ЧИ БУВ ГЕНОЦИДОМ УКРАЇНЦІВ ГОЛОДОМОР?

 

На жаль, окремі дніпропетровці, а особливо із запеклих комуністів, заперечують створення Голодомору українців у 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947роках і вперто намагаються довести про відсутність геноциду українського народу.

Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» – це все витвори помаранчевих на чолі з Президентом України Ющенком В.А., – стверджують вони.

Проте нам, майже всім сучасникам, пізніше стало відомо від наших предків – дідусів і бабусь, батьків – про страшну трагедію української нації у 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947 роках.

Конкретно, про Голодомор стало відомо в останні двадцять п’ять років з різних джерел масової інформації. Для підтвердження цих фактів ми стали частіше звертатися до сучасників тих часів, до художньо-документальних видань, до архівних документів. Саме вони свідчать про те, що за часів більшовицько-радянської влади нас обдурювали державні-комуністичні партократи різних рангів і всіляко намагались перешкодити установленню правди про винищення української нації.

Чотири голодомори та політичні репресії знищили багато етнічних українців.

Гострота і скорботність пам’яті убитих голодом більша тим, що гірка пекуча правда просто обрушилася на нас після десятиліть мовчання.

Остаточно цю греблю мовчання було прорвано лише з набуттям Україною незалежності. Голодомор, його перебіг і наслідки, постаті дійових осіб та виконавців стали чи не найбільшим пластом історії, вихопленої із мороку забуття.

Заперечення кримінальних вчинків керівників радянсько-більшовицької влади свідчить про невігластво окремих наших земляків, які не знають і не хочуть знати новітньої історії дорогої нам країни, Неньки – України, і рідної Дніпропетровщини зокрема.

Нечемним є звинувачення комуністами Президента України Ющенка В.А. в ініціативі вирішення нагальних питань щодо національного відродження України і законодавчого підтвердження Геноциду українців, який визнали понад два десятки суверенних країн у світі.

Усі ми, громадяни суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, повинні шанобливо ставитись до ЗАКОНІВ загальноприйнятих правил поведінки, які встановлюються більшістю наших обранців у Верховній Раді УКРАЇНИ і стверджуються Президентом України як найвищою посадовою особою держави України. Це стосується не тільки українців, а й татар, росіян, білорусів, євреїв, поляків та й інших нацменшин, і комуністів зокрема, які своїми гаслами не виховують повагу до Законів України, не зміцнюють повагу до української корінної нації, не зміцнюють єдність національних меншин навколо Конституції України, а, навпаки, вносять міжетнічний розбрат, безпідставно систематично принижують авторитет всенародно обраного Президента України Ющенка В.А.

Автору цих рядків також не було відомо про такі великі масштаби жертв трагедії українського народу до вісімдесятих років двадцятого століття, допоки не мав наявної архівно-документальної, художньо-публіцистичної, краєзнавчої інформації, яку створили і залишили для майбутніх поколінь земляки-патріоти, сучасники тих часів.

Джерелами такої інформації мали бути документи державних, партійних, музейних архівів, художньо-публіцистичних творів, спогади розповідей наших предків, живих свідків страшної трагедії української нації та інших національних меншин України.

На жаль, комуністично-більшовицька, радянська влада, при якій нам довелось народитись і жити, підступними методами ховала від нас очевидні факти своєї кримінальної шкоди, які відповідно до тих законів повинні б бути доступними для нас сьогодні.

Комуністична пропаганда доклала немало зусиль, щоб вичавити з пам’яті людей страшні факти вбивства Голодомором української нації, приниження гідності гордих козаків-українців до стану рабів. Сьогодні ми знаємо, що комуністи обдурювали людей. Ми вірили їм. Автор цих рядків один із тих, хто був засліплений цією пропагандою.

З метою зняття полуди з очей автор декілька років працював у різних бібліотеках, державних, партійних, музейних архівах Дніпропетровщини, Києва, Мінська, Волгограда, Москви. Свідченням цього є понад два десятки конспектів.

Результатом цих досліджень є численні публікації в засобах масової інформації, а також підґрунтя для вирішення створення архітектурних пам’ятників жертвам сталінських репресій державним та громадським діячам Дніпропетровщини.

Одним із характерних прикладів є спорудження пам’ятної дошки Василю Кириловичу Чапленку/Чаплі/, українському письменнику, професору, ученому – філологу на будинку №102 центрального Проспекту і рогу вулиці Фрунзе у місті Дніпропетровську.

У цім будинку у 1932 році був робітфак Дніпропетровського металургійного інституту, звідки Василя Кириловича підступно звільнили як буржуазного націоналіста і троцькіста.

 

Відповідь на поставлене питання про геноцид українців (знищення за національною ознакою) читач сам дасть, коли прочитає наступні матеріали збірки, що розповідають про жах голоду 1933 року на теренах Дніпропетровщини, про замовчування комуністичних злочинів в Україні з метою одурманення населення і поширення неправдивої інформації серед молоді, щоб і в подальшому ідеї комунізму були привабливими.