Герман Гессе – Демиан 5 страница

Одного разу, коли я знов марно шукав по вулицях і по майданах того чоловіка з плакатом на держаку і кілька разів пройшов повз мур з невидимими дверима, сторожко позираючи на нього, я зустрів біля церкви Святого Мартіна похоронну процесію. Дивлячись на обличчя засмучених родичів, що йшли за катафалком, я подумав: "Де в цьому місті, де в цілому світі живе людина, смерть якої була б для мене втратою? І де є людина, для якої моя смерть щось означала б?" Щоправда, була Ерика, моя коханка, але ми давно жили окремо, рідко зустрічались без того, щоб не посваритися, а тепер я навіть не знав її адреси. Вона часом приїздила до мене або я їздив до неї, а що ми обоє були самітні, важкої вдачі люди, у душі і в душевній недузі споріднені, то й наші стосунки, всупереч усьому, не поривалися. Та чи не зітхне вона спокійніше й не відчує полегкості, дізнавшись, що я помер? Я не знав цього і не знав також, чи можна покладатися на мої почуття до неї. Треба жити в нормальному світі з нормальними можливостями, щоб мати якусь думку про такі речі.

А тим часом, піддавшись настроєві, я приєднався до жалобного походу і дійшов до кладовища, типового сучасного кладовища із зацементованими доріжками, крематорієм та іншими вдосконаленнями. Проте нашого небіжчика не мали наміру спалювати; його труну зняли з катафалка на землю перед звичайною ямою, і я побачив, як священик та інше вороння — службовці похоронного бюро — взялися до своїх обов'язків, яким вони намагалися надати вигляду жалобної урочистості, але, звиклі до того, що це сама гра, незугарні й облудні, переборщували і впадали в комедію; побачив, як на них морщилися чорні службові костюми і як вони силкувалися навіяти на присутніх побожний настрій, змусити їх схилити коліна перед величчю смерті. Силкувалися вони даремно, ніхто не плакав, видно, небіжчик усім був тягарем. Нікому не вдалося навіяти побожного настрою, священик знов і знов звертався до присутніх зі словами: "Любі брати й сестри у Христі", — але ті мовчазні й заклопотані купці, пекарі та їхні дружини напружено й поважно дивилися вниз, і на обличчях у них, крім зніяковілості й облудності, було написане тільки одне бажання: щоб швидше настав кінець цій неприємній процедурі. І ось їй справді настав кінець, двоє "братів у Христі", що стояли найближче до священика, потиснули йому руку, витерли з черевиків об траву вогку глину, в яку закопали свого небіжчика, обличчя їхні відразу прибрали звичайного людського виразу, і раптом один із них здався мені знайомим — тим чоловіком, що тоді ввечері ніс плакат і тицьнув мені в руки книжечку.

Саме коли мені здалося, що я впізнав його, він відвернувсь, нахилився, старанно підкотив свої чорні штани й швидко рушив геть, тримаючи під пахвою парасольку. Я подався за ним, догнав його і вклонився, але він ніби не впізнав мене.

— Чи сьогодні відбудеться вечірня розвага? — запитав я і спробував підморгнути йому, як підморгують один одному ті, що мають спільну таємницю.

Але я надто довго вже не робив таких мімічних вправ, бо, живучи відлюдьком, навіть розмовляти майже відвик, тож сам відчув, що тільки дурнувато скривився.

— Яка розвага? — буркнув чоловік і глянув на мене так, наче ніколи досі не бачив. — Ідіть, голубе, до "Чорного орла", якщо вам захотілося розваг.

Я вже й сам не був певен, що це він. Розчарований, я пішов далі, не знаючи куди. Я не мав ніякої мети, ніякого бажання і ніяких обов'язків. Життя мало мерзенно гіркий смак, воно виштовхнуло й відкинуло мене. Я відчував, як огида, що давно вже підступала мені до горла, досягла своєї вершини. Сповнений глухої люті, я нипав сірими вулицями, і мені здавалося, що все тхне вогкою глиною й похороном. Ні, біля моєї могили не стоятиме жоден із цих пугачів у рясі, не шамратиме сентиментальних фраз про братів і сестер у Христі! Хоч куди б я глянув, хоч куди б спрямував свою думку, ніде на мене не чекала радість, ніщо мене не кликало, не вабило, все тхнуло гнилизною, прілим половинчастим задоволенням, усе було старе, зів'яле, сіре, мляве, виснажене. Господи Боже, як це могло статися? Як я, колись окрилений юнак, поет, приятель муз, завзятий мандрівник, полум'яний ідеаліст, міг дійти до такого? Як ця немічність, ця зненависть до самого себе й до всього, це змертвіння почуттів, ця глибока, прикра невдоволеність, це гидотне пекло душевної порожнечі й розпачу підкралося до мене?

Проходячи повз бібліотеку, я зустрів одного молодого професора, з яким раніше часом розмовляв; коли я востаннє приїздив до цього міста кілька років тому, то навіть раз заходив до нього додому, щоб поговорити з ним про східну міфологію, якою я тоді дуже цікавився. Він ішов мені назустріч, поважний, короткозорий, і впізнав мене аж тоді, коли я вже хотів непомітно поминути його. Він радісно кинувся до мене, і я у своєму гнітючому настрої відчув майже вдячність йому за це. Він весь прояснів, почав жваво згадувати, про що ми тоді розмовляли, запевняти мене, що скористався багатьма моїми ідеями, що часто думав про мене і що відтоді рідко провадив з колеґами такі корисні й цікаві суперечки. Він спитав, відколи я в місті (я збрехав, що лише кілька днів) і чому я не навідався до нього. Я дивився в його добре обличчя вченої людини, і хоч сцена нашої зустрічі здавалася мені кумедною, все ж таки я, мов виголоджений пес, втішався пучкою тепла, ковтком любові і крихтою визнання. Степовий Вовк Гарі зворушено вишкірив зуби, в нього потекла слина, сентиментальність проти його волі зігнула йому спину. Так, я почав завзято вибріхуватися, сказав, що опинився тут проїздом, маю переглянути деякі матеріали і, звичайно, вже був би провідав його, якби не так погано почував себе. А коли він щиро запросив мене сьогодні ж таки ввечері завітати до нього, я з вдячністю погодився, попрохав передати вітання дружині, і від цієї жвавої розмови та усмішок у мене аж заболіло в потилиці, такими незвичними для мене були ці зусилля. І поки я, Гарі Галер, стояв отак на вулиці, захоплений зненацька, потішений, чемний, ввічливий, і всміхався короткозорому, доброму професорові, другий Гарі теж стояв поруч і глузливо посміхався; він думав, який я все-таки чудний, химерний, облудний суб'єкт: ще дві хвилини тому понуро показував ікла всьому цьому проклятому світові, а тепер зворушено, запопадливо, згідливо відгукнувся на перший же поклик, на перше ж невинне вітання шанованого міщанина й тішуся, як цуценя, краплею прихильності, уваги і дружнього тепла. Так обидва Гарі, і один, і другий дуже несимпатичні, стояли перед добрим професором, глузуючи один з одного, стежачи один за одним, плюючи один на одного і, як завжди в таких випадках, знов питали себе: чи це просто дурість, слабкодухість, загальна вада людей, чи цей сентиментальний егоїзм, ця безхарактерність, моральна неохайність і роздвоєність почуттів притаманні тільки степовим вовкам? Якщо це свинство властиве всім людям, то воно дає мені підставу ще дужче ненавидіти світ, а якщо це тільки моя особиста вада, то вона викличе ще бурхливішу оргію самозневаги.

Поки мої двоє "я" сперечалися, вони майже забули про шановного професора, а коли раптом його присутність почала знов обтяжувати мене, я поквапився спекатись його. Я довго дивився йому вслід: він ішов безлистою алеєю, і хода в нього була добродушна й трохи кумедна, як завжди в ідеаліста й людини віри. В моїй душі точилася запекла боротьба, і, машинально згинаючи й розгинаючи пальці, змагаючись зі скрадливими підступами подагри, я усвідомлював, що вскочив у халепу, взяв на свою голову запрошення на вечерю о пів на восьму, а разом з ним прирік себе на обмін люб'язностями, наукову балаканину і споглядання чужого родинного щастя. Сердитий на себе, я вернувся додому, змішав коньяку з водою, запив ним таблетки від подагри, ліг на канапу і спробував читати. Тільки-но мені пощастило нарешті захопитися "Софіїною подорожжю з Мемеля в Саксонію", чудесною повістю з вісімнадцятого сторіччя, як раптом я знов згадав про запрошення, згадав, що я неголений і мушу одягатися. Господи Боже, ну навіщо я взяв на себе цю халепу? Що ж, підводься, Гарі, відклади книжку, намилься, вишкрябай до крові підборіддя, причепурися й покажи людям, який ти люб'язний! Намилюючись, я згадав бридку яму на кладовищі, в яку сьогодні опустили не знайомого мені небіжчика, та кислі обличчя знуджених братів і сестер у Христі, і мені навіть не стало смішно. Я подумав, що там, у тій бридкій ямі, під акомпанемент безглуздих, нещирих слів проповіді, серед безглуздих, нещирих мін учасників похорону, серед гнітючого краєвиду всіх тих хрестів і табличок з бляхи та мармуру, серед штучних квіток із дроту й скла, не тільки настав кінець тому незнайомому, не тільки завтра чи післязавтра настане й мені кінець і мене теж закопають у землю на очах у знуджених, лицемірних учасників жалобної процесії, — ні, так настане кінець усьому, всім нашим прагненням, нашій культурі, нашій вірі, всім нашим життєвим радощам; усе це дуже хворе й скоро буде там поховане. Весь світ нашої культури — суцільне кладовище, де від Ісуса Христа й Сократа, від Моцарта й Гайдна, від Данте й Ґете лишилися тільки збляклі імена на іржавих табличках, оточені знудженими, лицемірними учасниками траурних церемоній, які багато чого віддали б за те, щоб у них збереглася віра в ці таблички, їхню колишню святиню, багато чого віддали б за змогу сказати хоч одне чесне, щире слово смутку й розпачу про цей минулий світ, але їм не лишається нічого іншого, як, кисло скривившись, стояти навколо могили. З люті я знов порізав підборіддя в тому самому місці, що завжди, й припік галуном рану, а все ж мусив ще раз змінити щойно пришпилений чистий комірець, зовсім не знаючи, навіщо я все це роблю, бо не мав ніякого бажання йти до професора. Але частина Гарі знову влаштувала спектакль, назвала професора симпатичним чолов'ягою, запрагнула хоч трохи побути серед людей, серед їхнього тепла, поговорити з ними, згадала вродливу професорову дружину, підкинула мені думку, що, власне, дуже приємно провести вечір з такими привітними господарями, допомогла мені заліпити підборіддя англійським пластирем, одягтися, зав'язати гарну краватку й лагідно повела мене в гості, всупереч справжньому моєму бажанню залишитися вдома. Водночас я думав: отак як я тепер одягаюся і йду в гості до професора, щоб обмінятися з ним більш чи менш фальшивими люб'язностями, насправді не бажаючи цього, так роблять, живуть і поводяться мало не всі люди. День у день, кожної години вони силують себе ходити в гості, провадити розмови, сидіти в установах і в конторах, з примусу, автоматично, проти своєї волі роблять те, що з таким самим успіхом могла б виконати машина або взагалі можна було б не виконувати; і ця вічна, невпинна автоматичність заважає їм, як і мені, критично глянути на своє життя, пізнати й відчути його безглуздість і банальність, його моторошну сумнівність, його безнадійну трагічність і порожнечу. Ох, і вони мають рацію, тисячу разів мають рацію, ті люди, що так живуть, що грають у свою скромну гру і дбають про свої скромні справи, а не опираються цій гнітючій автоматичності й не вдивляються розпачливо в порожнечу, як оце я, схибнутий самітник. Коли я часом на цих сторінках висловлюю зневагу до людей або й глузую з них, то не думайте, що я хочу звалити на них свою вину, звинуватити їх, перекласти на інших відповідальність за своє особисте лихо! Але я, зайшовши так далеко і стоячи на самому краю життя, там, де воно спадає у темну прірву, чиню негарно, брешу, коли прикидаюся перед собою і перед іншими, що ця машина крутиться й для мене, що я й досі належу до цього милого дитячого світу вічної гри!

Цей вечір теж минув так само дивно, як і день. Перед будинком професора я на хвилину спинився й глянув на його вікна. "Ось тут мешкає цей чоловік, — подумав я, — рік у рік робить свою справу, читає і коментує тексти, шукає зв'язків між арабською та індійською міфологією, і він задоволений своєю працею, бо вірить, що вона має вартість, вірить в науку, якій служить, вірить у вартість самого знання, його нагромадження, оскільки вірить у поступ, у розвиток. Він не пережив війни, не пережив того струсу, якого завдав дотеперішнім основам мислення Айнштайн (він вважає, що вчення Айнштайна стосується тільки математики), не помічає, як навколо нього готуються до нової війни, вважає, що євреїв та комуністів є за що ненавидіти, він добра, бездумна, задоволена дитина, що пишається собою. Йому можна тільки позаздрити". Я набрався духу й зайшов до будинку. Мене впустила служниця в білому фартушку. Наче щось передчуваючи, я добре запам'ятав, куди вона поклала мого капелюха й повісила пальто. Вона завела мене в теплу, добре освітлену кімнату й попросила почекати. Замість проказати молитву чи трохи подрімати, я раптом, немов хлопчак, узяв у руки першу річ, яка потрапила мені на очі, — невеличку гравюру в рамці, що стояла на круглому столику, підперта картонною підставкою. Це був портрет Ґете, норовистого, бездоганно зачесаного старого з гарно виліпленим обличчям, на якому не бракувало ні славнозвісних променистих очей, ні відтінку ледь прихованих під великопанською бундючністю самоти й трагічності, на які художник витратив особливо багато зусиль. Йому пощастило надати цій демонічній людині, анітрохи не на шкоду її глибині, чи то професорського, чи то акторського виразу стриманості й доброзичливості і, кінець кінцем, зробити з неї справді милого дідугана, портрет якого міг прикрасити кожний міщанський дім. Певне, цей портрет був не гірший за інші такі портрети, за всі ті старанно вималювані ремісницькі зображення спасителя, апостолів, героїв, мислителів і державних діячів, а дратував він мене, мабуть, тільки своєю претензійною віртуозністю. Та хоч би як там було, а те марнославне, самовдоволене зображення старого Ґете відразу ж вразило мене, й без того вже роздратованого, як прикрий дисонанс, остаточно переконало, що мені не слід було сюди приходити. Тут добре почувалися б гарно стилізовані корифеї і світила нації, а не степові вовки.

Якби тепер зайшов був господар дому, може, мені пощастило б знайти якусь переконливу причину й піти геть. Але зайшла його дружина, і я скорився долі, хоч передчував лихо. Ми привіталися, і до першого дисонансу почали додаватися нові. Господиня сказала, що в мене гарний вигляд, хоч я добре знав, що дуже постарів відтоді, як востаннє бачився з нею, вже коли вона тиснула мені руку, біль у хворих на подагру пальцях нагадав мені про це. Потім вона запитала, як мається моя дружина, і мені довелося сказати їй, що дружина мене покинула й ми розлучилися. Ми зраділи, коли з'явився професор. Він також дуже тепло привітався зі мною, і тоді фальшивість, сміховинність становища набула найпікантнішої форми. Професор тримав у руці газету, яку він передплачував, орган партії мілітаристів, що закликали до війни. Привітавшись зі мною, він показав мені газету й заявив, що в ній пишеться про якогось журналіста, теж Галера, як і я, негідника й безбатченка, який глузував з кайзера і висловлював думку, що його батьківщина не менше, ніж ворожі їй країни, відповідає за те, що була розв'язана війна. Ото вже, мабуть, пройдисвіт! Але йому й перепало як слід, редакція добре відшмагала мерзотника й поставила до ганебного стовпа. Та коли професор помітив, що мене ця тема не цікавить, то відразу перейшов на інше. Ні йому, ні його дружині навіть на думку не спало, що той страшний чоловік може сидіти перед ними, хоч насправді так воно й було: тим мерзотником був я. Але навіщо зчиняти переполох, навіщо тривожити людей! Я всміхнувся сам до себе, проте вже втратив надію, що матиму з цього вечора якусь приємність. Я добре запам'ятав ту хвилину. Бо саме тоді, коли професор говорив про зрадника батьківщини Галера, прикре почуття пригніченості й розпачу, яке з'явилося й дедалі наростало в мені, відколи я побував на тому похороні, обернулося в страшний тиск, у фізичний біль, що відлунював аж десь у животі, в моторошне передчуття чогось жахливого. Мені здавалося, що на мене чигала, підкрадалася до мене ззаду якась небезпека. На щастя, служниця оголосила, що обід подано, і ми перейшли до їдальні. Намагаючись сказати чи спитати щось невинне, я їв більше, ніж звичайно, і з кожною хвилиною почував себе все гірше. "Господи Боже, — думав я весь час, — навіщо ми так силуємо себе?" Я добре відчував, що господарі також сковані, що їм нелегко вдавати з себе бадьорих, чи тому, що їх пригнічувала моя присутність, чи через якийсь домашній клопіт. Вони зверталися до мене з такими запитаннями, на які я не міг щиро відповісти, і скоро так глибоко загруз у брехні, що кожне слово було мені огидне. Нарешті, щоб змінити тему, я почав розповідати про похорон, який сьогодні бачив. Але не знайшов відповідного тону, від моїх потуг на гумор вони ніяковіли, між нами пролягала дедалі ширша прірва, а мені глумливо шкірив зуби степовий вовк, і коли подали солодке, ми вже всі троє мовчали.

Ми повернулися до тієї першої кімнати випити кави й горілки, з надією, що хоч це нам трохи зарадить. Але там мені знов потрапив на очі цар поетів, хоч його й переставили на комод. Я не зміг утриматись і, хоч якийсь внутрішній голос застерігав мене від цього, знов узяв його в руки й почав сперечатися з ним. Я був наче одержимий почуттям, що становище нестерпне, що мені треба будь-що або розворушити господарів, кимось захопити їх, знайти з ними спільний тон, або викликати вибух.

— Будемо сподіватися, — сказав я, — що насправді Ґете був не такий на вигляд! Ця пиха і шляхетна поза, ця гідність, кокетливо виставлена напоказ шановним глядачам, цей світ чарівної сентиментальності під мужньою зовнішністю! Звичайно, можна багато що закинути старому хвалькові, я сам часто маю чимало претензій до нього, але зображати його таким — ні, це вже забагато.

Господиня зі страдницьким виразом на обличчі налила нам кави й вийшла з кімнати, а її чоловік збентежено й докірливо пояснив мені, що цей портрет Ґете належить його дружині й дуже їй подобається.

— Навіть якщо об'єктивно ви маєте рацію, з чим я, до речі, особисто не погоджуюсь, то не повинні були так різко висловлюватися.

— Так, ваша правда, — погодився я. — На жаль, це моя звичка, моя вада. Я завжди намагаюсь висловлювати свої думки якомога гостріше, як, зрештою, робив і Ґете у хвилини натхнення. Хоч, мабуть, цей солодкий, міщанський, салонний Ґете ніколи не вжив би гострого, відвертого слова. Дуже перепрошую вас і вашу дружину — скажіть їй, будь ласка, що я шизофренік. А тепер дозвольте мені відкланятись.

Спантеличений господар спробував щось заперечити, знов почав говорити про те, що наші тодішні розмови були дуже приємні й корисні, що мої думки про Мітру й Кришну справили на нього глибоке враження, що він сподівався й сьогодні... і так далі. Я подякував за ласкаві слова й сказав, що, на жаль, перестав цікавитись Кришною і не маю ніякісінького бажання провадити вчені розмови, що сьогодні я йому кілька разів збрехав. Наприклад, я приїхав до цього міста не кілька днів, а кілька місяців тому, але живу самітником і вже не можу бувати у вишуканому товаристві, бо, по-перше, мене ніколи не залишають поганий настрій і подагра, а по-друге, я майже завжди п'яний. Далі, щоб з'ясувати все до кінця і бодай не піти звідси брехуном, я змушений був пояснити шановному професорові, що він мене цього вечора тяжко образив. Він приєднався до думки реакційної газетки про Галера, став на позицію, яка личить дурному, твердолобому офіцерові, а не вченому. Той "пройдисвіт", "безбатченко" Галер стоїть перед ним, і краще було б і для нашої батьківщини, і для цілого світу, якби хоч кілька людей, здатних мислити, боронили розум і мир замість сліпо, бездумно кидатися у вир нової війни.

На цьому вже можна було й кінчати.

Я підвівся, попрощався з Ґете і з професором, схопив з вішака пальто й капелюха і квапливо вийшов. У моїй душі голосно вив зловтішний вовк, і між обома моїми "я" відбувалася запекла сварка. Адже мені відразу стало ясно, що цей невдалий вечір мав для мене куди більше значення, ніж для обуреного професора: для нього він скінчився розчаруванням і невеличкою прикрістю, а для мене — останньою невдачею і втечею. Це було моє прощання з міщанським, моральним, ученим світом, цілковита перемога степового вовка. І це було прощання втікача, переможеного, банкрутство у своїх власних очах, прощання без веселого чи втішного слова. Я так само відмовився від світу, в якому колись була моя домівка, від міщанської моралі й культури, як хворий на виразку шлунка відмовляється від смаженої свинини. Розлючений і водночас глибоко зажурений, я йшов освітленою ліхтарями вулицею. Який же це був смутний, ганебний, лихий день, з ранку до самого вечора, від кладовища до сцени в професора! І задля чого так мучитись? Навіщо? Чи є сенс ще й далі терпіти такі дні, як цей, ще й далі тягти це ярмо? Ні! Цієї ж таки ночі треба скінчити цю комедію. Іди, Гарі, додому й переріж собі горлянку! Ти вже й так довго зволікав!

Я вештався вулицями, гнаний своїм горем. Звичайно, нерозумно з мого боку було обпльовувати салонну прикрасу тих добрих людей, нерозумно й неввічливо, але я й тепер зробив би так само, я просто не міг більше витримати цього сумирного, облудного, прилизаного життя. А оскільки я, видно, не міг більше витримувати й самоти, оскільки моє власне товариство стало мені невимовно ненависне й огидне, оскільки мене душила порожнеча власного пекла, то де я мав шукати порятунку? Його не було ніде. О тату й мамо, о далеке, священне горіння молодості, о незчисленні радощі, діла і задуми мого життя, де ви? Нічого мені не залишилося, навіть каяття, лишилися тільки огида і біль. Ніколи, здавалося мені, сама неминучість подальшого життя не пригнічувала мене так, як тепер.

Я сів на хвилину перепочити в якійсь похмурій пивниці на околиці міста, випив коньяку з водою, і знов нечистий погнав мене далі, вгору і вниз стрімкими, кривими вуличками старого міста, алеями, привокзальним майданом. Може, кудись поїхати? Я зайшов на вокзал і втупився у розклад поїздів на стіні, потім випив трохи вина, намагаючись опанувати себе. Примара, якої я так боявся, наближалася до мене, ставала дедалі чіткіша. Це була необхідність вертатися додому, до своєї кімнати, стати віч-на-віч зі своїм відчаєм. І мені її не уникнути, хоч би скільки я бігав вулицями, рано чи пізно я мушу вернутися до своїх дверей, до свого столу з книжками, до канапи зі знімком моєї коханої над нею, до тієї хвилини, коли доведеться взяти бритву й перерізати собі горло. Все виразніше я бачив перед собою цю картину, і все шаленіше калатало в мене серце. Я відчував найбільший страх з усіх страхів: страх перед смертю. Хоч я не бачив іншого порятунку, хоч огида, біль і розпач оточили мене стіною, хоч ніщо вже не вабило мене, ніщо не могло втішити й принести надію, я невимовно боявся екзекуції, останньої хвилини, холодної розпанаханої рани на своєму тілі.

Я не бачив способу позбутися цього страху. Якщо навіть у двобої розпачу і боягузтва й сьогодні переможе боягузтво, завтра й кожного наступного дня переді мною знов стоятиме розпач, обтяжений ще й самозневагою. Я просто доти братиму в руки бритву й відкладатиму її, доки нарешті колись зважуся. То чи не краще зважитися вже сьогодні? Я розважно вмовляв себе, як налякану дитину, але дитина не хотіла слухати, вона тікала, хотіла жити. Здригаючись, я знов подався в місто, все далі обминаючи свій будинок, вмовляючи себе, що треба вернутися, і все зволікаючи. Час від часу я заходив до якоїсь пивниці, випивав келих вина або й два, а тоді далі кружляв, мов зачарований, навколо своєї мети, навколо бритви й смерті. Інколи, до краю втомлений, я сідав на лавку, на край фонтана чи на якусь тумбу, дослухавсь, як б'ється моє серце, витирав піт з чола, потім схоплювався і біг далі, сповнений смертельного страху і несміливої туги за життям.

Так, пізно вночі, я опинився десь на околиці, в не знайомій мені частині міста, й зайшов до ресторану, за освітленими вікнами якого гриміла музика. Над входом я прочитав на старій таблиці: "Під чорним орлом". Усередині був справжній содом: тиснява, дим, випари вина, галас. У другій, дальшій залі танцювали, там шаленіла музика. Я зупинився в першій залі, де переважав простий люд, деякі відвідувачі були вдягнені зовсім бідно. У другій залі можна було побачити й елеґантну публіку. Проштовхавшись крізь натовп, я опинився біля буфету, притиснений до столика, коло якого на лавці під стіною сиділа вродлива бліда дівчина в тоненькій вечірній сукні з низьким викотом і зів'ялою квіткою у косах. Дівчина пильно й приязно глянула на мене, коли я наблизився, і, всміхнувшись, посунулася, щоб дати мені місце.

— Можна? — запитав я, сідаючи поряд із нею.

— Звичайно, можна, — відповіла вона. — А хто ти такий?

— Дякую, — мовив я. — Я не можу піти додому, не можу, нізащо не можу, я хочу тут посидіти, біля вас, якщо дозволите. Ні, я нізащо не можу вернутися додому.

Дівчина кивнула головою, ніби все зрозуміла, і пасмо волосся з чола в неї пересунулося до вуха. Тепер я побачив, що в її косах була камелія. В залі не вгавала музика, кельнерки біля буфету квапливо передавали на кухню замовлення.

— Лишайся тут, — сказала дівчина, і від її голосу в мене наче полегшало на серці. — А чого ти не можеш вернутися додому?

— Не можу. Вдома на мене чекає щось... ні, не можу, надто страшно.

— То перечекай тут. Але найперше витри окуляри, ти ж нічого не бачиш. Отак, дай свою хусточку. Що ми питимемо? Бургундське?

Вона витерла мені окуляри, і аж тепер я роздивився на неї. Обличчя в неї було бліде, рішуче, з яскраво нафарбованими губами, з сірими, ясними очима і з гладеньким холодним чолом. На скроню спадало коротке, непокірне пасмо волосся. Добродушно й трохи глузливо вона заопікувалася мною, замовила вина, цокнулася, і враз їй упали в око мої черевики.

— Боже, звідки ти прийшов? У тебе такий вигляд, наче ти добирався пішки з Парижа. Так не ходять на бенкет.

— Може, й ні, — ухильно мовив я і ледь усміхнувся.

Я слухав її, не перебиваючи. Вона мені дуже сподобалась, і це мене здивувало, бо досі я уникав таких молодих дівчат і не довіряв їм. І ставилась вона до мене саме так, як мені цієї миті хотілося, — о, не тільки цієї миті, вона відтоді завжди так до мене ставилась. Так уважливо, як мені було потрібно, і так глузливо, як мені було потрібно. Вона замовила бутерброд і звеліла мені з'їсти його. Далі налила вина й наказала трохи випити, але поволі, не поспішаючи. Потім похвалила мене, що я такий слухняний.

— Молодець, — сказала вона підбадьорливо, — з тобою легко. Можу закластися, що тобі вже давно не доводилось нікого слухатися.

— Так, ви виграли заклад. А як ви здогадались?

— Не штука здогадатися. Слухатись — це як їсти чи пити, тому, хто давно нікого не слухався, здається, що нічого кращого в світі немає. Правда ж, тобі подобається слухатись мене?

— Дуже подобається. Ви все знаєте.

— З тобою легко. Може, голубе мій, я змогла б тобі ще й сказати, що на тебе чекає і чого ти боїшся. Але ти й сам це знаєш, то нащо про це говорити, правда ж? Це все дурниці! Або хтось вішається, ну, то хай собі вішається, він має на це причину. Або він ще живе, і тоді він повинен просто дбати про життя. Немає нічого простішого.

— О, якби це було таке просте! — мовив я. — їй-богу, я вже досить дбав про життя, і нічого мені не допомогло. Може, повіситись і важко, не знаю. Але жити важче, набагато важче! Їй-богу, важче!

— Ну, ти сам побачиш, що дуже легко. Початок ми вже зробили. Ти витер окуляри, попоїв, попив. Тепер ми підемо і трохи почистимо твої штани й черевики, бо їх треба почистити. А потім ми з тобою станцюємо шимі.

— Бачите, я все ж таки мав рацію! — жваво сказав я. — Для мене найгірше — не виконати якогось вашого наказу, але цей я таки не можу виконати. Я не вмію танцювати шимі, а так само й вальс, польку чи як там ще вони звуться. Я зроду не танцював. Тепер ви бачите, що все не таке просте, як вам здається?

Дівчина усміхнулася й похитала по-хлоп'ячому підстриженою головою. Я дивився на неї, і мені здавалося, що вона схожа на Розу Крайслер, першу дівчину, в яку я колись іще хлопчиком закохався, але ж та була чорнява й кароока. Ні, я не знав, кого мені нагадувала ця дівчина, знав лишень, що когось із моєї ранньої молодості, десь ще з хлоп'ячих років.

— Постривай, — вигукнула вона, — постривай! То ти не вмієш танцювати? Взагалі не вмієш? Навіть ванстеп? Господи, і ти ще кажеш, що дбав про життя! Ти трішки прибріхуєш, хлопче, а в твоєму віці це вже негарно. Як ти можеш казати, що дбав про життя, коли навіть танцювати не хочеш?

— Коли ж я не вмію! Ніколи не вчився.

Вона засміялася.

— А читати й писати вчився, еге ж? І рахувати також, та ще й, може, латинську, французьку тощо? Закладаюся, що ти десять чи дванадцять років просидів у школі, та ще, мабуть, і навчався в університеті! Може, навіть маєш докторський титул і знаєш китайську або іспанську мову. Чи ні? Отож-бо. А на кілька уроків танців пошкодував часу й грошей! Ех, ти!

— Це через батьків, — почав виправдовуватись я. — Вони казали мені вчити латину, греку та інші премудрощі, а танців не казали, танці в нас були не в пошані, мої батьки й самі ніколи не танцювали.

Вона холодно, зневажливо глянула на мене, і знов щось у її обличчі нагадало мені часи моєї молодості.

— Он як, батьки, виходить, винні! А ти їх питав, чи можна тобі сьогодні ввечері піти до "Чорного орла"? Питав? Кажеш, вони давно померли? Тим більше! Припустімо, що юнаком ти не вчився танцювати, бо був дуже слухняний. Хоч я й не вірю, що ти був тоді такий уже ангел. Але потім — що ти потім робив усі ці довгі роки?

— Ох, я й сам уже не знаю, — сказав я. — Вчився, захоплювався музикою, читав книжки, писав книжки, мандрував...

— Дивне в тебе уявлення про життя! То ти завжди робив щось важке й складне, а простого ніколи не вчився? Не мав часу? І бажання? Ну, скажу тобі, слава Богу, що я не твоя мати. А потім ти ще й удаєш, що спізнав життя й нічого путнього в ньому не знайшов, — ні, це вже ти переборщуєш!