Герман Гессе – Демиан 4 страница

Щоб досягти цього чи, може, нарешті все ж таки зважитися ще на стрибок у космос, такий Степовий Вовк повинен колись стати віч-на-віч із самим собою, повинен зазирнути в хаос власної душі й до кінця збагнути її. Тоді його сумне існування відкрилося б йому у всій своїй незмінності, і надалі він уже не зміг би перебігати з пекла своїх інстинктів у розраду сентиментальної філософії, а з неї — у сліпий шал своєї вовчої натури. Тоді людина й вовк змушені були б визнати одне одного без облудної маски емоцій і глянути одне одному просто у вічі. Тоді вони або вибухнули б і назавжди розлучилися б, поклавши край Степовому Вовкові, або в їхніх очах засвітився б гумор і вони взяли б шлюб з розрахунку.

Можливо, що Гарі колись вибере цей останній шлях. Можливо, що він колись зуміє пізнати себе, або діставши одне з наших маленьких дзеркал, або зустрівшись із безсмертними, або, може, знайшовши в одному з наших магічних театрів те, що саме йому потрібне, щоб звільнити свою здичавілу душу. На нього чекають тисячі таких можливостей, його доля непереборно притягає їх до себе, всі аутсайдери міщанського світу живуть в атмосфері цих магічних можливостей. Досить якоїсь дрібниці — і вдарить блискавка.

І все це дуже добре відоме Степовому Вовкові, навіть якщо йому ніколи не трапиться на очі цей нарис його внутрішньої біографії. Він відчуває, де його місце у світовій будівлі, відчуває і знає безсмертних, відчуває можливість зустрічі з самим собою і лякається її, знає, що існує таке дзеркало, в яке йому просто необхідно зазирнути і якого він смертельно боїться.

 

Щоб скінчити нашу розвідку, залишається розвіяти ще одну, останню фікцію, принципову оману. Всі "тлумачення", вся психологія, усі спроби зробити речі зрозумілими вимагають допоміжних засобів — теорії, міфології, брехні, і порядний автор повинен наприкінці своєї розповіді, наскільки зможе, розвіяти цю брехню. Коли я кажу "вгорі" чи "внизу", то це вже твердження, що вимагає пояснень, бо "гора" і "низ" існують тільки в наших думках, в абстракції. Сам світ не знає ніякої гори чи низу. Словом, такою самою фікцією є й Степовий Вовк. Коли Гарі почуває себе людино-вовком і вважає, що в ньому живуть дві ворожі одна одній протилежні істоти, — то це тільки міфологія, яка йому спрощує самоаналіз. Гарі ніякий не людино-вовк, і якщо ми приймаємо цю брехню, яку він сам вигадав і в яку він вірить, якщо справді намагаємося розглядати й трактувати його як дволику істоту, степового вовка, то робимо це лише з однією метою: сподіваючись, що так нас легше буде зрозуміти, коли ми тепер спробуємо з'ясувати цю помилку.

Поділ на вовка й людину, на інстинкт і інтелект, яким Гарі намагається пояснити свою долю, — це дуже велике спрощення, насильство над дійсністю, вчинене для того, щоб зрозуміло, але хибно пояснити протиріччя, яке цей чоловік виявив у собі і яке він, видно, вважає джерелом своїх неабияких страждань. Гарі бачить у собі "людину", тобто світ думок, почуттів, культури, одомашненої і витонченої природи, а поряд — ще й "вовка", тобто темний світ інстинктів, дикості, жорстокості, брутальної, необтесаної природи. Незважаючи на цей начебто чіткий поділ його істоти на дві ворожі одна одній сфери, він час від часу переживає щасливі хвилини, коли на коротку мить вовк і людина в ньому миряться. Якби Гарі спробував визначити, яку роль у кожній окремій миті його життя, в кожному його вчинкові, в кожному відчутті відіграє людина, а яку вовк, то відразу опинився б у скрутному становищі і вся його чудова вовча теорія розпалася б у друзки. Бо жодна людина, навіть примітивний негр, навіть ідіот, не буває такою приємно простою, щоб її істоту можна було пояснити як суму двох-трьох головних елементів; а пояснювати таку складну людину, як Гарі, наївним поділом на вовка й на людину — безнадійна, дитяча спроба. Гарі складається не з двох істот, а з сотень, із тисяч. Життя його (як і кожне людське життя) коливається не тільки між двома полюсами, такими, як інстинкт і душа чи святість і розпуста, а між тисячами полюсів, між незчисленними парами протилежностей.

Хай нас не дивує, що такий освічений і розумний чоловік, як Гарі, може вважати себе за степового вовка, що він багату і складну картину свого життя може зводити до такої простої, грубої, примітивної формули. Людина не здатна на високий політ думки, і навіть найбагатші духовно і найосвіченіші люди завжди дивляться на світ і на себе — а особливо на себе! — крізь окуляри наївних спрощень і фальшивих формул. Бо всі люди, здається, мають природжену і просто-таки непереборну потребу уявляти своє "я" цілістю. Хоч як часто й ґрунтовно розхитує життя цю ілюзію, вона знов і знов відроджується. Суддя, який сидить навпроти вбивці, дивиться йому у вічі й раптом чує, що вбивця промовляє його голосом, відчуває в собі його імпульси, здатності й можливості, — наступної миті вже знов стає цілістю, суддею, швидко залазить у черепашку свого уявного "я", виконує свій обов'язок і засуджує вбивцю до страти. І коли в особливо обдарованих, тонко організованих людських душах народжується здогад про те, що в них живе багато різних істот, вони, як кожен геній, звільняються від ілюзії про цілісність особистості й починають сприймати себе як складний організм, як поєднання багатьох "я"; та як тільки вони скажуть про це, більшість відразу запроторить їх до божевільні, покличе на допомогу науку, визнає шизофренію й захистить людство від поклику правди, який воно мало б почути з уст цих нещасних. Але навіщо нам витрачати слова, навіщо говорити про речі, які для кожного, хто вміє думати, й так відомі і які, проте, не годиться згадувати? Отже, коли вже хтось дійшов до того, що уявну цілість, одиничність свого "я" зважився розширити до двоїстості, він уже майже геній, чи бодай рідкісний, цікавий виняток. А насправді жодне "я", навіть безмежно наївне, не буває цілістю, це надзвичайно складний світ, маленьке небесне склепіння, хаос форм, переходів і станів, спадковостей і можливостей. Але всі силкуються бачити в цьому хаосі цілість і говорять про своє "я" так, наче то просте, сформоване, чітко окреслене явище; мабуть, ця ілюзія не тільки властива кожній, навіть найрозумнішій людині, а й необхідна їй, це для неї життєва потреба, така сама, як потреба дихати і їсти.

Ця ілюзія ґрунтується на простій аналогії з тілом людини. Тіло людини насправді цілісне, але душа цілісною ніколи не буває. В літературі, навіть у найрафінованішій, також за традицією показують людей начебто цілісної, монолітної вдачі. З усієї дотеперішньої літератури знавці найбільше цінують драму, і це справедливо, бо вона дає (чи мала б давати) найбільше можливостей для зображення людського "я" як поєднання багатьох його проявів — коли цьому не заважає оптична ілюзія, через яку нам кожна дійова особа драми, оскільки вона має неповторний, притаманний тільки їй тілесний образ, здається цілісною натурою. Найвище ж наївна естетика ставить так звану драму характерів, де кожна постать виступає як чітко окреслена і однозначна цілість. Тільки з плином часу в окремих людей починає помалу виникати здогад, що ця естетика, мабуть, дешева й поверхова, що ми помиляємося, коли застосовуємо до наших великих драматургів чудові, але не свої, а накинуті нам античним світом уявлення про красу, які завжди виходили з видимого тіла і тому, власне, й створили фікцію індивідуальності, однозначності "я". В літературі стародавньої Індії таке уявлення було зовсім невідоме, герої індійського епосу — не індивідуальності, а цілий клубок індивідуальностей, ціла низка втілень. І в нашому сучасному світі є твори, в яких під виглядом конфліктів осіб і характерів автор, мабуть, і сам не усвідомлюючи цього, робить спробу зобразити багатоликість душі. Той, хто хоче переконатися в цьому, мусить глянути колись на постаті такого твору не як на окремі істоти, а як на частини, сторони, як на різні аспекти вищої цілості (чи, інакше, поетової душі). Для того, хто розглядає в такий спосіб "Фауста", його дійові особи, Фауст, Мефістофель, Ваґнер та інші, зливаються в одну цілість, у якусь надособу, і тільки в цій вищій цілості, а не в поодиноких постатях, відкривається щось із справжньої природи душі. Коли Фауст промовляє слова, які знає кожен учитель і які міщанин слухає з побожним захватом: "У мене в грудях дві душі живуть", — то він забуває про Мефістофеля та про багато інших душ, що також живуть у нього в грудях. Так і наш Степовий Вовк вірить, що має в грудях дві душі, вовка й людини, і вже вважає, що в грудях у нього дуже тісно. Груди, тіло завжди одні, але в них живе не дві чи п'ять, а безліч душ; людина — це цибулина, що складається з сотні оболонок, тканина, зіткана з багатьох ниток. Це знали й глибоко усвідомлювали стародавні азіати, і в буддійській йозі докладно описано, як треба розвінчувати ілюзію індивідуальності. Смішні й суперечливі дії людей: Індія тисячу років мордувалася, щоб розвінчати ту саму ілюзію, на підтримку і зміцнення якої Захід витратив стільки ж зусиль.

З цього погляду стає зрозуміло, чому Степовий Вовк так страждає від своєї сміховинної дволикості. Він, як і Фауст, вважає, що двох душ уже забагато для одних грудей і груди мають розірватися. А їх, навпаки, замало, і Гарі чинить страшне насильство над своєю бідолашною душею, пробуючи збагнути її в такому примітивному образі. Хоч Гарі високоосвічена людина, а поводиться як дикун, що вміє рахувати тільки до двох. Одну частину себе він називає людиною, а другу — вовком і думає, що на цьому кінець, що він охопив себе всього. В слово "людина" він вкладає все духовне, витончене чи хоча б привнесене культурою, а в слово "вовк" — усе інстинктивне, дике й хаотичне. Проте в житті все відбувається не так просто, як у наших думках, не так грубо, як у нашій убогій, ідіотичній мові, і Гарі впадає в подвійну оману, застосовуючи цей примітивний вовчий метод. Нам здається, що Гарі зараховує до "людини" ті терени своєї душі, яким до неї ще дуже далеко, а до "вовка" — частини своєї істоти, які давно переросли вовка.

Як і всі люди, Гарі вважає, буцімто дуже добре знає, що таке людина, а насправді нітрохи не знає, хоч уві сні і в іншому стані свідомості, який важко піддається контролю, буває, здогадується про це. Аби ж він не забував своїх здогадів, аби ж якомога краще засвоїв їх! Адже людина — не щось міцне й тривале (це був ідеал античності, хоч наймудріші її представники здогадувалися, що він суперечить дійсності), а швидше спроба творця, перехідне явище, вузький, небезпечний місток між природою і духом. До духу, до Бога її жене внутрішнє призначення, а до природи, назад до матері, тягне глибинна туга; і між цими двома силами хитається, тремтячи з ляку, її життя. Те, що звичайно люди вкладають у слово "людина", — завжди тільки тимчасова міщанська угода. Деякі найбрутальніші інстинкти ця угода відхиляє і суворо забороняє, вимагає трохи свідомості, вихованості, подолання тваринних нахилів; вона не тільки дозволяє крихту духовності, а навіть визнає її за необхідну. Така "людина", як кожен міщанський ідеал, — компромісне явище, несмілива, наївна і воднораз хитра спроба обдурити і лиху праматір природу, і невгамовного прабатька — дух, з їхніми надто високими вимогами, й жити в золотій середині між ними. Тому міщанин допускає й терпить те, що він зве "індивідуальністю", але водночас віддає ту індивідуальність на поталу молохові — "державі" — і весь час нацьковує їх одне на одне. Тому міщанин сьогодні спалює як єретика і вішає як злочинця того, кому завтра поставить пам'ятник.

Що "людина" — ще не довершений витвір, а тільки поклик духу, далека, бажана, але й страшна можливість, що до неї пройдено з жахливими муками й екстазом ще тільки невелику частину шляху й тільки небагатьма, яким сьогодні готують ешафот, а завтра почесні пам'ятники, — все це відчуває і Степовий Вовк. Але те, що він, на противагу "вовкові", зве в собі "людиною", — переважно не що інше, як ота посередня "людина" міщанського взірця. Щоправда, Гарі вгадує шлях до справді людського, до безсмертного і навіть ступає по ньому перші несміливі кроки, спокутуючи їх страшними муками й гіркою самотою. Але в глибині душі він боїться кинутись на цей найвищий поклик, прийняти це справжнє переростання в людину, якого прагне його дух, здолати вузеньку стежку до безсмертя. Він добре усвідомлює, що вона веде до ще більших страждань, до ганебного тавра, до останнього зречення, а може, й на ешафот, — і хоч наприкінці стежки йому всміхається безсмертя, він не хоче зазнавати всіх цих страждань і вмирати всіма цими смертями. Хоч він краще за міщанина розуміє мету цього переростання в людину, а проте заплющує очі й наче не знає, що розпачливе чіпляння за своє "я", за життя — певніша стежка до вічної смерті, а вміння помирати, скидати оболонку, вічно жертвувати своїм "я" задля змін веде до безсмертя. Обожнюючи своїх улюбленців серед безсмертних, хоча б Моцарта, він, зрештою, все ще дивиться на нього очима міщанина і, немов якийсь шкільний учитель, схильний пояснювати блискучу майстерність Моцарта його незвичайним хистом, а не величиною його самопожертви й готовністю страждати, його байдужістю до міщанських ідеалів і вмінням терпіти безмірну самоту, яка для стражденних, для тих, хто переростає в людину, всяку міщанську атмосферу робить мертвою, як крижаний ефір космосу самоту Гефсиманського саду.

А все ж таки наш Степовий Вовк хоч відкрив у собі фаустівську двоїстість, переконався, що в його цілісному тілі живе не цілісна душа і що в найкращому разі він перебуває тільки на початку довгого шляху до цієї ідеальної гармонії. Йому хотілося б або перемогти в собі вовка і стати тільки людиною, або відмовитися від людини і хоча б як вовк прожити цілісне, позбавлене внутрішніх суперечностей життя. Мабуть, він ніколи добре не придивлявся до справжнього вовка, а то б побачив, що й тварини не мають цілісної душі, що й у них за чудовою, стрункою формою тіла живе багато настроїв і прагнень, що й у вовчій душі є незнані глибини, що й він страждає. Ні, "повернення до природи" — хибний, болісний і безнадійний шлях. Гарі ніколи не зможе повернутися назад до вовка, а якби й зміг, то побачив би, що вовк теж не щось просте й початкове, а дуже складна, багатолика істота. Вовк також має дві і більше душі у своїх вовчих грудях, і в того, хто прагне бути вовком, така сама коротка пам'ять, як і в того, хто співає: "О щастя ще бути дитям!" Симпатичному, але сентиментальному чоловікові, що співає про щастя бути ще дитиною, теж хочеться вернутися до природи, до невинності, до початку, але він зовсім забуває, що діти далеко не такі щасливі, вони знайомі з багатьма конфліктами, з багатьма внутрішніми суперечностями, з усілякими стражданнями.

Взагалі шляху назад немає, ні до вовка, ні до дитини. На початку речей немає ні невинності, ні простоти; усе створене, хай начебто й найпростіше, — вже винне, вже повне протиріч, воно кинуте в брудний потік становлення і вже ніколи, ніколи не попливе проти течії. Шлях до невинності, до первісного, до Бога веде не назад, а вперед, не до вовка чи дитини, а все далі у провину, все глибше в олюднення. Самогубство, бідолашний Степовий Вовче, теж навряд чи тобі допоможе. Доведеться вже тобі долати довгий, виснажливий, тяжкий шлях до олюднення, твоя дволикість стане ще багатоликістю, твоя складність — ще набагато складнішою. Замість звужувати свій світ, спрощувати свою душу, тобі доведеться вбирати в неї, болючу й розширену, дедалі більше світу, аж поки врешті вбереш його ввесь і тоді, може, дійдеш до кінця, осягнеш спокій. Цей шлях проходив Будда, проходила кожна велика людина, одні свідомо, інші несвідомо, на що кому щастило зважитись. Кожне народження означає відокремлення від всесвіту, означає обмеження, відчуження від Бога, болісне формування нового. Повернутися до всесвіту, відмовитись від болісного відокремлення, стати Богом означає так розширити свою душу, що вона знову зможе охопити всесвіт.

Ми говоримо тут не про тих людей, яких знаємо зі школи, з економіки й статистики, не про людей, яких мільйони ходять по вулицях і які мають не більше значення, ніж пісок у морі чи бризки хвиль під час прибою: на мільйон більше чи на мільйон менше — байдуже, вони — матеріал, та й годі. Ні, йдеться про людину в високому розумінні, про кінцевий наслідок довгого шляху людського становлення, про довершений взірець, про безсмертного. Генії з'являються не так рідко, як нам, бува, здається, хоч і не так часто, як вважає історія або преса. Степовий Вовк Гарі, на нашу думку, досить геніальний, щоб зважитись на таку спробу і стати людиною замість жалісливо лементувати через найменші труднощі і виправдовуватись тим, що він степовий вовк.

Дивно й прикро, що люди з такими можливостями вдовольняються посиланнями на степового вовка й на "ох, дві душі!", і так само дивно й прикро, що вони часто виявляють легкодуху любов до міщанства. Людині, що може зрозуміти Будду, що має уявлення про рай і пекло людського існування, не випадає жити у світі, де панує здоровий глузд, демократія і міщанські стандарти. Її тримає там тільки боягузтво, а коли обмеженість того світу починає гнітити її, коли їй стає надто тісно в міщанській оселі, тоді вона все звалює на "вовка" й не хоче знати, що вовк буває найкращою частиною її єства. Все дике в собі вона зве вовком і вважає його лихим, небезпечним, страшним для міщанства, але не бачить, хоч має себе за митця з чутливою душею, що, крім вовка, за вовком, у ній живе ще багато чого іншого, що не все те, що вміє кусатися, — вовк, що в ній живуть також лис, дракон, тигр, мавпа і райський птах. І що весь цей світ, весь цей райський сад, сповнений прекрасних і жахливих, великих і дрібних, дужих і тендітних істот, гнітить і тримає в полоні казка про вовка, так само як у ньому, в Гарі, справжню людину гнітить і тримає в полоні псевдолюдина, міщанин.

Уявімо собі сад із сотнями різних видів дерев, плодів і овочів, з тисячами різних видів квіток. Якщо садівник, який доглядає цей сад, не знає іншого ботанічного поділу, крім "їстівні" й "неїстівні", то він і не знає, що робити з дев'ятьма десятими рослин свого саду. Він повириває найкращі квітки й вирубає найкультурніші дерева чи принаймні дивитиметься на них неприхильно, з ненавистю. Те саме робить Степовий Вовк з тисячами квіток своєї душі. Того, що не вкладається в рубрику "людина" або "вовк", він зовсім не бачить. А чого тільки він не зараховує до "людини"! Все боягузливе, мавпяче, дурне й дріб'язкове, якщо воно вже не чисто "вовче", він зараховує до "людського", так само як і все сильне й шляхетне приписує вовчому в собі тільки тому, що не зумів ще його опанувати.

Ми прощаємося з Гарі, хай іде сам своїм шляхом. Якби він був уже серед безсмертних, уже біля мети, до якої начебто веде його тяжка дорога, то з яким подивом він, мабуть, споглядав би на ці хитання, на ці химерні, нерішучі манівці на своєму шляху, як підбадьорливо й осудливо, співчутливо й весело осміхався б він до цього Степового Вовка!

Дочитавши до кінця, я згадав, що якось уночі кілька тижнів тому написав чудний вірш, у якому теж ішлося про Степового Вовка. Я почав перегортати папери, що купами лежали на моєму столі, знайшов його й прочитав:

 

Я вовком по світі блукаю,

долаю засніжені гони,

я сарну чи зайця шукаю,

та бачу — самі лиш ворони.

 

Якби мені сарну піймати, —

чи є що десь краще на світі?

Як радісно здобич тримати,

тремтіти з гарячої хіті,

 

за горло тендітне вхопити,

напитись пахучої крові,

а потім до ранку десь вити

самому в холодній діброві.

 

Але я був би й зайцеві вже радий,

це теж пожива у морозну ніч.

Хоч крихту ж треба втіхи і розради

невдасі, що біжить біді навстріч.

 

Ох, моя шерсть взялася сивиною

і очі вже не бачать, як раніш,

давно вовчиці вже нема зі мною,

є лиш мороз, колючий, як той ніж.

 

І марно мрію я про кусень м'яса,

душа моя від горя запеклася,

і біль я свій студити снігом мушу,

хай візьме чорт мою нещасну душу.

 

Отже, я мав тепер перед собою два своїх портрети, один — автопортрет у незграбному вірші, сумний і несміливий, як і сам я, а другий — холодний, намальований начебто з цілковитою об'єктивністю кимось стороннім, хто дивився на мене збоку і згори, хто знав про мене більше, а проте й менше, ніж я сам. І обидва ці портрети, мій сумний, незграбний вірш і мудра розвідка незнайомого автора, прикро вражали мене, обидва були правдиві, обидва без прикрас змальовували моє безрадісне існування, обидва ясно показували, яке нестерпне, яке нестійке моє становище. Цей Степовий Вовк мусив померти, мусив власною рукою покласти край своєму ненависному життю — або мусив перетопитися в нищівному вогні оновлення й самопізнання, змінитися, зірвати свою маску і осягти нове "я". Ох, цей перехід для мене не новий, я його знаю, часто переживав і щоразу в часи найбільшого розпачу. І щоразу під час цього тяжкого, руйнівного переживання тодішнє моє "я" розбивалося в друзки, щоразу глибинні сили розхитували й нищили його, і щоразу якась заповітна й особливо дорога частка мого життя зраджувала й покидала мене. Одного разу я втратив свою міщанську репутацію разом з майном і мусив навчитися обходитись без пошани тих, хто досі скидав переді мною капелюха. Іншого разу за одну ніч розбилося моє родинне щастя: моя божевільна дружина вигнала мене з дому, кохання й довіра раптом обернулись на зненависть і смертельну ворожнечу. Я пішов, і сусіди проводили мене співчутливими, зневажливими поглядами. Тоді почалася моя самота. Минали тяжкі й гіркі роки. В суворій самоті, завдяки виснажливій самодисципліні, я витворив собі ідеал нового, аскетично-духовного життя й знов досяг відносного спокою й рівноваги, віддаючись вправам з абстрактного мислення і твердо впорядкованій медитації. Та потім ця моя життєва будова розвалилася, раптово втратила свій високий, шляхетний сенс; мене знов потягло в бурхливі виснажливі подорожі по світу, почали нагромаджуватись нові страждання й нові провини. І щоразу перед тим, як я мав зірвати маску, перед тим, як мав розбитися якийсь ідеал, наставала ця моторошна порожнеча й тиша, ця смертельна облога, самота й відчуженість, це порожнє, пустельне пекло байдужості й розлуки, яке я тепер знов повинен перейти.

Не буду заперечувати, за кожним таким струсом у своєму житті я, зрештою, щось і здобував — мій духовний світ трохи ширшав і глибшав, я трохи вільнішав, але й ставав самітніший, незрозуміліший і холодніший. З погляду міщан моє життя від одного струсу до другого було невпинним спадом, чимраз більшим віддаленням від нормального, дозволеного, здорового. З плином років я позбувся фаху, родини, домівки, опинився за всіма соціальними групами. Ніхто не хотів спілкуватися зі мною, ніхто мене не любив, чимало людей ставилися до мене з підозрою, я вічно був у прикрому конфлікті з громадською думкою та мораллю і, хоч і жив ще в міщанському оточенні, та мої думки й почуття були йому чужі. Релігія, батьківщина, родина, держава втратили для мене свою вартість і стали мені байдужі, марнославство науки, ремесел, мистецтва викликало в мені огиду. Мої погляди, смаки, весь мій інтелект, яким я колись здобував собі славу, пошану й любов, тепер занепали, здичавіли, люди почали мене минати. Якщо я в усіх своїх перетвореннях, таких неймовірно болісних, і вигравав щось невидиме й невагоме, то мені доводилося за нього дорого платити, і з кожним разом життя моє ставало суворіше, тяжче, самітніше й небезпечніше. Справді, я не мав ніяких підстав бажати продовження цієї дороги, що вела мене в дедалі розрідженіше повітря, схоже на імлу з "Осінньої пісні" Ніцше.

Ох так, я знав ці переживання, ці перетворення, що їх доля призначає своїм важким дітям, які завдають їй найбільшого клопоту, аж надто добре знав. Я знав їх так, як шанолюбний, але невдатний мисливець — етапи свого полювання, як старий біржовий гравець — етапи своїх спекуляцій: виграш, застій, криза, банкрутство. Невже я справді повинен знов усе це пережити? Всі ці тортури, всі ці нестерпні муки, це пересвідчування в ницості й нікчемності свого власного "я", цей моторошний страх перед загибеллю, страх перед смертю? Чи не розважніше й не простіше запобігти повторенню стількох мук і накивати п'ятами? Авжеж, так було б простіше й розважніше. Правда чи неправда все те, що в книжечці про Степового Вовка написано про самогубців, але ніхто не може позбавити мене втіхи за допомогою світильного газу, бритви або пістолета уникнути повторення цього гіркого, болісного процесу, який мені вже так часто й так глибоко доводилося переживати. Ні, хай йому чорт, немає в світі сили, яка б змогла зажадати від мене, щоб я ще раз спізнав смертельний жах зустрічі з самим собою, перетворення, втілення в новий образ, мета й кінець яких — не спокій і відпочинок, а все нове й нове самознищення, все нове й нове формування! Може, самогубство й безглуздий, боягузливий спосіб, може, то безславна, ганебна втеча від лиха, але з цього млина страждань кожна, навіть найганебніша втеча здається щастям, тут більше немає місця для шляхетності й героїзму, тут я поставлений перед простим вибором: або легенький, скороминущий біль, або невимовно тяжка, нескінченна мука. У своєму тяжкому шаленому житті я досить часто бував шляхетним донкіхотом, обирав замість вигоди честь, а замість розважності — героїзм. Тепер годі!

Коли я нарешті ліг спати, у вікно зазирав уже ранок, свинцевий, мокрий ранок сльотливого зимового дня. Своєї постанови я не змінив. Але тієї миті, коли я вже засинав, на краю, на самій межі моєї свідомості раптом зринуло те дивне місце з книжечки про Степового Вовка, де йдеться про "безсмертних", а за ним прийшла згадка про те, як я вже не раз, і востаннє зовсім недавно, почував себе досить близько від безсмертних, щоб в одному такті старовинної мелодії пізнати всю їхню холодну, ясну, сувору, а проте усміхнену мудрість. Згадка про це зринула, спалахнула, погасла, і на мій мозок наліг важкий, мов гора, сон.

Я прокинувся майже опівдні, і відразу переді мною, ніби в ясному світлі, постало все, що було напередодні: книжечка і мій вірш лежали на нічному столику, а з хаосу мого дотеперішнього життя спокійно й приязно вітав мене намір, остаточно визрілий під час сну. Квапитися не було куди, мій намір померти був не хвилинною примхою, а доспілим, вагомим плодом, який поволі дозрів, налився соком, обважнів, якого погойдував вітер і наступним своїм подихом мав скинути додолу.

Я мав у своїй дорожній аптечці чудовий засіб від болю, незвичайно сильну настоянку з опію, яку дозволяв собі вживати дуже рідко, часом утримуючись від неї цілі місяці; я вдавався до цього наркотику тільки тоді, коли не мав уже сили терпіти фізичних мук. На жаль, ним не можна було відібрати собі життя, колись давно я вже пробував. Мене тоді знов опанував був відчай, і я випив чималу дозу настоянки, достатню, щоб убити шістьох людей, а проте мене вона не вбила. Щоправда, я заснув і кілька годин лежав цілком непритомний, та потім, на свій жах і розчарування, майже зовсім прокинувся від болючих корчів у шлунку, виблював усю отруту, так до кінця не опритомнівши, і знов поринув у сон. Так я перележав ніч і аж опівдні нарешті остаточно прокинувся, моторошно тверезий; мій порожній мозок горів, і я майже втратив пам'ять. Крім того довгого сну і прикрого болю в животі, отрута більше ніяких наслідків не дала.

Отже, на цей засіб не можна було розраховувати. Але я надумав так: коли знов дійде до того, що в мене не буде іншої ради, як удатися до опію, я дозволю собі вибрати не порятунок на короткий час, а порятунок назавжди, смерть, певну, надійну смерть за допомогою кулі чи бритви. Таким чином усе стало на своє місце. Чекати дня свого п'ятдесятиріччя, як хитромудро пропонувала книжечка про Степового Вовка, було, на мій погляд, надто довго, ще цілих два роки. А так — чи це станеться через рік, чи через місяць, чи вже завтра, — брама для мене була відчинена.

 

Не можу сказати, що ця постанова дуже змінила моє життя. Я трохи збайдужів до своїх злигоднів, почав легковажніше ставитись до опію і вина, мені стало трохи цікавіше, доки я зможу терпіти, — і це все. Вагоміші наслідки для мене мали інші події того вечора. Я ще не раз перечитував трактат про Степового Вовка, інколи з захватом і вдячністю, ніби з його сторінок промовляв до мене якийсь невидимий чарівник, що мудро керував моєю долею, а інколи з глумом і зневагою, бо мені здавалося, що автор трактату дивився на все надто тверезо й не розумів особливого настрою і напруження, якими було позначене моє життя. Може, те, що в трактаті писалося про степових вовків і про самогубців, було влучним, розумним спостереженням над людьми певної категорії, певного типу, дотепною абстракцією; що ж стосується моєї особливої, унікальної долі, моєї особи, моєї власної душі, то мені здавалося, що в ці тенета її не спіймати, — надто грубо вони були сплетені.

Проте найбільше цікавила мене та галюцинація чи видиво на церковній стіні, дивне оголошення з миготливих світляних літер, що будило в мені такі великі надії й так перегукувалося з трактатом. Мені так багато обіцяно, могутній голос того невідомого світу так розпалив мою цікавість, що я часто й довго думав про все це. І дедалі виразніше промовляло до мене застереження, яке було в тому написі: "Не для всіх!" І далі: "Тільки для божевільних!" Отже, я, мабуть, божевільний, дуже далекий від "усіх", якщо мене досяг той голос, якщо до мене промовив той світ. Господи Боже, хіба я давно вже не відірвався від того життя, яким живуть усі, від буття й мислення нормальних людей, хіба давно вже не схибнувся, не стою осторонь від них? А все ж таки найглибшими закутками душі я добре розумів цей заклик, пораду стати божевільним, відкинути розважність, скованість, міщанську обережність, поринути в бурхливий, не обмежений ніякими законами світ душі, уяви.