МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ. Общинно-родовий устрій. Цеперша в історії людства соціально-економічна формація

(до середини IX ст. до н. е.)

Общинно-родовий устрій. Цеперша в історії людства соціально-економічна формація. У Греції в усіх догомерівських племенах (тобто до середини IX ст. до н. е.) складаються общинно-родові відносини, їхня основа — колектив (рід) найближчих родичів. Кілька родів (навіть до тридцяти) складали фратрію, а вже певна кількість фратрій утворювала великі родоплемінні об’єднання — філи. Навіть у рабовласницьких Афінах періоду розквіту цей родовий принцип поділу суспільства зберігся — філ було десять. Родова община вирішувала всі життєві проблеми племені.

Общинно-родовий устрій вирізнявся низьким рівнем продуктивних сил, колективною працею на землі і за різними ремеслами. Приватної власності не було, земля і всі засоби виробництва належали общині. Через це не було класів і експлуатації, держави з її часто несправедливими законами, суспільство ще не поділялося на бідних і багатих. У період розквіту общинно-родового устрою його головну ланку становила материнська родова община, що об’єднувала по родинній лінії жінок (цей період називався матріархатом). В ході історичного розвитку матріархат замінюється патріархатом, і ця зміна несподівано виявилася дуже важливим чинником у становленні релігійного мислення греків.

Основу економіки в родовому суспільстві становило натуральне господарство, тобто всі продукти харчування і всі речі, необхідні для існування, людина виробляла сама разом зі своїми родичами. Примітивною формою торгівлі був товарний обмін.

Значно пізніше, коли в родовому суспільстві вдосконалюються знаряддя праці і виникають індивідуальні господарства, тобто з’являється приватна власність, в общині починається і соціальне розмежування. Басилевси (басилеї), родові вожді або царі, з найближчими членами своїх родин переростають у родову знать, аристократію і починають збагачуватися за рахунок общинної власності, зокрема общинних земель. Це стало початком кризи, а потім і загибелі родового устрою.

У часи родового суспільства міст як промислово-торговельних центрів ще не було. Численні родоплемінні угруповання проживали в окремих укріплених поселеннях, що мали своїх обраних правителів. Пізніше, з розвитком суспільних відносин, такі напівсільські селища, якщо вони розташовувалися неподалік одне від одного, об’єднувалися і створювали місто, яке також старанно укріплювалося на випадок несподіваного нападу ворогів. Усе залежало від спільності економічних і політичних інтересів, необхідності колективного захисту. Зростання античних міст було здебільшого пов’язане з розвитком ремесел і торгівлі.

Суспільний поділ праці, наявність приватної власності призводять до концентрації великих багатств у руках окремих людей. З’являється необхідність у додатковій дешевій робочій силі, яку швидко знаходять у вигляді полонених або просто боржників. Так у надрах общинного устрою виникає рабство, хоч у зародковому стані воно зберігало патріархальний характер: раб міг ще сидіти за одним столом зі своїм господарем і навіть вважатися членом його сім’ї (як-от годувальниця Одіссея рабиня Евріклея). У цей початковий період рабовласницьких відносин у рабовласника ще не з’являється презирства до важкої фізичної праці і він може її виконувати поруч зі своїм рабом. Це стане неможливим у часи розвинутого рабовласництва.

Народно-поетична творчість. У всіх народів фольклорна пісня була чи не першим естетичним проявом людських почуттів. Вона з’явилася ще тоді, коли людина зі своїми одноплемінниками щойно оволоділа засобами виробництва і почала працювати. Перші пісні народилися з трудового процесу, організуючи і полегшуючи його своєю ритмікою. Тому робочі або трудові пісні були поширені всюди, де працювали колективи людей одного фаху. Ці пісні мали цілком певні зміст і форму, оскільки вони відбивали специфіку трудового процесу і професію співців.

Грецька усна трудова пісня не становила виняток. Мабуть, у греків було багато пісень такого роду, але з упевненістю можна говорити лише про ті, що згадуються у якихось джерелах. Адже у своєму первісному вигляді жодна з них до нас не дійшла — писемності тоді ще не існувало. Про них довідуємося з пізніших записів чи досліджень окремих учених або поетів. Вони і дають можливість стверджувати, що існували пісні збирачів і давильників винограду, пісні гончарів, мукомелів. Композиція робочої пісні не була складною. У трьох-чотирьох строфах розповідалося про певну працю, могли звучати звернення до божеств із проханням допомогти трударям, а часом і одверте хизування плодами своєї праці. Ці строфи зв’язані нехитрим рефреном, у якому головним стає не зміст, а ритм, тому часом рефрен складається навіть не з слів, а з окремих ритмічних вигуків типу «е-ойя, ойя, ойя-я!»

Гомер, розповідаючи в «Іліаді» про щит Ахілла, згадує пісню виноградарів, що її співають хлопці й дівчата після закінчення роботи і супроводжують танцями. В цій поемі багато плачів, вони хоч і піддані автором літературній обробці, але в цілому передають зміст і загальний характер народної пісні. Ось як тужить Андромаха над тілом Гектора:

..Рано ти, мужу мій любий, пішов із життя і вдовою

В домі мене залишаєш. Тож син наш — мале ще дитятко,

Що породили його ми, бездольні, — квітучого віку

Не досягне він, гадаю. Раніш-бо наш город дощенту

Буде зруйновано. Сам-бо загинув ти, наш оборонцю…

(«Іл.», XXIV, 725-729)

Поряд із трудовими поширеними були весільні пісні (гіменеї), з яких пізніше пішов своєрідний ліричний жанр епіталами, поховальні (френи), численні побутові, що супроводжували різні події в житті людини. Багато було бенкетних, або застольних, пісень, які вирізнялися досить різноманітними тематикою й засобами їх виконання. Особливу групу становили обрядові й релігійні пісні, гімни на честь богів. Часто вони діставали у греків назви залежно від того, хто виконував дану пісню або якому божеству вона була присвячена. Наприклад, пісня, яку виконував хор дівчат, називалася парфенія, богу Аполлону співали пеан, богу Діонісу —дифірамб, який через багато століть відіграв вирішальну роль у появі трагедій.

Поряд з пісенним жанром у долітературну епоху значного поширення набули народні байки і приказки, що увібрали давню мудрість людей. «Іліада» та «Одіссея» стали першими творами, за якими було закріплене ім’я їхнього автора. Звичайно, ще до Гомера поряд з «безавторними» колективними піснями почала зароджуватись індивідуальна поетична творчість. Адже Гомер не міг раптом з’явитись, подібно до Афіни з голови Зевса, на «чистому» місці, без попередників, які вже до нього розробили основні принципи епічної поезії. Отже, гомерівські поеми завершують процес створення епосу, а не започатковують його. Гомер сам свідчить про існування давніших за нього поетів. В «Одіссеї» з’являється сліпий співець Демодок, а в «Іліаді» Гомер згадує про сумну долю поета – співця Таміра -фракійця, покараного богами за свою зухвалість.

Епічна поезія, як правило, спирається на історичні факти. Тому цілком можливо, що Гомер називає історичних співців, імена яких з плином часу оповила легенда. Ряд грецьких істориків згадує видатних поетів минулих часів, імена яких були дуже популярні.

Давнє сказання називає ім’я найпопулярнішого фракійського поета Орфея, який своїми солодкозвучними піснями зачаровував навіть природу. Збереглося ще кілька імен поетів — Памфоса, Хризотеміса, Олена. Найближчими друзями Орфея були Музей, Евмпол. Очевидно, всі ці поети складали гімни на честь богів, а пізніше дехто з них поряд з подіями на небі вводить у свої твори певні історичні події, історичних героїв. Таким чином, ще тоді в епічній розповіді тісно переплітаються міфологічні події та історична правда, персонажами в ній стають як боги, так і земні герої. Подібний прийом використовує у своїх поемах і Гомер.

Цілком зрозуміло, що значення великої й багатожанрової народної поезії було величезним, оскільки вона стала головним джерелом дальшого розвитку літератури Греції.

Міфотворчість. Міфи починають виникати на зорі існування людського суспільства у всіх без винятку племен. Це час формування первіс-нородового суспільства, коли людина знала лише общинно-сімейні відносини. Навіть і в окремих сучасних племен, через різні історичні обставини відсталих у культурному розвитку (скажімо, у районі Амазонки в Південній Америці, в Центральній Африці, у східній частині Азії, в Австралії), міфи лишаються важливим чинником їхнього життя і визначають ставлення людей до навколишнього світу.

Як і чому починається процес міфотворчості? Ця складна проблема в основному вже вивчена багатьма вченими різних країн (Г. Штоль, М. Нільсон, І. Голдзіхер, І. Тренчені-Вальдапфельд, М. Альтман, С. Рад-циг, О. Лосев та ін.). Ми не ставимо за мету висвітлити всі періоди міфологічного розвитку — від тотемізму до фетишизму та анімізму, — обмежимося коротким з’ясуванням відповіді на поставлене запитання.

У прадавні часи, коли люди ще не володіли засобами виробництва, тобто ще нічого не вміли і за своїм розвитком нагадували дітей, вони жили серед жорстокої й страшної для них природи, що повсякчасно загрожувала їхньому існуванню. Землетруси і виверження вулканів, блискавки і раптові повені, зливи і хуртовини, спека і холод забирали безліч людських життів і викликали сліпий жах перед цими грізними і невблаганними силами природи. До того ж люди спостерігали зміну дня і ночі, пір року, схід і захід Сонця, а вночі появу Місяця і незчисленних зірок, джерельця, річки, що несли свої води в невідому далечінь… Уся природа, що восени ніби гинула, щоб відродитися навесні, врешті сама земля, на якій усе зростало, — здавалася неймовірним дивом, пояснень якому тоді ще бути не могло. Людський розум, не маючи змоги осягнути суть і причини того чи іншого явища, починав його пояснювати втручанням якихось вищих, надприродних сил — демонів, богів.

У процесі історичного розвитку людського суспільства ці божества обростають обрядами, культовими дійствами з принесенням жертв, якими нібито можна було задобрити ці божества, випросити в них заступництва. Водночас починають складатися і їхні біографії, до яких пізніші покоління додають дедалі нові й нові подробиці та факти, створюють варіанти тощо. Живучи в первісному суспільстві, люди й саму природу, і всю навколишню дійсність розглядають і сприймають із погляду родинних відносин. Небо, земля, підземний світ постають у їхній свідомості об’єднаними у велику родову общину. У різних народів боги відрізнялися один від одного, але в них були й спільні риси. Вони, як правило, мали людську статуру, що часом зливалася з окремими частинами тіла деяких тварин, але були жахливими на вигляд, могутніми і всесильними.

Старше покоління богів. Перші божества стародавніх греків, мабуть, були схожі з цими потворними богами, тільки мали величезні розміри. У цьому виявилися космогонічні уявлення греків, що становили, можливо, першу інтуїтивну спробу людини осягнути походження всього сущого з єдиного цілого.

Грецький пантеон богів починається з вічної і безмежно-неозорої порожнини — Хаосу, у якому з’являються Гея (Земля) і Ерос (Любов). Це були три начала майбутніх поколінь «старших богів», що свідчили про бажання стародавніх греків ще тоді філософськи осмислити ці міфологічні образи, які символізували поняття простору (Хаос), матерії (Гея) та постійного руху (Ерос). У різних поколіннях вони породжують Урана (Небо), Селену (Місяць) та багатьох інших. З надр Землі з’являється Понт (Море).

Від Урана і Понта Гея народила велетнів, сторуких гекатонхейрів, однооких велетнів — кіклопів, титанів. Уран стає правителем Всесвіту, але син-титан Крон (Кронос) за допомогою братів скидає його з трону й ув’язнює разом з велетнями у Тартар, страшну чорну безодню в пітьмі Аїду. Тепер уже Крон царює над усіма богами. У його час виникають страхітливі божества, народжені його дружиною Реєю, такі як стоглавий Тіфон, потворні богині родової помсти Еринії, змієжінка Єхидна, п’ятдесятигла-вий (пізніше триглавий) пес Кербер, вогнедишна Химера з головою лева, тулубом кози і хвостом дракона, смертоносна Горгона Медуза, Лернейська гідра, триглавий велет Геріон, підступний Сфінкс, птахоподібні гарпії з залізними пазурами і дзьобом та інші неймовірні страховиська. Ці боги наганяли на людину лише страх, підкреслювали її беззахисність і безпорадність перед ними, пригнічували її свідомість, виховували в ній жалюгідну покірність. Усі вони виникають ще за часів матріархату.

Молодше покоління богів. Очевидно, вже після першого поділу праці, коли скотарство відділяється від землеробства, а матріархат поступається місцем патріархату, влада в общині переходить до чоловіків. Учені називають цей період епохою героїзму.

З ним пов’язаний новий етап у міфотворчості греків — вони створюють антропоморфних, тобто людиноподібних, богів, які ні в чому не відрізняються від людини за винятком двох рис — безсмертя і вроди. їх звали олімпійськими богами, або «богами молодшого покоління». Багата фантазія греків оселила їх на вищій горі Греції — Олімпі (2911 м), де за наказом Зевса кульгавий бог-ремісник Гефест збудував розкішний кришталево-золотий палац, у якому мешкали численні олімпійці. То були щасливі боги. На Олімпі ніколи не було снігу чи дощів, спеки чи холоду, над ним завжди простягалося ясне безхмарне небо, а сонце посилало теплі й ніжні промені. Безтурботне життя небожителів проходило серед вічної весни в розвагах і бенкетах. Вони слухали чарівні пісні Муз, гру Аполлона на лірі чи кіфарі, голосно сміялися, полюбляли кепкувати. Горе і страждання, сльози і нещастя були далеко від них і начебто їх не торкалися. З вершини Олімпу вони з байдужістю («олімпійським спокоєм») дивилися на людський мурашник, їх ніби не турбували тривоги й страждання людей, скоєні декотрими з них злочини, соціальна несправедливість, війни і жорстокість. Такими їх малювала, підкреслюючи їхню цілковиту зверхність над людиною, традиційна міфологія, такими їх сприймали греки.

1 тут виникає питання, на яке вчений світ до цього часу чіткої відповіді ще не дав: як, чому відбулася подібна метаморфоза з грецькими богами? Адже в жодній іншій країні нічого подібного не траплялося, створювані народами в незапам’ятні часи боги і в нову пору залишалися страшними, викликаючи в людей шанобливий страх, примушуючи їх покірливо схилятися перед своєю величчю і могутністю.

Інакше сталося з молодими богами Греції. Можливо, саме тут слід шукати головну причину того неймовірного спалаху культури, що відбувся в цій маленькій країні. Адже олімпійські боги в усьому були схожі на людей, а їхня родина досить точно копіювала земну сім’ю. Хоча в них і залишилися окремі риси богів старшого покоління, але загалом ставлення греків до олімпійців істотно змінилося. Як змінилася й оцінка самої природи, що раніше була сповнена такими страшними і не зрозумілими для людей силами. Відтепер вона стає для них значно привітнішою, в ній з’яв-ляється умиротворення, вона обертається своїми красотами і як така починає опоетизовуватися всіма наступними поколіннями.

Опоетизовуються і боги, яких любили, шанували, незмінно відправляли всі їхні культи, в міру боялися. І все одно ці олюднені боги вже не були такими страшними й тому ставали значно ближчими. З ними можна було спілкуватися, дружити і навіть кохатися, змагатися і… критикувати їхні дії або вчинки. Тобто підсвідомо людина починає звільнятися від того гнітючого і принизливого страху, який завжди відчувала перед богами старшого покоління.

Цілком можливо, що, створюючи цих нових богів, греки, народ надзвичайно допитливий, аналітичний і філософічний, намагалися через них зрозуміти своє власне єство, зміст і мету людського існування, гармонійно розвинути себе. Це допомагало пізнавати навколишній світ, пояснювати його, проникати у взаємини між ним і самою людиною.

Цілком слушно відомий французький філософ і теоретик літератури Іпполіт Тен писав про цю особливість сприйняття греків: «Це — умогля-дачі, що полюбляли блукати по вершинах, пробігати, наче Гомер, велетенськими кроками якусь нову обширну галузь, одним поглядом раптом охоплювати увесь світ… Філософська уява орудувала в них ідеями та гіпотезами так само, як міфологічна уява — легендами і богами»*. Так чи інакше, але поява Олімпійських богів привела до внутрішнього морально-духовного й розумового розкріпачення людини, до нових форм мислення й творчості. Саме тому вже в давню епоху розумова праця маленького, але геніального грецького народу стала основою майбутньої еллінської цивілізації. Міфологія ж з її численними й цікавими історіями богів та легендами про героїв стала не тільки арсеналом, але й ґрунтом усієї грецької культури.

Але повернімося до богів молодшого покоління. Наділені усіма фізичними органами та якостями людини, олімпійці мали і всі людські почуття — як позитивні, так і негативні. Тому насправді їхня байдужість до людей певною мірою видається удаваною. Набравши вигляду звичайної людини, вони часто спускалися на землю, розмовляли з поселянами і ремісниками, героями і царями. Серед них у богів з’являлися друзі й фаворити, яким вони допомагали. Але лихо було тому, хто ненароком ображав чи кривдив небожителя, тоді він сповна відчував гнів божества, його швидко спостигало суворе покарання. Ткаля Арахна, досвідчена майстриня, перемогла на змаганні саму Афіну, і розсерджена богиня перетворила її на павука. Сілен Марсій переміг Аполлона у грі на флейті, і той вбив його і здер з нього шкіру. На вічні муки за злочин перед богами були засуджені Тантал і Сізіф.

Олімпійські боги не тільки спілкувалися з людьми, але й закохувалися в них і навіть одружувалися. Морська богиня Фетіда була віддана за земного царя Пелея, від цього шлюбу народився наймогутніший герой Троянської війни Ахілл. Роман богині Афродіти з Анхізом закінчився народженням троянського героя Енея. Улюбленою розвагою Зевса було спокушення вродливих

дівчат і жінок, німф і богинь, які народили йому кілька десятків дітей. Його приклад наслідували й інші боги та герої (в одного Геракла налічується понад 70 дітей).

Кожне божество виконувало певні «службові» функції, які з часом змінювались і ускладнювались. У період, коли в общині починає зароджуватися родова аристократія, у богів, також об’єднаних за родовим принципом, виділяється дванадцять найголовніших олімпійців. Наведемо їхні грецькі й римські імена, а також їхні «професії» та обов’язки.

Олімпійці.

Зевс (римський Юпітер) — верховний правитель, володар небес і землі, цар богів і людей. Його атрибути — егіда, скіпетр, інколи — жмут блискавок у руці. Центр культу Зевса — о. Крит.

Посейдон (Нептун) — брат Зевса, володар морів та океанів, покровитель мореплавства й конярства. Його атрибут — тризуб у руці.

Гестія (Веста) — сестра Зевса, богиня вогню, домашнього вогнища, сімейного щастя і добробуту. Її свято шанували в кожній родині. Ніколи не залишала Олімпу.

Деметра (Керера) — сестра і дружина Зевса, богиня хліборобства та родючості, покровителька шлюбу. Атрибут її — кошик з овочами і фруктами, центром культу стало місто Елевсін.

Гера (Юнона) — сестра Зевса, його дружина після Деметри, богиня родинного щастя, подружнього кохання. Її культ особливо був поширений на Пелопоннесі — в Мікенах, Аргосі.

Афіни (Мінерва) — дочка Зевса, яка народилася з його голови. Богиня мудрості, військових наук, оборонної війни, справедливості. Зображувалася у бойовому вбранні зі списом, у супроводі сови або Ніки, богині перемоги. Центр культу — місто Афіни.

Аполлон, або Феб (ці імена збереглися і в Римі) — син Зевса, покровитель медицини і музичного мистецтва, захисник лікарів і пастухів, переселенців, охоронець худоби. Атрибут — ліра або кіфара. Центр культу і найголовніше святилище протягом тисячоліття — м. Дельфи.

Артеміда (Діана) — дочка Зевса, сестра-близнюк Аполлона. Богиня полювання, природи, рослин і звірів, охоронниця непорочності, дітородіння, покровителька мисливства. Зображувалася з сагайдаком, повним стріл, у супроводі оленя або мисливських собак.

Арес, або Арей (Марс) — син Зевса, бог агресивної війни. Зображували у вигляді юнака з щитом і мечем або списом у руці.

Гермес (Меркурій) — син Зевса, вісник Зевса і богів, покровитель мандрівників, купців, торгівців, шахраїв та злочинців. Атрибут — кадукей (жезл із двома зміями). Його зображували в шоломі й сандаліях із крильцями.

Афродіта (Венера) — дочка Зевса (за іншим варіантом міфу народжена з морської піни біля острова Кіпр), богиня кохання і вроди, любовного зачарування, покровителька закоханих. Центр культу — о. Кіпр.

Гефест (Вулкан) — син Зевса і Гери, чоловік Афродіти, бог вогню і ковальства, покровитель ремісників.

Три трійці богинь захищають владу цих елітних олімпійців: Ори, які слідкують за дотриманням світового порядку (законності, миру і права); Мойри (Парки), які визначають долю людей; Харити (Грації) — вони боронять усе прекрасне, роблять життя жаданим.

До олімпійських богів належав і бог вина й виноградарства Діоніс, або Вакх (Бахус), син Зевса і смертної жінки Семели. Його культ поширився серед грецьких селян у VII ст. до н. е. як бога рослинності та плодючості й, незважаючи на опір аристократії, став чи не найголовнішим серед культів інших богів, конкуруючи лише зі святами богині Деметри.

Брат Зевса Гадес, або Аїд (Плутон, Оркус), володар підземного царства мертвих і жахливого Тартару, не став олімпійцем, бо завжди мешкав у похмурій темряві.

Інші боги. Крім них, існувало у грецькому пантеоні багато інших богів, але нижчих за рангом, таких як богиня юності Геба, богиня здоров’я Гігіея, її батько, бог лікування Асклепій, богиня правосуддя Феміда, боги вітрів Евр, Нот, Ефір та Борей, богиня зірниці Еос, її дочка, богиня Місяця Селена, богині поезії, наук і мистецтва Музи, володар лісів, покровитель пастухів бог Пан та ін.

Землю, ліси й річки заселяли безліч дрібних божеств — німф, що втілювали сили і явища природи і, власне, були проміжними істотами між богами і людьми. Безсмертя оминуло їх, вічно юні, вони помирали у призначений долею час. Німфи мали назви залежно від місця свого перебування: нереїди (у морях), океаніди (в океанах), наяди (у річках, джерелах та озерах), ореади (у горах), дріади (у деревах) тощо.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДВНЗ «УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»