ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ЛЕКСИКИ СФЕРИ МОДИ
1.1 Поняття про мовну картину світу
Мова — це основна складова культури і водночас її знаряддя. Культура народу вербалізується у мові, а мова відображає ключові концепти культури, відтворючи їх у словах. Таким чином, мова створює суб'єктивний образ об'єктивного світу. Мовна картина світу антропоцентрична за своєю суттю і відбиває не лише образ світу сам по собі, а й фіксує правила орієнтації людини у світі, задає стереотипи сприйняття [22, с.23]. В мові відображено накопичений досвід людства, вона виступає "ментальним дзеркалом" національно-культурних цінностей [45, с. 67]. Завдяки мові людина виражає і пізнає саму себе, репрезентуючи етнічну самосвідомість. Мова — втілення досвіду в ході історичного розвитку нації, служить визначенням культурно-національної унікальності етносу [69, с. 12 ]. Мова — механізм дуже тонкий. Ми не лише вживаємо готовий мовний продукт, а й творимо його [11, с. 23]. До слововживання потрібно ставитися дуже уважно. Від мови залежить мислення людини, її світосприйняття, поведінка [11, с. 25 ]. Важливо знаходити не лише текстуально правильний відповідник слова, але й враховувати асоціації, які воно викликає. Насичення мови канцеляризмами, іншомовними та безкореневими словами, лексичними новотворами, семантичними неологізмами, реанімованими архаїзмами, перифразами, крилатими висловами тощо — це не засмічення мови, не вияв браку культури, це необхідна частина маніпулювання свідомістю [11, с. 27]. Проте, утворення нових слів також відбувається у залежності від реального стану екстралінгвальної дійсності [3, с. 15]. Феномен, що іменується "картина світу", є таким же давнім, як сама людина. Створення перших "картин світу" у людини збігається в часі з процесом антропогенезу. Тим не менш, реалія, звана терміном "картина світу", стала предметом науково-філософського розгляду лише в недавній час. При характеристиці картини світу необхідно розрізняти три важливих взаємозалежних, але не тотожних явища: 1) реалію, іменовану терміном "картина світу"; 2) поняття "картина світу", що втілює теоретичне осмислення цієї реалії; 3) термін "картина світу" [29, с. 15]. Термін "картина світу" був висунутий в рамках фізики в кінці XIX - початку XX ст. Одним з перших цей термін став вживати В. Герц стосовно до фізичного світу. В. Герц трактував це поняття як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об'єктів, які відображають суттєві властивості об'єктів, включаючи мінімум порожніх, зайвих відносин, хоча повністю уникнути їх не вдається, тому що образи створюються розумом [43, с. 36]. Внутрішні образи, або символи, зовнішніх предметів, створювані дослідниками, по Герцу, повинні бути такими, щоб "логічно необхідні наслідки цих уявлень у свою чергу були образами природно необхідних наслідків відображених предметів" Створювані образи не повинні суперечити законам нашого мислення, а їх суттєві співвідношення – відносинам зовнішніх речей, вони повинні відображати істотні властивості речей, включаючи мінімум зайвих, або порожніх відносин, тобто бути більш простими. Як вважає В. Герц, повністю уникнути порожніх відносин неможливо, так як образи створюються нашим розумом і в значній мірі визначаються властивостями способу свого відображення [43, с. 40]. Картина світу — це сукупність світоглядних знань про світ, котра сформована в процесі оцінювання суб’єктом результатів пізнання навколишньої дійсності [20, с. 21]. Суб’єкт формує для себе картину світу, виходячи з власного відчуття, сприйняття, уявлення, форм мислення та самосвідомості. І ця картина світу не може не відображатись за допомогою мовної картини світу, в якій в свою чергу проступатиме національна мовна картина [27, с. 11]. Мовна картина світу — це результат певного способу відбиття реальності у свідомості людини через призму мови та національних, історико-культурних особливостей її носіїв [22, с. 24]. Картина світу будується на відчуттях, уявленнях, сприйнятті й мисленні людини, диктує норми поведінки, систему цінностей, які впливають на формування й узагальнення понять [22, с. 25]. Так як у формуванні картини світу беруть участь всі сторони психічної діяльності людини, починаючи з відчуттів, сприймань, уявлень і закінчуючи мисленням людини, то дуже складно говорити про який-небудь одному процесі, пов'язаних з формуванням картини світу в людини. Людина споглядає світ, осмислює його, відчуває, пізнає, відображає. У результаті цих процесів у людини виникає образ світу, або світобачення. "Відбитки" картини світу можна знайти в мові, в жестах, в образотворчому мистецтві, музиці, ритуалах, етикеті, речах, міміці, в поведінці людей. Картина світу формує тип відношення людини до світу - природи, іншим людям, задає норми поведінки людини в світі, визначає його ставлення до життя [5, с. 45.] Що стосується відображення картини світу в мові, то введення поняття "картини світу" в антропологічну лінгвістику дозволяє розрізняти два види впливу людини на мову - вплив психофізіологічних та іншого роду особливостей людини на конститутивні властивості мови і вплив на мову різних картин світу - релігійно-міфологічної, філософської, наукової, художньої. Мова безпосередньо бере участь у двох процесах, пов'язаних з картиною світу. По-перше, в його надрах формується мовна картина світу, один з найбільш глибинних шарів картини світу в людини. По-друге, сама мова виражає і експлікує інші картини світу людини, які за посередництвом спеціальної лексики входять у мову, привносячи в нього риси людини, його культури. За допомогою мови дослідне знання, отримане окремими індивідами, перетворюється в колективне надбання, колективний досвід. Ще у XIX ст. в працях Гумбольдта та його послідовників – неогумбольдтіанців Л. Вайсгербера [14, с. 3], Й. Тріра [70, с. 5], Б. Уорфа [52, с. 169.] з’являється метафора "мовна картина світу", яка в наш час стала важливим концептом сучасної мовознавчої науки. Поняття "картина світу" широко використовується на сучасному розвитку представниками різних наук – філософії, психології, культурології, гносеології, когнітології, лінгвістики тощо, які намагаються надати йому термінологічного статусу. О. А. Корнілов у монографії "Языковые картины мира как производные национальных менталитетов" робить спробу виробити типологію існуючих "картин світу", зауважує, що "...будь-яке тлумачення поняття "мовна картина світу"... не може претендувати на абсолютну іcтинність, оскільки це не об’єктивно існуюча реалія, а абстрактна cубстанція, що використовується його творцями для вирішення певних теоретичних або практичних завдань" [29,с.46]. В. фон Гумбольдт, використовуючи поряд з поняттям "внутрішня форма слова" та "внутрішня форма мови" поняття "картина природи", відчутно спонукав до неоднозначного розуміння цього терміна. За словами Ю. Н. Караулова: "... ще А. Мартіне дійшов висновку, що "картиною світу".можна назвати як суму всього мовного змісту, суму значень…, так і репрезентацію цих значень завдяки внутрішнім формам, тобто сукупності порівнянь та образів, що використовуються у мові» [25, с. 106]. У лінгвістиці 70 – 80 років XX cт. трактували картину світу вузько. Ю. Н. Караулов розумів під «мовною моделлю світу» спосіб існування лексики (словника) у свідомості носія. Г. А. Брутян визначав мовну картину світу як ".знання, яке закріплене в словах і словосполученнях конкретних розмовних мов" [12, с. 31]. У межах лінгвокраїнознавчої теорії слова національна специфіка мови бачилася дослідниками також тільки на лексичному рівні. Сучасна лінгвістика розуміє мовну картину світу широко. З точки зору дослідниці А. Вежбицької [16, с. 23], національно-культурна специфіка ментальності та характер етносу знаходить своє вираження не лише на лексико-семантичному, а й на морфологічному та синтаксичному рівнях мовної структури. Такої ж точки зору дотримується і В. М. Телія [51, с. 82 ], яка вважає, що мовна картина світу створюється не лише фарбами конкретної лексики та опредмечуванням процесуальних значень, але й "...використанням синтаксичних конструкцій, які первісно відображають відношення між елементами дійсності, що сприймається предметн" [82, с. 85]. Отже, мова моделює специфічні риси національного світосприйняття і національного складу мислення на всіх своїх рівнях. Взаємодія колективної мовної свідомості – етносвідомості – реального світу та мови як засобу фіксації знань про світ призводить до формування особливого феномену – національно-мовної картини світу. Мовна картина світу — сукупність уявлень про світ, що історично склалася у свідомості мовного колективу, цілісний образ світу, у формуванні якого беруть участь всі сторони психічної діяльності людини. Це концептуалізація світу, вміщена у мові [17, с. 24]. Мовна картина світу — історично сформована в повсякденному пізнанні спільноти та відображеною в мові сукупністю уявлень про світ, певним способом відображення і концептуалізації дійсності крізь призму культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу; інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-структурними канонами відображення дійсності у свідомості етносу, які засвоюються дитиною у процесі її соціалізації [46, с. 28]. Як вже було зазначено вище, сприйняття навколишнього світу частково залежить від культурно-національних особливостей носіїв конкретної мови. Тому з точки зору етнології, лінгвокультурології та інших суміжних областей найбільш цікавим є встановлення причин розбіжностей у мовних картинах світу, а ці розбіжності дійсно існують. Рішення цього питання – це вихід за межі лінгвістики і поглиблення в таємниці пізнання світу іншими народами. Існує величезна безліч причин таких розбіжностей, але лише кілька з них представляються видимими, а тому - основними. Можна виділити три найголовніших фактора або причини мовних відмінностей: природа, культура, пізнання. Розглянемо ці чинники. Перший чинник – природа. Природа – це, перш за все зовнішні умови життя людей, які по-різному відображені в мовах. Людина дає назви тим тваринам, місцевостям, рослинам, які йому відомі, того стану природи, яке він відчуває. Природні умови диктують мовною свідомості людини особливості сприйняття, навіть таких явищ, яким є сприйняття кольору. Позначення різновидів кольору часто мотивується семантичними ознаками зорового сприйняття предметів навколишньої природи. З тим чи іншим кольором асоціюється конкретний природний об'єкт. У різних мовних культурах закріплені власні асоціації, пов'язані з колірними позначеннями, які і збігаються в чомусь, але і в чомусь відрізняються один від одного [5, с. 27]. Саме природа, в якій людина живе, спочатку формує в мові його світ асоціативних уявлень, які в мові відображаються метафоричними переносами значень, порівняннями, конотаціями. Другий чинник - культура. "Культура - це те, що людина не отримав від світу природи, а привніс, зробив, створив сам" [39, с. 43]. Результати матеріальної і духовної діяльності, соціально-історичні, естетичні, моральні та інші норми і цінності, які відрізняють різні покоління і соціальні спільності, втілюються в різних концептуальних і мовних уявленнях про світ. Будь-яка особливість культурної сфери фіксується в мові. Також мовні відмінності можуть обумовлюватися національними обрядами, звичаями, ритуалами, фольклорно-міфологічними уявленнями, символікою. Культурні моделі, концептуалізований в певних найменуваннях, поширюються по світу і стають відомі навіть тим, хто не знайомий з культурою того чи іншого народу. Цій проблемі останнім часом присвячується дуже багато спеціальних робіт і досліджень [39, с. 31]. Що стосується третього чинника – пізнання, то слід сказати, що раціональні, почуттєві й духовні способи світосприйняття відрізняють кожної людини. Способи усвідомлення світу не ідентичні для різних людей і різних народів. Про це говорять відмінності результатів пізнавальної діяльності, які знаходять своє вираження у специфіці мовних уявлень та особливості мовної свідомості різних народів. Важливим показником впливу пізнання на мовні відмінності є те, що В. Гумбольдт назвав "різними способами бачення предметів". У середині XX-го століття мовознавець і філософ Л. Вітгенштейн писав: "Звичайно, існують ті чи інші способи бачення, існують і випадки, коли той, хто бачить зразок так, як правило, і застосовує його таким чином, а той, хто бачить його інакше, і звертається з ним по-іншому" [5, с. 27]. Найбільш яскраво спосіб бачення предметів проявляється в специфіці мотивації і у внутрішній формі найменувань. Гносеологічні, культурологічні та інші особливості мовної концептуалізації тісно пов'язані між собою, а їх розмежування завжди є умовним і приблизними. Це відноситься як до відмінностей способів номінації, так і до специфіки мовного членування світу [57, с. 107]. Слід врахувати, що сприйняття тієї чи іншої ситуації, того чи іншого об'єкта знаходиться в прямій залежності також і від суб'єкта сприйняття, від його фонових знань, досвіду, очікувань, від того, де розташовується він сам що безпосередньо перебуває у полі його зору. Це, в свою, чергу, дає можливість описувати одну й ту ж ситуацію з різних точок зору, перспектив, що, безсумнівно, розширює уявлення про неї. Яким би суб'єктивним не був процес "конструювання світу", він, тим не менш, самим безпосереднім чином передбачає врахування самих різних об'єктивних аспектів ситуації, реального стану справ у світі; наслідком цього процесу є створення "суб'єктивного образу об'єктивного світу" [58, с. 82]. Вивченням мовної картини світу окремого народу, а також проведенням порівняльних досліджень кількох мов, займаються нині такі науки як етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика та інші. Це новий і перспективний напрям у розвитку мовознавства, що застосовує комплексний підхід до вивчення мови та її внутрішньої форми, поєднує в собі методи, властиві кільком наукам (лінгвістиці, фольклору, етнографії, психології тощо), — і внаслідок цього ми маємо новий погляд на традиції народу, специфіку його мови та мислення. Розгорнуте уявлення про мовну картину світу та її роль у соціальному пізнанні та поведінці виникає тільки в сучасності, відзначає М. О. Шигарєва, яка пов'язує це явище зі зростанням ролі мас в історії, підвищенням значення ідеології в управлінні масами, виділенні індивідуальної масової людини і пропонує розглядати мовну картину світу у варіантах загального (національна мова і, відповідно, національно-мовна картина світу), окремого (мовлення соціальної групи), одиничного (мовлення особистості) [59, с. 181]. Таким чином, мовознавці виділяють три рівні мовних картин світу: на рівні ідіолекту, діалекту та узусу (мови). Для дослідження мовних картин світу М. П. Кочерганом був запропонований зіставно-типологічний метод, а серед найперспективніших рівнів їх дослідження він визначає лексико семантичний [33, с. 13 ]. Л. А. Лисиченко приділила увагу структурі мовної картини світу, яку вона представляє у вигляді поля з ядром — мовцем — і периферією — мовним колективом [37, с. 38]. А. С. Зеленько звернув увагу на необхідність розрізнення мовних картин світу в когнітивній лінгвістиці, виокремлюючи повсякденно-побутову, міфологічно-релігійну, художню та наукову картини світу [3, с. 18 ]. На сьогодні цей напрям вважається новим і перспективним у розвитку мовознавства. Щодо картини світу англомовного суспільства кінця XX – початку ХХІ століття, то вона охоплює когнітивні категорії, які найінтенсивніше поповнюються новою лексикою, котрі належать до базових і складають підґрунтя концептуальної моделі світу в цілому, а також ті, які виявляються найважливішими для діяльності людини в певний період [ 73, с. 108]. Інакше кажучи, утворення нових слів відбувається також у залежності від реального стану екстралінгвальної дійсності. Найбільший пласт нової лексики охоплює категорія "Людина". Це є свідченням того, що когнітивна діяльність останньої має яскраво виражений антропоцентричний характер [64, с. 123 ]. Мовна картина світу – це система понять, характерна для кожної мови, за допомогою якої носії мови сприймають (класифікують, інтерпретують) світ. Вивчення мовної картини світу певного народу – це шлях до кращого пізнання власне специфіки його мови, розуміння системи його уявлень, його самобутності та ментальності, що, врешті, і дозволяє здійснювати міжкультурну комунікацію. На всіх етапах історичного розвитку як мови, так і самого народу, мовна картина світу набуває нових видозмін, дослідження яких допоможе чіткіше та глибше поглянути на причини та особливості еволюції окремого соціуму [29, с. 127]. Узагальнюючи, можемо зробити такі висновки: мовна картина світу – це система понять, характерна для кожної мови, за допомогою якої носії мови сприймають (класифікують, інтерпретують) світ. Картина світу будь-якої мови розглядається не тільки в контексті фольклору, міфології, культури, історії, звичаїв та психології даного народу, а й у контексті лінгвістики. Вивченням національниих мовних картин світу окремого народу, проведення порівняльних досліджень, розгляд окремих фрагментів мовних картин світу займаються нині такі науки як етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика тощо. Це новий, оригінальний і перспективний комплексний напрям дослідження національних мов, що дозволить зрозуміти їхні внутрішні форми, та сприятиме глобальній міжкультурній комунікації.
1.2 Поняття про концепт як складову сучасної англомовної картини світу
1.2.1. Поняття про концепт та його структуру. Операційною одиницею наукового інструментарію когнітивної лінгвістики є концепт. У теорії концепту виокремлюються декілька основних підходів до розуміння останнього: культурологічний (Ю.Степанов, Е.Бенвеніст); лінгвокультурний (А.Вежбицька, В.І. Карасик); психолінгвістичний (В.Красних, Р.Фрумкіна); семантичний (М.Алефіренко, Н.Арутюнова); етнічний (Д.Лихачов, О.С. Кубрякова, О.В. Городецька); соціо-психо-культурний (Ю.Арпесян) і т.ін. [5, с. 45]. За К.Ю. Голобородько, концепт – це лінгвоментальна категорія, що узагальнює знання і досвід людини, відображає потенційні ресурси свідомості та репрезентує концептуальну картину світу мовної особистості. Людина мислить концептами. Аналізуючи, порівнюючи та поєднуючи різні концепти в процесі мисленнєвої діяльності, вона формує нові концепти як результати мислення [5, с. 44]. З.Д. Попова та І.А. Стернин, відображаючи концепцію воронезької теоретико-лінгвістичної наукової школи, розуміють концепт як глобальну розумову одиницю, яка представляє собою квант структурованого знання. Сучасні наукові дані переконливо підтверджують реальність існування концептів, а саме те, що реальність мислення не спирається на слова (невербального мислення) [44, с. 18]. На відміну від поняття, котре відображає найбільш загальні, істотні (логічно модульовані) ознаки предмета або явища, концепт може відображати одну або декілька, будь-які, не обов’язково істотні ознаки об’єкта. Різниця між поняттям і концептом зумовлена власне різницею теоретичного і щоденного пізнання. Концепт є своєрідним посередником між словом і дійсністю, що зберігається у семантичній пам’яті людини та формує її концептуальну картину світу. Розмаїття форм щоденного пізнання визначає різні способи формування концептів у свідомості людини: на основі чуттєвого досвіду; на основі предметно-практичної діяльності людини; на основі експериментально-пізнавальної і теоретично-пізнавальної (наукової) діяльності; на основі мисленнєвої діяльності; на основі вербального і невербального спілкування. Сприйняття світу і предметів довкілля відбувається у вигляді цілісних образів [5, с. 45]. Д. С. Лихачов зазначає, що концепт, по-перше, існує окремо для кожного основного (словникового) значення слова, по-друге, є свого роду "алгебраїчним" виразомзначення ("алгебраїчним виразом" або "алгебраїчним позначенням"), яким ми оперуємо у своїй письмовій та усній мові, бо охопити значення у всій його складності людина просто не встигає, іноді не може, а іноді по-своєму інтерпретує його (залежно від освіти, особистого досвіду, приналежності до певного середовища, професії тощо» [40, с. 203]. Таким чином, концепт є результатом зіткнення значення слова з особистим і народним досвідом. Ю.Є. Прохоров у монографії "У пошуках концепту" виділяє такі підходи у визначенні концепту: · лінгвокогнітивний явище (Е. С. Кубрякова); · псіхолінвістіческое явище (А. А. Залевська); · абстрактне наукове поняття (А. М. Соломоник); · базова одиниця культури (Ю. С. Степанов); · лінгвокультурного явище (Г. Г. Слишкін, В. И. Карасик) [6, с.20]. Існує точка зору, згідно з якою концепт – це абстрактне наукове поняття (у тому числі і трактування концепту як синонім терміну "поняття"). Підтвердженням цьому служить думка А. Соломоника, котрий розмежовуючи терміни "поняття" і "концепт", зазначав їх різне походження: «Лише користуючись науковими методами аналізу, дедукцією і узагальненням, можна вивести абстрактні поняття, які потім стають ще й концептами» [7, с. 112]. Актуальним нині є дослідження концепту як лінгвокультурного явища в рамках нової наукової дисципліни – лінгвокогнітології. Таку тенденцію простежуємо в роботах В. А. Маслової, В. І. Карасика, Г. Г. Слишкіна, С. Г. Воркачева. "Концепт – це семантичне утворення, відзначене лінгвокультурною специфікою і тим або іншим чином характеризує носіїв певної етнокультури. Концепт, відображаючи етнічне світобачення, маркує етнічну мовну картину світу і є цеглинкою для будівництва "будинку буття"" [4, с.47]. Як немає єдності у визначенні концепту, так немає єдиного розуміння структури концепту. Деякі вчені взагалі заперечують наявність такої структури, інші відзначають його складну багаторівневу будову. З. Д. Попова, І. А. Стернін говорять про три базові структурні компоненти концепту: образ, інформаційний зміст і інтерпретаційне поле [5, с.74-80]. Образний компонент в структурі концепту складається з перцептивного образу, що є результатом відображення ним навколишньої дійсності за допомогою органів чуття, і когнітивного образу, що є результатом метафоричного осмислення дійсності. Інформаційний зміст включає когнітивні ознаки, "найбільш істотні для самого предмета або його використання, що характеризують його найважливіші диференціальні риси, обов'язкові складові частини, основну функцію" [4, с.77]. Інтерпретаційні поле утворюється когнітивними ознаками, вони інтерпретують основний інформаційний зміст концепту. Окрім цього лінгвісти відзначають, що слід розрізняти структуру концепту і його зміст. "Зміст концепту утворено когнітивними ознаками, що відображають окремі ознаки концептуалізованого предмета чи явища і описується як сукупність цих ознак. Зміст концепту внутрішньо впорядковано за польовим принципом – ядро, ближня, дальня і крайня периферія" [4, с.80]. Не менш складним аспектом вивчення концепту є його типологія. Ментальний, абстрактний характер концептів дозволяє дослідникам будувати найрізноманітніші класифікації: за змістом, за ступенем абстрактності, за ступенем значущості, за формою вираження тощо. Найчисельнішими є класифікації, в основу яких покладена змістовна ознака концепту. А. П. Бабушкін пропонує цікаву систему поділу концептів на типи: розумові картинки, схеми, гіпероніми, фрейми, інсайти, сценарії, калейдоскопічні концепти: - розумові картинки – сукупність образів у колективній (національній) або індивідуальній свідомості людей; - схема формує перцептивну і когнітивну картини світу, певним чином розділені відповідними лексичними засобами; - гіпероніми – визначення, позбавлені конотата; - фрейм – схема сцен, сукупність збережених в пам'яті асоціатів; - сценарій – схема подій, подання інформації про стереотипні епізоди, їх послідовність, зв'язок мислимих подій, позначених словом, а також їх динаміка; - інсайт припускає раптове розуміння тих чи інших відносин і структури ситуацій в цілому, це вміщена в слові інформація про конструкцію, внутрішній устрій або функціональне призначення предмета; - калейдоскопічний концепт є результатом метафоризації, він не має постійних фіксованих асоціатів, оскільки розгортається то у вигляді розумових картинок, то у вигляді фрейму, схеми або сценарію [8, с.43-67]. У свою чергу Г. Г. Слишкін дає приклад власної класифікації концептів, користуючись такими термінами, як "інтразона" та "екстразона" (внутрішнє та зовнішнє смислове наповнення): - пропорційні концепти, особливість яких в тому, що вони продовжують збагачувати як інтразону, так і екстразону; - граничні концепти, інтразона яких постійно розширюється, а екстразона відсутня через високого ступеня абстракції концептуалізованих понять; - рудиментарні концепти, які майже або повністю втратили інтразону і що збереглися лише в складі окремих одиниць своєї екстразони [55, с. 291]. Звертаючись до ролі концепту в лінгвокультурному аспекті, за ступенем відображення національного характеру виділяють універсальні концепти (вода, сонце, батьківщина, земля, будинок), і національні (етнокультурні) концепти – властиві тільки окремому народу (правда, істина, свобода) [19, с. 85]. Різні підходи до визначення концепту, його параметрів та етапів формування слугували підставою для створення відповідних типологій концептів, що значною мірою зорієнтовані на мовні засоби їх репрезентації. Так, за концепцією М.М. Болдирєва, у процесі формування типології вербалізованих концептів виокремлюються конкретно-чуттєвий образ, схема, поняття, прототип, пропозиціональна структура, фрейм, сценарій, гештальт [13, с. 124]. У типології О.Бабушкіна простежуються концепт-картинка, концепт-інсайт, концепт-сценарій, концепт-фрейм [8, с. 42]. М.Алефіренко пропонує розрізняти концепт-образ, концепт-схему, поняття (буденне), гештальт, фрейм, концепт-сценарій (скрипт) [1, с. 33-36]. Концепт містить не лише об’єктивні знання про позначуване, а й інформацію про уявні, ірреальні світи, неістинні, метафоричні знання. Концепт у своїй структурі містить також оцінний, ціннісний компонент. Не останнє місце посідають образи, почуття, відчуття, інтуїція та інші психічні функції, оскільки концепт є вираженням духовно-емоційного досвіду етносу. Зауважують також, що концепт включає асоціативну та конотативну частину, його структуру доповнюють також символи, прецедентні тексти. Концепти по-різному групуються й вербалізуються в різних мовах, що залежить від лінгвістичних, прагматичних та культурологічних факторів [1, с. 33], але певні відмінності можуть спостерігатися й у свідомості представників одного народу, носіїв спільної мови. Отже, на сучасному етапі розвитку когнітивізму концепт, що є терміном багатьох наук, являє собою інтегративне утворення, що має такі основні ознаки: 1) містить узагальнене поняття про світ, акумулює знання про певний фрагмент дійсності; 2) часто, хоч і не завжди, пов’язаний з вербальним кодом; судження про нього в МКС може бути винесене лише на підставі його словесної, об’єктивованої форми [3, с. 15]; 3) формується й перебуває у свідомості людини; 4) пов’язаний з національною ментальністю, є комплексом куль- турно детермінованих уявлень про предмет, має відбиток тієї культурної системи, у межах якої сформувався; 5) включає ціннісний, образний компоненти, його структуру доповнює інформація про нереальні світи, метафоричні знання, асоціації, символи, конотації тощо; 6) може мати індивідуальні відмінності у свідомості окремої людини [3, с. 16]. Жорсткої структури концепт не має. Його ядро складають конкретно образні характеристики. Абстрактні ознаки є похідними по відношенню до останніх. Взаєморозташування цих ознак не має сурової послідовності і є індивідуальним, оскільки залежить від умов формування концепту в кожної окремої людини. Для вивчення формування, структури і становлення концепту використовується концептуальний аналіз, який послуговується різноманітними термінами: конкретно-чуттєвий образ – це образ конкретного предмета або явища у нашій свідомості (конкретне дерево, конкретна країна); уявлення – це узагальненні чуттєві образи різних предметів і явищ; схема – це мисленнєвий зразок предмета чи явища, котрий має просторово-контурний характер; поняття – концепт, що містить найбільш загальні, істотні ознаки предмета чи явища, його об’єктивні, логічно модульовані характеристики; прототип – це категоріальний концепт, котрий уможливлює уявлення про типовий член певної категорії; пропозиціональна структура, або пропозиція – це спосіб концептуалізації організації людських знань; фрейм – це об’ємний, багатокомпонентний концепт, що містить ‘пакет’ інформації, знання про стереотипну ситуацію; сценарій, або скрипт – це динамічно поданий фрейм як розгортання у часі певних послідовних етапів, епізодів та гештальт – це концептуальна структура, цілісний образ, який суміщує в собі чуттєві і раціональні компоненти у їхній єдності й цілісності, як результат цілісного, нерозчленованого сприйняття ситуації, вищий рівень абстракції: недискретне, неструктуроване знання [8, с. 76]. 1.2.2. Лінгвістичні засоби вербалізації концепту. Доступ до всіх концептів забезпечує мова. Вона вербалізує їх як окремими словами, словосполуками, так і реченнями і, навіть, текстами, низкою творів окремого автора чи декількох. Концепт є багатовимірним, в ньому можна виділити як раціональне, так і емоційне, як абстрактне, так і конкретне, як універсальне, так і етнічне, як загальнонаціональне, так і індивідуально-особистісне. Концепт – "поняття, занурене в культуру" (за Н.Д. Арутюновою і В.М. Телією). Він містить емотивністьі конотації. Вінє аксіологічним за своєю природою, має "ім'я"/"імена" в мові. Отже, ми розглядаємо концепт як ментальну одиницю, яка відображатиме певний фрагмент реальності і сприятиме категоризації об'єктів дійсності. Оскільки навколишня дійсність і способи її відображення в нашій свідомості можуть бути різні, то й концепти неоднорідні за своєю суттю. Лінгвісти, звертаючись до проблеми концептів, оперують, як правило, мовними одиницями, перш за все – лексичними. Найчастіше представлення концепту в мові приписується слову [3,с.21]. Слово отримує статус імені концепту – мовного знаку, який передає зміст концепту найбільш повно й адекватно. Однак при розгляді сутності поняття "концепт" вельми спірним є питання про його облігаторну вербалізацію. Багато лінгвістів вважають, що вербалізація концепту факультативна, але при цьому, як правило, підкреслюють перевагу лексикалізованих або фразеологізованих концептів для лінгвістичного аналізу. "Приховані категорії, звичайно, є, поняття можуть існувати навіть і без їх представлення за допомогою слів. Але, по-перше, наявність слова (окремої лексичної одиниці) служить прямим свідченням існування поняття, а за його відсутністює в кращому випадку непрямим свідченням. По-друге, при людському спілкуванні недостатньо «володіти» поняттям, важливі також засоби передачі його іншим людям" [1, с. 294]. В. І. Карасик пише про те, що "ми говоримо про наявність імен концептів в тому випадку, якщо концептуалізована сфера осмислена в мовній свідомості та отримує однослівні позначення" [4, с. 130]. Але в цьому випадку не менш складним є питання про співвідношення концепту зі значенням вербальної одиниці. Ряд дослідників розглядають ці феномени як синонімічні, інші підкреслюють, що дані феномени зіставні, але не тотожні. Інколи терміном "концепт" називають лише зміст поняття. В цьому випадку термін «концепт» стає синонімічним терміну "сенс". У той час як термін "значення" стає синонімічним терміну "обсяг поняття". Значення слова – це той предмет або предмети, до яких це слово правильно, відповідно до норм даної мови, застосовано, а концепт – це сенс слова [31, с. 150]. Концепт хоча і співвідноситься зі значенням слова, не дорівнює йому, хоча місцем "проживання" і концепту, і значення слова є свідомість. Значення слова відображає чуттєвий, фізичний, географічний, історичний та соціальний досвід людини, набуття в процесі освоєння навколишнього світу мовної форми. Те, що ми не можемо поставити знак рівності між значенням слова і вербально репрезентованим концептом, пояснюється суб'єктивною і ситуативної природою значення. Залежно від ситуації, особистих уподобань або знань ми вибираємо одне з багатьох значень слова. Говорячи про концепт, ми можемо наголосити лише на його багатоаспектності, яка виражається в тому, що він може бути представлений різними словами, складовими семантичного поля концепту, за якими завжди залишається невербальний досвід людини та людства. Він може, як і значення, змінюватися, але це не обумовлено ситуативними факторами. Його трансформація пов'язана, швидше, зі зміною ціннісних уявлень людини, якості умов навколишнього середовища, отриманням нових знань про явища природи, процеси, предмети і т.п. [4, с. 130]. Зміна концепту має більш постійний і стійкий характер. Значення не стільки змінюється, скільки переключається з одного на інше для адекватного вживання того чи іншого слова. Концепт накопичує свій зміст протягом усього часу існування людства, він не зникає повністю і не позбуваєтьсянабутих компонентів. Значення з часом застаріває, зникає, знаходить іншу звукову форму і т.п. [38, с. 20]. І значення, і поняття можуть бути репрезентовані тільки через мовну форму, на відміну від концепту. Поняття має універсальний, багато в чому науковий характер, значення – ситуативний і персональний, а концептнаціональний характер через призму персонального [40, с. 76]. Значення найчастіше закріплені в тлумачних словниках, поняття – в термінології, концепти – у свідомості народу. Концепт, як правило, співвідноситься більш ніж з однією лексичної одиницею, і логічним завершенням подібного підходу є його співвіднесення з планом вираження всієї сукупності різнорідних синонімічних (лексичних, фразеологічних і афористичних) засобів, які описують його в мові.
1.3. Дискурс моди та його жанрова диференціація
1.3.1 Існуючі підходи до розуміння поняття "дискурс". Введення в у сферу мовознавчого опису таких складних комунікативних феноменів, як дискурс моди, обумовлено зміною лінгвістичної парадигми кінця 20 століття та переходом від структурної моделі опису до функціональної. В сучасній вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці існує велика різноманітність підходів до розуміння поняття "дискурс". Поліфункціональтність та різноманітність інтерпретації поняття визначили широке розповсюдження. Аналіз дискурса представляє собою міждисциплінарну область знань. Н.Д. Арутюнова розглядає дискурс як "зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними та соціокультурними, психолігчними та іншими факторами", "як мовлення, що є зануреним у життя"[5, с.136]. Багатомірність складність феномену дискурсу обумовлюють підґрунтя для його типологій. З позиції соціолінгвістики В.І. Карасик виділяє два особливих типи дискурсу: персональний (особистісно - орієнтовний) та інституціональний (статусно - орієнтовний). За визначенням вченого, статусно - орієнтовний дискурс являє в собі "мовну взаємодію представників соціальних груп або
|
