КОНЦЕПЦІЙ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ ТА ЇЇ МОВИ

 

У статті розглядається проблема впливу людського чинника на розвиток мови, показано, що тенденції розвитку наукової думки кожної епохи визначають характер інтерпритації взаємозв’язку людини та її мови.

Залежно від етапів розвитку суспільства змінюється усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення до цього світу й до себе, до своїх намірів та їх реалізацій. Світогляд людини як не просто знання про людину та світ, а й оцінка людиною світу й самої себе еволюціонує разом із суспільством. Вважається, що людство має декілька аргументів на користь своєї природної вищості, які відображені у трьох релігійно-філософських поглядах на світ: 1) іудейсько-християнський погляд, згідно з яким людина поставлена Богом на вищий щабель, адже вона створена за його подобою; 2) погляд греків, за яким людина, будучи раціональним створінням, є вищою стосовно рослин і тварин за своєю природою; 3) і, нарешті, картезіанський погляд бачить цінність людини в її душі, якої не мають рослини і тварини [12].

Еволюція загальної теорії мови, яка розглядається в координатах світу і людини, тісно пов’язана з поетапним розвитком суспільства і, беззаперечно, зі зростаючою автономністю людини у світі. Наука про мову в пошуках свого предмета дослідження потребує філософських передумов розуміння і ролі мови серед інших явищ дійсності, вона не може бути осторонь основного питання філософії, вчення про загальні принципи буття і пізнання, про відношення людини до світу – питання про співвідношення мислення і буття, духовного та матеріального, ідеального та об’єктивного [див.: 11, с.12-13; 19, с.20-21]. Упродовж усього свого розвитку мовознавство йшло поруч із філософією, намагаючись пояснити природу такого складного феномену як мова, а особливо її співвідношення з людиною та об’єктивною дійсністю, тому, на нашу думку, доцільно буде звернутись до основних історичних віх розвитку філософської думки, зупинитися зокрема на філософських трактуваннях проблеми людини та її мови.

Виокремлення людини з оточуючого світу та визначення їй окремого місця у світі прослідковується вже в античності. Людина, ще дикун, інтуїтивно у своїй практичній діяльності, будучи фізичним тілом, починає вирізняти себе з-поміж інших тіл природи. Античні філософи вибудовують шкалу досконалості, яка піднімається від неживих об’єктів до рослин, потім до тварин, і, врешті, до людей. Так, Аристотель вважає, що рослини існують для тварин, а тварини – для людини. У творах Аристотеля людська вищість над іншими істотами аргументується тим, що людині притаманна мова: “Тільки людина з усіх живих істот наділена мовою. Голос, яким можна виразити печаль і радість, притаманний також іншим тваринам, тому що всі природні властивості розвинуті настільки, що вони можуть відчувати і радість, і печаль, і передавати свої почуття один одному. Але мова здатна виражати і те, що корисне, і те, що некорисне, так як і те, що справедливе, і те, що несправедливе” [2, с.64].

В античній думці окремо питання мови майже не розглядається: “Категорії буття, мислення і мови усвідомлюються античною філософією в їх єдності, але дуже нечітко у їх протиставленні” [20, с.26]. Це пояснюється характерним для того періоду міфологічним уявленням про світ. Міфологія як світоглядна форма характеризується синкретичним, тобто нерозчленованим поглядом на суб’єкт і об’єкт, які тісно пов’язані між собою. Це призводить до одухотворення природи, природні сили ототожнюються з людськими, а сама людина ще нездатна усвідомити свою індивідуальність. Найдавніша форма існування людської свідомості характеризується майже повною відсутністю розуміння діяльного, творчого суб’єкта пізнання. Безособистісне, віщунське, чуттєво-матеріальне світорозуміння, при нерозчленованості людини і природи виносить на перший план природу, а в людині вбачають тільки її частину [1, с.80, 83]. Нероздільність людини і космосу призводить до розуміння людини як прояву природи, а не як особистості. “У міфології правлячим суб’єктом є космос і процеси, які відбуваються в ньому. Людина тільки об’єкт дій персоніфікованого космосу” [22, с.26].

Таким чином, в античності панує нероздільність, синкретизм у трактуванні поняття буття, мислення і мови. Мова бачиться тільки як сукупність імен речей. Античні граматики розглядають мову і розум у єдності, вважаючи, що “будова слова, його здатність поєднуватись з іншими словами відображають будову речі (чи уявлення) і відношення між речами в реальному світі (чи в людському мисленні), залежать тільки від значення слова і ніяким чином від устрою мови як цілого” [20, с.23].

На зміну віщунському, міфологічному баченню світу приходить релігійно-філософський світогляд Середніх віків, який “під впливом християнського монотеїзму поєднує античний принцип речі, тіла з принципом особистості, суспільства, історії” [15, с.62]. На думку О.Лосєва, відмінність між античним і середньовічним світоглядом полягає у тому, що “античність – це принцип речі, тіла, природи і, нарешті, чуттєво-матеріального космосу, тоді як християнство – це принцип особистості, суспільства, історії, чи, конкретніше, створення космосу надкосмічною особистістю” [там само]. На зміну всесильному космосу приходить єдиний Бог, що не дає підстав говорити про самостійного чи дієвого суб’єкта, оскільки людина розглядається у контексті різних релігійних догм. Античні ідеї піддаються адаптації до релігійного світобачення. Відбувається десакралізація природи, що деякою мірою надає більшої автономності людині. У релігійних доктринах знаходимо елементи шкали досконалості, які були запропоновані античними філософами, а саме – господарем над природою є людина.

З усвідомленням протиставлення природи і людини, з одного боку, і неподільної єдності душі, розуму і слова в людині – з іншого, усвідомлюється і вторинність мови стосовно дійсності [11, с.15]. Єдність світу визначає єдність людського мислення й зумовлює єдність і універсальність граматичного устрою. Оскільки “природа речей і за виглядом, і за суттю однакова у всіх” [17, с.18], то й “логіка одна і та ж у всіх, як наслідок, і граматика” [17, с.14]. Відповідно, у Середньовіччі здійснюються спроби створити універсальну граматику, оскільки “універсальність реальності, яка сприймається і розуміється універсальним людським розумом, могла виражатись в універсальній мові” [8, с.236]. Про погляди середньовічних мислителів на мову та її взаємовідношення зі світом і людиною можна судити зі вчень отців церкви та філософів-модистів.

Розвиваючи античну теорію імені, середньовічні мислителі схиляються до думки, що “між об’єктом і його найменуванням незмінно стоїть той, заради кого існує знак, – творець і інтерпретатор знаку, тобто людина. Будь-який знак пов’язаний не безпосередньо з сутністю того, що називається, а з тим, що в цій сутності пізнано і названо людиною” [10, с.199]. Християнські отці церкви називають мову характерною рисою людини як істоти розумної, наділеної цим даром Богом. При цьому вважається все ж, що розум передує мові і “слово походить від думки і розуму” [10, c.169]. Думки такого змісту сприяли усвідомленню загальнолюдської природи, процесів людського мислення і загальної сутності мови.

Спираючись на думку Аристотеля про те, що люди мають однакову уяву про світ речей, незалежно від мови, якою вони говорять, учені Середньовіччя роблять спроби створити універсальну граматику мови. Так, у граматичних поглядах модистів мова розглядається як “певна автономна когерентна система, яка керується точними законами і наділена універсальністю, всезагальністю, зумовленою обов’язковим зв’язком мови з буттям і мисленням” [18, с.6]. Таким чином, мовний устрій зводиться до об’єктивної реальності. В пошуках пояснень мовного устрою модисти не замикаються в рамках самої мови, а виходячи з її відношень до об’єктивної дійсності, а також до внутрішнього світу людини, показують зумовленість людської свідомості і людської мови характеристиками тієї реальної дійсності, в якій живе і функціонує носій мови. Створена модистами перша універсальна граматика отримує онтологічне обґрунтування. Єдність світу визначає єдність людського мислення, а це зумовлює єдність і універсальність граматичного устрою мови. Таке визнання універсальності, всезагальності людської природи призвело до визнання всезагальності людського мислення і мови. В Середні віки звертається увага на прояв людського начала в мові, а точніше, загальнолюдського, тобто йдеться про всезагальну людську мову, носієм якої є людина як представник роду.

Тільки філософія періоду Відродження сконцентровує свою увагу на людині. Гуманістичний світогляд епохи Відродження наскрізь проникнутий безмежною вірою в людину, в її розум [11, с.15]. Якщо античність бере за основу природно-космічне життя людини, а в Середні віки над усім витає Бог, а людина бачиться тільки носієм гріховності, то у філософії Відродження людина виступає вже як вища цінність. Тут відкидається думка про нематеріальну субстанцію, яка керує світом. Незважаючи на розмаїття поглядів на природу людського пізнання і розуму, філософи XVII – XVIII століть визнають, що характерною ознакою людини є її розум, при чому єдиний для всіх людей. Тому пошук мовних універсалій базується на визнаній універсальності розуму, а причини лінгвістичного устрою починають шукати не в зовнішніх реаліях, а у внутрішньому світі людини.

У цей період філософська думка розвивається у двох напрямках: раціоналістичному та сенсуалістичному, відповідно, і в науці про мову складаються два напрямки: 1) раціоналістичний та 2) сенсуалістично-емпіричний.

Раціоналістичний підхід розвивається у контексті еволюції природничої науки, передусім математичної механіки Р.Декарта, І.Ньютона, та Г.Лейбніца. Нова форма світогляду людства – науковий світогляд – істотно вплинула на розгляд людини-суб’єкта. В існуванні суб’єкта “я” немає більше сумніву, адже сам сумнів і є підтвердженням існування “я” (cogito ergo sum). Рене Декарт, за аналогією з математичними аксіомами, робить протиставлення мислячої субстанції матеріальній субстанції. Для нього основною властивістю людини, яка робить її людиною, є її мислення, саме мислення виводить людину на перший план в об’єктивному світі. При цьому в основу ставиться принцип передачі думок через мову. Хоча потрібно зазначити, що Р.Декарт ніколи не мав на меті дати ґрунтовне трактування мови стосовно розуму чи душі людини, він проводить лише межу між людиною та твариною: “Тварини відрізняються від людини тим, що зовсім не мають розуму. Природа душі тварини істотно відрізняється від душі людини, і, не маючи розуму, вони не можуть мати і мови, яка їм непотрібна, оскільки не маючи розуму, вони не мають думок, які їм потрібно було б виражати” [9, с.50-52].

Визначення мови як засобу вираження універсальної думки є похідним від тези, що людина – це розумна істота і цим вирізняється з-поміж тваринного світу. За Р.Декартом, розум – вмістилище думки і творець мови, яка є її інструментом. Отже, розум є творцем і розпорядником мови. Саме тому мова регулюється законами логіки, за якими відбуваються процеси мислення. Мова створена людиною, її розумом у відповідь на потребу у спілкуванні [див.: 18, с.13].

Як бачимо, мовний устрій зводиться Р.Декартом до раціоналістичного обґрунтування, а граматична категоризація – до дій та операцій розуму, до виявлення внутрішньої структури думки. Універсальність мовних явищ пояснюється тепер єдністю людського мислення у всіх людей.

Філософські погляди Р.Декарта на людину як розумну істоту, на взаємозалежність мови і мислення склали концептуальну основу першої універсальної граматики французької мови (Граматика Пор-Рояля) “Grammaire générale et raisonnée de Port-Royal”, авторами якої є А.Арно та Кл.Лансло [4]. На переконання цих учених, їхня граматика, незважаючи на те, що написана на матеріалі французької мови, має універсальний характер і може застосовуватись для опису будь-якої мови. Вони аргументують свою точку зору тим, що в основі кожної мови лежить думка, яка є плодом розуму, а оскільки людський розум є характерною ознакою для всіх людей, то й викладені ними граматичні поняття та принципи мають загальнолюдське застосування. Мова не просто “видумана” чи “винайдена” людиною для практичних цілей, вона є творцем людського духу (esprit humain), який логічно передує мові [4, с.13]. Усе відбувається в розумі людини, яка створила мову шляхом трьох операцій – розуміння (concevoir), судження (juger) і умовиводу (raisonner) [4, с.90].

Як зазначає Н.Бокадорова, для А.Арно та К.Лансло особливо важливо було підкреслити, що мова створена людським родом відповідно до форм і проявів розуму. Виходячи з цього, автори Граматики Пор-Рояля аналізують дві сторони мови – зовнішню, представлену звуками чи зображену графічно (план вираження), і внутрішню, яка відображає смисл і значення речей, за допомогою якої виражаються наші думки (план змісту) [6, с.23].

Для послідовників А.Арно і Кл.Лансло мова є виразником готової думки, вона транспонує думку з духовного плану в план матеріальний. Таким власне є логічний підхід до трактування співвідношення мови і свідомості. Вчені логічної школи доходять висновку, що кожна мова в процесі використання виробляє свої власні структури, які, проте, підпорядковуються загальним логічним законам. Людина будує свою мову, яка відповідає нормам її свідомості, але для її вираження вона вдається до відповідних граматичних форм. Тривале використання таких форм виробляє свої певні закономірності в синтаксичних і морфологічних комбінаціях слів, що зумовлює формування відповідної структури мови. Мислення лягає в основу свідомої діяльності людини, яка, задовольняючи свої суспільні потреби спілкування, створює мову. А мова, передаючи логічні категорії мислення, надає їм формального лінгвістичного вираження, створюючи свої граматичні мовні категорії [див.: 16, с.8-9].

Другий філософський напрям у мовознавчій науці – сенсуалізм обстоює думку, що відчуття є головною формою істинного пізнання. Сенсуалістичний аналіз мови проводиться французьким філософом-мислителем Кондільяком [13], а також англійськими філософами Ф.Беконом [5], Т.Гоббсом [7], Дж.Локком [14].

Сенсуалізм намагається вивести всю суть свідомості з діяльності органів відчуттів [241, c.579]. Філософи-сенсуалісти все більше усвідомлюють вплив мови на формування думки і сприйняття дійсності, яке змінюється відповідно до історичного характеру мови, а також визнають соціальну природу мови. “…Мова – це важливі зв’язки, які скріплюють суспільство, і звичайний канал, по якому передаються від людини до людини і від покоління до покоління успіхи знання” [14, с.567]. Вважаючи основою пізнання чуттєве сприйняття людиною дійсності, розум розглядається мислителями цього періоду не як властивість людини, загальна і постійна для всіх людей, а як розум “індивідуальної людини”, який постійно розвивається під впливом почуттів, емоцій і вражень, отриманих внаслідок контакту з оточуючим світом. “Розум людини уподібнюється нерівному дзеркалу, яке, додаючи до природи речей свою природу, відображає речі у викривленому і спотвореному вигляді” [2, с.196]. Сенсуалісти і емпірики Нового часу Ф.Бекон, Дж.Локк, Кондільяк доходять висновку, що люди по-різному сприймають одні й ті ж явища через відмінності в природі, схильностях, інтересах, а також через відмінності у вихованні та освіті. Тому кожен індивід “має свою мову, відповідно до своїх уподобань”, – пише Кондільяк [13, Т.1, с.261]. А оскільки характер народів проявляється більш відкрито, ніж характер окремих осіб, то “кожна мова виражає характер народу, який нею розмовляє” [там само]. Тут мова сприймається не як вираження універсального незмінного мислення, а як утілення особливого “духу” кожного окремого народу, і людина стає в першу чергу представником етносу, синтезом індивідуального і соціального, емоційно-чуттєвого і раціоналістичного.

Таке бачення людини та її мови в єдності індивідуального і соціального, раціонального і емоційно-чуттєвого не було одразу сприйнятим у мовознавчих колах. Цим пояснюється послідовне висунення різних концепцій мови впродовж становлення мовознавства як самостійної науки.