Герман Гессе – Демиан 9 страница

Ми знов заснули, а коли я прокинувся, то побачив, що й далі тримаю її в обіймах, свою прекрасну, дивовижну квітку.

І дивно — ця прекрасна квітка все-таки завжди була Герміниним подарунком! Завжди за Марією стояла Герміна, прикриваючись нею, наче маскою! І водночас я раптом згадав Ерику, свою далеку, лиху коханку, свою бідолашну приятельку. Вона була, мабуть, така сама гарна, як Марія, хоч і не така квітуча й вільна від усяких упереджень і не така обізнана з мистецтвом кохання. Якусь мить образ її, чіткий, овіяний смутком, стояв перед моїми очима, образ жінки, яку я кохав і доля якої тісно переплелася з моєю, потім зник, розтанув у сні, в забутті, в далині, за якою я вже трохи жалкував.

Тієї чудової, ніжної ночі переді мною зринуло багато картин із мого життя — і це після того, як я так довго перебував у вбогій порожнечі, де не було жодного образу. Тепер, коли Ерос своїми чарами відкрив у моїй душі ціле потужне джерело образів, коли я усвідомив, яке багате моє життя, скільки в душі бідолашного Степового Вовка було вічних зірок і сузір'їв, у мене аж серце завмерло з захвату й суму. Ніжні, осяйні картини дитинства й образ матері десь мріли, як далекий, безмежно синій гірський хребет; дзвінко лунав хор моїх друзів, починаючи з легендарного Германа, духовного брата Герміни; запашні, неземні, наче вологі водяні квітки на плесі озера, пропливали образи багатьох жінок, яких я кохав, жадав і оспівував, кохання яких я рідко здобував і рідко намагався здобути. З'явилася й моя дружина, з якою я прожив багато років, від якої навчився, що означає дружба, чвари і покора, до якої, незважаючи на всі життєві знегоди, я завжди мав глибоку довіру, аж до того дня, коли вона, захворівши, збожеволівши, раптом збунтувалася й покинула мене, — і я тоді зрозумів, як я кохав її і як глибоко довіряв їй, коли її зрада так боляче, на все життя, вразила мою душу.

Ці образи — сотні образів з назвами і без назв — усі з'явилися знов, виринули, свіжі, оновлені, з криниці тієї ночі кохання, і я знов усвідомив те, що в своєму горі давно забув: що вони були моєю власністю і моїм скарбом, що лишилися неторкнуті, ніде не ділися, стали зірками на небі моїх переживань, які я міг забути, але не міг знищити, які творили казку мого життя і зоряний блиск яких був незнищенною цінністю мого існування. Моє життя було тяжке, плутане й нещасливе, воно вело до відмови й заперечення, було солоне від сліз усього людства, а проте було багате, горде й багате, навіть у злиднях було королівським життям. І хоч би я й жалюгідно змарнував той короткий залишок дороги, що відділяв ще мене від смерті, ядро мого життя було шляхетне, воно мало своє обличчя, свою високу мету, було спрямоване не до дрібниць, а до зірок.

Від тієї ночі минув уже якийсь час, відтоді багато що сталося, багато що змінилося, я пам'ятаю тільки дещо з того, що ми казали й що робили, коли нас охоплював шал глибокого, ніжного кохання, пам'ятаю ясні, зоряні хвилини, коли ми прокидалися з важкого сну після любовного виснаження. А проте тієї ночі я вперше від часу свого занепаду побачив своє життя в невблаганно яскравому світлі і знов переконався, що все випадкове в ньому було моєю долею, що руїни мого буття насправді були уламком божистого. Моя душа знов дихала, очі знов бачили, і бували навіть хвилини, коли я палко вірив, що досить мені тільки зібрати докупи ці розпорошені образи, звести в єдиний образ Гарі Галера й Степового Вовка, і я сам увійду в світ образів, стану безсмертним. А хіба це не те, до чого прагне й що пробує осягти кожне людське життя?

Вранці, коли ми з Марією з'їли мій сніданок, мені пощастило непомітно вивести її з будинку. Того ж таки дня я найняв у сусідньому кварталі кімнатку тільки для наших із нею зустрічей.

Моя вчителька танців Герміна ніколи не забувала про свої обов'язки, і мені довелося опановувати бостон. Вона була сувора й невблаганна, не давала мені пропустити жодної години, бо було ухвалено, що я піду з нею на бал-маскарад. Вона попросила в мене грошей на костюм, але не хотіла признатись, який він буде. Відвідати її я не міг, вона ще й досі забороняла мені навіть цікавитись, де вона живе.

Ті дні, що лишилися до бал-маскараду — десь тижнів зо три, — були неймовірно гарні. Мені здавалося, що Марія була першою жінкою, яку я по-справжньому кохав. Я завжди шукав у жінок, в яких закохувався, розуму й освіти і не дуже помічав, що навіть найрозумніша й, можна сказати, найосвіченіша жінка ніколи не відповідала запитам мого інтелекту, завжди суперечила йому; я приходив до жінок зі своїми проблемами й думками, і мені здавалося, що я не міг би більше як годину кохати дівчину, яка навряд чи прочитала хоч одну книжку, навряд чи знала, що таке читання, й не могла відрізнити Чайковського від Бетховена. Марія не мала освіти, їй не потрібні були кружні шляхи й замінники внутрішнього світу, всі її проблеми випливали безпосередньо з її чуттів. Її мистецтвом і її завданням було досягти тими чуттями, якими її обдарувала природа, своєю особливою фігурою, своїми барвами, волоссям і шкірою, своїм голосом і темпераментом якомога більше любовної втіхи, на кожен дотик, на кожен вигин, на кожну найніжнішу форму свого тіла викликати в коханця швидку, радісну відповідь, що давала б їй щастя й задоволення. Я відчув це вже під час того першого несміливого танцю з нею, відчув дух цієї геніальної, дбайливо виплеканої чутливості і був зачарований нею. І Герміна, яка все знала й розуміла, напевне не випадково привела мені Марію. Своїм запахом, усім своїм виглядом вона нагадувала літо, нагадувала троянди.

Я не мав щастя бути Маріїним єдиним чи хоча б привілейованим коханцем, я був одним із багатьох. Часто вона не мала для мене часу, інколи мала годину після обіду і дуже рідко вночі. Вона не хотіла брати від мене грошей — мабуть, їй заборонила Герміна. Але подарунки брала залюбки, а коли я одного разу подарував їй новий гаманець із червоної лакованої шкіри й поклав у нього дві чи три золоті монети, то взяла їх. До речі, вона висміяла мене через той червоний гаманець. Він був дуже гарний, але, виявилося, давно вже не модний. Я багато чого довідався від Марії про ці речі, в яких досі так розумівся, як в ескімоській мові. Насамперед я довідався, що ці модні дрібнички й предмети розкошів не якийсь там несмак, непотріб, винахід жадібних на гроші фабрикантів і гендлярів, а цілий світ, виправданий, гарний, різноманітний, маленький, чи, швидше, великий світ речей, що всі мають одну-однісіньку мету: служити коханню, збагачувати почуття, оживляти мертвий навколишній світ, чарівним способом обдаровувати кохання новими засобами. Все це — від пудри й парфумів до бальних черевиків, від перснів до цигарниць, від пряжок до гаманців — було не просто гаманцями, квітками, віялами, а магією, принадою, пластичним матеріалом кохання, його посланцем, контрабандистом, зброєю, бойовим покликом.

Я часто розмірковував, кого Марія насправді кохає. Найбільше, здавалось мені, кохала вона саксофоніста Пабло з меланхолійними чорними очима й довгими, блідими, гарними, повільними руками. Я уявляв собі Пабло в коханні трохи сонним, розпещеним і пасивним, але Марія запевняла мене, що хоч він і поволі розпалюється, зате потім стає нетерплячіший, наполегливіший, мужніший і вимогливіший, ніж якийсь там боксер чи жокей. Так я довідався багато інтимного про того й іншого, про музиканта з джазового оркестру, про актора, про багатьох жінок, про дівчат і чоловіків нашого кола, дізнався чимало різних таємниць, побачив, що стоїть за тією чи іншою дружбою і ворожнечею, був повільно (і це я, зовсім чуже тіло в цьому світі, нічим не пов'язане з ним) втягнений у їхнє середовище й завоював у ньому довіру. Багато чого я довідався й про Герміну. Та особливо часто я тепер зустрічався з паном Пабло, якого Марія дуже любила. Їй також часом потрібні були його таємничі порошки, часом вона брала їх і для мене, а Пабло завжди був особливо радий мені прислужитися. Якось він сказав мені навпростець:

— Ви такий нещасний, а це недобре, не можна таким бути. Мені шкода вас. Покуріть легенького опіуму.

Моя думка про цього веселого, недурного, хлопчакуватого і все ж таки загадкового чоловіка весь час змінювалася. Ми зійшлися ближче, не раз я навіть брав у нього якийсь порошок. Його трохи смішила моя закоханість у Марію. Якось він влаштував для нас "свято" у своїй кімнаті на найвищому поверсі приміського готелю. Там був тільки один стілець, і нам із Марією довелося сидіти на ліжку. Пабло почастував нас таємничим, дивовижним лікером, налитим із трьох пляшечок. А потім, коли я був уже в чудовому гуморі, він, сяючи з радощів, запропонував нам влаштувати втрьох оргію. Я гостро відмовився, для мене це була неприпустима річ. Але все ж таки скоса глянув, як поставилась до його слів Марія. Хоч вона відразу підтримала мене, а проте я побачив, що очі в неї засвітилися і в її відмові забринів жаль, Пабло був розчарований моєю відмовою, але не образився.

— Шкода, — мовив він, — Гарі надто дбає про мораль. Нічого не вдієш. А було б гарно, дуже гарно! Але я маю заміну.

Він дав нам покурити опіуму, і ми всі троє, непорушно сидячи з розплющеними очима, пережили сцену, яку нам Пабло щойно пропонував. Марія тремтіла з розкошів. Коли мені після опіуму стало трохи зле, Пабло поклав мене на ліжко й дав кілька крапель якихось ліків. Через кілька хвилин я заплющив очі й відчув легенький, як подих, поцілунок, спершу на одній повіці, потім на другій. Я прийняв той поцілунок, наче він був Маріїн, хоч добре знав, що поцілував мене Пабло.

А одного вечора він ще дужче приголомшив мене. Він прийшов до мене додому й сказав, що йому потрібні двадцять франків і він хоче попросити їх у мене. А за це він мені відступить на цю ніч Марію.

— Пабло, — злякано мовив я, — ви самі не знаєте, що кажете! В нас вважають найбільшою ганьбою відступати іншому за гроші свою коханку. Вважайте, що я не чув вашої пропозиції.

Він співчутливо глянув на мене.

— Не хочете, пане Галере? Гаразд. Ви завжди утруднюєте собі життя. Ну, то спіть цю ніч без Марії, якщо вам так краще. А гроші ви мені однаково дасте, я їх потім вам поверну. Вони мені дуже потрібні.

— Навіщо?

— Для Аґостино. Це той хлопець, що грає на другій скрипці, знаєте? Він уже вісім днів як хворий, і його нікому доглянути. Грошей у нього немає ані шеляга, а тепер і в мене скінчилися.

З цікавості, а почасти, щоб покарати себе, я пішов із ним до Аґостино. Той жив в убогій мансарді. Пабло приніс йому молока й ліків, перестелив ліжко, провітрив кімнатку, приклав йому до гарячої голови гарно, по-мистецькому зроблений компрес, і все це швидко, легко і вправно, як добра медична сестра. Того ж таки вечора я бачив, як він грав до самого ранку в барі "Ситі".

Я часто розмовляв із Герміною про Марію, докладно змальовував, які в неї руки, плечі, стегна, як вона сміється, цілує, танцює.

— А це вона вже показала тобі? — спитала одного разу Герміна й описала мені якусь особливу гру язика під час поцілунку.

Я попросив, щоб вона сама мені показала її, та вона рішуче відмовилась.

— Колись пізніше покажу, — відповіла вона. — Я ще не твоя коханка.

Я спитав, звідки їй відомо про Маріїні поцілунки та про інші таємниці, які може знати лише коханець.

— О, — вигукнула Герміна, — вона ж моя приятелька! Невже ти думаєш, що ми могли б мати таємниці одна від одної? Я часто спала і бавилася з нею. Тобі справді дісталася дівчина, що вміє більше, ніж інші.

— Все ж таки я думаю, Герміно, що й ви маєте одна від одної таємниці. Чи ти й про мене розповіла їй усе, що знаєш?

— Ні, це інша річ, цього вона б не зрозуміла. Марія чудова дівчина, тобі пощастило, але нас із тобою єднає те, про що вона й гадки не має. Я, звичайно, багато чого розповіла їй про тебе, куди більше, ніж тобі на той час хотілося б, — я ж повинна була прихилити її до тебе. Але ні Марія, ні хтось інший ніколи не зрозуміє тебе так, як я. Дещо і я довідалася від неї, бо вона розповідає мені про тебе все, що сама в тобі бачить. Я знаю тебе майже так, як знала б, якби ми часто разом спали.

Коли я знов зустрівся з Марією, вона мені здалася якоюсь інакшою, дивною і таємничою. Адже я знав тепер, що вона пригортала й Герміну до свого серця так само, як мене, відчувала, цілувала, пестила і гладила її руки й ноги, її волосся й шкіру так само, як мої. Переді мною постали нові, не прямі, складні стосунки і зв'язки, нові любовні й життєві можливості, і я згадав про тисячу душ трактату про Степового Вовка.

Протягом того короткого часу, що минув від мого знайомства з Марією до балу-маскараду, я був справді щасливий, а проте мене ніколи не покидало почуття, що це ще не порятунок, не райське блаженство, що все це тільки прелюдія, приготування, що події швидко розвиваються й основне ще має настати.

Я вже так навчився танцювати, що не боявся йти на бал-маскарад, про який із кожним днем було дедалі більше мови. Я й досі не знав, у якому костюмі з'явиться на бал Герміна, вона нізащо не хотіла зрадити цієї таємниці. Казала, що я й так її впізнаю, а якщо ні, то вона мені дасть якийсь знак. Але поки що я не повинен був нічого знати. В чому я сам думаю прийти на бал, їй було байдуже, і я вирішив з'явитися туди в звичайному вечірньому костюмі. Я хотів запросити на бал Марію, але вона заявила, що вже має туди кавалера, і справді показала мені квиток. Я був трохи розчарований, коли побачив, що мені доведеться йти на бал самому. Це був найславетніший бал-маскарад міста, його щороку влаштовували в "Глобусі" актори й митці.

Герміну тими днями я бачив рідко, але напередодні балу вона заглянула до мене, прийшла по вхідний квиток, який я купив для неї. Ми трохи посиділи в моїй кімнаті, і між нами відбулася розмова, що справила на мене глибоке враження.

— Тобі тепер досить добре, — сказала вона. — Танцювати ти вже вмієш. Той, із ким ти місяць не бачився, навряд чи й упізнав би тебе.

— Авжеж, — погодився я, — мені вже давно не було так добре. І все завдяки тобі, Герміно.

— А часом не завдяки Марії?

— Ні. Адже Марія також твій подарунок. Але вона чудова.

— Тобі треба було саме такої коханки, Степовий Вовче. Гарної, молодої, веселої, дуже мудрої в коханні й не щодня приступної. Якби ти не мусив ділити її з іншими, якби вона не була для тебе завжди тільки гостею на короткий час, ти б не почував себе так добре.

Так, із цим мені теж довелося погодитись.

— Отже, ти тепер, власне, маєш усе, що тобі потрібно?

— Ні, Герміно, не все. Я маю щось дуже гарне, чарівне, велику втіху, розраду. Я справді щасливий...

— От бачиш! Чого ж ти ще хочеш?

— Хочу чогось більшого. Мені мало бути щасливим, я не для цього створений, це не моя доля. Моя доля цілком протилежна.

— Виходить, твоя доля бути нещасним? По-моєму, нещастя ти мав уже вдосталь, коли через бритву боявся йти додому.

— Ні, Герміно, це ж зовсім не те. Припустімо, я тоді був дуже нещасний. Але то було дурне нещастя, даремне.

— Чому даремне?

— Бо я не повинен був боятися смерті, якої, зрештою, бажав! Те нещастя, яке мені потрібне і якого я прагну, — зовсім інакше, таке, що змушує людину впиватися стражданням і з насолодою вмирати. Ось те нещастя, чи, може, щастя, на яке я очікую.

— Я розумію тебе. В цьому ми — як брат і сестра. Але чим тебе не влаштовує твоє теперішнє щастя, яке ти знайшов із Марією? Чому ти невдоволений?

— Воно влаштовує мене, чому ж, я захоплений ним, вдячний йому. Воно таке гарне, як сонячний день дощового літа. Та я відчуваю, що воно довго не триватиме. Це щастя також даремне. Воно дає мені задоволення, проте задоволення — не та їжа, якою може живитися моя душа. Воно присипляє, насичує в мені Степового Вовка. Але це не те щастя, задля якого варто померти.

— А треба неодмінно померти, Степовий Вовче?

— По-моєму, треба. Я дуже задоволений своїм щастям, я ще його можу якийсь час витримати. Та якщо серед теперішнього щастя в мене часом випадає хвилина, коли я можу озирнутися навколо й чогось запрагнути, то я ніколи не прагну зберегти це щастя назавжди, а хочу знову страждати, тільки красивіше, не так убого, як раніше. Я прагну таких страждань, які підготували б мене до смерті, зробили її бажаною.

Герміна ніжно поглянула на мене. Її очі, чудові, страхітливі очі, раптом потемніли, як уже не раз бувало. Повільно підбираючи слова, вона мовила так тихо, що я мусив напружувати слух, щоб її почути.

— Я сьогодні тобі щось скажу, те, що давно вже знала й що ти давно вже знав, але, мабуть, іще не зважувався сам собі сказати. Я скажу тобі те, що знаю про нас із тобою і про нашу долю. Ти, Гарі, був митцем і мислителем, сповненим радості й віри, завжди шукав великого й вічного, ніколи не вдовольнявся банальним і дрібним. Та чим більше життя будило тебе і звертало твій погляд на самого себе, тим тяжче ставало твоє горе, тим глибше ти поринав у страждання, страх і розпач, загруз у них по саму шию, і все те, що ти колись вважав гарним і священним, що ти любив і шанував, уся твоя колишня віра в людей і в наше високе покликання, — все те виявилось даремним, не могло тобі допомогти, все воно втратило свою вартість і розсипалося на порох. Твоїй вірі не стало чим дихати. А смерть від задухи — тяжка смерть. Правда ж, Гарі? Хіба не така твоя доля?

Я лише кивав головою.

— Ти мав своє уявлення про життя, свої вимоги до нього, свою віру, був готовий до дій, до страждань і до жертв, — а потім поступово усвідомив, що світові не потрібно від тебе ніяких дій, жертв і так далі, що життя — не велична поема з героїчними ролями тощо, а впорядкована міщанська кімната, де їдять, п'ють, лагодять шкарпетки, грають у карти, слухають радіо й цілком задоволені з цього. А той, хто має в душі щось більше, хоче героїчного й гарного, шанує великих поетів або святих, — той дурень і донкіхот. Ось так. Те самісіньке було й зі мною, друже мій! Я була обдарованою дівчиною, була покликана жити за високими взірцями, ставити до себе великі вимоги, виконувати великі завдання. Я могла взяти собі на плечі велику долю, стати королевою, коханою революціонера, сестрою генія, матір'ю мученика. А життя мені дозволило стати лише куртизанкою з досить добрим смаком — і навіть цього мені було не так легко досягти! Ось як було зі мною. Якийсь час я дуже журилася цим і довго шукала вини в собі самій. Життя, думала я, завжди справедливе, і якщо воно поглумилося з моїх чудових мрій, то, виходить, ті мрії були дурні й нічого за собою не мали. Але від таких думок мені не ставало нітрохи легше. А оскільки я мала добрий зір і слух і була доволі-таки цікава, то почала пильно придивлятися до так званого життя, до своїх знайомих і сусідів, до багатьох людей із їхніми долями й побачила ось що, Гарі: мої мрії мали під собою підстави, вони були тисячу разів справедливі, так само, як і твої. Але життя, дійсність були несправедливі. Несправедливо, що така жінка, як я, може або безглуздо змарнувати в злиднях свій вік за друкарською машинкою на службі в якогось грошовитого мішка, або задля грошей вийти за нього заміж, або стати немовби повією, і це все, іншого шляху вона не має. І так само несправедливо, що такий чоловік, як ти, від самоти, страху й розпачу мусить хапатися за бритву. Хіба тільки що моє горе було, може, більше матеріальним і моральним, а твоє — більше духовним; але і те, й те походить з одного джерела. Ти думаєш, я не розумію твого страху перед фокстротом, твоєї відрази до барів і танцювальних зал, до джазової музики і всього цього балагану? Дуже добре розумію, і так само розумію твою огиду до політики, розумію той сум, який викликає в тобі балаканина і безвідповідальна метушня партій і преси, той розпач, який навіває на тебе війна, і минула, і майбутня, все те, що тепер люди думають, читають, будують, їхня музика, освіта, їхні ювілеї! Ти маєш слушність, Степовий Вовче, тисячу разів маєш слушність, і все ж таки мусиш загинути. Ти надто вимогливий і голодний для цього простого, затишного світу, якому так мало треба, ти надто великий для нього, він тебе не прийме. Тому, хто сьогодні хоче жити і втішатися життям, не можна бути таким, як ми з тобою. Тому, хто хоче музики замість галасу, радощів замість задоволення, душі замість золота, справжньої праці замість добування грошей, справжньої пристрасті замість гри в почуття, — тому в цьому затишному світі немає місця...

Вона опустила очі й задумалась.

— Герміно, — ніжно мовив я, — сестро, як ти вмієш бачити! А все-таки ти навчила мене танцювати фокстрот! Отже, ти вважаєш, що такі люди, як ми, надто великі для цього затишного світу, не можуть тут жити? Від чого це залежить? Це прикмета тільки нашої теперішньої доби? Чи так було завжди?

— Не знаю. Хочу вірити, що це тільки наша доба така, що це тільки наша хвороба, тимчасове лихо. Наші проводирі завзято й успішно готують нову війну, а ми, решта, танцюємо фокстрот, заробляємо гроші і їмо шоколад — певне, що в таку добу все має бути сіре. Будемо сподіватися, що інші часи були кращі і знов стануть кращі, багатші, далекосяжніші й глибші. Але нам із цього невелика втіха. А може, так було завжди...

— Що, завжди було так, як тепер? Завжди світ існував тільки для політиків, спекулянтів, кельнерів і гульвіс, а людям не було чим дихати?

— Може, я не знаю. Та й ніхто цього не знає. І, врешті, хіба не однаково? Але я оце, друже мій, згадую генія, на якого ти молишся, про якого ти часто розповідав і листи якого читав мені, про Моцарта. Як було з ним? Хто керував за його часів світом, збирав вершки, завдавав тон і мав якусь вагу — Моцарт чи комерсанти, Моцарт чи нікчемна посередність? І як він помер, як його поховано? Так, по-моєму, було завжди, і завжди так буде, а те, що вони в школах звуть "світовою історією" і що примушують задля освіти завчати напам'ять, з усіма його героями, геніями, великими вчинками й високими почуттями, — все те брехня, яку вигадали вчителі, щоб морочити ним голову дітям відповідного віку. Завжди так було, і завжди так буде — гроші і влада, ціла доба, весь світ належить сірій дрібноті, а справжнім людям не належить нічого. Нічого, крім смерті.

— І більше нічогісінько?

— Ні, щось належить: вічність.

— Ти маєш на увазі добре ім'я, славу серед нащадків?

— Ні, Вовче, не славу — що вона варта? Невже ти віриш, що всі справжні, повноцінні люди здобувають славу і нащадки знають їх?

— Ні, звичайно, ні.

— Отож-бо, я мала на увазі не славу. Слава існує тільки в уяві вчителів, які використовують це слово, щоб виховувати своїх учнів. О ні, я мала на увазі не славу, а те, що зву вічністю. Побожні люди звуть його Царством Божим. Я так думаю: всі ми, вимогливі, ті, кому відома туга, хто не вміщається в цьому світі, не могли б жити, якби, крім тутешньої атмосфери, не було ще якоїсь іншої, якби, крім цієї доби, не було ще й вічності, царства справжнього. До того царства належить музика Моцарта й вірші твоїх великих поетів, до нього належать святі, що творили дива, померли мученицькою смертю й стали для людей великим прикладом. Але до вічності належить також і образ кожного справжнього вчинку, сила кожного справжнього почуття, навіть якщо про них ніхто не знає, ніхто їх не бачить, не описує, не пробує зберегти для майбутнього. Бо вічність не має майбутнього, має тільки сучасність.

— Це правда, — сказав я.

— Зрештою, — задумливо повела вона далі, — побожні люди знають про це найбільше. Тому вони й витворили ідею святих і те, що вони звуть "сонмом святих". Святі — це справжні люди, молодші брати Спасителя. Ми ціле своє життя простуємо до них кожним своїм добрим вчинком, кожною сміливою думкою, справжньою любов'ю. Давні художники зображали сонм святих на тлі золотавого неба, осяйним, гарним, сповненим миру, — це те саме, що я називала "вічністю". Це царство невидиме, царство, яке існує поза часом. Це наше царство, там наша домівка, туди прагне наше серце, Степовий Вовче, і тому ми тужимо за смертю. Там ти віднайдеш свого Ґете, Новаліса й Моцарта, а я своїх святих, Кристофера, Філіпа Нерійського і всіх інших. Є багато святих, що спершу були великими грішниками, але й гріхи можуть бути шляхом до святості, гріхи й порок. Ти сміятимешся з мене, а я часто думаю, що, може, навіть у моєму приятелеві Пабло причаївся святий. Ох, Гарі, через який бруд, через яку брехню нам треба перейти, щоб дістатися додому! І нас нема кому вести, наш єдиний провідник — туга за своєю домівкою.

Останні слова вона знов промовила ледь чутно. В кімнаті запала глибока тиша. Сонце вже хилилось до обрію, і позолочені написи на корінцях багатьох моїх книжок мерехтіли в його промінні. Я взяв Герміну за голову, поцілував її в чоло й по-братньому притулився щокою до її щоки. Так ми простояли з хвилину. Мені було так гарно, що навіть не хотілося виходити з дому. Але на цю ніч, останню перед балом, Марія пообіцяла себе мені.

Та дорогою я думав не про Марію, а про те, що мені сказала Герміна. Мені здавалося, що то були не її міркування, а, мабуть, мої власні, які вона, ясновидиця, прочитала, ввібрала в себе й знов повернула мені. Але тепер вони набули форми й постали переді мною, наче нові. Тієї хвилини я був особливо вдячний їй за думки про вічність. Вони були потрібні мені, без них я не міг ані жити, ані вмерти. Моя приятелька і вчителька танців віддарувала мені сьогодні святий, потойбічний, позачасовий світ, світ вічних вартостей, божистої суті. Я мимоволі згадав сон про Ґете, про старого мудреця, що пожартував, посміявся з мене так, як сміються тільки безсмертні. Аж тепер я зрозумів сміх Ґете, сміх безсмертних. Той сміх був безпредметний, то було тільки світло, ясність, те, що лишається, коли справжня людина перейде людські страждання, пороки, помилки, пристрасті й непорозуміння і проб'ється у вічність, у міжзоряний простір. Бо "вічність" — це не що інше, як вивільнення часу, так би мовити, його повернення до невинності, перетворення в простір.

Я зайшов по Марію до тієї тихої пивнички на околиці міста, де ми звичайно вечеряли в ті дні, коли зустрічалися з нею, але її ще там не було. Я сидів біля накритого столу і все думав про нашу з Герміною розмову. Всі ті міркування, які я почув від Герміни, здавалися мені такими близькими, такими давно відомими, ніби їх породила моя власна міфологія, мій власний світ уявлень. Безсмертні, що стали образами й живуть далеко в позачасовому просторі, кришталево-прозора вічність, розлита навколо них, мов ефір, холодна, промениста, мов небесні зорі, веселість того позаземного світу, — звідки я все це так добре знаю? Я задумався і згадав уривки з Моцартових "Касацій" та Бахового "Добре темперованого клавіру". Ця музика, здавалося мені, світилась холодним зоряним світлом, була прозора, як ефір. Так, справді, вона була ніби самим часом, що замерз, спинив свій плин і обернувся в простір, а над нею бриніла безмежна надлюдська веселість, вічний божистий сміх. О, як пасував до неї старий Ґете з мого сну! І раптом я почув той незбагненний сміх навколо себе, почув, як сміялися безсмертні. Я сидів, мов зачарований, потім несвідомо дістав з кишені жилета олівця, пошукав паперу й побачив на столі перед собою прейскурант вин. Я перевернув його, написав на звороті вірш, який аж через тиждень випадково знайшов у себе в кишені. Ось він:

 

БЕЗСМЕРТНІ

Знову й знову з падолу земного

Чути нам отруйний чад життя:

Хіть і втіха, розпад і гниття,

Млин катівень, ріки крові з нього,

Голод вбогих, розкіш владарів,

Руки вбивць, старців і лихварів,

Хіттю підбатожена юрма,

Пострах всіх, настрахана сама,

Не до храму — в дім розпусти ходить,

Диха млосно в випарі густому,

Плодить війни і мистецтва плодить,

Їсть себе й вибльовує потому.

Бреше й блудить світ, немов востаннє

Свій танок над прірвою веде,

Наново для кожного постане,

Наново для кожного впаде.

 

Ми ж перебуваємо в ефірі,

Серед крижаних небесних рік,

Час для нас не має сили й міри,

Невластиві нам ні стать, ні вік.

Ваші муки, страх і сподівання,

Борсання, від вбивства до пісень,

Споглядаєм ми як сонць кружляння,

Кожен день для нас — найдовший день.

Бачим вас, хитаєм головою,

Бачимо світил ясні сувої,

Що пливуть потоком безшелесним.

В синій лід космічної зими.

Холодом огорнуті небесним,

Ясно й холодно сміємся ми.

 

Потім прийшла Марія, і після веселої вечері ми з нею пішли до кімнати, яку я найняв для наших зустрічей. Ніколи ще Марія не була така гарна, лагідна й ніжна, як того вечора, в її пестощах, у її любовній грі, якими вона обдаровувала мене, я відчував бажання віддати себе всю до останку.

— Маріє, — сказав я, — ти сьогодні щедра, як богиня. Не доводь нас обох до смертельної знемоги, завтра ж бал-маскарад. А хто завтра стане твоїм кавалером? Боюся, квітонько моя, що то буде казковий принц, що він викраде тебе і ти вже ніколи не вернешся до мене. Ти любиш мене сьогодні майже так, як закохані люблять востаннє, перед розлукою.

Вона припала губами до мого вуха й прошепотіла:

— Мовчи, Гарі! Кожен раз може бути останній. Коли Герміна забере тебе, ти вже більше не прийдеш до мене. Може, вона забере тебе завтра.

Дивне, гірке й водночас солодке почуття, що жило в моєму серці всі ті дні, ніколи ще не опановувало мене так, як тієї ночі перед балом. То було щастя: краса Марії, яку вона віддавала мені всю до останку, чудові витончені пестощі, які я пізнав так пізно, вже немолодою людиною, розкошування в лагідних, теплих хвилях насолоди. А все ж то була тільки оболонка: всередині назрівало щось значне, напружене, фатальне, і поки я ніжно, зворушено, захоплено пив із солодкого келиха кохання, поки, здавалося, безоглядно занурювався в теплі хвилі щастя, серцем я відчував, як моя доля стрімголов рветься вперед, мчить наосліп, мов зляканий кінь, назустріч прірві, падінню, охоплена страхом і тугою, закохана в смерть. Так само, як я недавно злякано боронився від приємної безтурботності самого тільки чуттєвого кохання, як я боявся Маріїної веселої краси, завжди готової роздаровувати себе, так я боявся тепер смерті, — але це був страх, який уже знав, що скоро він переросте в бажання віддатися смерті, знайти в ній визволення.