Студопедия — ЕТАПІВ РОЗВИТКУ АНТИЧНOЇ ФІЛОСОФІЇ
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЕТАПІВ РОЗВИТКУ АНТИЧНOЇ ФІЛОСОФІЇ






У статті розглянуто питання генези самосвідомості людини, ознаменованої появою феномену філософського знання в античній Греції, а також виокремлені основні етапи розвитку античної думки. Показано, що всі вихідні питання філософії, спрямовані на зовнішній предметний світ, насправді свідчать про пошуки людиною основ свого буття й орієнтовані по своїй суті на внутрішній світ індивіда.

Звернення до античної філософії, аналіз учень позицій мислителів, які належать до різних шкіл, напрямків і періодів, співвіднесення їх із сучасністю виступає неодмінною ланкою в духовно-мораль­ному розвитку кожного покоління, пов'язаного з європейською культурою. Однак у європейській філософській традиції останніх десятиліть ця робота набуває все більше абстрактного і вузько акаде­мічного характеру. Проблема ставлення до античності з позицій її сучасного прочитання стало пред­метом лише вузького кола мислителів. Тут передусім можна назвати імена О.Лосєва, М.Гайдеґера, К.Поппера. З останніх публікацій зазначимо роботу В. Шестакова [5]. Проте не всі дослідження згада­них авторів відповідають канонам власне філософського аналізу. Якщо в працях Гайдеґера ми зустрі­чаємо розгорнуту постановку й детальну подальшу розробку питання актуалізації античної спадщини, наведені в контексті строгого філософського дискурсу, то Поппер діє винятково в ключі ідеологізації всієї філософської традиції, тим самим девальвуючи її змістовність. О.Лосєв розглядає філософію античного періоду надзвичайно глибоко й детально; при цьому він дає розгорнуте трактування тверджень давньогрецьких мислителів, однак періодично в його оцінках прозирає світо­глядна й методологічна деформація, що визначалася ідеологічними настановами й політичною свідомістю його часу. Не уникли цього недоліку й деякі пострадянські автори. Все це не спонукає до зміцнення акцентів аналізу власне античної традиції, так і всієї історії філософії досить, що є актуальним і своєчасним.

Метою статті є спроба дослідити початок античної філософії, розглянутої як розгортання самосвідомості індивіда у зв'язку з основними етапами грецької філософії.

Під античною філософією розуміється передусім філософія стародавніх греків, тож хронологічно близька давньоcхiдна філософія до кола нашого дослідження не входить. Це пов'язано передусім близькістю культурної античної традиції й сучасної європейської цивілізації. Адже Давньогрецька філософія є одним з наріжних каменів сучасної культури, й без неї остання не може бути зрозуміла належною мірою.

Генезис філософії – це перехід від передісторії філософії до її історії. Можна говорити про передфілософські форми думки, в яких усвідомлення людини ще не вийшло на рівень абстрактно-теоретичного й систематичного умогляду, але питання буття людини в його універсально-космічних характеристиках уже постає. Отже, сам початок філософії не був несподіваним й іншими словами, можна сказати, що певна філософія до філософії вже була. Це полегшує завдання виявлення причин й умов її генезису, оскільки, на наш погляд, зникає проблема переходу релігійних і міфологічних форм свідомості у філософські побудови. Якщо ж ми віднесемо виникнення філософії до відповіді грецького суспільства на нові потреби соціально-політичного життя, то це буде хибною спробою. Філософія не пов'язана (принаймні безпосередньо) з виразною її детермінацією якимись реаліями зовнішнього матеріального життя. Якщо філософія не може математично точно доводити свої твердження, то вона не може також “виводити” їх з матеріальної дійсності.

На користь нашого міркування пошлемося на думку Мамардашвілі: “…Ми маємо справу із проблемою мислення, – каже він, – яка містить у собі визначення людиною свого місця у світі, з огляду на те, що такого місця вона не має. Немає ніякої натуральної причини, природної послідовності подій, що породжувала б у людині думку” [3, бесіда 6]. Саме так, мислення є “неприродним” явищем духу людини й воно не випливає з доконечністю зі сформованих зовнішніх умов. Ту ж ідею знаходимо в іспанського мислителя Ортеги-і-Гассета, який стверджував, що філософія не повинна доводити істину на прикладі життя, навпаки, вона повинна доводити істину для того, щоб наше життя знайшло дійсність. Слово “доводити” тут вжито не в прямому значенні дедуктивного висновку, а в тому розумінні, що філософія вводить істину в життя й тим наповнює її. В цих судженнях чітко звучить той складник філософського знання, що визначає його у сфері саме метафізичного буття. Вона є не побічним і випадковим моментом у філософії, а провідним компонентом думки, що формує її власне початкове джерело.

Філософія знає життя в незрівнянно більш широких і далеких перспективах, тож власне матеріально-тілесна сторона відходить на другий план. Поверхнева “слабка” філософія побачить у цьому можливість взагалі відкинути цю сторону, але реально ніколи цього не зробить. Послідовна гарна й глибока підійде до цього другого плану не як до такого, яким треба знехтувати, а перетворить його змістовність у значеннєві форми філософського дискурсу й включить у своє міркування, виходячи з позиції не протиставлення матеріального ідеальному, а їхнього поняттєвого узгодження.

Тема витоків функції пов`язана з досвідом мислення кожної людини, і ми можемо цілком коректно співвіднести початок мислення у свідомості окремого індивіда (згідно з принципом діалектичної тотожності онто- і філогенезу) із початком суспільно-історичним. Проаналізувавши власні процеси мислення саме в ракурсі їхнього початку, ми зможемо сказати точніше й про початок історичний. Сам початок (думки) являє собою для логічного міркування загадку. Початок непроникний чистою логікою, оскільки вона оперує формальними поняттями, за змістом чітко відділеними одне від одного. Але якщо поділ присутній у самому використовуваному апараті мислиннєвих засобів, то він з розглянутої теми не може бути вилученим. Тому з таким поняттєвим забезпеченням ніколи не вдається розкрити таємницю генезису нового змісту/явища/процесу.

Як бути? Відповідь ми читаємо в Гегеля: людина мислить завжди. Немає початку думки! Це найважливіший результат. Думка не переривається, але має різні складники, один з яких репрезентує її обмежену розумову-дискретну сторону, інший – загальну, інтуїтивно-континуальну. Їхнє поєднання дає варіанти раціонального міркування. Людина мислить завжди, але прихильник “філософської моди” про це не знає, хоча може тисячі разів читати це в текстах. Він не виявляє цього факту на підставі власного досвіду, не в змозі включити його в картину своїх поглядів. У нашій (і гегелівській) відповіді присутній прихований висновок: якщо людина не мислить, то це вже назавжди.

Потреба осмислювати своє індивідуальне життя, світ, що оточує нас, пронизує сутність людини, що для певної частини людей засвідчує початок філософування.

“Процес пізнання можна розглядати по-різному. В одному випадку можна рухатися від знання до розуміння. В іншому випадку причиною руху може стати пошук такого знання, що здатне пояснити смисл життя, що приносить умиротворення й спокій”, – пише В.Вандишев [1, с.20].

Аристотель чітко розумів, що філософія вища за практичну “користь”: “...до знання стали прагнути заради розуміння, а не заради якоїсь користі....І так само як вільною називаємо ми ту людину, яка живе заради самої себе, а не для іншої, точно так само й ця наука єдино вільна, тому що вона одна існує заради самої себе” (Мет., 982b 20). Гегель визначав філософію як “самосвідомість епохи”, але варто розуміти, що ця самосвідомість, тобто розуміння своїх власних умов існування, є надбанням не великих груп людей, тим більше не “народних мас”, а справа або поодинокого філософа, або, принаймні невеликої групи мислителів філософів.

Перші філософські уявлення в навчальній літературі нерідко характеризуються як “наївні”, як “стихійний матеріалізм”. Такі оцінки вкоренилися як у вітчизняній марксистській традиції, так і у світовий, і в цей час вони повинні бути переглянуті. Термін “наївний” взагалі є суто психологічне визначення і вживається на противагу “знаючий” й “досвідчений”. Таке визначення, отже вибудовує у свідомості лінію прогресивного сходження від наївної античності з її спрощеністю й примітивізмом до знаючої сучасності. Тут якраз і проявляється помилка, про яку йшлося раніше – абсолютизація сучасності. Всі колишні вчення при цьому вважаються такими, що ведуть саме до сучасних уявлень, у цьому випадку вони оцінюються як істинні й прогресивні. Оскільки ж так звані “сучасні уявлення” не є щось однозначне й однорідне, і для різних культур, народів, ідеологій вони різні, то, відповідно, різними будуть й оцінки попередніх учень. У цілому ж такі оцінки взагалі позбавлені реального змісту й перебувають за межами власне філософії.

Часто використовуване сполучення “стихійний матеріалізм” також позбавлений змісту, оскільки “стихійний” означає такий, що відбувається поза свідомістю людини й незалежно від неї, тобто мимовільно, як суто природний процес, а “матеріалізм” є позначення філософського напрямку, який, оскільки він філософський, завжди нібито реалізується цілком усвідомлено, в пізнавальному зусиллі, розвиваючи абстрактне мислення, а отже тут не може бути якої-небудь мимовільності. Така характеристика надає матеріалізму помітного фізіологічного відтінку й, представляючи його як щось “природне”, робить, тим самим, йому погану послугу: виходить так, що абстрактне філософське мислення не “природне” й навіть не є неодмінним для функціонування людського суспільства, воно надлишкове й становить властиво людський початок, момент повної усвідомленості.

Втім, якщо все-таки користуватися визначенням “стихійний”, але робити це більш послідовно, то варто визнати, що можна говорити також і про “стихійний ідеалізм” греків, який був властивий їхнім поглядам не менше, ніж “матеріалізм”. Означає ж ця наявність уявлень про ціле й загальне (тобто ідеальне) як першорядне і головне щодо одиничних й окремих речей (матеріально-речовинного аспекту). Грецька й взагалі філософська думка хоче виразити єдність буття, сутнього, утвердити його цілісність і тому спрямовується за межі видимого й відчутного світу явищ, з приводу якого висловлюються ті або ті думки, в умоглядний світ істини. Але мова первісних міркувань на тему про вічне, визначальне й незмінне, природно, спирається на наявну повсякденну лексику з її простими, зримими уявленням й тому народжується оманливе відчуття щодо вихідної матеріалістичності філософських уявлень.

Більш прийнято користуватися в цьому випадку іншою термінологією, що покликана не вгадувати начебто остаточного характеру відповідей, а показує спрямованість і характерні риси філософської думки. Це, наприклад, кантівський термін “трансцендентальний”, що підкреслює перехідно-граничний характер філософського знання як умови раціонального розуміння взагалі.

Дві справи були улюбленими для людей впродовж усієї (а для греків особливо) її історії – це війна й торгівля. Але й філософування як вираження людської сутності, як її міра, повинне мати до них відношення. Адже процес філософування охоплює всю життєдіяльність людини, і повторювані способи життя говорять дещо про людину, її свідомості. У початковому становленні філософії особливу роль відіграє торгівля. Війна – заняття дуже небезпечне, і часу для філософування там не занадто багато. Проте у Мокшадгармі, філософському тексті Магабгарати, давньому індійському епосі, полководець веде перед битвою ряд бесід з мудрецем – рiши – про світобудову, пізнання, душу, життя...

Однак перші базові філософські категорії й одночасно принцип філософування виникають у Стародавній Греції у процесі торгівельної діяльності на мирній ринковій площі (агора). Тут ми бачимо таку форму спілкування, що не припускала насильства над співрозмовником, не провокувала агресію, а, навпаки, визначалася взаємною зацікавленістю сторін. Це прообраз майбутнього філософського діалогу, в якому зацікавленість зміщується від придбання потрібного товару до одержання досить відстороненої істини, що не має миттєвої користі.

Отже, в натуральному обміні товару на товар й ще більше в обміні на грошовий еквівалент спалахує іскра майбутньої раціональної духовності у вигляді універсальної першокатегорії, що тільки зароджується. Обмін припускає, що ми можемо зрівняти два зовсім різних предмети й привести їх до одного знаменника, спільного змістовного підсумку. Обмін у взаємному зусиллі сторін доводить до реалізації стану справедливості або прагне до цього. У процесі обміну кожний одержує бажане й обидва учасники опиняються у виграші. Так само відбувається при обміні ідеями. В принципі, за відсутності зовнішнього примусу, коли продавець міг змусити придбати товар, прагнення до справедливого обміну вдається здійснити. Зовнішнє насильство взагалі важко уявити в такій ситуації й, треба думати, торгівля вела саме до зміцнення усвідомлення стану справедливості. Справедливість стає першим соціальним архетипом, що управляє наступними соціальними установленнями й політичними діями. В ім'я соціальної справедливості, апелюючи до неї – демагогічно або щиро, – завжди в історії можна було підняти маси людей на бунти, повстання, революції. Так пов'язані між собою дві улюблені справи, війна й торгівля. Друга ідейно може живити першу, а війна здатна привести до розширення ринку збуту.

Шукана першокатегорія поки має лише внутрішньо відчутний вигляд, визначається певним специфічним відчуттям еквівалентності обміну. Два зовні різних предмети, які не можна зіставити ні за фізичними якостями, ні за матеріалом (наприклад, свійська твариною, обмінювалася на знаряддя праці), були побачені як еквівалентні, й це бачення стає початком умогляду. Робиться це, зрозуміло, не розумовим шляхом логічних абстракцій, а вловлюється інтуїтивно, тому ми й кажемо – відчуття, вигляд. Тим-то початок дії розуму супроводжується відчуттям справедливості чиненого й, отже, виглядає як належне й доконечне. Далі нерозкрита змістовність практичної еквівалентності починає своє значеннєве зростання, поступово конкретизуючись у близьких поняттях. Наступний етап розгортання еквівалентності – уявлення про рівність, ідея якої в першу чергу відіб'ється на рівні суспільно-політичного устрою. Адже рівність тут ми маємо не в натуральному вигляді схожих або взагалі тотожних предметів, а у відірваному змісті процедури порівняння, що призводить до збігу різних предметів за ідеальною шкалою задоволення потреб. Матеріальна річ починає жити у формах ідеальності, які доповнюють її натуральну природність. Рівність далі модифікується в поняття тотожності, що є вже суто абстрактним і знаходиться в основі математики. На цьому етапі формується абстрактна думка, що починає жити відносно незалежно від природної основи. Тотожність у свою чергу виражає найважливіше поняття античності – єдність, що є вже не абстрактна думка, але думка, що одержала через пізнання свідомістю свою конкретність. Твердження про єдність людини й Космосу, про єдність світу як такого виражено вже в перших філософських судженнях. Це і абсолютно абстрактна теза, що не може бути підтверджена спостереженнями й прямо доведена, але й конкретна, що позитивно працює в пізнанні. Із цього моменту можна починати відлік появи здатної до узагальнень і конкретизації раціональної думки. Це джерело й філософії, й майбутнього точного наукового знання. На рівні усвідомлення предметної тотожності з'являється думка, що протистоїть емпіричній даності, оскільки зовнішньо все вiдмiнне, а не тотожне. Думка рухається від видимості й очевидності уявлення до ідеї, змісту, пов’язаності предметного змісту, а далі починає відходити й від самої предметної наочності.

Відкриття-встановлення єдності світу виводить людину на рівень розуміння змісту. Тут починається формування базових онтологічних екзистенціалів життя людини – волі й доконечності, що в діалектичній єдності виражає уявлення про час, з одного боку як фатуму й долі, а з іншого боку – як особистісного зусилля героя, що триває в часі, але вільного тому, що він не ухиляється від ударів космічної долі й знаходить сили протистояти їй.

Період ранньогрецької філософії з кінця VІІ-го до середини V-го століть до н.е. називається періодом ранньої класики. Чимало мислителів (зокрема, Ф.Ніцше, М.Гайдеґер) вбачають у цьому часі найбільш істотні й фундаментальні досягнення античності у сфері становлення філософського мислення, формулювання провідних проблем й їх цілком певного, чітко вираженого розв’язання. Принципи, якими керується філософське (тобто послідовно-логічне, раціональне) мислення, що постає, тут ще не завжди продумуються як окремий предмет пізнання, однак, використовуються послідовно й несуперечливо. Це говорить про те, що ці принципи (натхненність і розумність Космосу, несуперечність міркування, єдність і незнищенність усього сутнього, симетрія світобудови, відповідність космосу й мікрокосмосу, тотожність матеріального й ідеального) для ранніх греків були чимось цілком ясним і зрозумілим, що не потребувало спеціального вивчення.

Ці принципи становили найбільш глибоку, інтуїтивну основу світогляду античності, й наступний історико-культурний розвиток показав їхню життєвість і виняткову плодотворність у розумінні людиною світу й самої себе. Понад те, чимало провідних учених ХХ століття відзначали неминущу роль античності (особливо її концепції атомізму) для формування основ сучасних наукових уявлень. “Наш час саме збирає врожай, посіяний грецькими атомістами”, – писав М.Борн.

Водночас греки не приділяли особливої уваги ретельній розробці теорії пізнання, задовольняючись простим принциповим поділом знання на думку й істину. До істини філософ підходить індивідуально-особистісно й теоретизація етапів її пізнання грекам не була потрібна, на відміну від східних концептуально-узагальнюючих систем, де питання пізнання були актуальні (наприклад, у буддизмі й джайнізмі). Можливо, це пояснюється тим, що в Греції мислитель був, так би мовити, “товаром” штучного вироблення, ручної роботи, а на Сході існували громади, монастирі, де практика мислення не представляла рід окремих занять, а була залучена у всю сукупну діяльність людини, і це відзначалося відносною масовістю. Там, де є безліч слухачів, потрібна диференціація аудиторії, уміння провести кожного по етапах пізнання. Грецькі філософи періоду ранньої класики не зважали на потреби аудиторії, сповідуючи принцип “хто хоче – той зрозуміє”. Справді, філософські школи Греції (за винятком піфагорійського союзу) не несли релігійного забарвлення і були явищем елітарним, туди йшли ті, хто вже відчув у своїй душі тягу до позамежного й такого, що перевищує все сутнє, хто відчув потребу в самовизначенні, тобто люди, які вже володіли певним досвідом містичного сприйняття цілісності світу й бажали цей досвід зрозуміти.

В античних мислителів, з огляду на комплексний характер їхніх навчань, слід відокремлювати власне натурфілософський компонент, спрямований на пізнання зовнішньої для людини природи, від їхніх філософських висловлювань. Перше – натурфілософія – поряд з точними й правильними спостереженнями й уявленнями (наприклад, про еволюцію природи, причини сонячних і місячних затемнень) містить чимало елементів як омани і помилкових думок, так і довільних здогадів. Цю сторону не можна змішувати з філософськими, абстрактними й узагальнюючими судженнями.

У власне філософській частині також треба розрізняти два аспекти: 1) те, що висловлено по суті, в повному обсязі можливих контекстів і трактувань й 2) власне розуміння мислителем своїх же суджень. Найцікавішим є перший аспект, саме він визначає роль і місце тих чи тих уявлень в історії й культурі. Доволі часто власні судження щодо існуючого рівня натурфілософських знань філософ трактував неповно, спрощено. Цей аспект також більш цікавий для історичного аналізу еволюції знання, однак й для філософії має другорядне значення.

Поділ між цими аспектами далеко не завжди можна провести, не треба прагнути до обов'язкового розмежування, що в цьому випадку буде носити формальний характер. Філософський текст сам підказує, де і як іде поділ. Приблизно можна вказати такий критерій: перший аспект переважно звучить ствердно – без інтерпретацій він має самодостатність; другий аспект складається з міркувань й (роз) тлумачень, перший – короткий, другий – розлогий; перший не має потреби в розумінні, не докладає зусиль бути зрозумілим, другий – хоче бути зрозумілим, прийнятим й оціненим. Гірше за все, коли філософ, досягнувши й висловивши універсальну формулу розуміння, прагне для ясності “заземлити” її зміст, обмеживши контекстом мови просторово-часових, механічних відношень. У цьому випадку він деформує (щоб не сказати гірше – псує) всю свою попередню роботу, робить її марною, тому що приходить у результаті до ідеології й гасел.

Отже, це виявляє потребу в чітко спрямованому методологічному підході, що дозволяє виділяти невичерпний творчий компонент учень, живу й плідну їхню частину, що залишається сучасною й актуальною серед безлічі випадкових думок, що не виправдали припущень, й історично минущих поглядів. Такий підхід вимагає власних зусиль дослідника, оскільки в підручниках з філософії нерідко дається просто деяка сума відомостей, де все змішано (так, у підручниках філософія представлена в іменах, і те, що зробив цей індивід, віднесений традицією до філософії, те все філософією і вважається, при цьому збирається все відоме з цього приводу, але із цього лише якась частка стосується філософії) і повторюється раз у раз традиційний погляд на античність як “наївну”, “стихійну” і т.д. Якщо можна говорити про “наївність” давніх мислителів, те не в плані їхнього протиставлення нашому нібито більш “досвідченому” розумінню, а маючи на увазі вміння виразити найскладніші сторони, проблеми й питання буття і пізнання в простій, зрозумілій формі з мінімальним набором спеціальних термінів. Ця наївність є простотою мудрості, що не терпить позірної ускладненості й надуманої термінології. І “стихійність” ранніх філософів означає не те, що вони мислили наче несвідомо – у чому ж тоді їхнє досягнення? – а те, що інтуїтивна цілісність їхнього світосприйняття й відкритість буттю була дана їм із самого початку й не потребувала раціонального спеціального обговорення. Зрештою, така “стихійність” є в будь-якій формі мислення, яким біологічним і раціональним воно б не було. І справді, якщо продумувати найзагальніші принципи формування мислення, то це не можна зробити інакше, як з погляду більш загальних принципів, якщо ми хочемо мислити обґрунтовано й впорядковано. Але річ у тому, що більш загальних принципів тут висунути не можна, можна лише говорити про інші загальні принципи. Однак тоді наша критика являє собою тільки проекцію іншого змісту в існуючі рамки, й те, що не вписується в них, те і критикується як неістинне.

Цю періодизацію будемо проводити, дотримуючись поглядів О.Лосєва, що фундаментально дослідив весь античний період і виділив основні закономірні етапи й принципи [2].

Класичний період, крім ранньої класики, включає етапи середньої класики (друга половина V ст. до н.е.), представленої творчістю софістів і Сократа; зрілої класики, пов'язаної з ім'ям Платона (427-347 р. до н.е.); пізньої класики, вираженої в працях Аристотеля (384-322 р. до н.е.). Ці назви – рання, середня, зріла, пізня – умовні, їх не слід розуміти надто буквально. Вони розділяються за темами і способами філософування, але не за якістю, й можуть бути просто пронумеровані.

Основні принципи й уявлення, що розвивають у ранньокласичному періоді, такі: це вчення про споконвічні стихії, про вічну й нерухому субстанцію, про одушевлений і розумний Космос, що рухає сам себе, самосуперечливість сутнього, єдність й боротьбу протилежностей, становлення; відбувається ототожнення тілесно-чуттєвих елементів й абстрактних понять, висловлення носять образний і метафоричний характер, виникає діалектика (практика послідовних міркувань) відносності, випадковості й доконечності, одного і множини, вічного й тимчасового.

Зазначене ототожнення чуттєвих елементів й абстрактних понять треба розуміти так (прямий зміст тут неможливий), що роль ще не сформованих абстрактних понять беруть на себе слова з розмовної повсякденної практики. Існує практика розуміння терміна через його етимологію. Завжди виявляється, що найвідірваніші за семантикою слова колись мали зовсім відчутний, земний зміст. Але це говорить тільки про їхній генезис, тобто свідчить про використовуваний діапазон значень побічно, і зводити цей діапазон до знайденого першозначення в жодному разі не можна.

Хоча питання про людину, суспільство в зазначений період маються на увазі, але явно не ставляться. Це відбувається не тому, що греки в той час до цих питань ще “не доросли”, а з огляду на достатню для них інтуїтивну ясність. Крім того, ми можемо говорити тільки про ті фрагменти вчень, які збереглися, й змушені характеризувати епоху тільки за ними. А тут у нас про людину й суспільство є лише спорадичні висловлення Геракліта. Проте можна досить упевнено стверджувати про наявність цих тем, однак, подібно до теорії пізнання – вони були зрозумілі і тому не вимагали спеціальної уваги.

Середня класика розвиває дискурсивний, тобто розумовий підхід до речей. Інтуїцію ранньокласичесного періоду змінює формально-логічна зв’язність міркувань. Софісти звертали увагу передусім на зовнішню правильність міркувань, поєднуючи з нею парадоксальний зміст, не прагнучи, по суті, до осягнення об'єктивної істини. Розвивається розуміння суб'єктивно-людського боку дійсності. Софісти, говорячи про істину, зверталися до людини, прагнучи осягти саме цю сторону буття. Їх цікавила істина людського, а не знеособлено-космічного буття. Крім софістів, до цієї епохи відноситься життя й учення Сократа. Проблема самосвідомості людини в аспекті розуміння нею джерел логічно зв'язаної думки стає головною; інтерес до суджень про природні феномени, устрій Космосу слабшає й відходить на другий план. Зріла класика виражає розроблену діалектику ідеї й матерії. Матерія трактується як повна безформність, невизначеність і випадковість. Ідеї виражають організуючий, значеннєвий, об'єднуючий й доконечний бік дійсності. Пізня класика – підсумок усього класичного періоду. Вона містить у собі узагальнення, опис і визначення, деталізацію термінології й осмислення категоріального апарату раціонального мислення, всеохопні умоглядно-пояснювальні системи, що включають у себе й емпіричний матеріал спостережень та фіксації як природного, так і соціального буття.

Наступний період, що приходить на зміну класиці, називається еліністичним. Іноді цей етап називається римсько-еліністичною філософією. Для стислості, однак, досить однієї назви – елінізм, тим більше, що римляни не внесли у філософію греків принципово нового змісту. Принципова розбіжність між класикою й елінізмом лежить у соціально-політичній сфері. Полісний устрій грецьких міст із відповідним типом індивіда змінюється на величезні державні утворення, де колишній спосіб самовизначення людини вже не знаходить місця. Так радикально змінений соціум чинить тиск на людину, що себе відкрила, й та повинна зберегтися, продовживши шлях самопізнання. Тому на перше місце виходить осмислення практичного боку життя, формування адекватних людині типів поведінки, які слід зрозуміти й відпрацьовувати шляхом неухильного самовиховання.

З елітарного заняття, на яке суспільство дивилося з підозрою, на кілька століть філософія перетворюється (до виникнення й становлення християнства) на порівняно масову й життєво важливу форму діяльності, у якій головна роль належить виробленню стійкості людини, що самовизначається. Така діяльність має в суспільстві характер забезпечення індивідів внутрішнім простором їхньої недоторканності. Причому в цей час філософія зуміла втриматися у власних межах, не стаючи на службу ні релігії, ні натурфілософії.

У цей час виділяються ранній елінізм (ІV-І ст. до н.е.), основні напрямки – стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм; середній елінізм (І ст. до н.е. – І ст. н.е.) – перехідний період, що не має у філософії самостійного значення, і пізній елінізм (І-V ст.), сутність якого оформилася в неоплатонізмі (ІІІ-V ст.), що поєднує вчення платонізму, арістотелізму й стоїцизму. Неоплатонізм стає підсумком усього 1200-літнього розвитку античної філософії.

Ранній елінізм розвиває трактування Космосу як об'єктивної й водночас суб'єктивної людської даності. У ньому відбувається відкриття значеннєвої нейтральності речей (зміст речі нейтральний до її реального існування); філософія прагне досягти практичної осмисленої дії, виробляє конкретні етичні орієнтири життєвого світу, поєднує вчення про людину й Космос, утверджує збіг етосу й фюзіса, відмовляється від пізнання (скептицизм) зовнішнього світу і утверджує стан атараксії, незворушності як основної мети людини. Середній елінізм характеризується формуванням стоїчного платонізму, світ ідей Платона включається до складу Космосу. Космос тут не тільки одушевлений, а й інтелектуально одухотворений. Пізній елінізм представлений діалектично-раціональною міфологією, що має три провідні категорії – Розум, Душа, Одно. Тут розвивається вчення про Одно, відбувається свідомий збіг філософії й міфології, акцентується роль містичного досвіду і завершується універсальний духовний синтез античної культури думки.

Така схема головних періодів античної філософії. Вона в основному наслідує періодизацію О.Лосєва й не включає у свій опис характеристику часу, волі й доконечності – таку змістовність потрібно ще виділити й розробити. Тому перед нами лише початковий начерк схематики грецької думки, де дані її явні риси так, як вони фігурують в існуючій традиції.

Час, воля й доконечність – особливі категорії, це архетипічні першопоняття, точніше, метаморфози й огортання одного Першопоняття – Єдності. Їхній розгляд і тлумачення для філософії становлять завдання самопізнання в її глибинній і центральній ланці. Саме з цієї причини вони далеко не завжди фігурують у дослідженнях у явному вигляді.

Єдність світу, що вводить самоподолання в життя людини, визначає й власне її свідомість як самосвідомість. Початок самосвідомості, що дає відлік волі буття людини, виступає як протистояння емпіричному світу й опір силі тиску його матеріальної доконечності. Але тут залишається ще багато прихованих та явних форм залежності людини, саме внаслідок його відштовхування від навколишнього матеріального світу. Процес відштовхування завжди робить суб'єкта залежним від того, від чого воно відбувається. Протистояння світу обмежує людину й змушує її нерідко марно розтрачувати свої сили. Воно саме вимагає подолання й виводить на наступний етап розвитку свідомості й волі – на самостояння. Філософи знають про нього від самого початку. Розглянута схематика основних етапів розвитку античної думки повторює вихідні раціоналістичні нормативи грецької думки.

 







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 540. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Шрифт зодчего Шрифт зодчего состоит из прописных (заглавных), строчных букв и цифр...

Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Виды нарушений опорно-двигательного аппарата у детей В общеупотребительном значении нарушение опорно-двигательного аппарата (ОДА) идентифицируется с нарушениями двигательных функций и определенными органическими поражениями (дефектами)...

Особенности массовой коммуникации Развитие средств связи и информации привело к возникновению явления массовой коммуникации...

Тема: Изучение приспособленности организмов к среде обитания Цель:выяснить механизм образования приспособлений к среде обитания и их относительный характер, сделать вывод о том, что приспособленность – результат действия естественного отбора...

Медицинская документация родильного дома Учетные формы родильного дома № 111/у Индивидуальная карта беременной и родильницы № 113/у Обменная карта родильного дома...

Основные разделы работы участкового врача-педиатра Ведущей фигурой в организации внебольничной помощи детям является участковый врач-педиатр детской городской поликлиники...

Ученые, внесшие большой вклад в развитие науки биологии Краткая история развития биологии. Чарльз Дарвин (1809 -1882)- основной труд « О происхождении видов путем естественного отбора или Сохранение благоприятствующих пород в борьбе за жизнь»...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.013 сек.) русская версия | украинская версия