Summary. Natalia Yakubovska. To the problem of transformation of ontological factors in the contemporary culturology

Natalia Yakubovska. To the problem of transformation of ontological factors in the contemporary culturology. The article is focuses on investigation of features Homeric “Odyssey” reconsideration, on of the most actively functioning part of a mythological material of the XX century. The main attention is paid to the clarification of the adaptable processes with use of the traditional material that is displayed on the levels of thematic, which serve for realization of various thematic filling of new works: the problem of authority and society, authority and person, the existential essence of a human being, the choice of a vital way and the increase of mankind aggression.

УДК 37.013

© Варвара Ковалевич

Миколаївський державний університет імені В.О.Сухомлинського

 

КОНСОЛІДУЮЧА ФУНКЦІЯ ЦІННОСТЕЙ ДЕМОКРАТІЇ

В РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

 

Цінності демократії досліджуються з погляду їхньої консолідуючої функції в розвитку сучасного українського суспільства.

Саме ХХ століття виявилося грандіозним випробуванням фундаментальних цінностей і принципів існування людської цивілізації. Водночас саме завдяки цим цінностям, вірі в них, людство незгоди всіх бур і переломів, що випали на його долю за останні 100 років.

Серед таких ключових цінностей одне з перших місць, безумовно, посідає демократія. Для одних це символ віри й незаперечний ідеал, для інших (особливо в перехідних суспільствах, де слова “демократія”, “реформи” і “криза” стоять поруч) – одна з головних причин всіх негараздів. Істина рідко буває в крайнощах. Але очевидно, що демократичні форми й ідеали є конструктивними, а симпатії до них надихають мільйони людей на адекватні дії.

Демократія належить до амбівалентних явищ сучасної цивілізації, як, скажімо, прогрес науки або технологій. Демократія дає людству широкі можливості, але вона ж породжує ряд проблем. І все ж, поширення духу й цінностей демократії – це визначальна риса сучасності, один із проявів глобалізації цивілізаційного надбання.

У минулому столітті демократія стала планетарним процесом і явищем. Вона є основою державного устрою більшості країн Європи й Північної Америки. Масштабні демократичні зміни відбуваються в країнах Південної й Центральної Америки, Азії й Африки. Нарешті, рубіж 90- х років знаменував собою блискавичне руйнування комуністичних режимів у Східній Європі. Ці події були тісно пов'язані із процесом перебудови в СРСР, що мав демократичну спрямованість. XX сторіччя наочно продемонструвало також і властиву певним соціальним умовам хиткість демократичного надбання, безпорадність і беззахисність молодих демократій перед викликами авторитаризму й тоталітаризму. Відповідно до підрахунків різних правозахисних організацій сьогодні в світі біля сотні країн є демократичними. Проте такий “кількісний підхід” до оцінки ситуації у світі не розкриває всіх складностей і перипетій, пов'язаних з переходом країн до демократії. Все це актуалізує з'ясування сутності демократії та її цінностей, у тому числі, в контексті проблем і перспектив консолідації сучасного українського суспільства.

Власне, спроба відповісти на споконвічне питання “Що таке демократія?” – це один зі способів буття демократії. Вона по-справжньому існує тільки тоді, коли ми піклуємося про неї, стурбовані тим, що з нею відбувається, наскільки вона вкорінена й захищена. Те, що ми думаємо про демократію, є формою її здійснення, вона випробовує свідомість і мораль громадян. Наші спроби опанувати й зберегти дух демократії та цивільного достоїнства завжди передбачають поглиблену увагу до класичного її розуміння, до її джерел і перспектив.

Цінності – це загальні ідеї, які допомагають людям відрізняти добро від зла, бажане від небажаного й формулювати на цій підставі суспільні орієнтири і принципи поводження. Демократія в сучасну епоху сама по собі є релевантною й загальновизнаною цінністю. Але вона утверджується і стає справжньою силою тільки за умови, коли люди знають, за що вони цінують демократію, чого хочуть досягти, і що мають намір захищати. За уявленнями сучасників, ці провідні риси демократії перетворили її в соціальну цінність і характеризуються як демократичні цінності. Останні – це те, заради чого демократію варто захищати, це уособлення її значущості й життєдайності, її привабливості для мільйонів людей, те, завдяки чому демократія знаходить нових прихильниківв усьому світі.

Існує чимало загальновизнаних цінностей, які, здавалося б, не пов’язані з політикою й демократією. Взяти хоча б такі основні цінності, як Бог, людське життя, здоров'я, любов, родина, спілкування. Умови суспільного існування (політичне оточення, соціально-психологічний клімат), природно, впливають на повсякденне життя людини, її приватне буття, родинний побут, весь її життєвий світ. “З дитинства людина залучається до різних цінностей, з'ясовує для себе їхню сутність і значення. Надалі, в процесі навчання, розвитку, накопичення життєвого досвіду вона уже здатна самостійно обирати цінності” [1, с.35].

Ціннісні орієнтації – найважливіші елементи внутрішньої структури особистості, закріплені життєвим досвідом індивіду, які відмежовують значуще, істотне для певної людини від незначного, несуттєвого. Отже, кажучи про специфічні цінності демократії, ми маємо на увазі людську екзистенцію в усій її повноті та розмаїтості.

Ядро демократії становлять громадянство й громадянськість. Вони означають не тільки (і не стільки) формальну приналежність людини до держави, політико-юридичний зв'язок з її структурами, скільки розвиненість соціальної свідомості й індивідуальної гідності, можливість людини усвідомлювати власні інтереси й захищати їх зі знанням справи й з урахуванням інтересів усього суспільства. Життя й здоров'я громадянина, його гідність і чесноти – найголовніше для демократії. Сила суспільства, його міць забезпечуються освіченими й організованими громадянами, які поважають пріоритет солідаризованого існування, волевиявлення й відповідної адекватної дії. Безсилля й розпач окремого громадянина, його розчарування у власній безпорадності є небезпечною річчю, адже демократія не може і не повинна зневажати кимсь окремим заради примарних інтересів цілого. Громадянство як суспільна роль і громадськість як сукупність суспільних рис і якостей виконавця цієї ролі, персоніфікує саме діючий, активний характер соціального буття людини, його постійні й наполегливі спроби бути в центрі тих важливих подій, які впливають на сьогоднішнє життя й визначають майбутнє.

Чи можливо впливати на громадське життя, живучи за сотні або тисячі кілометрів від своєї столиці? Очевидно, що від рядової людини не залежать (або залежать дуже мало) рішення високих посадових осіб столиці. Але так відбувається тільки в тому випадку, якщо демократія розуміється винятково як спосіб устрою держави. В умовах такої “державної демократії” для більшості громадян участь у суспільних справах дійсно майже вичерпується винятково їхнім періодичним голосуванням під час виборів.

Справжнє демократичне громадянство виявляє себе (повинне виявляти) у самоорганізації й самоврядуванні на всіх рівнях життя – у студентському й учнівському, у профспілковому й правозахисному рухах, у діяльності різноманітних неурядових організацій, що становлять громадянське суспільство. Останнє не існує, якщо немає справжніх громадян. У демократичному суспільстві людина є вільною, тобто вона сама визначає мету, зміст і ритм свого існування. Ніхто не може змусити вільного громадянина присвятити себе чомусь такому, що він вважає не вартим уваги, таким, що для нього не має значення. Але таке відсторонення і свобода самовизначення зовсім не означає, що громадянин може взагалі залишити напризволяще сферу громадського життя – якою б різноманітною і складної вона не була, і яким би недостатньо освіченим й підготовленим він себе не вважав. Ніхто не може замінити окремого громадянина в його (саме його) суспільній активності. “Без мене народ неповний”, як помітив О.Платонов. А “шлях у відриві від народу – це вже не шлях”, як довів ще Конфуцій.

Демократія має потребу у свідомому й активному залученні громадян до громадського життя, без цього вона не може відбутися. Застерігаючи від романтизованого бачення й розуміння демократії, багато дослідників показали, що, насамперед, демократія означає колосальну, систематичну, наполегливу, постійну, завзяту й напружену працю. Тільки за допомогою останнього досягається такий розвинений громадянський стан, який стає тією цінністю, що цивілізує людину, формує порядок, заснований на свободі й відповідальності, які, у свою чергу, урівноважують і взаємодоповнюють один одне.

Компетентність громадянина – це його знання про те, які існують способи відстоювання прав, свобод, захисту власних інтересів, це та цінність, що забезпечує життєздатність і стійкість демократичного устрою. Готовність і бажання діяти передбачають відповідальність: усвідомлення того, що “дорослий стан” (а демократія орієнтує людину на те, що вона повинна переборювати інфантильність, споживчу настроєність, надії на патерналізм та опіку) – це обов’язок повною мірою відповідати за ухвалені рішення й зроблені дії. У компетенцію громадянина входить весь спектр його суспільного існування, вся мережа соціальних відносин.

Компетентний громадянин повинен бути обізнаним у всіх тих справах, які можуть зажадати його безпосереднього втручання. Потрібно знати, за допомогою яких законів, механізмів і процедур можна вплинути на ті або інші структури влади для відстоювання власних інтересів, яким чином можна виразити своє прихильне ставлення до якогось факту громадського життя або ж, навпаки, – обурення, незгоду й протест. Підтримка компетентності – це постійна турбота про те, щоб бути інформованим, обізнаним й освіченим, щоб нічого істотного й значущого не відбувалося поза твоєю власною увагою й участю. Компетентність громадянина – це його цивільна пильність, розуміння того, що “споживче” ставлення до надбання й цінностей демократії можуть привести до їхньої втрати.

Кожний добре почуває, коли його воля ущемляється, обмежується або зводиться нанівець. І. Берлін, наприклад, вважав, що фундаментальне розуміння свободи – це свобода від: ланцюгів, ув’язнення й поневолення іншими. Все інше – розширення цього змісту. Хто хоче бути вільним, – прагне усунути перешкоди. Боротися за особисту волю означає прагнення покласти кінець втручанню, експлуатації, поневоленню з боку людей, цілі яких відрізняються від твоїх. Свобода, принаймні у політичному розумінні, – це відсутність залякування або домінування.

Оперуючи поняттями “негативної” і “позитивної” свободи, Берлін витлумачував першу як свободу від утиску й втручання інших, а другу – як свободу панування над самим собою, свободу робити вибір відповідно до власних уподобань, тобто вільно самовиявлятися. Негативна свобода досягається звільненням від утисків, рабства, залежності. Вона забезпечується, з точки зору класичного лібералізму, наданням формально юридичних прав. Воля ж позитивна використовується для розвитку особистих здатностей, реалізації прагнень. Для її досягнення потрібно мати певні соціально-економічні, політичні й культурні умови. Значення свободи вибору більше підкреслюється в соціал-демократизмі й егалітарному лібералізмі. Представник останнього – К.Макферсон більше 40 років тому закликав лібералів переорієнтуватися від ідеалів негативної свободи й формально-юридичної рівності до позитивної свободи й ідеалу рівних можливостей розвитку кожної особистості. У цьому, на його думку, полягала головна мета всіх ліберальних свобод.

Однак ці два вищезгаданих прояви свободи (як і дві основні демократичні цінності – рівність і свобода) часто суперечать один одному. І в реальному житті їх буває складно гармонізувати. Негативна свобода означає автономність, індивідуалізм й нерівність, які вона підтримує. Позитивна, навпаки, – підтримує соціальність, комунітаризм й більшу соціальну рівність. Абсолютизація негативної свободи призводить до ігнорування проблем бідності й нездатності значної частини громадян скористатися своїми правами й свободами через недостатню матеріальну забезпеченість, суперечить принципу однакової свободи для всіх. А абсолютизація соціальної рівності загрожує індивідуальній свободі. Останнє особливо наочно було доведено в СРСР та інших соціалістичних країнах, де під марксистськими гаслами “свободи для” всебічного розвитку людини, – була фактично знищена “свобода від” гніту репресивної тоталітарної системи й ідеології, що нав'язується нею, а громадяни перетворилися на безправні “гвинтики” бездушної партійно-державної машини.

Простір свободи – це цілий Всесвіт, у якому людина належить сама собі й може приймати будь-які рішення, що стосуються її. Свобода – це сфера людської діяльності, у якій громадська організація нічого не забороняє й не наказує, отже, у цій сфері люди можуть вибирати те, що хочуть, не піддаючись репресіям. Питання, проте, полягає в тім, наскільки великою є ця сфера й чим, і ким, а також яким способом – вона може бути обмежена.

Відповідно до ліберальної ідеології, мінімально необхідне обмеження свободи одного громадянина, визначається потребою захисту свободи іншого громадянина. У випадку порушення цих меж вступає в дію закон, який накладає обмеження й відновлює порушену свободу. Тому в основу правових відносин, що розвиваються, був покладений імператив свободи. Як показав Гегель, – підставою права є духовне, а його найближче місце й висхідна точка – свобода волі. Субстанцію й визначення останньої становить свобода. Система права – це царство здійсненої свободи, світ духу, породжений ним самим, начебто другою натурою. Право стосується свободи, це найшановніше й найсвятіше в людині, що вона сама повинна знати, оскільки це повинно бути зобов'язуючим для неї. Іншими словами, Гегель стверджував, що в цивільному суспільстві кожний для себе – ціль, і що розумними є тільки такі закони й державні устрої, які відповідають природі людини та її уявленню про власну волю. Складніше всього знайти такі соціальні форми, які робили б свободу рівною для всіх, що є, згідно з Дж. Роулзом, основним ідеалом сучасного ліберального суспільства й головною вимогою справедливості [2].

Демократія створювалася спеціально для того, щоб відстоювати, розвивати й поширювати свободу особи. Перша протягом багатьох століть була ефективним засобом соціальної адаптації, підтримки цілісності й життєздатності людських співтовариств. І найчастіше вона досягала своєї мети шляхом обмеження свободи, підпорядкуванням окремих індивідів інтересам соціального цілого. Але згодом поступово виділилася особистість, людина усвідомила значущість свого (і кожного) “Я”. Свобода почала розумітися як ключова цінність, без якої всі інші втрачають смисл. Демократія стала таким устроєм, при якому найменше обмежена й найлегшим чином може бути досягнута свобода. Але для цього – і це варто підкреслити особливо – на варті свободи повинні постійно стояти самі громадяни.

Визначає межі свободи й відповідальності інтерсуб’єктивна інстанція, яка не залежить від чиїхось особистих уявлень і смаків, від чиєїсь окремої волі або сваволі. Таку інстанцію персоніфікує Конституція, призначення якої – чітко і ясно визначити принципи соціального співіснування людей у демократичному суспільстві. Непорушність, непохитність конституційних основ дає можливість зробити соціальний порядок і соціальну свободу незалежними від того, який саме президент очолює державу або яка партія здобула більшість у парламенті. Конституція не повинна бути констатацією існуючого стану сьогодення. Вона повинна бути “проектом”, стратегічним планом, тим дороговказом, який може, повинен й зобов'язаний орієнтувати законодавців і громадян в цілому. Саме тому правова держава як організація, що піднімається над всіма громадянами, не поглинаючи їх, повинна, насамперед, визнавати право свободи й бути системою такої свободи. Оскільки в правовій державі права й свободи людини оцінюються вище владних прерогатив, остільки призначенням Конституції є в першу чергу забезпечення вільного життя індивідів. Конституція покликана обмежувати владу уряду й охороняти право життя й власності як основу вільного суспільства.

Права і свободи людини є такою цінністю демократії, що репрезентована у всіх її формах і процедурах. Саме для захисту й реалізації цієї цінності існує демократія. Демократія має смисл тільки тоді, коли кожна людина виступає носієм певних невідчужуваних прав і свобод. При цьому деякі громадяни можуть зневажати цими правами й свободами, з іронією про них озиватися й уважати розмову про них порожньою балаканиною. Конституційний правовий порядок є такою системою відносин, за якої всім надається найбільша з можливих свобода самодіяльності й самовизначення. Недарма єдиним моральним принципом, що уможливив розвиток сучасної цивілізації, Ф.Гайек називав принцип індивідуальної свободи, згідно з яким індивід у своїй активності керується правилами справедливості, а не зовнішніми командами. Отже, колективні правила поведінки, що зайво обмежують індивіда, не повинні існувати у справді вільному, тобто демократичному суспільстві.

Проектуючи й екстраполюючи все вищесказане на сучасне українське суспільство, розглянуте в контексті проблем і перспектив його консолідації, можна підсумувати.

1. На жаль, багато громадян України поки досить примітивно розуміють демократію та її цінності. Тому, з одного боку, вони самі стають добровільними жертвами тотальної неправди, дотепної пропаганди й маніпуляцій, до яких доклали руку досвідчені вітчизняні й закордонні політтехнологи. З іншого боку, вони самі провокують і заохочують правовий нігілізм, підміну професіоналізму амбіціями й демагогією. В результаті суспільство, яке повинно голосніше за все вимагати найсуворішої законності, вимагає голосніше за все найшвидшого й найсуворішого покарання винних. Яких і в чому винних, якщо політика будується тільки на майбутньому?! У цьому зв'язку доречною є давня притча. У часи одного жорстокого імператора – тирана, жив пустельник-відлюдник. Дивлячись на всю несправедливість і сваволю, які творила влада на чолі з кривавим керманичем, пустельник після багатоденного посту й молитви звернувся до Бога з питанням: “За що Ти терпиш таку несправедливість, беззаконня й безсоромність?” На що Бог йому відповів: “По гріхах народу шукав ще гірше, але не знайшов”.

2. С.К’єркегор іронічно писав: “зрадіймо, що знаходяться люди, які бажають нами правити, тоді як ми можемо залишатися вільними”. Використовуючи цю думку К’єркегора, варто визнати, що радіти особливо нема чому, бо ж меншість, що бажає нами правити (з нашої згоди), не бажає, щоб ми (більшість) ставали вільними, а невільну більшість, схоже, влаштовує її нинішній невільний стан, у якому ми можемо перебувати, доти, поки він нас не перестане влаштовувати. Звичайно, К’єркегор не міг знати меж і можливостей свободи в Україні початку ХХІ століття. Зате це однозначно відомо сучасному науковому співтовариству, яке, будучи інтелектуальною елітою суспільства, повинне зробити все необхідне й достатнє для того, щоб наші діти й онуки мали більше свободи, ніж ми. Крім нас це немає кому здійснити.

3. Цивільне суспільство й правова держава в Україні перебувають сьогодні в зародковому стані. Тому наївно думати, що вступ у ЄС, НАТО, автоматично переведе нашу сьогоднішню громадянськість і демократію із зародкового стану у зрілий. Для Європи, як і для більшої частини світового співтовариства, Україна залишається величезною нічийною територією, що перебуває між Росією та ЄС. От красномовна оцінка зрілості – українських політичних націй, інститутів громадянського суспільства, цінностей демократії в країні в цілому.

4. Культурний і освітній рівень більшості громадян України, їхня ментальність однозначно свідчать про те, що демократичні форми й цінності для них поки ще не стали символом віри й незаперечним ідеалом, що був би рятівним, конструктивним і надихав на адекватні дії. Звідси хиткість демократичного надбання, безпорадність і беззахисність нашої юної демократії перед викликами й рецидивами авторитаризму й тоталітаризму. Цінності демократії в Україні не вкорінені й не захищені. Спроби окремих громадян опанувати цими цінностями, зберегти і зацементувати дух демократії та громадянського достоїнства, як правило, зустрічають опір у різних формах з боку влади на всіх рівнях. Але ж демократія не може і не повинна зневажати кимсь окремим заради примарних інтересів цілого. Тому безсилля й розпач окремого громадянина, його розчарування у власній безпорадності є небезпечною річчю, що веде до високих установок на еміграцію з України.

5. Демократія в Україні розуміється винятково як спосіб устрою держави. В умовах такої “державної демократії” для більшості громадян участь у суспільних справах практично вичерпується винятково їхнім періодичним голосуванням під час виборів.

7. В Україні немає цивільного суспільства, оскільки більшість громадян не досягли розвиненого громадянського стану, що характеризується порядком, заснованим на свободі, відповідальності й компетентності. А компетентність громадянина, як ми вже відзначали, – це, зокрема, його цивільна пильність, заснована на розумінні того, що “споживче” ставлення до надбання й цінностей демократії можуть привести до їхньої втрати.