку В.Кемерова, що її формування залежить не так від предметів і методів гуманітарних дисциплін, як від суперечностей життєдіяльності людей, що виходить за межі конкретних наукових інтересів і торкається “проблем, які виникають у структурах і конфліктах повсякденності”[15, с.7]. Відтак змінюється характер інтеграції соціогуманітарного знання, яка реалізується на засадах антиредукціоністської методології та “формулює потребу в логіці конкретного, в онтології процесів, у методології дослідження некласичних об’єктів. Такий антиредукціонізм стимулює розробку нової форми (чи нових форм) раціональної побудови сумісної та розділеної діяльності людей” [15, с.7].

Іншої думки щодо цього питання дотримується І.Касавін. Він вважає, що нині “краще вести мову не так про інтеграцію як певну провідну тенденцію, що характеризується взаємодією соціально-гуманітарних дисциплін, як про феномен міждисциплінарності” [15, с.10], для якого характерними є посилення динамізму гуманітарного знання, тісна взаємодія “наук про дух”, тенденція до синтезу споріднених між собою лінгвістики, соціології, історії, психології, обмін смислами між ними, їх зв’язок з буденним досвідом, універсалізація таких понять, як парадигма, текст, контекст, дискурс, деконструкція тощо та створення метамови як основи гуманітарного діалогу. При цьому регулятивне значення гуманітарного ідеалу науковості полягає не в “наведенні порядку” в пірамідально-ієрархізованій системі знання, а забезпеченні конструктивного діалогу між науками, в т.ч. гуманітарними, ними та життєвим світом, у контексті чого “філософія виконує свою особливу функцію, зокрема, її міждисциплінарна функція полягає в репрезентації проблеми як підсумку різноманітних детермінацій, в контекстуалізації проблеми, завдяки чому вона постає в якості панорами, коротко кажучи, в панорамизації проблеми” [15, с.13].

На думку С.Нікітіна, інтегративність соціогуманітарних дисциплін методологічно наразі є проблематичною внаслідок їх внутрішньонаукового плюралізму, але в контексті практичного застосування цих дисциплін, так би мовити, в “роботі з людьми”, їх інтеграція “очевидно, вже відбулася”: “Там-то, у сфері застосування всі ці дисципліни зіштовхуються одна з одною, зустрічаються на єдиному і загальному полі повсякденної реальності, втілюючи свої ідеї у практиках роботи з людьми” [15, с.21]. У зв’язку з цим ставиться питання про суперництво в цих процесах інтегративного потенціалу не лише гуманітарних наук, але й синергетики, риторики, власне, будь-якої дисципліни. “Гуманітарна думка, – пише В.Петренко, – створює систему понять, через яку ми дивимось на світ і яка зумовлює нашу поведінку, функціонування у цьому світі і, власне, створює цей світ. Тобто гуманітарна наука конструктивна” [15, с.29].

Звичайно, регулятивні функції норм науковості гуманітарного знання проявляються в різних формах і опосередкуваннях. Зокрема, йдеться передусім про інтегративний потенціал критерію індивідуальності як однієї з ознак гуманітарного знання. Починаючи з баденського неокантіанства, цією ознакою започатковується логіка доведень специфіки гуманітарного знання. Хоча В.Віндельбанд та Г.Ріккерт не заперечували, що і природознавство може досліджувати унікальні явища природи, але це було радше даниною ідеям номіналізму. На їх думку, автентична індивідуальність характерна лише для явищ світу людини, оскільки вони опосередковані унікальними цінностями культури. Індивідуальність предметів гуманітарного знання імплікує ідеографічність гуманітарних наук, підвищену в них трудність логічних узагальнень, формулювання законів і теоретичних систематизацій, що, звичайно, засвідчує проблематичність регулятивно-інтегративних функцій цього критерію. Проте нині ці його функції “пом’якшуються”, а протиставлення досліджень індивідуально-унікальних явищ орієнтації науки на загальне та закономірне, оцінюються як некоректні.

Сучасна наукова раціональність характеризується інтенцією на аналіз тих чи тих індивідуальностей у відповідних контекстах і визнанням теоретичного опосередкування фактів. Окрема подія залишається “річчю в собі”, якщо вона розглядається поза системою загальних відношень, концептуальних побудов та методів. Власне кажучи, питання про індивідуальність й виникає внаслідок співставлення того чи того об’єкта з іншими об’єктами та системами. Відтак і принцип індивідуальності передбачає врахування в дослідженні індивідуальних об’єктів низки опосередкувань (онтологічних, епістемних, соціокультурних) та виявлення загального в цих об’єктах за допомогою генералізуючих методів та підходів. Тим самим принцип індивідуальності актуалізує свої інтегративні потенції через споріднений з ним принцип генералізації, як і навпаки, генералізація набуває своєї значущості завдяки усвідомленню специфіки індивідуальних та унікальних феноменів.

Інтегративність зазначених критеріїв стимулюється також імпульсами, що надходять з природознавства. Йдеться про зростання дослідницького інтересу природознавців до функціонування та еволюції таких унікальних систем, як Всесвіт, Сонячна система, Земля, світова екологія і пов’язаних з цим ідей про історичний характер законів їх розвитку, доконечність збереження унікального природного довкілля у зв’язку із загостренням екологічної ситуації. Відтак долається різке протиставлення індивідуалізації та генералізації, ідеографії та номотетики на засадах історичних реконструкцій. “На рівні окремих, емпірично фіксованих подій, – пише В.Стьопін, – і суспільні, і природні явища індивідуально неповторні.

Але наука не зводиться лише до емпіричних констатацій неповторних подій. Якщо йдеться про історичні процеси, то мета науки полягає у виявленні тенденцій, логіки їх розвитку, законоподібних зв’язків, котрі дозволяли б відтворити картину історичного процесу за тими “точками-подіями”, які виявляє історичний опис. Таке відтворення історичних процесів являє собою історичну реконструкцію. Кожна така реконструкція лише зовнішньо постає як чисто ідеографічне знання. Насправді в ній ідеографічні та номотетичні елементи поєднуються особливим способом, що виявляє певну логіку історичного процесу, але не відокремлену від самого тла його індивідуальності, а немов би вплавлену в нього. Історичні реконструкції можна розглядати як особливий тип теоретичного знання про унікальні, дані в єдиному екземплярі, історичні процеси” [14, с.599-600]. Логічно припустити, що у подальшому реалізація регулятивної функції критерію індивідуальності буде відбуватися у формі актуалізації його когнітивних, етичних та естетичних потенцій з врахуванням контекстів інтеграції наукового знання.

Регулятивне значення гуманітарного ідеалу науковості в інтегративних процесах науки грунтовніше реалізується завдяки нормі, диспозицією якої є взаємодоповнюваність пояснення і розуміння. Нині ця епістемна норма є компонентою ідеалів науковості й інших типів знання. Ясна річ, що існують відмінності між поясненням та розумінням, скажімо, вчинків окремої людини, історичних подій, пам’яток культури. Їх пояснення зазвичай пов’язується з посиланням на відповідні причини та закони з наступними емпіричними чи теоретичними узагальненнями, а розуміння – з реконструкцією мотивів та смислів цих феноменів за допомогою інтерпретативних методик, що не обов’язково завершується теоретичними узагальненнями і може проявлятися, як наприклад, в історіографії, у формі наративів. Часто для пояснення і розуміння соціокультурних феноменів достатньо “емпатії”, але осмислення їх глибинних засад передбачає опору на інтерпретативні процедури “герменевтичного кола”, що можуть розглядатись також у схематиці гіпотетико-дедуктивних пояснень з наступною перевіркою висновків, що з них випливають. Суб’єкт, що досліджує давні соціуми, хоча за висхідне бере цінності свого часу, так чи інакше повинен реконструювати архетипи минувшини, і в цьому плані його підхід суттєво не відрізняється від природничонаукових інтерпретацій, хіба що різними тут є вектори наукового пошуку: у першому випадку – орієнтація на ціннісно-смислові засади минулого, а в іншому – на каузальні чинники і факти. Але там і там пояснення і розуміння сприяють зближенню природознавства і гуманітаристики. Вказуючи на інтегративну взаємодоповнюваність зазначених процедур в процесах історичних реконструкцій, В.Лекторський пише: “Оскільки у цьому випадку правила дій, мотиви агентів та їх репрезентації ситуації заздалегідь невідомі досліднику – він повинен їх реконструювати. У такому разі він змушений пропонувати різні гіпотези щодо смислу досліджуваних ним дій та їх результатів. Перевірка цих гіпотез може підтвердити їх чи спростувати. Розуміння є, отже, не містичною процедурою “вчування”, а раціональною реконструкцією. За такого підходу розуміння можна розглядати як різновид пояснення.

У природничих науках водночас дослідник має справу з різними типами інтерпретації, оскільки факти для перевірки його гіпотез не “дані”, але завжди витлумачені, інтерпретовані. Пояснення у природознавстві – це завжди спроби виявлення причин і причинних механізмів. В науках про людину вчений намагається не лише віднайти причини подій, але й з’ясувати і мотиви дій. Проте мотиви можна розглядати як особливий тип причин” [11, с.46]. В.Стьопін розглядає історичні реконструкції в гуманітарних науках і природознавстві як інтегративні теоретичні моделі, що претендують на опис, пояснення і розуміння, тобто, епістемну асиміляцію максимальної кількості факторів у процесах передбачення та ретроспективі. Регулятивно-інтегративні можливості цих моделей “зумовлюються прийнятими дослідниками дисциплінарними онтологіями, спеціальною наукової картиною світу, яка вводить відповідну схему-образ досліджуваної предметної області” [14, с.601].

Особливо ефективним у забезпеченні інтегративних процесів сучасної науки є поєднання норм науковості гуманітаристики з ідеями синергетики. Синергетичне бачення самоорганізуючих і нерівноважних систем виявилось когерентним науково-гуманітарним дослідженням соціокультурних процесів, для яких характерними є іманентна для них синергетична відкритість, нерівноважність, стохастичність, самоорганізація в їх опосередкуванні людською суб’єктивністю. Міждисциплінарний “зустрічний рух” синергетики і гуманітаристики пояснюється не лише високою евристикою синергетичного світобачення, але також і тим, що в останні десятиліття в самих гуманітарних науках сформувалась тенденція до аналізу складних систем з чітко вираженими ознаками історичності, нелінійності, самоорганізації. Такими є, наприклад, дослідження конкурентного економічного середовища (Л.фон Хайєк), т.зв. соціальної інженерії (К.Поппер), семіотичних процесів (“семіосфери”) (Ю.Лотман). Аналіз синергетично-гуманітарної спільності цих процесів показує, що “сама логіка розвитку знання (в тому числі й гуманітарного) підводить дослідника до висновків та узагальнень, подібних до висновків та узагальнень, що отримані синергетикою” [9, с.37]. Водночас цій тенденції сприяє науковий дискурс, міждисциплінарний обмін ідеями та концептами. “Виходить, що не лише синергетика як новий науковий напрям вносить нетривіальні уявлення в сучасний науковий дискурс, в наукову картину світу, але й і інші наукові напрями досліджень самі змінюють наукову методологію в тому ж напрямі” [9, с.37-38].

Водночас висока когерентність принципів гуманітаристики та синергетики в аспекті їх інтегративних функцій зумовлює також потребу поглибленої рефлексії евристичних потенцій цих принципів, з’ясування специфіки їх застосування, запобігання нових форм редукціонізму, з урахуванням того, що в ситуаціях, “де йдеться про малі (прості) системи, де для розв’язання тих чи тих пізнавальних і практичних задач можна абстрагуватися від розвитку і фазових переходів, – там застосування синергетичної термінології є надмірне” [13, с.9]. На думку Є.Князєвої, попри успішне застосування синергетичних моделей до складних людиномірних систем, вони є евристично обмежені у таких відношеннях: а) ці моделі ефективні у дослідженні масових процесів на макрорівні соціоекономічних конфігурацій та загальних тенденцій розвитку суспільства, але стосовно індивідуальних стохастичних процесів, то тут “особистість фактично залишена синергетикою у повній неясності” [8, с.106]; б) синергетика не враховує роль свідомого чинника духовної сфери, здатність людини за допомогою власних рішень впливати на тенденції самоорганізації зазначених систем; в) релевантність синергетики понижується в міру переходу системи на більш високі рівні організації і зростання труднощів синергетичного узагальнення великої кількості суб’єктивних чинників, суперечливе поєднання яких зумовлює унікальність подій і “лише у стані нестійкого соціального середовища (поблизу біфуркації чи моменту загострення соціальних процесів) дії окремої історичної особистості можуть визначати виникнення нової макросоціальної картини процесів. Особистісні чинники її поведінки виявляються конгруентні загальному синергетичному чиннику” [8, с.107].

Важливо проте зазначити, що гуманітарно-синергетична організація наукових знань не зводиться до їх формального переструктурування, а означає їх нові синтези та результати. На це, зокрема, вказує В.Бранський, розкриваючи соціальну специфікацію таких основних синергетичних понять, як “порядок”, “хаос”, “нерівноважність”, “нелінійність”, “біфуркація”, “дисипативна система”, “самоорганізація”. Він доходить висновку, “що синергетичний підхід до соціальних явищ зовсім не зводиться до перефразування відомих істин. В результаті такого підходу формується нова система соціальних понять і виявляються нові соціальні закономірності, відкрити які без врахування цих понять було б неможливо. Завдяки врахуванню зазначених закономірностей такі старі соціальні проблеми, як проблема історичного детермінізму, критерію соціального прогресу, причин виникнення і природи соціальних криз, існування меж культурного розвитку людства, причин виникнення і ролі соціальних утопій та інші отримують суттєво нове розв’язання. Відтак соціальна синергетика постає перед нами як нова наукова дисципліна, яку з таким же успіхом можна було б назвати синергетичною культурологією, а можливо, і синергетичною соціологією” [1, с.126-127].

На наш погляд, у проблемі реалізації регулятивних функцій гуманітарно-синергетичного дослідницького комплексу слід чітко розрізняти світоглядні та методологічні аспекти.

Освоєння синергетично-людиномірних систем сприяє формуванню нових смисложиттєвих орієнтацій та діалогу культур як умови подолання глобальної кризи сучасності. При цьому відбувається збагачення ціннісно-комунікативного досвіду західної та східної культур: уточнюються у взаємодоповнюючому контексті погляди на природу як механізм і одухотворений організм, стратегія підкорення природи і визнання її самоцінності, поєднанні в управлінні складних систем зовнішніх регулятивів та іманентних можливостей цих систем з урахуванням істиннісних та ціннісних критеріїв оцінки засобів та стратегій управління, що встановлюються в процесі гуманітарної експертизи [див.: 4; 5]. Останнє актуалізує стратегію ненасилля за принципом “ву-вей” як ідеалу мінімальної дії, що грунтується на тонкому відчутті гармонії та ритму світу, адже, як зазначає сучасний спеціаліст з проблем менеджменту П.Вейлл, “ву-вей – це своєрідна дія, що не підлягає оцінці з точки зору принципів, доведень, думок, розрахунків. Це не пасивність, хоча в окремих випадках “ву-вей” і може означати спокій, але так само воно може означати повну концентрацію…” [2, с.184].

Слід, проте, не протиставляти епістемно-інтегративні потенції головних парадигм світовідношення західної та східної цивілізацій на підставі тих чи тих відмінностей між ними, адже у своїх архетипних первнях вони мають смислову єдність: спорідненими є давньокитайське “дао” і давньогрецький “логос”, ненасильницькі настанови “ву-вей” та ідея споглядання гармонійного Космосу, закон “карми” та міфологема “долі” тощо. На загальнолюдську спільність цих настанов вказує К.Ясперс у концепції “вісьового часу” історії [див.: 16]. Як зауважує М.Марчук, не слід ототожнювати всю культуру Заходу з культурою техногенної цивілізації, яка за останні чотири століття “встигла відтіснити на задній план більшість альтернативних ідей, котрі були органічними у цій культурі у попередні епохи” [12, с.279]. Поза сумнівом, ідея раціональності і надалі буде основою міжлюдського дискурсу і самоутвердження людини.

У методологічному плані у дослідженні цієї проблеми найголовніше, на наш погляд, полягає в усвідомленні вирішального впливу зазначеного комплексу на інтегративні процеси та гуманізацію постнекласичної наукової раціональності як першооснову: а) подолання характерних для “класики” жорстких опозицій суб’єкт-об’єкт, факт-теорія, пояснення-розуміння, істина-хиба, контекст обгрунтування – контекст відкриття тощо; б) формування ідеалу людиномірної науки, де центральною є ідея діалогу людини і світу, нелінійний стиль мислення, плюралізм наукового пошуку та істини як альтернатива монодисциплінарному і редукціоністському ідеалові знання. Як пише С.Кримський, “на рівні синергетичного розкриття концепція “експериментального діалогу” набуває нової стратегії пізнання, стратегії співучасті. І людина, і природа підкоряються загальним синергетичним закономірностям і можуть розглядатися як структурні компоненти єдиного процесу, що самоорганізовується… Тим самим людина перестає бути чинником, від якого наукове пізнання повинно обов’язково відволікатись, а сам образ науки набуває людських вимірів” [10, с.173]; в) синтезу некласичного природознавства та нового образу соціогуманітарного знання на засадах глобального еволюціонізму та синергетики, що розкриває безперспективність спроб інтеграції цих типів знання на основі оновлених програм “фізикалізму”, “біологізму” та “соціологізму”. Усвідомлення природознавцями та гуманітаріями нового місця людини у світі, її діалогічного та ціннісно-смислового ставлення до нього стимулює зустрічний рух природознавства та гуманітаристики. Такому єднанню сприяють ідеї історичності та поліваріантності можливих ліній розвитку складних систем, органічного зв’язку в них саморегуляції та кооперативних ефектів, які внутрішньо опосередковані активністю людини. “Освоєння наукою складних “людиномірних” систем, що саморозвиваються, стирає попередні непрохідні границі між методологією природничонаукового і гуманітарного пізнання” [14, с.670].

Сказане вище дає підставу для висновку про зростання регулятивного впливу гуманітарного ідеалу науковості на інтегративні процеси в сучасній науці, що зумовлюється як внутрішніми епістемними потенціями цього ідеалу, так і зовнішнім контекстом розвитку науки, усвідомленням її історичності, людиномірності, соціокультурної зумовленості. Цей вплив здійснюється передусім у формі актуалізації ціннісно-смислових та інтерпретативно-діалогічних аспектів норм науковості гуманітарного знання, специфікуючись на рівні теоретичної інтеграції наукового знання, так і його практичної інтеграції як участі у поглибленні міжлюдського діалогу і взаєморозуміння.

 

Література

1.Бранский В.П. Теоретические основания социальной синергетики //Вопросы философии. – 2000. – №4. – С. 112-127.

2.Вейлл П. Искусство менеджмента. Новые идеи для мира хаотических перемен. – М.: Новости, 1993. – 224 с.

3.Губерський Л.В. Сучасна філософія гуманітарного знання: парадигми і дискурси //Філософські проблеми гуманітарних наук. Альманах. – К., 2006. – С. 5-11.

4.Гуманітарна експертиза: круглий стіл (частина перша) //Філософська думка. – 2004. – №6. – С. 134-156.

5.Гуманітарна експертиза: круглий стіл (частина друга) //Філософська думка. – 2005. – №1. – С. 137-159.

6.Кезин А.В. Научность: эталоны, идеалы, критерии. – М.: Изд-во. МГУ, 1985. – 128 с.

7.Кикец Г.Ю. Проблемы интеграции обществознания и естествознания. – К.: Вища школа, 1978. – 176 с

8.Князева Е.Н. Саморефлективная синергетика //Вопросы философии. – 2001. – №10. – С. 99-113.

9.Кочубей Н.В. Когерентность естественнонаучного и гуманитарного дискурса: семиотика, экономика, синергетика //Практична філософія. – 2005. – №4. – С. 33-39.

10.Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К.: ПАРАПАН, 2003. – 240 с.

11.Лекторский В.А. Возможна ли интеграция естественных наук и наук о человеке //Вопросы философии. – 2004. – №3. – С. 44-49.

12.Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

13.Степин В.С. Саморозвивающиеся системы и постнеклассическая рациональность //Вопросы философии. – 2003. – №8. 5-17-

14.Степин В.С. Теоретическое знание: структура, историческая эволюция. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 743 с.

15.Философия и интеграция современного социально-гуманитарного знания (материалы “круглого стола”) //Вопросы философии. – 2004. – №7. – С. 3-39.

16. Ясперс К. Смысл и назначение истории – М. Политиздат, 1991. – 527 с.

 

Summary

 

Borys Pochynok. Epistemic-Integrative Contexts of Humanitarian Knowledge. The analysis shows that in modern scientific cognition the potential of the cognitive norms of humanitarian knowledge is realized through deepening correlation between the procedures “individuolization – generalization”, “explanation – understanding” with the consideration of various contexts of interdisciplinary investigations and processes of the humanitarization of the science.

 

УДК 1 (091)

© Віта Черба