ЕТОС МОВИ ЯК ЕТОС ГРИ

У статті розглядається проблема етосу мови у його кореляції з етосом гри. Етос мови пов’язується з діяльністю „світу-для-себе”. Етос мови може бути співвіднесеним з етосом гри в контексті цієї діяльності.

Проблемі мови у сучасній філософії приділяється надзвичайно велика увага. Мовні дослідження проводяться у різних напрямках: від суто філологічних досліджень структури та семіотичного значення мови і мовних знаків до філософського осмислення ролі мови у суспільстві і мови як самодостатньої одиниці буття людини.

У суспільстві мова виконує різноманітні функції, допомагаючи людям спілкуватись між собою, заповнюючи їх дозвілля, стаючи основним засобом пояснення думок (як оточуючим та і самому собі). Мова також стає основним інструментом конструювання та передачі іншим творчого акту, напрацювань внутрішнього світу людини: “творчій акт... виражається у виборі митцем певного фрагменту реальності, наступної його інтерпретації і кодування духовного послання сучасникам та нащадкам за посередництвом засобів виразу” [4, с.291].

Але поряд з мовною реальністю у суспільстві існує й інша реальність – ігрова. Ця реальність тісно переплітається з мовою, утворюючи собою феномен “мовних ігор”. Мовні гри – поняття сучасної некласичної філософії мови, що фіксує мовні системи комунікацій, організовані за певними правилами, порушення яких означає руйнування мовної гри, чи вихід за її межі. Поняття введено Вітгенштайном, і є одним з найважливіших категоріальних структур в його пізніх творах. Мовні ігри є найістотнішою формою презентації мови як в процесі оволодіння нею (вивчення мови, здійснюване за допомогою включення суб’єкта в певні нормативні системи мовних комунікацій), так і в процесі становлення мовної динаміки (ускладнення вживань в мовних комунікація).

Мовна гра вважається важливою частиною комунікації у суспільстві. Вона виконує важливу задачу прояснення багатоманітності слів, які можуть затьмарювати суть справи. Однак, поставимо питання – звідки ж виникає ця багатоманітність слів, що є джерелом виникнення непорозумінь в суспільстві.

Висунемо гіпотезу, що існує інша реальність, ніж та, що реалізується через спілкування як мовна гра. Зазначимо, що внутрішні, особистісні мовні ігри, чи точніше ігри в мові та з мовою, тісно пов’язані з діяльністю “світу-для-себе”. Саме у “світі-для-себе” вони набувають буттєвості та стають визначальним принципом формування етосу особистості. Наведемо міркування Г. Гадамера, в якому, як ми вважаємо, він описує саме таку мовну гру, вважаючи її “внутрішнім діалогом душі з самою собою, діалогом як постійним випередженням себе, поверненням у сумнівах і запереченнях до самого себе, до своїх думок і поглядів. І якщо щось і визначає людське мислення, то це саме цей нескінченний діалог з собою, який ніколи повністю ні до чого не приводить остаточно” [2, с.180].

Отже, темою моєї роботи буде розгляд можливості існування внутрішніх мовних ігор та спроба довести окреслену вище гіпотезу: визначальну роль “світу-для-себе” як передумови розуміння етосу мови як етосу гри.

Для того, щоб розкрити властивості внутрішньої мовної гри, потрібно визначити характеристики гри як такої. Взагалі поняття гра є багатоаспектним. Гру можна визначати як діяльність, обумовлену сукупністю певних правил, прийомів, які у своєму здійсненні моделюють умовну ситуацію, в якій ця діяльність відбувається.

Значення гри полягає в тому, що в ігровому процесі виробляються та удосконалюються різні здібності, у тому числі здатність психічної регуляції діяльності. Тренувальний характер ігрової діяльності безперечний. Відчуття задоволення, що викликається нею, – основний її стимулятор. Така стимуляція надзвичайно доцільна, оскільки без гри не змогли б сформуватись навички діяльності та поведінки, необхідні для самого існування. Також слід сказати, що значення гри полягає і у емоційній релаксації, проявленні тих емоцій, які людина не може проявити у реальному житті у суспільстві, де все “серйозно, логічно і доцільно”.

Слід наголосити на інтерпретації гри, яку дає Г.Гадамер. Гра визначається, як “... процес руху, який охоплює тих, хто грає, або те, що грає” [2, с.138] Мислитель звертає увагу, що легкість гри не є дійсної відсутністю напруги: “структурна впорядкованість гри дає гравця як би можливість розчинитись у ній і тим самим позбавляє його завдання бути ініціативним, яким він має бути при напругах, які властиві буттю [1, с.150]. І як висновок Гадамер зауважує, що в цьому ігри людини є таким же природнім процесом, взагалі належать природі. Сутність людини та сутність природи є грою. Мова стає грою, адже “ставлення гравця не слід розуміти як відношення суб’єктивності, оскільки грає сама гра, втягуючи в себе гравців, і в такий спосіб сама стає суб’єктом ігрового духу” [1, с.564].

Для узагальнення основних характеристик гри, слід також звернути увагу на працю Йогана Хейзінги “Homo Ludens”.

Хейзінга виділяв такі основні характеристики гри:

– перша ознака: гра вільна, вона є свобода;

– друга ознака: гра не є “буденне”, “реальне” життя. “Це вихід з такого життя в скороминущу сферу реальності з її власним устремлінням” [5, с.27]. Всяка гра у всі часи здатна повністю захоплювати тих, хто в ній бере участь;

– третя ознака гри в тому, що гра, як діяльність, що перериває “буденне” життя, стоїть ззовні простого задоволення потреб;

– четверта її ознака – замкненість у часі та просторі. Гра починається у певний проміжок часу, у певний проміжок часу та і певному відрізку простору закінчується, але вона не зникає, вона залишається в пам’яті, як духовна цінність, може бути передана від однієї людини до іншої і, звичайно ж, може мати повторення;

– п’ята її ознака – це те, що всередині гри панує певний порядок. Гра встановляє його, чи, за висловом Й. Хейзінги “Гра є порядок” [5, с.29];

– слід звернути увагу на шосту ознаку гри: в кожній грі свої правила. Ними визначається, що саме повинне мати силу у виділеному грою тимчасовому світі. Правила гри безперечні та обов’язкові, сумнів у них не має сенсу. По відношенню до правил гри будь-який скептицизм є недоречним. У всякому разі, основа для визначення цих правил задається тут як щось непорушне. Варто лише відійти від правил і світ гри негайно ж руйнується. Ніякої гри більше не має.

Чому ми поставили саме питання про сутність та спосіб буття гри як передумову розуміння її етосу та ролі для формування “світу-для-себе”? Ми вважаємо, що гра є основним способом формування “світу-для-себе” та передумовою його розвитку та ускладнення. Однак, тут зразу виникає особливість, яку необхідно прояснити. Гра, що відбувається у “світі-для-себе” має ті ж самі ознаки, що і гра як сутність. Однак у внутрішньому світі гра стає явищем розгалуженим: безліч локальних ігор, що відбуваються з різною інформацією, об’єднуються у гру глобальну, яка триває доти, доки особистість здатна мислити. Здатність мислення у грі та осмислення гри з необхідністю припускає продукування особистісних моральних принципів, які і визначають особливості етосу гри. Хоча Й. Хейзінга зауважує, “чим більше ми намагаємось відмежувати ігрові форми від інших, споріднених ним форм в нашому житті, тим більш очевидною стає їх самостійність. І ми можемо піти далі в цьому виділенні гри з сфери основних категоріальних протилежностей. Якщо гра лежить зовні розрізнення: мудрість – безглуздя, то вона в тій же мірі знаходиться і зовні зіставлення: правда – неправда. А також і зовні пари добро і зло. Гра сама по собі й належить до діяльності духу, не причетна моралі, в ній немає ні доброчесності, ні гріха” [5, с.26].

Але, хоча гра і лежить немовби “по той бік добра і зла”, певний етос все ж таки притаманний грі. Під етосом розуміється певна стала внутрішня установка морального характеру. В зв’язку з цим слід пригадати, що гра, відповідно до своєї шостої ознаки, підпорядковується певним правилам, причому ці правила носять здебільшого внутрішній характер. Без дотримання цих правил немає і самої гри. Таким чином для людей, які знаходяться всередині ігрової реальності, тобто, для тих людей, які грають, етос гри виражається у певній сукупності норм і правил, які характерні для цієї гри. Людина оцінює свої дії в грі саме за допомогою протиставлення “добро – зло”. Але для “буденного”, “реального”, “звичайного” життя, гра лежить дійсно “по той бік добра і зла”, її оцінки неможливі внаслідок не розуміння правил та норм, яким ця гра підпорядковується.

Однак, гра є небезпечною для людини, тому що грою дуже легко захопитись і прийняти за реальність, ототожнити їх, погодившись з тезою – “весь світ театр і люди в ньому актори”. Очевидно, це не зовсім так, гра дійсно є чи не найстарішим елементом людської духовної культури, але не слід забувати, що гра є лише елементом, а частина ніколи не може бути більше цілого.

Проте людині в процесі гри її особистісні принципи моралі “світу-для-себе” та етос гри заміщують загальнолюдські моральні норми, принципи та ціннісні орієнтації такими ж ціннісними орієнтаціями, але створеними для замкнутого світу: правилами гри. Правила гри є химерним поєднанням і моральних принципів (їх навіть можна транслювати, а не тільки показувати на власному прикладі), норм (тих самих правил гри, тобто тих вимог, які є структуроутворюючими елементами світу гри), і ціннісних орієнтацій (тобто тих феноменів, які мають якусь цінність для людині в грі). У грі специфічно виражене відношення до проблеми співвідношення добра і зла.

Отже, можна припустити, що етос гри може бути сприйнятий повністю адекватно тільки людиною, яка знаходиться у цій грі, а для інших, тобто для людей, які грають у інші ігри, або зовсім не грають, ця етика набуватиме різних інтерпретацій – вона може здаватись: чимось цікавим; химерним проявом людської діяльності; порушенням загальнолюдської моралі; засобом руйнування культури; чи, взагалі, чимось неетичним.

Які ж причини того, що самостійно напрацьоване у внутрішній грі стає неетичним, потрапляючи в сферу суспільних відносин. Для того, щоб розкрити це питання, звернемось до “світу-для-себе” і розглянемо його як основу внутрішньої гри з мовою та гри в мові. Ця гра первинно проявляється і отримує розвиток як особливість світосприйняття людини. Світосприйняття людини багато в чому залежить від тих ціннісних орієнтацій, які людина визначає для себе як керівні принципи. Отже, тут ми стикаємось з структурами, які посідають одне з важливих місце при визначенні “Я”-концепції, яку створює людина для себе.

Відповідно до Я-концепції, викладеної О. Гуменюк в статті “Я-концепція в плані соціального довкілля” – “Я-концепція – це не лише переконання про теперішній стан нашої життєдіяльності, а й потенційний і імовірно бажаний” [3, с.135]. Особистість, відповідно до такого пояснення особливостей дисгармонійності індивіда, розвивається в середині певної культури і ця культура формує, обмежує, обумовлює, та певним чином створює Я-концепцію (первісне виховання дитини в суспільстві до деякого усвідомлення нею існування всередині неї “світу для себе” і розуміння необхідності творити його), причому це Я-відчуття створюється так, що це Я стає самобутнім якраз в цьому ціннісному середовищі. Адже, культура спричинює поведінку своїх представників, їх думки та відчуття власної “Я-концепції” [3, с.138].

Але, для того, щоб певним чином перетворити “Я-сприйняття” індивіда в “Я-свідомості” має вже існувати визначена внутрішня структура та принципи, якими буде керуватись особистість для визначення “Я”-концепції. Якими ж структурами обумовлюється розвиток внутрішнього світу особистості та яким принципом керується людина при доборі явищ для створення “Я”-концепції?

Звернемо увагу на таку особливість індивідуальності як “світ-для-себе”. “Світ-для-себе” – це напівсвідомий, напівнеусвідомлюваний простір внутрішнього світу індивіда, який характеризується вільною грою з феноменами (у значенні філософського поняття, явища, даного нам у досвіді переживання та усвідомлення суспільного формалізованого світу, чуттєвому освоєнні інформації, накопиченої суспільством у процесі його розвитку), запозиченими індивідом з суспільного та природного світу, вільним використанням принципу “подобається/не подобається; є джерелом переконань, принципів, ціннісних орієнтацій, мотивів (в тому числі і моральних).

Розглянемо як утворюються структури “світу-для-себе” та який вплив їх на формалізований суспільний світ та на моральні орієнтації індивіда.

Первинно “світ-для-себе” є чимось на кшталт соціокультурної програми, однак всі основні елементи цієї структури є недіяльними доти, доки людина не опиниться у просторі суспільних комунікацій. Структури “світу-для-себе” можуть розвинутись тільки якщо людина знаходиться в просторі соціальних взаємозв’язків, тобто присутні різноманітні форми взаємодії між індивідами. Слід також зауважити, що нормальне формування “світу-для-себе” як визначального чиннику внутрішньої творчості особистості можливо тільки при наявності постійної взаємодії з особистостями з розвиненим “світом-для-себе” з самого народження. При відсутності такої взаємодії процеси накопичення інформації не відбуваються, або відбуваються з недостатньою для формування повноцінної людської особистості інтенсивністю.

Слід зауважити, що кожна людина народжується унікальною, з унікальною психофізичною структурою, і, додам, не усвідомлюваними, нерозвиненими структурами “світу-для-себе”, які, можливо, закладаються на основі “генетичної пам’яті” та соціокультурної програми. В процесі виховання та соціалізації людина розвиває ці неусвідомлені структури і за допомогою “мови -для-себе” надає їм смислового оформлення, достатнього для їх існування в умовах “світу-для-себе”, де індивід творить ілюзорний світ, впроваджуючи в життя самі неймовірні (для інших, звичайно) можливості розвитку та взаємодії, на свій власний розсуд грає з цим ілюзорним, самостійно створеним світом. Розглянемо, яким чином це відбувається і як ці процеси впливають на моральні орієнтації особистості. Звичайно, ця схема не претендує на абсолютний принцип пояснення процесів становлення внутрішнього світу особистості і як кожна схема має свої недоліки.

Ми визначили що, народившись, людина має в наявності той простір, який потім буде заповнюватись інформацією, також існують і принципи відбору інформації, однак вони розвивають тоді, коли людина може вступати у взаємозв’язки з іншими. Тобто спочатку йде інтенсивний процес засвоєння всієї інформації, яка поступає з зовнішнього світу, без поділу її на прийнятну та неприйнятну. Процеси гри з отриманою інформацією також не відбуваються.

Однак, якщо людині забезпечується достатній рівень контактів з оточуючими, “світ-для-себе” поступово розвивається і ускладнюється. Особливо інтенсивний розвиток починається з того моменту, коли людина починає оволодівати мовою, яка прийнята для протікання взаємозв’язків у суспільстві. Скоріше за все, саме тоді і починають формуватись принципи “подобається/не подобається” – людина вже здатна виразити своє відношення до певного прояву зовнішнього світу. Однак, принципи вироблення відношення індивід ще не може пояснити, він просто постулює їх як “абсолютну” істину. Після того, як індивід набуває здатності бути зрозумілим іншим, тобто зв’язно виражати інформацію на мові комунікації в суспільстві починається новий етап: освоєння мовної гри. Слід зауважити, що внутрішня мовна гра ще знаходиться у зародковому стані, вона застосовується для перетворення деяких слів, складних для розуміння чи артикулювання, надання більш тісного зв’язку між поняття та предметом, тощо. Наводячи приклади, можна звернути увагу на такі конструкції, як: похідні від слова “собака” – “бака” і “апапейка”, “кішка” – “бізі”, дієслова “відкрити” – “окить”, “окивайся” і “окивашка” і ін. Так перетворюючи слова, індивід робить мову суспільства більш зрозумілою, однак пристосування носить прагматичний характер і індивід не отримує задоволення від процесу внутрішньої мовної гри. Однак, початок внутрішньої мовної гри є суттєвим етапом для розвитку індивіда. Він набуває здатності розуміти: пояснювати собі, що ж відбувається в суспільстві і визначати, звичайно ж на рівні свого розвитку чому інші поводять себе так, а не інакше. Таким чином ми можемо розмежувати зовнішні та внутрішні мовні ігри: зовнішні мовні ірги є пристосування для полегшення контактів у суспільстві, тобто з іншими; а внутрішні мовні ірги є інструментом пояснення, засвоєння та видозміни слів мови спілкування в суспільстві для потреб індивіда.

Процес пояснення пов’язаний з розвитком первинних логічних операцій, що відбуваються на основі побачених дій інших у подібних ситуаціях, причому ще відсутнє розмежування світу на живий та неживий: дії, що виконуються у світі живого, переносяться у світ неживого та навпаки: первинна картина світу передбачає олюднення всього побаченого та сприйнятого. Логічні операції дають змогу визначити соціальні ролі та стають поштовхом до “програвання” соціальних ролей. Індивід випробовує на відповідність всі сприйняти ним соціальні ролі та дії, необхідні для їх виконання. Г. Гадамер відображає цей процес, зосереджуючи увагу на причинах дитячої гри: “дитина починає грати, наслідуючи, при цьому вона на ділі затверджує своє знання і таким чином засвідчує себе” [1, с.159]. Суттєвою умовою тут є не тільки відчуття, що виникають у “світі-для-себе” – він ще недостатньо розвинутий для того, щоб бути джерелом власних переконань, а й ставлення оточуючих – ролі програються при присутності інших і відповідно до їх реакції індивід визначає відношення як до себе у цій ролі так і до інтерпретаторів-інших.

На всіх описаний етапах “світ-для-себе” заповнюється новою інформацією і проходить активізація принципів відбору. Однак, усвідомлення наявності цієї структури, що робить індивіда суттєво відмінним від інших – особистістю, не відбувається. Світ-для-себе” не виділяється як щось окреме – він вільно проявляється у зв’язках з іншими.

Зрозуміло, що розвиток індивіда не стоїть на місці. Індивід усвідомлює принципи відбору інформації, шліфує ці принципи, багато разів повторює ситуації вибору з метою визначення та закріплення принципів вибору, вдосконалює розуміння причинно-наслідкових зв’язків, створює нові логіко-асоціативні ряди, тощо.

Однак перетворення індивіда у особистість це не простий процес. І хоча у класичних визначеннях особистості здебільшого присутні такі ознаки як сукупність соціально значущих рис, які характеризують індивіда як члена суспільства, та прийняття тих суспільних та культурних відносин, які характеризують індивіда як члена спільності, слід зауважити, що набагато більш важливою характеристикою є початок широкого застосування принципів відбору інформації та протікання внутрішніх та зовнішніх мовних ігор.

Слід зауважити, що “світ-для-себе” розвивається доти, доки особистість здатна мислити, однак насичуватись новими феноменами він може тільки у спілкуванні. Спілкування є надзвичайно важливою операцією для смислового наповнення “світу-для-себе”. Людина змушена вступати у зв’язки з іншими людьми для того, щоб отримати нову інформацію, обмінятись вмістами “світів-для-себе” та виявити власні напрацювання. Тобто, смисли “світу-для-себе” можуть знаходить єдине своє зрозуміле для інших віддзеркалення, свою вербалізацію в мові, причому у формалізованому, суспільному її варіанті, оскільки мова, довільно сконструйована окремим індивідом для потреб його “світу-для-себе” не несе ніякого смислового навантаження для інших суб'єктів, можливих її інтерпретаторів. Така мова має значення, розкривається в грі значень тільки для свого творця, і, можливо, для тих, хто добре його (тобто творця мови), знає. Для інших суб'єктів така мова – нісенітниця, набір нічого не значущих звуків або символів.

Людство поки що не придумало інших способів творити “світ-для-себе”, як тільки за допомогою мови. Стаючи основою створення людиною думок про світ, а потім і конструювання власної картини світу, що веде до створення і усвідомлення “можливих світів”, тобто світів, створених за допомогою мови, але існуючих тільки в свідомості індивіда і вільно усвідомлюваних тільки цим індивідом. Створення таких конструктів свідомості стає можливим за допомогою гри з мовою, гри значень і інтерпретацій, конструювання в мовній реальності “світу-для-себе” індивіда таких феноменів, які не могли б, з різних причин, існувати в реальному світі. Під зовнішнім світом розуміється парадоксальний і хаотичний світ тривимірної реальності Землі, який людина намагається за допомогою мови схематизувати і систематизувати, що є важливою частиною процесу приведення цього світу до стану, за якого його можливо пізнати. Тому слід наголосити, що мова кожної людини творить особливий, строго індивідуальний світ, що характеризується принциповою не-схожістю на світ соціуму. В “світі-для-себе” індивіда мова стає співбесідником особистості в процесі конструювання реальності індивідуального внутрішнього світу, тієї смислової ігрової основи, на яку людина спирається, створюючи внутрішній світ.

Отже, “мова-для-себе” – це такий варіант суспільної мови, який за допомогою вище згаданих процесів гри з смислами, визначеннями, тлумаченнями, комбінаціями знаків, тощо, і є важливою і найбільш усвідомлюваною частиною “світу-для-себе” особистості, який існує одночасно і свідомо і неусвідомлено. Дійсно, вносячи в “світ-для-себе” яку-небудь нову інформацію, людина робить це майже неусвідомлено, за принципом “мені це подобається”. Саме механізм “подобання”, тобто виникнення приємних внутрішніх відчуттів в ситуації “зустрічі” з чимось новим не є структурою свідомості індивіда, і, на нашу думку, залежить від до кінця не усвідомлюваних самою людиною структур її власної внутрішньої духовної організації.

Вступаючи в комунікацію, людина залучається до суспільних норм, цінностей і ін., тобто до формалізованих виразів закономірностей і законів функціонування суспільства. “Світ-для-себе” стає “полігоном” для випробування привнесених і усвідомлених суспільних феноменів, тобто індивід у вільній грі з мовою переробляє ці конструкції під себе, відповідно до тих правил, які він запозичив з суспільного світу, і намагається витлумачити і пристосувати до себе. Таким чином, “світ-для-себе” стає місцем, де діють закони, довільно встановлені самим індивідом. Саме у “світі-для-себе” етос гри може довільно перетворюватись в етос мови і навпаки.

Взагалі, етос мови – є сукупністю певних норм, принципів, правил, цінностей, завдяки яким люди здатні спілкуватись, дотримуючись певних норм, цінностей, ідеалів. У “світі-для-себе” індивіда діють довільні закони, принципи, норми, які подобаються людині і є виявленням її відношення до світу, до інших, до самої себе. Цей вигаданий світ є “кривим віддзеркаленням” світу зовнішнього, тобто він несе в собі “віддзеркалення-для-себе” (“Я” індивіда) тієї культури, в якій живе людина. Особистісний “світ-для-себе” в актах уяви, фантазії, осяяння, інсайту вільно розкриває себе свідомості і, переносячи свої продукти в сферу знання стає основою для творення особистістю принципово нового, такого, що раніше не мало місця в житті суспільства, але було створене на основі рекомбінації та багаторазових “віддзеркалень” зовнішнього світу в “світі-для-себе” і самого цього світу в ньому ж самому.

Визначимо, що етос мови “світу-для-себе” людини твориться людиною “граючись”, тобто у грі вільних інтерпретації, накладанні на ситуації, чи процес, явище, вимогу, норму канви того розуміння як мови, так і “світу для себе”, яку людина собі створила. Тому, у етосі мови “світу-для-себе” можуть проявлятись якійсь ознаки гри, тому що діяльність, спрямована на створення чогось принципово нового, часто схожа з грою: так, існує вільний вияв свободи індивіда у створені смислів та інтерпретацій, існує певне задоволення від цієї діяльності, існує певний внутрішній порядок, якому повинно підпорядковуватись створення навіть чогось принципово нового. Тому, за деяких обставин, у мові “світу-для-себе”, вільно створеної людиною для розвитку свого власного світу, на основі, звичайно ж, мови суспільної, етос цієї мови може набувати деяких ознак гри.